Характеристика кредитного договору 10 страница

при міському і при приміському перевезенні — протягом 10 днів з дня прийняття вантажу, при міжміському перевезенні — ЗО днів після закінчення строку доставки (ст.140 Статуту автомобільного транспорту).

Нестача має місце тоді, коли перевізник видає одержувачеві вантаж у меншій кількості, ніж його було прийнято від відправника по одному транспортному документу. Нестача може бути наслідком крадіжок вантажів під час перевезення чи зловживань з боку відправника, який недовантажує перевізний засіб тощо.

Псування — це хімічні або біологічні зміни вантажу, а пошкодження — механічні зміни (поломка, руйнування), що ви-клика-ють зниження цінності вантажу внаслідок зменшення ефективності використання за призначенням. Причини пошкодження, псування вантажів криються у порушенні температурного режиму при перевезенні вантажів, які швидко псуються, в неправильному розміщенні їх на транспортних засобах тощо.

Відповідно до частини першої статті 362 ЦК України перевізник відповідає за втрату, нестачу і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу і багажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини. Отже, за загальним правилом, умовою відповідальності перевізника за не-схоронність вантажу є його вина, яка презюмується (припускається). Перевізникові надається можливість спростувати цю презумпцію, довести свою невинність, зокрема зіслатись на обставини, які він не міг відвернути чи усунення яких від нього не залежало. В транспортних статутах і кодексах дається перелік цих обставин, зокрема при залізничних перевезеннях ними є:

— вина відправника або одержувача;

— особливі природні властивості вантажу;

— недоліки тари чи упаковки, які не могли бути поміченими за зовнішнім виглядом під час приймання вантажу до перевезення, чи застосування тари, що не відповідає властивостям вантажу, встановленим стандартам, при відсутності слідів пошкодження тари в дорозі;

— здача до перевезення вантажу без зазначення у накладній його особливих властивостей, які потребують особливих умов або запобіжних заходів для збереження вантажу при перевезенні;

— здача до перевезення вантажу, вологість якого перевищує встановлену норму (ст.148 Статуту залізниць).

Майже аналогічні переліки обставин для звільнення перевізника від відповідальності за втрату, нестачу або пошкодження вантажу даються в статтях 133 Статуту автомобільного транспорту та 191 Статуту внутрішнього водного транспорту. Особливості перевезення вантажів морським транспортом пов'язані з мореплавством. Небезпеки і стихійні явища обумовили розширення кола обставин, за яких морський перевізник звільняється від відповідальності за несхоронність вантажу. Зокрема:

— непереборна сила;

— небезпеки та випадковості на морі;

— рятування людей, суден і вантажів;

— пожежі, що виникли не з вини перевізника;

— дії або розпорядження властей (затримання, арешт, карантин тощо);

— військові дії та народні заворушення;

— страйки чи інші обставини, які викликали зупинення або обмеження роботи (ст. 176 Кодексу торговельного мореплавства). Отже, Кодекс торговельного мореплавства розрізняє непереборну силу, небезпеки та випадковості на морі. Якщо непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (ст.78 ЦК України), то небезпеками та випадковостями на морі в практиці прийнято вважати обставини, що мають ознаку їх неперед-баченості. Водночас невідворотність шкідливих наслідків їх впливу визначається з урахуванням конкретних обставин діяльності добросовісного перевізника.

В транспортних статутах (кодексах) можуть бути передбачені випадки, коли доказування вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача чи відправника. Так, залізниця звільняється від відповідальності, якщо:

— вантаж прибув у справному вагоні (контейнері) і зі справними пломбами відправника або на справному відкритому рухомому складі без перевантаження в дорозі, зі справною захисною маркіровкою або справною зв'язкою чи за наявності інших ознак, які свідчать про схоронність вантажу;

— нестача, псування та пошкодження сталися внаслідок природних причин, пов'язаних з перевезенням вантажу на відкритому рухомому складі;

— вантаж перевозився в супроводі провідника вантажопровід-ника або вантажоодержувача;

— нестача не перевищує норм природної втрати.

У зазначених випадках на залізницю можна покласти відповідальність за несхоронність вантажу, якщо пред'явник претензії доведе, що втрата, нестача, псування чи пошкодження вантажу сталися з вини перевізника (ст.149 Статуту залізниць). Отже, у цих випадках діє презумпція відсутності вини перевізника, що не позбавляє пред'явника претензії доводити протилежне. Так, при перевезенні вантажу в супроводі провідника всі заходи щодо забезпечення схоронності вантажу, крім перевізника, повинен вживати й провідник, але і в цьому разі пошкодження вантажу може статись внаслідок сильного поштовху вагона локомотивом, тобто з вини перевізника, проте це слід документально довести.

Випадки, коли вину перевізника в несхоронності вантажу повинен доводити відправник або одержувач, не завжди однотипні, в них проявляється й специфіка окремих видів перевезення (ст.192, 193 Статуту внутрішнього водного транспорту, ст.178 Кодексу торговельного мореплавства, ст.134 Статуту автомобільного транспорту). Не виключена можливість, що, наприклад, у псуванні вантажу винними є частково і відправник, і перевізник, і одержувач. Тоді збитки від псування розподіляються між ними пропорційно ступеню їх вини за принципом змішаної відповідальності (ст.211 ЦК України).

При морських перевезеннях вантажу перевізник не відповідає за втрату, нестачу чи його пошкодження, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій або упущень капітана, інших осіб суднового екіпажу і лоцмана у судноводінні або управлінні судном (навігаційні помилки). Морським правом більшості зарубіжних країн також передбачено правило про звільнення перевізника від відповідальності за навігаційні помилки, тобто винні дії. За втрату, нестачу і пошкодження вантажу, викликані діями та упущеннями вже зазначених осіб при прийомні, завантаженні, розміщенні, зберіганні, вивантаженні або здачі вантажу (комерційні помилки), перевізник несе відповідальність на загальних засадах, тобто за наявності вини (ст.176, 177 Кодексу торговельного мореплавства).

Розміри відповідальності перевізника за втрату, нестачу, псування чи пошкодження вантажу визначені транспортними статутами (кодексами), а щодо автомобільних перевезень також статтею 363 ЦК України. Зокрема, автотранспортна організація відповідає: 1) в разі втрати або нестачі вантажу і багажу — в розмірі вартості вантажу і багажу, який втрачено чи якого не вистачає;

2) в разі пошкодження вантажу або багажу — в розмірі суми, на яку зменшилась його вартість; 3) в разі втрати вантажу або багажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності,— в розмірі оголошеної цінності вантажу або багажу, якщо не буде доведено, що вона нижче дійсної його вартості.

Якщо внаслідок пошкодження, за яке автотранспортна організація несе відповідальність, якість вантажу або багажу змінилась настільки, що він не може бути використаний за прямим призначенням, одержувач вправі відмовитись від вантажу і вимагати відшкодування за його втрату. Коли втрачений вантаж буде згодом знайдено, одержувач має право вимагати видачі йому цього вантажу чи багажу, повернувши відшкодування, одержане за його втрату або нестачу.

Майже аналогічно вирішувалось питання про розміри відповідальності перевізника за втрату, нестачу або пошкодження вантажу й на інших видах транспорту (ст.151 Статуту залізниць, ст.179 Кодексу торговельного мореплавства, ст.93 Повітряного кодексу України, ст.195 Статуту внутрішнього водного транспорту).

При втраті чи нестачі вантажу перевізник, крім відшкодування дійсної вартості або оголошеної цінності вантажу, повертає плату за перевезення, одержану за втрачений вантаж, якщо вона не входила у ціну цього вантажу. В разі використання вантажу залізницею для своїх потреб вона відшкодовує вартість вантажу в подвійному розмірі.

Відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про транспорт» підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятого для перевезення вантажу та багажу у розмірі фактичної шкоди, якщо вони не доведуть, що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися не з їх вини.

Отже, обсяг відповідальності перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу тепер розширено, адже крім вартості втраченого, зіпсованого вантажу і вартості нестачі, а також відповідної суми перевізної плати, з нього можуть бути стягнуті й інші фактичні збитки, яких зазнав одержувач. Однак ця відповідальність залишається обмеженою, бо неодержані доходи в цих зобов'язаннях не відшкодовуються.

Як зазначалось раніше, перевезення вантажу морським транспортом пов'язане з різними непередбаченими обставинами (небезпеками й випадковостями), що нерідко завдають шкоди судну чи вантажу.

Іноді треба навмисно вдаватись до витрат або пожертв, щоб врятувати судно й решту вантажу (наприклад, викинути за борт вантаж, який сам загорівся). Такі збитки можуть бути визнані загальною чи окремою аварією.

Відповідно до статті 277 Кодексу торговельного мореплавства загальною аварією визнаються збитки, яких зазнають внаслідок надзвичайних витрат і пожертв, здійснених з наміром і розумно для рятування судна, фрахта і вантажу від спільної для них небезпеки. Так, до загальної аварії відносяться збитки, заподіяні судну або вантажу навмисною посадкою судна на мілину або гасінням пожежі на судні тощо. Перелік обставин, за яких збитки можуть бути загальною аварією, визначено в статтях 279 та 280 Кодексу торговельного мореплавства. Загальна аварія розподіляється між судном, фрахтом і вантажем відповідно до їхньої вартості. Пропорційний розподіл загальної аварії між учасниками перевезення застосовується й у тому разі, коли небезпека, що викликала надзвичайні витрати або пожертви, виникла з вини одного з учасників договору морського перевезення чи третьої особи.

Проте зазначений розподіл не позбавляє учасників загальної аварії права на стягнення з відповідальної особи понесених збитків (ст.281 Кодексу торговельного мореплавства). Для цього спочатку встановлюється наявність загальної аварії. Розрахунок її розподілу (диспаша} проводиться за заявою зацікавлених осіб диспашерами, які володіють знаннями та досвідом у галузі морського права. За складення диспаші береться збір. Розмір його включається в диспашу і розподіляється між усіма зацікавленими особами пропорційно до часток їхньої участі у загальній аварії.

Витрати та пожертви, що не мають ознак загальної аварії, визнаються окремою аварією. До неї відносяться: збитки й втрати, понесені судном або вантажем внаслідок продовження тривалості рейсу (від простою, зміни цін тощо); вартість викинутого за борт вантажу, який самозайнявся, чи вантажу, що перевозився на судні всупереч правилам і звичаям торговельного мореплавства, та інші (ст.294, 295 Кодексу торговельного мореплавства). Окрема аварія не підлягає розподілові між судном, фрахтом і вантажем. Збитки несе або той, хто їх потерпів, або той, на кого падає відповідальність за їх заподіяння.

Перевізник несе відповідальність за прострочення доставки вантажу, якщо не доведе, що прострочення сталося не з його вини (частина друга ст.364 ЦК України). Відповідальність за прострочення настає у формі неустойки (штрафу), розмір якої залежить від перевізної плати і тривалості прострочення. Так, на залізничному транспорті цей штраф сплачується у розмірах від 15 до 75%, внутрішньоводному — від 10 до 50%, повітряному — від 5 до 50% плати за перевезення (ст.153 Статуту залізниць, ст.188 Статуту внутрішнього водного транспорту, ст.94 Повітряного кодексу України). За прострочення в доставці вантажу при міжміських перевезеннях автотранспортні організації сплачують одержувачам штраф у розмірі 12% перевізної плати за кожну добу прострочення, але не більше 60% цієї плати (ст.138 Статуту автомобільного транспорту).

За договором на перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні відповідальність за прострочення несе перевізник того виду транспорту, з вини якого затримано доставку вантажу. Проте вимога щодо сплати штрафів за прострочення пред'являється до перевізника, який здає вантаж одержувачеві у пункті призначення.

Якщо прострочення у доставці вантажу призвело до його псування чи загибелі, то перевізник, крім неустойки за прострочення, повинен відшкодувати заподіяні ним збитки у межах вартості зіпсованого або втраченого вантажу і перевізної плати, що на нього припадає. Інші збитки, що виникли в одержувача внаслідок прострочення доставки вантажу, перевізник не відшкодовує.

Транспортними статутами (кодексами) передбачається майнова відповідальність відправників та одержувачів за неналежне виконання обов'язків, які передують чи необхідні для укладення договору перевезення конкретного вантажу або завершують перевізний процес. Наприклад, за неправильне зазначення у накладній найменування вантажу або за пред'явлення вантажу, який заборонено до перевезення чи потребує особливих запобіжних заходів, з відправника стягуються штраф і заподіяні перевізникові збитки (ст.155 Статуту залізниць, ст.198 Статуту внутрішнього водного транспорту). Відправник та одержувач відповідають за простій вагонів або інших транспортних засобів, поданих під навантаження чи розвантаження. Вони звільняються від спла -ти штрафу за простій, якщо він був викликаний стихійними явишами, аварією на підприємстві, а також у разі подачі залізницею вагонів (контейнерів) у кількості, що перевищує максимальну переробну технічну здатність пунктів навантаження або розвантаження в одержувача чи відправника (ст.158 Статуту залізниць, ст.144 Статуту автомобільного транспорту).

За пошкодження вагонів (суден) відправник або одержувач сплачують штраф: на залізничному транспорті у розмірі п'ятикратної, на річковому — трикратної вартості ремонту пошкоджених (втрачених) частин, а також відшкодовують збитки, понесені перевізником внаслідок пошкодження рухомого складу, перевантаження вантажу на інший засіб (ст.162 Статуту залізниць, ст.203, 204 Статуту внутрішнього водного транспорту).

Після прибуття вантажу до пункту призначення відповідальність перед перевізником за одержання конкретного вантажу несе одержувач. Однак він може перекласти на відправника всі суми штрафів, зборів та збитків, які сплачені перевізникові внаслідок неправильних дій відправника по даному перевезенню (ст. 164 Статуту залізниць, ст.205 Статуту внутрішнього водного транспорту).

1. Поняття   сім’ї. Види сімейних правовідносин

Сімейні правовідносини — це наслідок застосування до конкретних відносин в сфері шлюбу і сім'ї норм шлюбно-сімейного законодавства.
Основу сімейних правовідносин складають немайнові особисті відносини. В сімейному праві особисті права не пов'язані з майновими, але вони займають основне місце в усій системі правовідносин.
Сімейні правовідносини виступають як тривалі. Ця особливість визначається метою правовідносин. Так, реєстрація шлюбу має на меті створення сім'ї, існування якої передбачається, в принципі, на весь період життя подружжя;
батьківські правовідносини по вихованню і утриманню дітей.
Тривалий характер сімейних правовідносин в значній мірі визначається тим, що в їх основі лежать не обмежені часом суспільні відносини родства або інші близькі відносини між особами (усиновлення, шлюб).

На вимоги, що випливають із сімейних правовідносин, не поширюється позовна давність, за виключенням випадків, вказаних в законі. Ці обставини не можна обмежувати строком, вони по своїй природі призначені до тривалого існування. Сімейно-правові відносини часто виникають як безстрокові, так як подружні права і обов'язки продовжуються все життя (крім випадків розірвання шлюбу).
В той час є сімейні відносини, які обмежуються строком, але вони характеризуються певною продовженістю. Наприклад, батьківські права і обов'язки по вихованню дітей продовжуються до досягнення дитиною 18 років.
Однією з особливостей сімейних правовідносин є те, що суб'єктами цих відносин можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.
Для сімейного права характерна відсутність чисто абсолютних правовідносин. По характеру захисту правовідносини можна поділити на три групи.

В першу групу повинні бути включені відносні права, але яким властивий абсолютний характер захисту від посягань зі сторони всіх інших осіб. Таким є право осіб на виховання дітей, а у випадку, якщо немає батьків, право інших законних представників. Воно вважається відносним тому, що звернено лише до дитини. Щодо інших осіб, це право носить абсолютний характер, якщо тільки батьки (інші законні представники) не зловживають цими правами. В той же час і сама особа, яку виховують, має відносне право на отримання виховання від чітко визначених осіб (батьків чи інших законних представників).
В принципі, це право дитини також має абсолютний характер захисту щодо всіх інших осіб, які не мають права на його виховання.
В другу групу входять абсолютні права з деякими ознаками відносних правовідносин. Маються на увазі права подружжя на їх спільне майно, які є абсолютними, коли справа стосується всіх інших осіб, але мають і відносний характер, коли вони розглядаються як сумісне право власників, з яким нерозривно пов'язані взаємні відносини подружжя, які здійснюють це право.
В третю групу входять відносні правовідносини, які не мають ознак абсолютної охорони. Тут повинні бути немайнові особисті права, які виникають у подружжя на основі шлюбу і обмежені лише щодо іншого з подружжя. В цю групу входять і аліментні зобов'язання.

1. Правові    наслідки порушення зобов’язання. Одностороння відмова від зобов’язання

Категорія "порушення зобов'язання" є однією з центральних для цієї глави, оскільки саме з нею пов'язані правові наслідки,встановлені договором чи законом. Згідно зі ст.610 ЦК порушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання. Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли боржник не здійснив на користь кредитора жодної дії, що становить предмет виконання зобов'язання. Неналежне виконання полягає у порушенніпри здійсненні дій, що становлять предмет виконання зобов'язання, умов, визначених його змістом (див. коментар до гл.48 ЦК).

2. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки,встановлені договором чи законом. Саме таке правило закріплено уст.611 ЦК. В ній безпосередньо передбачені, зокрема, такі наслідки як: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від нього; розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків чи моральної шкоди. Цей перелік не є вичерпним. До зазначених правових наслідків належать, наприклад, примусове виконання боржником обов'язку передати річ, визначену індивідуальними ознаками, виконання зобов'язання за рахунок боржника. Не усі із зазначених наслідків порушення зобов'язання пов'язані з покладенням на особу нових додаткових обов'язків, як заходу цивільно-правової відповідальності. Саме тому мірами цивільно-правової відповідальності є лише такі правові наслідки порушення зобов'язання, як відшкодування збитків та моральної шкоди І сплата неустойки, оскільки за загальним правилом викладеним у ст.622 ЦК, боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання, за загальним правилом не звільняється від обов'язку виконання зобов'язання в натурі. Усі Інші правові наслідки порушення зобов'язання є мірам»захисту цивільних прав. Слід мати на увазі, що порушення зобов'язань може мати правовим наслідком поєднання мір цивільноправової відповідальності з мірами захисту цивільних прав.

1. Порушення зобов'язання однією зі сторін надає право другій стороні відмовитися в односторонньому порядку від зобов'язання частково або в повному обсязі, якщо це встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від зобов'язання у повному обсязі воно припиняється, а при частковій відмові відбувається зміна зобов'язання (див. коментар до гл.47 ЦК). Сторона, винна в порушенні зобов'язання, не звільняється від цивільно-правової відповідальності у разі відмови другої сторони від нього.

2. На вимогу однієї зі сторін за рішенням суду договір може бути розірваний у разі істотного порушення його другою стороною та в інших випадках, передбачених договором чи законом. Істотним вважається таке порушення, при якому через завдану ним шкоду другій стороні остання значною мірою позбавляється того, на шо вона розраховувала при укладенні договору. Якщо договір був розірваний у зв'язку з істотним його порушенням однією зі сторін,друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням договору (див. коментар до гл.53 ЦК). Таке право, наприклад, належить згідно зі ст.872 ЦК замовнику у разі істотного порушення підрядником договору побутового підряду (див. коментар до гл.61 ЦК). Підстави розірвання договору, не пов'язані з його істотним порушенням, передбачені, наприклад, для одержувача безстрокової ренти у ст.740 ЦК. Згідно з цією статтею одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору також і в інших випадках, встановлених договором ренти (див. коментар до гл.56 ЦК).

3. Правовим наслідком невиконання боржником обов'язку передати у власність або в користування кредитора річ, визначену Індивідуальними ознаками, є, згідно зі ст.620 ЦК право кредитора витребувати її у боржника та вимагати ЇЇ передання відповідно до умов договору. Річ згідно зі ст.184 ЦК є визначеною індивідуальними ознаками, якшо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють ЇЇ з-поміж Інших однорідних речей, індивідуалізуючи її (див. коментар до гл.13 ЦК).

Витребування речі здійснюється шляхом подання кредитором позову до суду і його слід розглядати як спосіб здійснення принципу реального виконання такого зобов'язання. Право кредитора на витребування зазначеної речі у боржника втрачається з передачею ЇЇ у власність або в користування третій особі. У разі коли зазначена річ ще не передана третій особі (додатковому кредиторові), яка має однорідне право з первинним кредитором, що подав позов, виникає конкуренція їх вимог. Ця конкуренція вирішується наступним чином. Переважне право на одержання такої речі має той з кредиторів, зобов'язання на користь якого виникло раніше (право старшинства), а коли це неможливо встановити, переважне право належить тому, хто першим пред'явив позов про витребування зазначеної речі. Якщо предметом виконання зобов'язання є здійснення дії щодо передачі речі, визначеної родовими ознаками, кредитор має право вимагати лише відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання. Оскільки річ, що має лише родові ознаки, є замінною (див. коментар до гл.13 ЦК), кредитор, отримавши відшкодування збитків, має можливість придбати її за іншим зобов'язанням.

4. Правовим наслідком невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги є згідно зі ст.621 ЦК право кредитора виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги третій особі. Оскільки у цих випадках кредиторові належить право вимагати від боржника відшкодування збитків, спричинених порушенням зобов'язання, по суті, виконання такого зобов'язання здійснюється за рахунок боржника.

1. Поняття   та зміст договору перевезення вантажів.

Відповідно до ч. 1 ст. 307 та ч. 1 ст. 909 ЦК України договором перевезення вантажу є договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Цей вид договорів укладається, як і інші господарські договори, в письмовій формі, до якої пред'являються спеціальні вимоги. Так, згідно із ч. 2 ст. 307 ГК та ч. З ст. 909 ЦК України, укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами). Перевізник зобов'язаний забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.
Сторони договору: перевізник та відправник, проте участь у виконанні договірних зобов'язань (однією із зобов'язаних сторін) є отримувач вантажу - особа, визначена відправником, яка може і не брати участі в укладенні договору перевезення вантажу, однак повинна мати договірні відносини з відправником (скажімо, бути покупцем за договором поставки, укладеним з відправником).
Договір про перевезення вантажу є реальним (він вважається укладеним у момент здачі вантажу транспортній організації для перевезення), оплатним та двостороннім.
Особливості цього виду договору полягають не лише в його предметі, айв наявності інших специфічних ознак. Насамперед, це особливий суб'єктний склад — однієї із сторін договору, яка виконує обов'язки перевізника, виступає особа (юридична, в окремих випадках - фізична) зі спеціальною правосуб'єктністю, що випливає із Закону України від 10 листопада 1994 року “Про транспорт”. Відповідно до ст. 6 цього Закону перевезення вантажів, надання інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються залізницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами. Господарська діяльність суб'єкта з надання послуг виробничого характеру має ту особливість, що надання перелічених послуг становить зміст такої діяльності, є невіддільним від цієї діяльності. Таким чином, перевізником зазвичай є орган транспорту (залізниця, пароплавство, порт (пристань), автомобільне, авіаційне, дорожнє підприємство та організація), якому надано право укладати договори перевезення безпосередньо або через свої підрозділи транспортними статутами та кодексами, тобто суб'єкт господарської діяльності, який має спеціальну правосуб'єктність. Ліцензії на здійснення транспортної діяльності видаються Міністерством транспорту України та іншими уповноваженими на це органами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Правові основи ліцензування перевезення вантажів визначено статтями 12, 14 Господарського кодексу України, Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”. Умови та порядок ліцензування окремих видів вантажних перевезень регулюються:
- Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, затвердженими Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерством транспорту України 16.01.2001 №6/18;
- Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним транспортом, затвердженими Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерством транспорту України 07.12.2001 № 1010/6201;
- Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом, затвердженими Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерством транспорту України 30.01.2002 № 11/50;
- Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності щодо надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом, затвердженими Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерством транспорту України 08.06.2001 № 85/363;
- Ліцензійними умовами провадження розроблення, випробування, виробництва, експлуатації ракет-носіїв, космічних апаратів та їх складових частин, наземної космічної інфраструктури та її
складових частин, обладнання, що входить до складу космічного сегмента супутникових систем, затвердженими Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Національного космічного агентства України 19.12.2000 №79/215;
- іншими нормативно-правовими актами.
Здійснення перевезень (окремими видами транспорту) можливе й індивідуальними підприємцями, які отримали відповідні ліцензії, сертифікати та дозволи (хоча перевезення значних вантажів на систематичній основі, на значні відстані та з використанням кількох видів транспорту більше відповідає можливостям транспортних підприємств, ніж індивідуальних підприємців, що пов’язано зі складністю організації перевезень).Транспортні кодекси та статути встановлюють специфічні вимоги до перевізників на залізничному, повітряному, морському та внутрішньому водному транспорті, аналіз положень яких дозволяє визначити особливість правового статусу цих перевізників:
- повітряним вантажним перевізником є такий суб'єкт господарювання, власник або судновласник повітряного судна, який здійснює експлуатацію повітряного судна для вантажних перевезень на підставі ліцензії, сертифіката експлуатанта та дозволу, що регулює доступ на ринок авіаційних перевезень;
- перевізниками на залізничному транспорті вантажів є залізниці - статутні територіально-галузеві об'єднання, до складу яких входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і які, при централізованому управлінні, здійснюють перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі (ст. 1 Закону України “Про залізничний транспорт” від 04.07.1996 p.); в Україні функціонує 6 залізниць: Південно-Західна, Придніпровська, Донецька, Львівська, Одеська, Південна;
- вантажним перевізником на морському та внутрішньому водному транспорті є такий суб'єкт господарювання, судновласник або власник морського судна/судна внутрішнього плавання, який здійснює експлуатацію цього судна для вантажних перевезень морськими або внутрішніми водними шляхами на підставі ліцензії;
- вантажним перевізником на автомобільному транспорті є суб'єкт господарювання (автотранспортне підприємство, індивідуальний підприємець), який на підставі отриманих ліцензій здійснює експлуатацію власних та/або орендованих транспортних засобів (автомобілів) з метою перевезення вантажів.
Відправником вантажу є зазначена у документі на перевезення вантажу (накладній) юридична чи фізична особа, яка довіряє вантаж органу транспорту для його перевезення і якій цей вантаж належить на законних підставах.
Якщо перевезення відбуваються у прямому або прямому змішаному сполученні, договір перевезення укладає та організація, яка сама або через свої підрозділи приймає вантаж у пункті відправлення.
У відносинах перевезення беруть участь також одержувачі вантажу - зазначені у документі на перевезення вантажу юридичні чи фізичні особи, які за дорученням вантажовідправника отримують вантаж. Як правило, такі особи перебувають у договірних відносинах із відправником вантажу (купівлі-продажу, контрактації, поставки тощо).
Якщо у відносинах перевезення бере участь одержувач вантажу, договір на перевезення вантажу є договором на користь третьої особи, для якої виникають певні права (зокрема, вимагати видачі вантажу) та обов'язки (зокрема, прийняти вантаж).
Договори перевезення вантажу на певному виді транспорту можуть бути різних видів, що пов'язано з технологією перевезень тим чи іншим видом транспорту. Так, відповідно до Положення про порядок підготовки та надання інформації про вантаж для його безпечного морського перевезення (затверджено наказом Мінтрансу України від 14.12.1998 р. № 497), договори морського перевезення вантажу залежно від виду останнього (вантажу) поділяються на такі різновиди:
- договори перевезення генеральних вантажів;
- договори перевезення навалочних вантажів;
- договори перевезення небезпечних вантажів;
- договори на ліхтерні перевезення;
- договори перевезення контейнерів.
Кодекс торгового мореплавства України (статті 131, 132) розрізняє такі види договорів за критерієм сфери перевезень (всередині країни чи за її межі):
- договори на каботажні перевезення (перевезення вантажів між портами України);
- договори на міжнародні перевезення (перевезення вантажів між портами України та іноземними портами).
Умови договору перевезення вантажу поділяються на універсальні (притаманні перевезенням будь-яким видом транспорту) та специфічні (характерні для перевезень певним видом транспорту).
Універсальні умови визначаються Господарським кодексом та Цивільним кодексом України, а специфічні - транспортними кодексами (статутами) чи на їх підставі - договором.
Умовами договору перевезень є:
- предмет договор - надання послуг перевезення вантажу, для чого перевізник зобов'язаний надати транспортні засоби під завантаження у передбачений договором строк (ч. 1 ст. 917 ЦК України), а відправник повинен пред'явити у встановлений строк призначений для перевезення вантаж в належній тарі та/або упаковці, замаркований відповідно до встановлених вимог (ч. 2 ст. 917 ЦК України). При порушенні однією із сторін своїх зобов'язань щодо предмета договору (надання перевізником непридатних транспортних засобів для перевезення вантажу; надання відправником вантажу в тарі та/або упаковці, що не відповідає встановленим вимогам, а також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу) інша сторона вправі відмовитися від виконання свого зобов'язання (перевізник - від прийняття вантажу без відповідного пакування та маркування; відправник - від непридатного для перевезення транспортного засобу);
- умови перевезення вантажу зазвичай є специфічними (передбачаються транспортними кодексами (статутами) чи на їх підставі - договором); зміна цих умов вантажовідправником можлива з дотриманням встановленого (згаданими правовими документами) порядку (ч. 1 ст. 309 ГК України); проте перевізник (незалежно від виду транспортного засобу) зобов'язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу; одержувач зобов'язаний прийняти вантаж, який прибув на його адресу (ч. 1 ст. 310 ГК України);
- провізна плата (ст. 916 ГК України) встановлюється за погодженням сторін, якщо інше не встановлено актами законодавства; перевезення вантажу транспортом загального користування зазвичай здійснюється за встановленими тарифами. Роботи чи послуги, що виконуються на вимогу власника (володільця) вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленістю сторін;
- завантаження та вивантажування вантажу (ст. 918 ЦК України) здійснюється відправником чи перевізником відповідно до домовленості сторін, якщо інше не передбачено транспортними кодексами та статутами; розподіл зазначених обов'язків між сторонами може здійснюватися відповідно до моделей договору на реалізацію майна (правила ІНКОТЕРМС), які застосовуються у відповідному договорі між відправником та одержувачем; строки завантаження та вивантаження встановлюються договором, якщо інше не встановлено актами законодавства; про прийняття вантажу до перевезення перевізник видає вантажовідправнику в пункті відправлення належним чином оформлений документ (ч. 5 ст. 308 ГК України);
- строки доставки вантажу - передбачаються в договорі за домовленістю сторін, якщо інше не передбачено актами законодавства (в т. ч. транспортними статутами та кодексами); якщо договором, актами законодавства не встановлені строки доставки, то вантаж має бути доставлений у розумний термін (ч. 1 ст. 919 ЦК України);
відповідальність за порушення сторонами договірних зобов'язань:
- відшкодування збитків (статті 224—229 ГК України, статті 923, 924 1166 ЦК України); при цьому розмір заподіяної шкоди визначається за правилами ч. З ст. 314: (а) у разі втрати або нестачі вантажу - у розмірі вартості втраченого вантажу (втраченої частини вантажу); (б) у разі пошкодження вантажу - у розмірі суми, на яку зменшилась його вартість; (в) у разі втрати вантажу, зданого для перевезення з оголошенням цінності, - у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу;
- штрафні санкції, передбачені законом (ч. 2 ст. 231 ГК України, інші акти законодавства) та договором перевезення вантажу (встановлена за домовленістю сторін);
- оперативно-господарські санкції (притримання перевізником переданих йому для перевезення вантажів для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів - ч. 4 ст. 916; відмова відправника від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення, а також відмова перевізника від прийняття вантажу, що подається у невідповідній тарі/упаковці та/або не відповідає вимогам щодо маркування - частини 1 і 3 ст. 917 ЦК України; відмова вантажоодержувача від прийняття вантажу, що був пошкоджений під час перевезення або втратив свою якість - частини 4 ст. 314 ГК України.
Порядок вирішення спорів, що виникають з перевезень, має свої особливості (ст. 315 ГК України; ст. 925 ЦК України):
- обов'язковість претензійного порядку врегулювання такого спору - ч. 1 ст. 315 ГК, ч. 1 ст. 925 ЦК;
- строки пред'явлення претензій: за загальним правилом — протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій — протягом сорока п'яти днів;
- строки для відповіді перевізником на претензію вантажовідправника: за загальним правилом - протягом трьох місяців; що до претензій з перевезення у прямому змішаному сполученні - протягом шести місяців; щодо претензій про сплату штрафу чи премії протягом сорока п'яти днів (ч. З ст. 315 ГК України); щодо претензій з міждержавних перевезень — протягом строків, встановлених транспортними кодексами/статутами чи міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
- строки для звернення до суду: за позовом до перевізника (загальне правило) - протягом шести місяців з дня одержання відповіді на претензію або закінчення строку для відповіді; для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, - протягом шести місяців; щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, - протягом строків, встановлених транспортними кодексами/статутами чи міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Транспортні кодекси та статути також містять низку положень про відповідальність сторін за неналежне виконання договорів перевезення вантажів, які значною мірою збігаються з регулюванням договірних відносин з перевезення вантажів відповідно до Господарського кодексу України (статті 313-314).