Крок третій. Отримання свідоцтва

Далі починається процес підготовки та видачі свідоцтва про право власності на квартиру або будинок. Разом з ним відділ приватизації житлового фонду готує приватизаційні платіжні доручення для оплати житлових чеків на кожного повнолітнього і неповнолітнього члена сім'ї та видає їх заявникам. Платіжне доручення складається з трьох корінців, один з яких повертається заявнику. Оплата за дорученням здійснюється повнолітніми особами особисто і батьками за неповнолітніх осіб (у присутності дітей і працівника банку). Пам'ятайте, що платіжне доручення дійсне один місяць, а в разі прострочення необхідно звернутися у відділ приватизації за отриманням повторного платіжного доручення.

Для отримання свідоцтва про право власності заявнику необхідно подати у відділ приватизації житла паспорта всіх повнолітніх і свідоцтва про народження всіх неповнолітніх мешканців квартири, а також погашення корінців платіжних доручень. При видачі свідоцтва в паспортах (свідоцтвах про народження) нових власників робиться наступна позначка: "Право на безоплатну приватизацію житла використано в обсязі __ кв. м при нормі __ кв. м загальної площі".

Свідоцтво на право власності на квартиру підлягає обов'язковій реєстрації в органі державної реєстрації прав на нерухоме майно. До 1 січня 2013 року таким органом є БТІ, після - створена при Міністерстві юстиції Державна реєстраційна служба України (Укрдержреєстр).

1. Поняття спадкування. Суб’єктний склад правовідносин спадкування

Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК). Сукупність правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок переходу прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), становить підгалузь спадкового права. Спадкування буває двох видів: спадкування за заповітом; спадкування за законом. Законодавець надає перевагу спадкуванню за заповітом, в якому особа може висловити свою волю щодо розпорядження належним їй майном на користь будь-якої іншої особи. Спадкування за законом може мати місце лише за умов: відсутності заповіту; визнання його недійсним; неприйняття спадщини або відмова від її прийняття; неохоплення заповітом усієї спадщини. Об'єктом спадкових правовідносин є склад спадщини, тобто права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (її ще називають "спадкове майно" або "спадкова маса"). Об'єкти бувають майнового (речі, майнові права та права вимоги) та немайнового (авторське право на опублікування і розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва та одержання винагороди, право на одержання диплому за відкриття, авторського свідоцтва чи патенту на винахід, виключне право на винахід, промисловий зразок, корисну модель на підставі патенту) характеру.

Суб'єктами спадкових правовідносин є спадкодавець та спадкоємець. Спадкодавець - це фізична особа, майно якої після її смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб. Спадкодавцем може бути лише фізична особа незалежно від віку, статі, стану здоров'я тощо. Спадкоємець - це особа, яка у разі смерті тієї чи іншої фізичної особи набуває права одержати його спадкове майно, тобто має право на спадкування. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. А спадкоємцями за заповітом можуть бути також юридичні особи та інші учасники цивільних відносин. Згідно ст.1224 ЦК не мають права на спадкування ні за законом, ні за заповітом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя, крім випадку, коли спадкодавець призначив таку особу своїм спадкоємцем за заповітом, знаючи про це. Не мають права на спадкування за заповітом особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.

Не мають права на спадкування за законом: батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, і їхні права не було поновлено на час відкриття спадщини; батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також ін.особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо цю обставину встановлено судом; одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду; особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу (каліцтво) був у безпорадному стані, - за рішенням суду.

1. Підстави виникнення та припинення зобов'язань

Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу), так і до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду). Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини. Так, глава 25 ЦК України передбачає можливість виникнення, зміни або припинення правовідносин майнового найму. Однак для того, щоб вказані цивільні правовідносини виникли, необхідно укласти угоду, передбачену ст. 256 ЦК України. Вже існуючі правовідносини майнового найму можуть бути змінені на правовідносини купівлі-продажу, якщо сторони дійдуть до відповідної угоди і змінять уже існуючий договір. Нарешті, правовідносини майнового найму можуть бути припинені достроково на вимогу наймодавця при настанні одного з юридичних фактів, передбачених ст. 269 ЦК України. Значення юридичних фактів у цивільному праві не вичерпується тим, що вони є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин. Такі юридичні факти, як народження, досягнення повноліття, визнання громадянина недієздатним тягне за собою виникнення або припинення правоздатності і дієздатності.

Однак не кожна життєва обставина є юридичним фактом, а лише така, з якою норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Так, наприклад, досягнення 18-річного віку само по собі не викликає будь-яких правових наслідків. Але законодавство, пов'язуючи з досягненням цього віку виникнення цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 11 ЦК України), робить його юридичним фактом. Таким чином можна зробити висновок, що юридичний факт характеризується двома чинниками: наявністю явищ зовнішнього світу (життєві обставини) і визнання їх державою юридичними фактами. Одні й ті самі факти можуть бути або не бути юридичними залежно від того, як до них ставиться держава в даний період. Така життєва обставина, як смерть громадянина або ліквідація юридичної особи як підстава припинення зобов'язань ЦК УРСР 1922 p. юридичним фактом не визнавалися. І лише ЦК УРСР 1964 р. (ст. 223) визнала цю обставину юридичним фактом, що є однією з підстав припинення зобов'язань.

Стаття 4 ЦК України передбачає приблизний перелік юридичних фактів, які породжують цивільні правовідносини (цивільні права та обов'язки):

— угоди, передбачені законом, а також угоди, хоч й не передбачені законом, але такі, що йому не суперечать;

— адміністративні акти;

— відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів науки, літератури, мистецтва;

— заподіяння шкоди іншій особі, а також набуття або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

— події, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.

Разом з тим закон підкреслює, що цей перелік не є вичерпним. Визнається можливим виникнення цивільних прав та обов'язків з "інших дій громадян і організацій". Дане положення має надзвичайно важливе значення для цивільного законодавства, яке, на відміну від кримінального, має справу перш за все не з аномальними явищами, а з нормальним розвитком економічного обороту. Сучасний рівень розвитку економічного обороту робить неможливим закріплення у цивільному законодавстві всіх без винятку юридичних фактів. Потреба в таких юридичних фактах може виникнути цілком несподівано і безвідкладно, тоді як внесення відповідних змін у законодавство завжди вимагає певного часу. Тому в цивільному законодавстві і передбачено правило, згідно з яким юридичні факти, не передбачені цивільним законодавством, спричинюють відповідні правові наслідки, якщо вони не суперечать загальним засадам і змісту цивільного законодавства.

Таким чином, під юридичними фактами в цивільному праві слід розуміти конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків і перш за все виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин.

Підставою цивільних правовідносин може бути одиничний юридичний факт. Так, для встановлення зобов'язання підряду достатньо укласти договір між підрядником і замовником. Такі обставини називаються простими юридичними фактами. Однак виникнення деяких цивільних правовідносин може бути зумовлено сукупністю юридичних фактів, що називається складним юридичним фактом, або юридичним cклaдoм. Кожний з юридичних фактів, що входить до юридичного складу, може мати самостійне значення. Але даний правовий наслідок може викликати тільки юридичний склад у цілому, увесь комплекс фактів.

Юридичні склади поділяються на прості і складні. Прості юридичні склади являють собою сукупність фактів, які можуть накопичуватись у довільній послідовності, важливо лише, щоб у якийсь певний момент вони були в наявності. Так, відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦК України зупинення перебігу строку позовної давності настає за наявності комплексу юридичних фактів: 1) перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил; 2) переведення Збройних Сил на воєнний стан в останні 6 місяців перебігу строку позовної давності. Складні юридичні склади — це сукупність фактів, між якими існує сувора залежність. У цьому випадку юридичні факти повинні виникати в чітко визначеному порядку і бути в наявності в потрібний час. Так, спадкоємець, вказаний у заповіті, може стати власником спадкового майна за наявності таких юридичних фактів, що розвиваються в певній послідовності:

складання заповіту спадкодавцем; відкриття спадщини;

прийняття спадщини спадкоємцем.

Особливий різновид юридичних складів у механізмі цивільно-правового регулювання являють собою ті склади, обов'язковими елементом яких є такий юридичний факт, як державна реєстрація дії або події. Особлива роль таких юридичних складів полягає в тому, що вже саме існування юридичного факту у формі дії або події за відсутності факту їх державної реєстрації не спричинює цивільно-правових наслідків. Так, угоди з нерухомим майном породжують права на таке майно лише за умови їх державної реєстрації, для виникнення права на винахід необхідне подання заявки і визнання пропозиції винаходом (видача патенту) в Державному комітеті з питань науки і інтелектуальної власності. Існування таких юридичних складів об'єктивно необхідне, бо державна реєстрація прав, дій, подій є засобом публічного контролю за цивільним оборотом з метою забезпечення найповнішої охорони важливих майнових і особистих благ та свобод суб'єктів.

1. Виселення з житлового приміщення. Умови та наслідки виселення

Згідно зі ст. 109 ЖК України виселення із займаного житлового приміщення допускається лише з підстав, установлених законом.

Житлове законодавство передбачає виселення добровільне або в судовому порядку. Це положення є суттєвою гарантією дотримання конституційних прав громадян.

Раніше допускалося виселення в адміністративному порядку лише для осіб, які самоправно зайняли житлове приміщення, тобто не мають жодних підстав для його заняття, або осіб, які проживають у будинках, що загрожують обвалом. Однак, ст. 47 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду, тому зазначені положення ст. 109 відносно адміністративного виселення втратили силу як такі, що прийняті до набуття чинності Конституцією України. Також Генеральна прокуратура у листі «Про розгляд звернень відносно виселення громадян» від 23 листопада 1996 р. вказала, що в Конституції чітко визначено: виселити громадян можна тільки в судовому порядку.

У розділі XV «Перехідні положення» Конституції України передбачено, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України. Таким, що суперечить Конституції України, є положення ст. 109 Житлового кодексу України щодо виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора осіб, які самоправно зайняли житлове приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Підстави і порядок виселення з житлового приміщення встановлюються Житловим кодексом, відповідно до якого виселення може бути:

1. з наданням іншого упорядженого житлового приміщення;
2. з наданням іншого житлового приміщення;
3. без надання житлового приміщення.

Виселення з наданням іншого упорядженого житлового приміщення
Згідно зі ст. 110 ЖК наймачі та члени їх сімей, які проживають в житлових будинках державного і громадського житлового фонду, можуть бути виселені з наданням іншого упорядженого житлового приміщення, якщо:

1. будинок, у якому знаходиться житлове приміщення, підлягає знесенню;
2. будинок (житлове приміщення) загрожує обвалом;
3. будинок (житлове приміщення) підлягає переобладнанню на нежитловий. Офіцерів, прапорщиків і мічманів, військовослужбовців надстрокової служби

Збройних Сил України і прирівняних до них осіб, звільнених з дійсної військової служби у відставку або в запас, а також осіб, які проживають разом із ними, може бути виселено із займаних ними житлових приміщень у військових містечках з наданням іншого упорядженого житлового приміщення. У такому ж порядку підлягають виселенню з військових містечок інші особи, які втратили зв’язок із Збройними Силами України.

Законом можуть бути передбачені й інші випадки виселення з наданням іншого упорядженого житлового приміщення.

Першою підставою для виселення, передбаченою ст.ст. 110, 111 ЖК, є знесення будинку. Воно може мати місце у зв’язку з вилученням земельної ділянки, на якій розташований будинок, для державних і громадських потреб.

Необхідність вилучення житлового будинку для державних або громадських потреб виникає для потреб міст у зв’язку з розширенням житлових кварталів, існуючих підприємств, реконструкцією вулиць, майданів, будівництвом шкіл, лікарень та інших об’єктів соціально-побутового призначення. Обґрунтоване рішення про знесення має бути винесено виконкомом або державною адміністрацією незалежно від належності будинку.

Громадянам, яких виселяють з будинку, надається інше благоустроєне житлове приміщення виконавчим комітетом відповідної ради чи державною адміністрацією, а у випадках, коли земельна ділянка відводиться державній, кооперативній чи іншій громадській організації, — цією організацією.

У разі знесення житлових будинків, що є у приватній власності громадян, у зв’язку з вилученням земельних ділянок для державних або громадських потреб, громадянам, членам їх сімей, а також іншим громадянам, які постійно проживають у цих будинках, надаються за встановленими нормами упоряджені квартири в будинках державного або громадського житлового фонду. Крім того, власникам житлових будинків надається право вибору: або отримати відшкодування вартості будинків (квартир), будівель та пристроїв, що зносяться, або право використати матеріали від розбирання цих будинків, будівель та пристроїв на свій розсуд.

Альтернативою наданню квартир за бажанням громадян може буди забезпечення виконавчими комітетами місцевих рад можливості позачергового вступу до ЖБК і одержання в них квартир.

Друга підстава, передбачена ст.ст. 110, 112 ЖК — це загроза обвалом будинку або житлового приміщення, що розміщується в ньому.

Висновок про технічний стан житлового будинку (житлового приміщення), залежно від відомчої приналежності, складається спеціально створеною виконавчим комітетом місцевої ради або державної, кооперативної чи іншої громадської організації, у віданні яких знаходиться житловий будинок (житлове приміщення), комісією з числа відповідних спеціалістів. Висновок комісії про загрозу обвалом житлового будинку (житлового приміщення) затверджується виконавчим комітетом місцевої ради незалежно від того, в чиїй приналежності знаходиться будинок (житлове приміщення), одночасно з наданням для осіб, які підлягають виселенню, іншого упорядженого житлового приміщення.

Згідно зі ст. 112 ЖК інше упоряджене житлове приміщення залежно від належності будинку, надається виконавчим комітетом місцевої ради чи державною, кооперативною або іншою громадською організацією, а в разі неможливості надання житлового приміщення цією організацією — виконавчим комітетом місцевої ради.

Третя підстава, передбачена ст. 110, 111 ЖК, переобладнання житлових будинків або житлових приміщень у нежилі. Якщо будинок, в якому розміщується житлове приміщення, у зв’язку з непридатністю для проживання підлягає знесенню або переобладнанню у нежилий, інше упоряджене житлове приміщення надається особам, які виселяються, державною, кооперативною чи іншою громадською організацією, якій належить будинок, що підлягає знесенню, або якій призначається будинок, що підлягає переобладнанню, а в разі відсутності цієї організації чи неможливості надання нею житлового приміщення — виконавчим комітетом чи державною адміністрацією відповідної ради.

Переведення придатних для проживання житлових будинків і житлових приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду в нежитлові, як правило, не допускається (ст. 8 ЖК). У виняткових випадках таке переведення може здійснюватися за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міста обласного значення) ради (ч. 2 ст. 7 ЖК).

Правовою підставою для розірвання договору найму і виселення наймача із зайнятого ним приміщення є зміна цільового призначення будинку (квартири), який у зв’язку з переведенням у нежитловий виключається зі складу житлового фонду.

Правові наслідки виселення громадян полягають у виселенні з наданням іншого жилого приміщення і виселення без надання іншого жилого приміщення.

До виселення з наданням іншого жилого приміщення відносяться випадки:

1) жиле приміщення непридатне для проживання;

2) будинок підлягає знесенню;

3) виселення із житлового фонду спеціального призначення (службових жилих приміщень, гуртожитків);

4) виселення власника і членів його сім’ї із житла у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки.

Виселення без надання іншого жилого приміщення провадиться у випадках:

1) безгосподарського утримання майна;

2) систематичного використання жилого приміщення не за призначенням;

3) якщо це не житловий фонд спеціального призначення (у випадку припинення трудового договору, строку служби або навчання тощо);

4) щодо піднаймачів;

5) щодо тимчасових мешканців;

6) щодо батьків, позбавлених батьківських прав;

7) самовільного самоуправного вселення до житла.

Житловий кодекс УРСР встановлює загальні й спеціальні підстави припинення права на житло, а також вимоги до жилих приміщень при виселенні громадян.

Статтями 110-115 Житлового кодексу регулюється виселення громадян із жилих приміщень із наданням іншого благоустроєного приміщення. У ст.110 зазначено, що громадяни виселяються з жилих будинків державного житлового фонду з наданням благоустроєного жилого приміщення, якщо будинок, в якому знаходиться дане жиле приміщення, підлягає знесенню, будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом, будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий, оскільки проживання в таких будинках загрожує життю громадян.

Жиле приміщення, яке надається, повинне бути благоустроєним і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам, передбаченим ст.50 ЖК УРСР. Громадянам, які займали окрему квартиру, має бути надано окрему квартиру. Якщо наймач займав більш як одну кімнату, йому надається жиле приміщення, що складається з такого самого числа кімнат. За розміром жиле приміщення має бути не меншим за те, яке займав наймач, але в межах норми жилої площі. Якщо наймач або член сім’ї, який проживає разом з ним, має право на додаткову жилу площу і фактично користується нею, жиле приміщення надається з урахуванням норми додаткової жилої площі. У разі виселення з жилого приміщення, меншого за розміром, ніж це передбачено для надання жилого примішеная у даному населеному пункті, тому, хто виселяється, надається жиле приміщення відповідно до встановленого розміру.

1. Зобов’язання, які виникають з публічної обіцянки винагороди. Конкурс

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо) (ч.1 ст.1144 ЦК). Правове регулювання зобов'язання здійснюється §1 гл.78 ЦК. Обіцянка винагороди має юридичне значення лише за наявності таких ознак: обіцянка винагороди має бути публічною, тобто бути сповіщеною у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб; обіцянка винагороди повинна мати майновий характер (сплата грошової суми, надання речі, туристичної путівки тощо); умовою одержання винагороди є вказівка на результат, якого слід досягти для одержання винагороди (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо); обіцянка винагороди повинна дати можливість встановити, хто її обіцяв. Отже, публічна обіцянка винагороди - це звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату. За своєю юридичною природою публічна обіцянка винагороди є одностороннім умовним правочином, підставою виникнення якого є складний юридичний склад, що містить елементи двох односторонніх правочинів - публічної обіцянки винагороди та відклику на нього у вигляді досягнення обумовленого результату.

Вони мають зустрічний характер і повинні відповідати один одному, однак їх здійснення не означає укладення договору. Причому обіцянка винагороди не є офертою, а досягнення результату - не є акцептом. Суб'єктами зобов'язання можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Особа, яка обіцяє винагороду, є боржником, а той, хто відізвався на таку обіцянку, - кредитором. До умов сповіщення публічної обіцянки винагороди законодавець відносить: зміст завдання; строк виконання; місце виконання; форму та розмір винагороди. Зміст завдання полягає у здійсненні правомірної разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчиняти різні особи. Строк виконання завдання може бути встановлено безпосередньо в оголошенні. Якщо його не встановлено, то завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Причому особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання вже не становить інтересу для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, то ця особа має право на відшкодування витрат, яких вона зазнала.

У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою, а якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно - винагорода розподіляється між ними порівну. Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі: закінчення строку для передання результату; передання результату особою, яка першою виконала завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, згідно з ч.2 ст.1149 ЦК має право публічно оголосити про припинення завдання (право відступу). Однак така відміна не повинна порушувати інтереси потенційних пошукачів. Тому законодавець передбачає положення, за яким особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

1. Об'єкт та зміст зобов'язання

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники - кредитор і боржник. У більшості зобов'язань кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки, з одного боку, має права, а з іншого зобов'язання виконати певні дії. Якщо на боці кредитора чи боржника виступають кілька осіб - ідеться про множинність осіб у зобов'язанні. При цьому зобов'язання можуть бути дольові (часткові) і солідарні. Також є субсидіарні, або додаткові, зобов'язання, їх сутність полягає в тому, що у разі невиконання (неналежного виконання) боржником своїх зобов'язань відповідальність за певних обставин може бути покладена на додаткового боржника (напр. договір гарантії). Об'єкти зобов'язань - це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати: в передачі речі у власність чи користування; виконанні певної роботи; сплаті грошей та ін.

При цьому: власне дії зобов'язаної особи є юридичним об'єктом зобов'язання, а речі, гроші, послуги - це матеріальні об'єкти зобов'язання. Змістом, зобов'язання є сукупність прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання. Підставами виникнення зобов'язань є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов'язує виникнення тих чи інших прав і обов'язків. У ЦК Укр. вказано, що зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, у результаті створення літературних, художніх творів, винаходів та ін. результатів інтелект. діяльності. Зобов'язання також виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного збагачення та інших підстав, зазначених у ЦК та ін. законах Укр. Серед підстав виникнення зобов'язань центральне місце належить договору і правочину. Прикладом зобов'язання, що виникло на підставі одностороннього правочину, може бути публічне оголошення сплатити винагороду за надання інформації щодо особи, яка вчинила тяжкий злочин. Це оголошення породжує обов'язок сплатити винагороду. Заподіяння шкоди (як одна з підстав виникнення недоговірного зобов'язання) покладає на заподіювача шкоди обов'язок відшкодувати її в повному обсязі.

Особа, яка набула майно за рахунок іншої особи без достатніх підстав, зобов'язана повернути його цій особі. До недоговірних зобов'язань, що виникають із цивільних правопорушень, належать також дії юр. та фіз. осіб, які при здійсненні підприємницької та ін. господарської діяльності створюють небезпеку (загрозу) життю і здоров'ю фіз. осіб, а також їхньому майну і майну юр. осіб. Такі дії породжують зобов'язання усунути цю небезпеку (загрозу). Серед ін. підстав, які породжують виникнення зобов'язань: рятування здоров'я та життя фіз. особи, майна фіз. або юр. особи та вчинення дій у майнових інтересах ін. особи без її доручення. Підставою виникнення зобов'язань може стати і певна подія. Так, пожежа як страховий випадок зобов'язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику. Зобов'язання може виникнути і на підставі рішення суду.

1. Припинення договору найму житлового приміщення. Зміна договору найму житлового приміщення

Зобов'язання, що виникають з договору найму жилого приміщення, можуть припинятися як за волевиявленням сторін, так і незалежно від їхньої волі. Припинення зобов'язання за волевиявленням сторін здійснюється шляхом розірвання договору. Житлові правовідносини можуть бути припинені також у зв'язку з певними подіями (смерть одинокого наймача, руйнування жилого приміщення у зв'язку зі стихійним лихом тощо).
Отже, поняття припинення житлових правовідносин є ширшим за поняття розірвання договору, але в цьому параграфі ми зупинимось тільки на випадках розірвання договору житлового найму.
За загальним правилом, передбаченим ст. 107 Житлового кодексу, наймач за згодою членів своєї сім'ї має право у будь-який час вимагати розірвання договору найму жилого приміщення. Для цього він повинен довести до відома наймодавця своє рішення, сплатити квартирну плату та здати приміщення у належному стані.
Жиле приміщення надається в користування всім членам сім'ї наймача. У тих випадках, коли вибуває не вся сім'я, договір найму жилого приміщення не розривається, а наймач, який вибув, втрачає право на користування цим жилим приміщенням з дня виїзду.
Розірвання договору найму жилого приміщення на вимогу наймодавця проводиться лише з підстав, установлених законом, і тільки в судовому порядку, крім випадків виселення з будинків, яким загрожує обвал.
Як правило, виселення громадян проводиться в судовому порядку. В адміністративному порядку можуть бути виселені лише громадяни, які самоправне зайняли жиле приміщення, тобто вселилися без будь-яких законних підстав, або які проживають у жилому приміщенні, якому загрожує обвал.
Виселення в адміністративному порядку проводиться на підставі заяви наймодавця (наймача) із санкції прокурора. У випадках самоправного зайняття житлової площі громадяни виселяються без надання їм жилого приміщення, а якщо громадяни виселяються з будинку, якому загрожує обвал, їм надається впорядковане жиле приміщення. З прийняттям Конституції України і встановленням у ст. 47 норми, згідно з якою ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, адміністративний порядок виселення на практиці не застосовується.
Відповідно до ст. 110 Житлового кодексу у випадках, якщо будинку загрожує обвал, знесення будинку чи переобладнання його на нежилий, наймодавець має право виселити громадян з наданням їм іншого впорядкованого жилого приміщення.
За ст. 111 Житлового кодексу, якщо будинок, в якому знаходиться жиле приміщення, підлягає знесенню у зв'язку з вилученням земельної ділянки для державних чи громадських потреб, громадянам, що їх виселяють, надається інше впорядковане жиле приміщення органами державної адміністрації ради місцевих народних депутатів, а у тих випадках, коли земельна ділянка відводиться державній, кооперативній чи іншій громадській організації, цією організацією.
У разі переобладнання жилого будинку на нежилий громадянам, яких виселяють, має бути надане інше впорядковане жиле приміщення. Його зобов'язана надати державна, кооперативна чи інша громадська організація, якій належить будинок (жиле приміщення), що підлягає переобладнанню. Якщо ці організації не можуть надати житло, його надає виконавчий комітет місцевої ради народних депутатів.
Стаття 113 Житлового кодексу містить перелік вимог, що ставляться до впорядкованого жилого приміщення, яке надається у зв'язку з виселенням.
По-перше, надаване жиле приміщеня повинно бути в межах даного населеного пункту.
По-друге, впорядковане жиле приміщення має бути розташоване в будинку капітального типу і відповідати певним санітарним та технічним вимогам.
По-третє, якщо громадянин займав окрему квартиру, то йому має бути надана окрема квартира, а якщо кілька кімнат, то йому надається житлова площа з такою самою кількістю кімнат. Надаване жиле приміщення за розміром не може бути менше за те, яке займав наймач, однак має бути у межах норм житлової площі. Так, якщо до виселення одинокий наймач займав окрему квартиру, що складалася з трьох кімнат, йому має бути надана окрема квартира з однієї кімнати розміром не менше 13,65 кв. м (за умови, що він не має права на додаткову житлову площу).
По-четверте, при виселенні з жилого приміщення, меншого за розміром, ніж це передбачено для надання житла в даному населеному пункті, особі, яка виселяється, надається жиле приміщення згідно з нормами середньої забезпеченості житлом у даному населеному пункті.
По-п'яте, якщо наймач або члени його сім'ї мають право на додаткову житлову площу і фактично користуються нею, жиле приміщення надається з урахуванням права на додаткову житлову площу.
Досить часто при виселенні громадян у зв'язку із знесенням будинку виникає питання, чи мають право громадяни, які проживали в одному жилому приміщенні, але утворили кілька сімей (хоч з ними не укладались окремі договори житлового найму), на одержання окремих жилих приміщень? Ця проблема вирішується в кожному конкретному випадку, виходячи з обставин, але, як правило, кожній сім'ї надається окреме жиле приміщення.
Відповідно до ст. 114 Житлового кодексу з наданням іншого жилого приміщення можуть бути виселені робітники і службовці (разом з особами, що з ними проживають), які припинили трудові відносини з підприємствами, установами та організаціями найважливіших галузей народного господарства і були звільнені за власним бажанням без поважних
причин, чи за порушення трудової дисципліни, чи за скоєння злочину. В цьому разі приміщення, що надається громадянам, має бути в межах даного населеного пункту та відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.
Як зазначалося вище, громадяни вселяються в жиле приміщення, що їм надається, за ордером. У певних випадках (ст. 59 Житлового кодексу) ордер може бути визнаний судом недійсним, а громадяни підлягають виселенню в судовому порядку без надання чи з наданням жилого приміщення (ст. 117 Житлового кодексу). Якщо ордер на жиле приміщення одержано на підставі неправомірних дій осіб, які вселилися у жиле приміщення, останні підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення. Проте, якщо ці громадяни раніше користувалися жилим приміщенням у будинку державного чи громадського житлового фонду, їм має бути надане жиле приміщення, яке вони займали раніше, чи інше жиле приміщення.
Відповідно до ст. 116 Житлового кодексу, якщо наймач, члени його сім'ї чи інші особи, що проживають разом з ними, систематично руйнують або псують жиле приміщення, чи використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням загальнолюдських правил співжиття унеможливлюють для інших проживання з ними в одній квартирі чи будинку, а запобіжні заходи і громадський вплив (попередження з боку органів міліції, прокуратури, товариського суду) виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця чи інших заінтересованих громадян проводиться за рішенням суду і без надання іншого жилого приміщення.
До громадян, які систематично порушують загальнолюдські правила співжиття, суд може застосувати такий суворий захід попередження, як вимога провести обмін займаного жилого приміщення, запропоноване заінтересованою в обміні стороною.
Крім того, в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення виселяються громадяни, позбавлені батьківських прав, якщо вони проживають разом із дітьми, відносно яких позбавлені батьківських прав.

1. Зобов’язання з безпідставного придбання та збереження майна

За зобов'язанням із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (ч.1 ст.1212 ЦК). Правове регулювання здійснюється гл.83 ЦК. Підставами виникнення зобов'язання може бути: • набуття, збереження майна без достатньої правової підстави; • підстава, на якій було набуто майно, згодом зникла. Причому не має значення, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події. Суб'єктами зобов'язання є особа, яка безпідставно набула або зберегла майно (боржник), та особа, яка має право одержати від боржника безпідставно набуте або збережене майно (кредитор). Об'єктом зобов'язання є дії безпідставно збагаченого боржника щодо повернення потерпілому (кредитору) безпідставно набутого або збереженого. Законодавець розрізняє такі види зобов'язань із безпідставного збагачення: 1) зобов'язання із безпідставного набуття майна, тобто майно набувача збільшується, а майно потерпілого зменшується (помилкове повторне виконання зобов'язань, помилкова поставка товарів на адресу неналежного набувача, оплата рахунку за послугу, яку фактично не отримали, збільшення майна внаслідок стихійного лиха, повернення позикових коштів не тому кредиторові тощо); 2) зобов'язання із безпідставного збереження майна, тобто збереження майна з боку набувача і зменшення або незбільшення майна з боку потерпілого (несплата послуг, якими фактично скористався набувач, виконання зобов'язання замість третіх осіб, несплата набувачем коштів потерпілому за користування майном, яке взяв потерпілий в оренду тощо).

Зобов'язання із безпідставного збагачення ще називають кондикційними (від лат. condictio indebiti - повернення помилково втраченого) і відносять до охоронних, недоговірних за юридичною природою. Вони є своєрідним універсальним інститутом захисту цивільних прав та інтересів, у зв'язку з чим його застосовують також до вимог про: • повернення виконаного за недійсним правочином; • витребування майна власником із чужого незаконного володіння; • повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; • відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Змістом зобов'язання є право потерпілого вимагати повернення безпідставного збагачення від боржника та обов'язок останнього повернути безпідставно набуте або збережене потерпілому. Набувач зобов'язаний: повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі, а у разі неможливості - відшкодувати його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (ст.1213); відшкодувати всі доходи, які він одержав або міг одержати від цього майна з часу, коли дізнався або міг дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави, і з цього часу він відповідає також за допущене нею погіршення майна (ч.1 ст.1214); сплатити проценти у разі безпідставного одержання чи збереження грошей за користування ними (ч.

2 ст.1214). Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи. Законодавець передбачає випадки, коли не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата та платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплату проведено фіз. або юр. особою добровільно; інше майно, якщо це встановлено законом. Однак така заборона діє лише за умов якщо немає: рахункової помилки; недобросовісності з боку набувача.

1. Поняття зобов'язання, його характерні риси та види

Зобов'язання є одним з видів цивільних правовідносин і мають всі ознаки останніх. Разом з тим, вони мають і специфічні риси, що дозволяють виокремити їх із загальної сукупності цивільних правовідносин і, зокрема, розмежувати з речовими відносинами. До визначальних ознак зобов'язальних правовідносин можна віднести такі: • сторонами зобов'язання є конкретно визначені особи: кредитор - особа, якій належить право вимоги, і боржник (дебітор) - особа, яка несе обов'язок, відповідний праву вимоги кредитора. Цим зобов'язання (відносні правовідносини) відрізняються від абсолютних правовідносин (правовідносин власності тощо), в яких уповноваженій особі протистоїть не конкретне коло зобов'язаних осіб, а «усі й кожен»; • об'єктами зобов'язальних правовідносин можуть бути дії, пов'язані з передачею майна, виконанням робіт тощо, або утримання від здійснення дій, у той час як об'єктами речових правовідносин є речі; • здійснення суб'єктивного права кредитора у зобов'язальних правовідносинах можливе тільки у разі здійснення боржником дій, що складають його обов'язок, тоді як у речових правовідносинах уповноважена особа може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, не звертаючись за допомогою до інших осіб.

Згідно з ст.509 ЦК - зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання цього обов’язку. Зобов'язання з моменту його виникнення висуває перед сторонами основну мету - виконати це зобов'язання, тобто досягти того корисного результату, задля якого сторони вступали у це зобов'язання. Зокрема, у ст. 526 ЦК передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а якщо таких умов та вимог немає - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай висувають.
Цивільні зобов'язання класифікують: Залежно від спрямованості: регулятивні зобов'язання (спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в нормальному (непорушеному) стані); охоронні зобов'язання (спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в анормальному (порушеному) стані та спрямовані на їх відновлення).

Залежно від підстав виникнення зобов'язальних правовідносин: зобов'язання, що виникають з правочинів (договірні зобов'язання та зобов'язання, що виникають з односторонніх правочинів); зобов'язання, що виникають із неправомірних дій; зобов'язання, що виникають з ін. юридичних фактів. Залежно від співвідношення прав та обов'язків учасників: односторонні зобов'язання; двосторонні (взаємні) зобов'язання. Залежно від характеру правових зв'язків між їх суб'єктами: прості - в яких сторони наділені лише по одному взаємопов'язаному праву та обов'язку, напр. договір позики; складні - в яких у осіб є по декілька взаємопов'язаних прав та обов'язків, напр. у договорі підряду. Залежно від визначення об'єкта зобов'язання: з конкретно визначеним об'єктом; альтернативні зобов'язання (напр., за договором особа повинна або передати певну річ, або оплатити її вартість).

1. Поняття члена сім’ї наймача житлового приміщення. Загальна характеристика прав та обов’язків членів сім’ї наймача

У частині 1 ст. 64 Житлового кодексу передбачено, що члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються усіма правами І несуть усі обов'язки нарівні з наймачем. Отже, наймач, на ім'я якого виданий ордер і з яким укладено договір найму жилого приміщення, не
користується ніякими перевагами перед членами його сім'ї, а є лише представником сім'ї перед наймодавцем. Повнолітні члени сім'ї наймача несуть солідарну з ним відповідальність за зобов'язаннями, що випливають з договору.
У частині 2 ст. 4 Житлового кодексу визначено, хто може належати до членів сім'ї наймача. Передусім це дружина наймача, їхні діти та батьки.
Дружиною наймача є особа, з якою наймач перебуває в зареєстрованому шлюбі (термін "дружина" означає не тільки жінку, а й чоловіка), права та обов'язки дружини наймача виникають одночасно з наймачем у разі внесення до ордера Ті прізвища та спільного вселення у жиле приміщення. Дружиною наймача є також особа, яка вселилася у найняте приміщення після реєстрації шлюбу з наймачем для створення сім'ї і постійного проживання у найнятому жилому приміщенні.
Неповнолітні діти наймача та його дружини завжди належать до членів сім'ї наймача, оскільки за ст. 17 ЦК України місцем проживання неповнолітіх дітей є місце проживання їхніх батьків, а повнолітні діти та батьки наймача і його дружини є членами сім'ї наймача лише в тому разі, якщо вони проживають разом з наймачем.
Поняття члена сім’ї за сімейним законодавством не можна ототожнювати з поняттям члена сім'ї наймача за житловим законодавством. Так, до членів сім'ї за сімейним законодавством належать особи, пов'язані між собою шлюбом та спорідненістю, а до членів сім'ї наймача ці особи належать лише тоді, коли вони проживають разом з наймачем. Якщо, наприклад, подружжя проживає в одному жилому приміщенні і чоловік — наймач цього приміщення, то його дружина є не тільки членом сім'ї цієї особи, а й членом сім'ї наймача. А в тому разі, коли дружина цієї особи живе окремо і має самостійне право на інше жиле приміщення, то вона, хоч і є членом сім'ї свого чоловіка, проте не є членом сім'ї наймача. Подібне правило застосовується і до повнолітніх дітей наймача, які живуть окремо від батьків, та до батьків наймача і його
дружини.
Членами сім'ї наймача можуть бути визнані й інші особи, якщо вони постійно проживають разом з наймачем та ведуть з ним спільне господарство. До таких осіб належать не тільки родичі наймача та його дружини, а й особа, з якою наймач
фактично перебуває у шлюбних відносинах, опікуни, утриманці наймача тощо. Зазначені особи можуть бути віднесені до членів сім'ї наймача за умови, якщо вони не тільки обов'язково проживать разом з наймачем, а й ведуть з ним спільне господарство, наявність родинних зв'язків при цьому не обов'язкова.
Згідно з ч. З ст. 64 Житлового кодексу особи, які перестали бути членами сім'ї наймача (наприклад, у зв'язку з розірванням шлюбу між наймачем та його дружиною), але продовжують проживати в одному з ним жилому приміщенні, мають такі самі права та обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.
Серед багатьох прав наймача одним з найважливіших є право на вселення у найняте ним жиле приміщення інших осіб. Згідно із ст. 65 Житлового кодексу наймач має право у встановленому порядку за письмовою згодою усіх членів сім'ї, що проживають разом з ним, вселити в найняте ним приміщення свою дружину, дітей, батьків та інших осіб. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Тривалий час в адміністративній, судовій практиці та юридичній літературі дискутувалося питання, що слід розуміти під додержанням встановленого порядку вселення. Нині це питання дістало роз'яснення у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникають у практиці застосування судами Житлового кодексу" від 12 квітня 1985 р. № 2 та у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9. Під вселенням у встановленому порядку спід розуміти, зокрема, вселення в жиле приміщення з додержанням правил про прописку, але у тих випадках, коли у прописці було необгрунтоване відмовлено, суд може визнати право на жиле приміщення за особою, що вселилася.
Проте трапляються непоодинокі випадки, коли особа (наприклад, у зв'язку з реєстрацією шлюбу чи перебуванням у фактично шлюбних відносинах) переселяється до наймача і без прописки тривалий час проживає разом з ним, внаслідок чого вона може бути визнана такою, що втратила право на жилу площу, яку займала раніше. За пропискою цієї особи наймач не звертався, але в разі виникнення спору з приводу користування житлом треба зважати не лише на наявність
прописки (яка є адміністративним актом і не завжди свідчить про право особи на житло), а й на підстави, на основі яких особа вселилася у найняте наймачем жиле Приміщення і чи мала намір постійно проживати в ньому.
Яскравим прикладом того, що прописка далеко не завжди збігається з правом на жиле приміщення, є справа, що її розглянув Ленінградський районний суд м. Києва у 1995 р.
Громадянка Н. із сім'єю з 3 осіб (вона, чоловік та їхня дитина) прибули у 1993 р. до Києва з Росії. У Києві у трикімнатній квартирі з сім'єю з 4 осіб мешкала мати громадянки Н. Бажаючи придбати у Києві квартиру та вирішити деякі інші питання своєї сім'ї, Н. звернулася з проханням до матері прописати її сім'ю у цьому жилому приміщенні, хоч після приїзду вони проживали на іншій жилій площі на умовах піднайму. У зв'язку з суперечками, що виникли між дочкою та матір'ю у 1995 р. громадянка Н. пред'явила позов про вселення у трикімнатну квартиру та визнання за її сім'єю права на проживання в окремій ізольованій кімнаті.
Рішенням суду її позов було задоволене на тій підставі, що Н. та її сім'я були прописані у спірному жилому приміщенні, а вселитися в нього вони не могли, бо у квартирі мешкав великий пес, чия присутність погано впливала на здоров'я Н.
Судова колегія у цивільних справах Київського міського суду скасувала це рішення, і при повторному розгляді у позові Н. було відмовлено. У рішенні суду підкреслювалося, що прописка сім'ї Н. не породила ніяких прав у позивача, оскільки її сім'я не вселилася у спірне жиле приміщення, а тому і не набула права на це приміщення.
Ще однією необхідною умовою вселення в жиле приміщення, згаданою у зазначеній постанові, є письмова згода всіх членів сім'ї, що проживають разом з наймачем (у тому числі й тимчасового відсутніх). За неповнолітніх членів сім'ї таку згоду повинні висловити їхні батьки чи інші законні представники (опікуни, піклувальники) навіть якщо вони не проживають у даному жилому приміщенні.
Як правило, таку письмову згоду оформляють тоді, коли наймач звертається з проханням прописати певну особу в найняте ним жиле приміщення; відповідні органи вимагають підписів усіх членів сім'ї на заяві наймача. Проте трапляються випадки, коли не всі члени сім'ї наймача (або колишні члени сім'ї наймача) дали письмову згоду на вселення певної особи
чи взагалі не висловлювали своєї думки з цього приводу, якщо, наприклад, після вселення особи як члена сім'ї наймача не ставилося питання про її прописку. В таких випадках у разі виникнення спору про право особи, яка вселилася в жиле приміщення, згідно з п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 р. № 2 відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони таку згоду, хоч і не письмово, але висловили.
Згідно з ч. 2 ст.65 Житлового кодексу особи, які вселилися в жиле приміщення як члени сім’ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, що проживають разом з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Наприклад, у двокімнатну квартиру, що складається з ізольованих кімнат розмірами 20 та 10 кв. м за ордером, вселилися мати й син. Син як член сім'ї за ч. 1 ст. 64 Житлового кодексу має рівні права з матір'ю на користування жилим приміщенням. У зв'язку з його одруженням у цю квартиру з додержанням правил, передбачених ч. 1 ст. 65 Житлового кодексу, вселилася невістка наймача, яка тільки в тому разі матиме рівні з чоловіком та його матір'ю права на всю житлову площу, якщо при вселенні між нею, її чоловіком та наймачем не буде укладено (як правило усної, хоч не виключається І письмова форма) угоди, що передбачає інший порядок користування житловим приміщенням. Якщо ж між цими трьома особами була домовленість, що молоде подружжя займатиме лише кімнату розміром 20 кв. м, це означає, що за невісткою не визнано право на рівне з іншими членами сім'ї наймача користування усім житлом, а у неї виникає право лише на кімнату розміром 20 кв. м та приміщення загального користування (кухня, коридор тощо).
Одним із прав наймачів є придбання займаних ними житлових приміщень у приватну власність. Згідно зі ст. 651 Житлового кодексу наймачі житлових приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на
підставах, передбачених чинним законодавством. Придбання займаних житлових приміщень здійснюється шляхом приватизації і регламентується Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 р. із змінами та доповненнями внесеними законами України від 22 лютого 1994 р. та від 5 лютого 1997 р.
Під приватизацією слід розуміти відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача І кожного члена його сім'ї та додатково 10 кв. м на сім'ю. Додаткова житлова площа в розмірі .10 кв. м враховується і тоді, коли наймач не створив сім'ї або члени його сім'ї проживають та прописані в іншому місці. Так, наймач, що прописаний і проживає один у квартирі має право на безоплатне придбання займаного житлового приміщення у розмірі 31 кв. м загальної площі.
Надлишки загальної площі квартир підлягають продажу особам, що мешкають у них. Разом з тим ст. 6 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачає випадки безоплатної передачі квартир незалежно від розміру їх загальної площі. Так, безоплатно передаються однокімнатні квартири, квартири, в яких мешкають багатодітні сім'ї, квартири, в яких мешкають ветерани праці тощо.
Кожен громадянин має право приватизувати займане ним житло безоплатно або з частковою доплатою один раз. Наймачі житла можуть реалізувати своє право на придбання займаних житлових приміщень у власність за таких умов:
1) вони повинні постійно проживати у цих житлових приміщеннях до введення в дію Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", тобто до 22 липня 1992 р., або на той час перебували на квартирному обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов;
2) згоди всіх повнолітніх членів сім'ї наймача, які проживають разом з ним. Члени сім'ї також мають право на придбання займаних житлових приміщень у спільну (сумісну чи часткову) власність;
Разом з тим держава здійснює заходи щодо соціального захисту населення в умовах реформування системи платежів за житлово-комунальні послуги. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 1997 р. М8 1050 затверджено Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на сплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива.
Цим Положенням визначаються умови призначення та порядок надання громадянам щомісячної адресної безготівкової субсидії для відшкодування витрат на сплату користування житлом та комунальних послуг, а також один раз на рік субсидії на придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива.
Право на отримання цієї субсидії мають і наймачі житлового приміщення державного чи громадського житлового фонду, загальна сума оплати яких за житлово-комунальні послуги, скраплений газ, тверде та пічне побутове паливо перевищує 15 відсотків середньомісячного сукупного доходу сім'ї.
Субсидія призначається наймачеві, на якого відкрито особовий рахунок за місцем прописки.
Щоб отримати субсидію наймач має подати до відділу субсидій заяву та відомості про забезпеченість житловою площею та комунальними послугами, склад прописаних у житловому приміщенні, доходи кожного з прописаних, а також документи, які підтверджують сплату житлово-комунальних послуг за попередній період. Якщо є заборгованість платежів, укладається угода про її погашення між наймачем та відділом субсидій або надавачем послуг. Термін погашення заборгованості зазначається в угоді і залежить від розміру боргу та середньомісячного доходу на кожного прописаного у житловому приміщенні громадянина.
Субсидія для відшкодування витрат на сплату житлово-комунальних послуг призначається на шість місяців. Після закінчення терміну отримання субсидій громадяни повинні підтвердити право на призначення субсидії на наступний період. Для цього вони подають лише довідки про доходи прописаних громадян та заяву, в якій підтверджується відсутність будь-яких змін у складі прописаних та у характеристиці
житла І послуг з моменту попереднього призначення субсидій.
Наймачам житлових приміщень державного і громадського житлового фонду субсидія надається шляхом перерахування коштів на рахунок власників житла та підприємств, що надають комунальні послуги.
Субсидія є безповоротною і її отримання не впливає на обсяг прав та обов'язків наймача і членів його сім'ї.

1. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищено небезпеки

Відшкодування ядерної шкоди також вклю­чає кошти, які виплачуються з фондів соціального страхування та соціального забезпечення, фондів медичного страхування, а також кошти, які виплачуються у разі нещасного випадку на виробництві або на випадок професійних захворювань. Фонди, за рахунок яких здійснено відшкодування, та організації, які виплатили зазначені суми на відшкодування ядерної шкоди, мають право регресного позову до оператора. Оператор має право регресу лише у двох ви­падках: а) якщо це право передбачено письмовою угодою; б) проти фізичної особи, яка діяла або не діяла з наміром завдати шкоди, якщо в результаті дії або бездіяльності цієї особи стався ядерний інцидент [8].

Висновки

Проаналізувавши літературу з даної проблеми можна зробити такі висновки, що:

питання про відповідальність, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки не достатньо висвітлено у сучасній юридичній літературі;

існують різні визначення джерел підвищеної небезпеки та різні її види.

Визначення основних критеріїв звільнення від цивільно – правової відповідальності допоможе належним чином врегулювати відносини у цій сфері, а також обумовить недопущення зловживань та іншої діяльності недобросовісних учасників зобов’язань, що сприятиме зміцненню законності при укладанні договорів. Адже належне виконання договорів – це запорука стабільності економіки держави.

При формулюванні умов зовнішньоекономічного контракту про джерела підвищеної небезпеки сторони мають враховувати вимоги національного права, а також положення міжнародних угод, які застосовуються до контракту.

Особливість правил відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, полягає в наявності лише трьох підстав для ви­никнення відповідальності:

а) наявність шкоди;

б) протиправна дія заподіювача шкоди;

в) наяв­ність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою.

1. Поняття та зміст договору найму житлового приміщення. Права та обов’язки сторін за договором найму житлового приміщення

Наймодавцями жилих приміщень у будинках державного та комунального житлового фонду є орган місцевого самоврядування, який уповноважує житлово-експлуатаційні організації, а у разі їх відсутності – відповідні підприємства, установи, організації забезпечувати належне використання житлового фонду.

Наймачами державного та комунального житлового фонду виступають тільки громадяни, в той час як стороною договору комерційного найму житла можуть бути й юридичні особи. Коло прав наймача жилого приміщення державного (комунального) житлового фонду значно ширше, ніж у приватному. Договір найму державного і комунального житлового фонду забезпечує права не тільки наймача, який отримав ордер, а й усіх членів його сім’ї.

Договір найму може укладатися лише з повнолітнім громадянином. У тих випадках, коли в квартирі проживають малолітні особи, договір найму укладається з опікуном дитиии. Неповнолітні діти віком від 14 до 18 років можуть укладати дотовір самостійно за згодою батьків (усиновителів) або піклувальників (ст.32 Цивільного кодексу України), в цьому випадку вони мають права і несуть обов’язки.

Положення ЖК УРСР, які регулюють питання укладання договору найму житла, не обмежують здатність неповнолітніх осіб буш суб’єктами цього договору, але при цьому повинно бути дотримане правило про наявність згоди з боку їх батьків (усиновлювачів), піклувальника. Неповнолітні особи мають усі права наймача житла і несуть передбачені законом обов’язки. При цьому В.Ф. Чигир зазначає, що такий неповнолітній самостійно несе відповідальність і за шкоду, завдану його діями. Тому на нього може бути покладений обов’язок відшкодовувати шкоду, завдану жилому приміщенню.

Із загальних правил при укладенні договору найму можуть бути винятки. Вони випливають зі ст.32 Житлового кодексу УРСР, згідно з якою неповнолітні особи, які одружилися або влаштувалися на роботу в передбачених законом випадках до досягнення 18-річного віку, мають право на одержання жилого приміщення в будинках державного і громадського житлових фондів, а у зв’язку з цим їм надається право і самостійно укладати договір найму.

Згідно зі ст.61 Житлового кодексу УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного й комунального житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму, який укладається між наймодавцем – житлово-експлуатаційною організацією, відповідним підприємством, установою, організацією, і наймачем – громадянином, на ім’я якого видано ордер. Інтереси всіх членів сім’ї, що включені в ордер, представляє особа, на ім’я якої виданий ордер і яка укладає договір найму з наймодавцем. Але це не виключає можливості укладення договору найму жилого приміщення з другою, вказаною в ордері, особою, якщо до моменту укладення договору особа, на ім’я якої видано ордер, змінила місце проживання або померла.

Положення ст.816 ЦК України визначають рівність прав і обов’язків щодо користування житлом наймача та осіб, які постійно проживають разом із ним.

Сторонами договору найму, з однієї сторони, є наймодавець, з іншої – наймач і члени його сім’ї, права і обов’язки сторін відповідно розподіляються.

Так, наймодавець зобов’язаний здійснювати обслуговування будинку, забезпечувати роботу технічного обладнання; забезпечувати надання комунальних послуг; проводити капітальний ремонт або реконструкцію будинку.

Наймодавець має право вимагати від наймача своєчасного внесення ним плати за житлово-комунальні послуги; вживати заходів для відселення наймача та членів його сім’ї, якщо будинок, в якому знаходиться жиле приміщення, загрожує обвалом; вимагати виселення наймача, членів його сім’ї або інших осіб, які проживають разом із ним, у передбачених законом випадках; здійснювати контроль за використанням житлового фонду.

Наймач, у свою чергу, зобов’язаний: використовувати житло за призначенням; вживати заходів до усунення виявлених у квартирі несправностей; не допускати самовільного перевлаштування квартир, реконструкції будинку; своєчасно сплачувати квартирку плату і плату за комунальні послути; дотримуватися правил пожежної та газової безпеки; допускати у квартиру та інші займані приміщення відповідальних осіб для огляду елементів жилого будинку та його обладнання. При виїзді разом із членами сім’ї із житла наймач має звільнити і здати його наймодавцю в належному технічному й санітарному стані.