Характеристика кредитного договору 12 страница

1. Притримання     як спосіб забезпечення виконання зобов’язань

В статті розглядається інститут притримання як спосіб забезпечення виконання зобов’язань с точки зору його застосування при здійсненні транспортно – експедиторської діяльності. Також аналізується судова практика.

Суть притримання, згідно зі ст. 594 ЦК України полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання.

Відповідно до ст. 594 ЦК України право на притримання виникає при одночасному існуванні таких умов:

1. Наявність певного договору між сторонами, за яким одна сторона (кредитор) зобов’язана вчинити певні дії і в результаті передати визначену річ іншій стороні (боржнику) або третій особі, а боржник, у свою чергу, зобов’язаний сплатити вартість цієї речі або відшкодувати інші витрати, понесені кредитором. Таким договором може бути, наприклад, договір зберігання, договір комісії, договір перевезення, договір підряду, а також деякі інші, що передбачають на певному етапі володіння річчю стороною, яка не є власником цієї речі.

Таким чином, для того щоб скористатися правом притримання, кредитор повинен володіти річчю правомірно.

2. Наявність предмету притримання – речі, що належить боржникові і яку кредитор повинен передати йому або вказаній ним особі.

3. Невиконання боржником зобов’язання в строк. Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню із настанням цієї події.

Крім закріплення в Цивільному кодексі України, право притримання надається також Кодексом торговельного мореплавства України («Переві­зник може не видавати вантаж до сплати сум або надання за­безпечення» – ст. 163) та Законом України «Про транспортно – експедиторську діяльність, згідно до ст. 10 якого експедитор наділяється правом «притримувати вантаж, що знаходиться в його володінні, до моменту сплати плати експедитору і відшкодування витрат, здійснених ним в інтересах клієнта, або до моменту іншого забезпечення виконання клієнтом його зобов’язань у частині сплати плати експедитору та відшкодування вказаних витрат, якщо інше не встановлено договором транспортного експедирування».

Втім, коли мова заходить про експедиторів, виникають питання щодо практичної реалізації цієї статті.

Ст. 547 ЦК України містить положення, що правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі. Дана норма має імперативний характер та не містить можливості вибору поведінки, а отже недодержання письмової форми правочину тягне за собою його нікчемність.

Водночас, згідно до ч. 1 ст. 548 ЦК України, виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Як вже було наведено вище, ст. 10 ЗУ «Про транспортно – експедиторську діяльність» містить вказівку щодо можливості притримання вантажу експедитором. Випливає така можливість саме на підставі закону.

Ретельне вивчення даної статті також надає можливість визначити, що в договорі може бути прописана відмова від права на притримання.

Отже, твердження щодо обов’язкової наявності в договорі на транспортно – експедиторське обслуговування вказівки на можливість притримання вантажу експедитором як необхідної умови здійснення такого права є невірним.

На мій погляд одним з найбільш дискусійних питань є визначення, які ж саме вимоги можуть забезпечуватися шляхом притримання вантажу. Клієнт зазвичай намагається довести, що експедитор може притримувати лише той вантаж стосовно якого виникла заборгованість. Експедитор, навпаки, тлумачить право притримання ширше, доводячи, що право притримання поширюється на будь – який вантаж клієнта, який перебуває у володінні експедитора, незалежно від того, чи стосується борг саме цього вантажу чи якогось іншого.

Можна привести рішення Господарського суду Одеської області від “23″ квітня 2012р. по справі № 10/17-4705-2011. У цій справі клієнт звернувся до Господарського суду з позовом про зобов’язання відповідача вчинити поставку обладнання. Відповідач (експедитор) у відзиві на позовну заяву зазначив, що клієнт має заборгованість перед експедитором за здійснене експедирування іншого вантажу клієнта за тим самим договором. Саме тому експедитор відмовився поставити вантаж і здійснив право притримання до остаточної сплати клієнтом заборгованості. Суд зазначив у рішенні, що підставою виникнення спору стало притримання відповідачем (експедитором) вантажу позивача (клієнта) у зв’язку з тім, що останній своєчасно не виконав зобов’язання щодо оплати послуг відповідача за транспортно – експедиційного обслуговування вантажу, зокрема, не сплатив рахунок за ТЕО вантажу та рахунок за демередж (плата за понаднормове використання контейнера) та зберігання контейнеру на терміналі порту. При цьому суд зазначив, що відповідачем (експедитором) був притриманий вантаж, який надійшов до порту 27.04.2011 р., а послуги з ТЕО цього вантажу, надані на підставі заявки, були сплачені позивачем. Натомість заборгованість, яка стала причиною притримання вантажу, стосувалася вантажу, прийнятого за іншою заявкою в межах цього договору на транспортно – експедиторське обслуговування. За таких обставин суд дійшов висновку про безпідставність притримання вантажу експедитором та задовольнив позовні вимоги клієнта в повному обсязі.

При цьому Господарський суд Одеської області в своєму рішенні послався на рішення Вищого Господарського суду України від 25 листопада 2010 р. № 21/66-10(29/237-09) по аналогічній справі.

На мою думку судова практика не є справедливою. Адже ані стаття 10 ЗУ «Про транспортно – експедиторську діяльність», ані Цивільний кодекс України чи інший нормативно – правовий акт не містить у собі вимогу, що притримання може здійснюватись лише відносно того вантажу, щодо якого виникла заборгованість. Вважаю, що суди неправомірно допускають звуження прав експедиторів.

В даному випадку показовим є приклад Російської Федерації, в статті 359 Гражданского кодекса якої прямо передбачено, що притриманням можуть забезпечуватись також вимоги хоча і не пов’язані з оплатою речі або відшкодуванням витрат на неї та інших збитків, але виникли із зобов’язання, сторони якого діють як підприємці.

На мою думку реальним вирішенням проблеми є ретельний підхід експедиторів до зазначення механізму здійснення права на притримання в договорі на транспортно – експедиторське обслуговування.

1. Сторони   авторського договору. їх права та обов’язки.

Автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором. Суб’єктами, тобто сторонами авторського договору, можуть бути фізичні (незалежно від громадянства) та юридичні особи (незалежно від форм власності і місцезнаходження). Згідно зі ст.32 ЦК фізична особа у віці від 14 до 18 років має право самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
Автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору.
Права на використання твору іншим особам може бути передано на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного права на використання твору. За авторським договором про передання виключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має виключне авторське право) передає право використовувати твір певним способом і у встановлених межах тільки одній особі, якій ці права передаються, і надає цій особі право дозволяти або забороняти подібне використання твору іншим особам. За особою, яка передає виключне право на використання твору, залишається право на використання цього твору лише в частині прав, що не передаються. За авторським договором про передання невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має авторське право) передає іншій особі право використовувати твір певним способом і у встановлених межах. При цьому за особою, яка передає невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу невиключного права на використання твору іншим особам. Право на передання будь-яким особам невиключних прав на використання творів мають організації колективного управління, яким суб'єкти авторського права передали повноваження на управління своїми майновими авторськими правами. Права на використання твору, що передаються за авторським договором, вважаються невиключними, якщо у договорі не передбачено передачі виключних прав на використання твору. За авторським договором замовлення автор зобов'язується створити в майбутньому твір відповідно до умов цього договору і передати його замовникові. Договором може бути передбачено виплату замовником авторові авансу як частини авторської винагороди. Усі майнові права на використання твору, які передаються за авторським договором, має бути у ньому визначено. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як передані суб'єктом авторського права, вважаються такими, що не передані, і зберігаються за ним.

Щодо відповідальності за невиконання авторського договору, то сторона, яка не виконала або неналежним чином виконала зобов'язання за авторським договором, зобов'язана відшкодувати іншій стороні всі збитки, в тому числі упущену вигоду. Спори щодо відповідальності за невиконання умов авторських договорів вирішують у суді.