Стаття 1306. Особливості спадкового договору з участю подружжя

1. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.

2. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором

1. Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язання та її види

Підстави виникнення застави Сторони заставних правовідносин. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 p. застава — це спосіб забезпечення зобов'язань, за якою кредитор (заставо-держатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості майна переважно перед іншими кредиторами. Історичний досвід розвитку інституту застави свідчить, що існує кілька підстав виникнення застави: 1) договір; 2) закон; 3) судове рішення; 4) заповіт. Дві останні підстави не є характерними для нашої держави, і тому до підстав виникнення застави Закон України "Про заставу" (ст. 1) відносить лише договір та закон.

Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі. Як приклад можна навести право застави вантажу, що виникає у морського перевізника вантажу згідно із ст. 164 Кодексу торговельного мореплавства України' для забезпечення відшкодування витрат, що їх зазнає перевізник під час перевезення вантажу.

Але головним джерелом виникнення заставного права залишається дорговір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди про встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов'язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний характер застави, закріплений у ч. З ст. З Закону України "Про заставу".

Похідність випливає з акцесорного (додаткового ) характеру договору застави і виявляється у наступному. За загальним правилом, застава може збільшуватися або зменшуватися у сумі залежно від зміни суми основної вимоги. Залежність застави від основної вимоги підтверджується також тим, що визнання недійсності основного зобов'язання тягне за собою і недійсність застави. Крім того, похідність застави тісно пов'язана з тим, що застава завжди слідує долі основного зобов'язання і не має самостійного життя щодо забезпеченої нею вимоги. Задоволення основного зобов'язання автоматично стає підставою для припинення застави (ст. 28 Закону України "Про заставу").

Ще одним виявом принципу похідності застави і залежності її долі від забезпечуваного нею зобов'язання є слідування застави за своїм об'єктом при переході останнього у власність іншої особи (ст. 27 Закону України "Про заставу"). А також, як доречно зазначив А.В.Черних, у тому випадку, якщо заставу було встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у майбутньому, невиконання боржником основного зобов'язання має значення лише у разі виконання кредитором-заставодержателем прийнятих на себе за основним зобов'язанням зобов'язань'.

Відповідно до ст. З Закону України "Про заставу" застава може забезпечувати лише дійсну вимогу. Дійсність застави означає, по-перше, те, що нею забезпечуються лише вимоги, які відповідають закону та непогашені за давністю, а по-друге, заставою не може бути забезпечена уявна вимога, вона може забезпечувати лише реально існуючу вимогу. Мається на увазі, що якщо після укладення основного договору позики, забезпеченого заставою певного майна, не відбулося фактичної передачі позики боржникові, то у кредитора не виникає реальної вимоги до боржника.

Законодавство України не містить конкретних видів зобов'язань, виконання яких може бути забезпечене заставою. Перелік, викладений у ст. З Закону України "Про заставу", — договори позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажів — має відкритий характер, тобто законодавець передбачає, що заставу можна використати майже у будь-якому договорі.

Закон припускає, що застава може встановлюватися стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому "за умови, що сторони домовляться про розмір забезпечення заставою таких вимог" (ст. З Закону України "Про заставу"). Заставою можуть забезпечуватися і вимоги щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань, хоч такі вимоги можуть і не виникнути, якщо боржник належним чином виконає своє зобов'язання. Єдина умова — сторони мають домовитися про розмір забезпечення заставою таких вимог.

На підставі ст. 19 Закону України "Про заставу" застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення. Заставою забезпечується основний борг, включаючи відсотки, необхідні витрати заставодержателя по утриманню заставленого майна, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених договором або законом, — неустойка), а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель. Відповідно до ст. 11 Закону України "Про заставу" сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Аналіз цього закону, ЦК України та інших нормативних актів цивільного законодавства дає можливість зробити висновок, що громадяни у заставні правовідносини можуть вступати з 18 років, тобто з виникненням дієздатності у повному обсязі, у тому випадку, якщо вони не визнані недієздатними і не обмежені у дієздатності. Особи, які взяли шлюб до досягнення цього віку, набувають дієздатності у повному обсязі з моменту одруження. Згідно з цивільним законодавством суб'єктами цивільного права з різним обсягом прав та обов'язків можуть бути неповнолітні (до 15 років), частково дієздатні (15—18 років) та особи, визнані судом обмежено дієздатними. Всі названі категорії громадян можуть мати певне майно на праві власності. При цьому питання про те, чи можуть усі вони виступати як сторони заставних правовідносин, прямо залежить від обсягу їхньої дієздатності.

Застава майна означає також і надання заставодержателю права звертати стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.

Закон України "Про заставу" (ст. 11) встановлює загальне правило про те, що заставодавець має бути власником майна або особою, якій власник у встановленому порядку передав майно і право його застави.

Аналізуючи положення законів України "Про заставу" та "Про власність" (ст. 37), можна зауважити, що навіть зміни до Закону України "Про заставу", прийняті 25 лютого 1994 p., не внесли ясності до існуючої невизначеності у питанні про те, хто має бути заставодавцем державної власності. У п. 1 ст. 37 Закону України "Про власність" передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Якщо б вказаних змін до Закону України "Про заставу" не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право володіння, користування та розпорядження переданим йому майном, можна було б зробити висновок про те, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодавцем. Однак відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України "Про заставу" нині це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

Приблизно така сама схема, як і для державних установ, має діяти при заставі майна орендодавцев. Оскільки передача майна в оренду не припиняє права власності, власник має право вільно заставляти майно. При цьому не порушуються права орендаря, оскільки ст. 23 Закону України "Про оренду державного майна" передбачено, що при переході права власності до інших осіб (у тому числі і при реалізації застави) договір оренди зберігає силу для нового власника. В той же час, оскільки орендареві належить право власності на виготовлену продукцію і прибуток, що отримані від орендованого майна, а також на інше майно, придбане ним згідно із законом, він має право заставляти його самостійно.

Що стосується застави майна, набутого орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань, то відповідь на питання, хто може його заставити, залежить від того, чи передбачено у договорі те, що воно переходить у власність орендаря. Якщо так, то його заставодавцем буде орендар, якщо ні—то власник майна, яке орендується.

Необхідно звернути увагу на те, що заставодавцем може бути сам боржник, а також третя особа (майновий поручитель). При цьому відносини між таким заставодавцем і основним боржником можуть мати різну природу і значення для застави не мають. Законодавство не передбачає ніяких обмежень права бути заставодавцем для майнового поручителя, у тому числі немає ніяких обмежень і для того, щоб фізична особа виступила майновим поручителем юридичної особи або навпаки. Необхідною вимогою і в цьому випадку для заставодавця є те, що він має бути власником майна і повинен мати право на його відчуження.

Ще одна особливість договору застави, в якому бере участь майновий поручитель, передбачена ст. 26 цього закону, за якою, якщо заставодавцем є третя особа, то в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, вона має право його виконати за боржника з метою запобігти зверненню стягнення на предмет застави. Слід погодитися з думкою Ч.Н. Азімова, що це є одним із специфічних випадків переведення боргу. "Специфіка полягає в тому, що третя особа може виконати зобов'язання всупереч бажанням як кредитора, так і боржника. Але це право у неї виникає за умови, що створено реальні передумови звернення стягнення на заставу, тобто на неналежне їй майно"

Предмет застави. Розглядаючи заставні відносини, слід звернути особливу вагу на предмет застави, оскільки він відіграє одну з ключових ролей у визначенні сфери її застосування. Це досить чітко відображено на прикладі законодавсі ва нашої країни, яке спочатку (під час існування СРСР) різко звузило сферу застави, виключивши з неї іпотеку, а сьогодні значно розширило її. У загальній формі предмет застави визначений у ч. 2 ст. 4 Закону України "Про заставу", де ведеться про те, що предметом застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. Отже можна сказати, що не самі речі, а їхня вартість є основою застави.

1. Авторський договір. Поняття та загальна характеристика. Види авторських договорів та їх зміст

Авторський договір — це консесуальна угода, за якою автор або правонаступники передають готовий твір певній організації для використання або автор бере на себе обов'язок створити певний твір і передати його для використання обумовленим у договорі способом.

Договір двосторонній, оскільки кожна із сторін наділена певними правами і обов'язками.

Існують конкретні види авторських договорів про передавання твору для використання: договір про видання або перевидання твору в оригіналі (видавничий договір); договір про депонування рукопису; договір про публічне виконання неопублікова-ного твору (постановочний договір); договір про використання неопублікованого твору в кінофільмі чи телевізійному фільмі (сценарний договір), у радіо- чи телевізійній передачі; договір про створення твору образотворчого мистецтва з метою публіч-ного виставлення (договір художнього замовлення); договір про використання у промисловості неопублікованого твору декоративно-прикладного мистецтва тощо,

Видавничий договір — це один з видів авторських договорів.

Характеризується специфічним способом використання твору — виданням і розповсюдженням твору через торгівлю, бібліотеки та інші організації. Видавничі договори поділяються за своїм предметом так: договори на видання літературних творів, творів образотворчого мистецтва, музичних творів. Договори на видання літературних творів поділяються на видання оригінальних творів та на видання творів у перекладі як вітчизняних авторів, так і іноземних.

Останнім часом дедалі більшого поширення набувають комерційні видавничі договори, за якими видання літературного твору здійснюється видавництвом за рахунок самого автора.

На автора також покладається обов'язок розповсюдження твору. Ймовірно, що в умовах ринкової економіки ці договори будуть переважати.

Умови окремих різновидів видавничих договорів багато в чому збігаються, але вони й істотно відрізняються один від одного характером свого предмета. Так, при виданні літературних творів предмет договору визначається видом літератури, її жанром, призначенням. Поданий рукопис має відповідати погодженій заявці, плану, навчальній програмі (для навчальної літератури), обумовленому обсягу. Предмет видавничого договору на видання творів образотворчого мистецтва визначається назвою, темою, сюжетом, видом роботи, її розміром, технікою виконання тощо- Видання музичних творів здійснюється шляхом передавання видавництву нот у вигляді клавіру, партитури.

Видавничий договір може бути укладений на готовий твір і на твір, який буде створено у майбутньому. Цей останній договір називається ще договором замовлення (літературного або художнього).

Договір на депонування рукопису. Депонування означає передавання на зберігання. У тих випадках, коли твір має вузькоспеціальний характер і треба швидко одержати інформацію про нього, вдаються до депонування. За цим договором організація за погодженням з автором передає належним чином оформлений оригінал разом з рефератом твору інформаційному органу, який зобов'язаний безплатно зберігати оригінал і здійснювати інформацію про нього шляхом публікації реферату. Крім того, цей орган зобов'язаний на замовлення всіх заінтересованих осіб виготовляти копії твору повністю або частково і видавати їм. Найчастіше на депонування передають оригінали рефератів статей, оглядів, монографій, збірників наукових праць, матеріали конференцій, з'їздів, нарад і СИМПОЗІУМІВ вузькоспеціального характеру, які недоцільно видавати друкарським способом.

Постановочний договір. Твір може бути випущений у світ публічним виконанням у видовищному закладі. Контрагентами договору виступають, з одного боку, автор — творець сценічного твору або його правонаступники, а з іншого — видовищний заклад (постановник). Особливістю даного договору є те, що він укладається лише на неопубліковані твори. За цим договором автор передає або зобов'язується створити і передати видовищному закладу драматичний, музичний або музично-драматичний, хореографічний або пантомімний твір, а заклад-постановник зобов'язується здійснити в межах обумовленого договором або законом строку постановку і публічне виконання твору (випустити його в світ) та сплатити автору винагороду. Винагорода складається з двох частин; одноразової винагороди та збору за кожний спектакль.

Сценарний договір. За цим договором автор передає або зобов'язується створити і передати кіно-, теле- чи радіостудії сценарій фільму або теле- чи радіопередачі в обумовлений договором строк, а студія зобов'язується виплатити автору винагороду. Предметом договору може бути тільки неопублікований твір — літературний сценарій, який повинен відповідати творчій заявці, що додається до договору. В заявці викладаються основна ідея, сюжетний задум і характеристика головних дійових осіб.

Договір художнього замовлення. За цим договором автор зобов'язується створити і передати замовнику в обумовлений договором строк твір образотворчого мистецтва, а замовник зобов'язаний виплатити автору погоджену винагороду. Це поки що єдиний з авторських договорів, в якому контрагентом автора може виступати не тільки юридична особа, а й громадянин. Особливість вказаного договору (як і попереднього) полягає в тому, що замовник не зобов'язаний випускати твір у світ, тобто виставляти твір для публічного огляду. Це право замовника — він може це зробити, а може і не робити.

Предметом договору художнього замовлення є твір образотворчого мистецтва. Це твори живопису, графіки, скульптури, декоративного мистецтва, фотографічні твори і твори, одержані способами, аналогічними фотографії. Перелік творів образотворчого мистецтва невичерпний, оскільки досягнення науково-технічного прогресу обумовлюють появу нових об'єктів авторського права, отже, і нових об'єктів художнього замовлення.

Особливістю цього договору є й те, шо твір образотворчого мистецтва, створений на замовлення, переходить у власність замовника, якщо інше не передбачено договором.

Договір про використання в промисловості неопублікованого твору декоративно-прикладного мистецтва.

Законодавство не визначає, що слід розуміти під творами декоративно-прикладного мистецтва. Є тільки приблизний перелік таких творів, які можуть бути предметом вказаного договору. Це, наприклад, твори, які мають утилітарне, сувенірне або декоративне призначення і вирізняються оригінальними художньо-естетичними властивостями. Це можуть бути художні вироби побутового призначення, які задовольняють практичні потреби, а також є прикрасою середовища і людини. До цієї категорії відносять серветки, килими, хустки, одяг, взуття; вироби з шкіри, кісток, пластмаси; іграшки, значки, сувеніри; вироби з скла, фарфору, металу; ювелірні і галантерейні вироби тощо.

Особливістю вказаного договору є те, що контрагентом автора завжди виступає промислове підприємство, яке зобов'язується випустити у світ твір на промисловій основі. Отже, за цим договором автор передає або зобов'язується створити і передати нео-публікований твір декоративно-прикладного мистецтва підприємству, яке зобов'язується випустити його у світ на промисловій основі. Твір повинен бути придатним для використання в промисловості і відповідати певним художньо-естетичним вимогам. Визнання твору об'єктом декоративно-прикладного мистецтва, і, отже, його придатності для використання в промисловості здійснюють спеціалісти (художні ради).

Закон України «Про авторське право і суміжні права» передбачає ще один вид авторських договорів — договори на виконання випущених у світ творів і на створення звуко- і відеозаписів та дві групи нових авторів: виконавців і виробників фонограм.

Виконавці — актори, диригенти, співаки, танцюристи, музиканти — мають право на ім'я, право на захист постановки і виконання від перекручень, право здійснювати і дозволяти використання постановки і виконання, право на винагороду.

Запис виконання, трансляція виконання по радіо і телебаченню, трансляція запису виконання або будь-яке інше використання можуть здійснюватися лише з дозволу виконавця на підставі відповідного договору.

Виконавці здійснюють свої права з дотриманням прав авторів творів, що виконуються ними.

Особи, що зробили звуко- і відеозапис, мають право використовувати його або дозволяти відтворювати. Використання цих записів іншими особами може мати місце лише з дозволу автора запису або його правонаступників на основі договору.

Право на звуко- і відеозапис включає: право на відтворення будь-яким способом; право на публічне розповсюдження, в тому числі передачу за кордон; право на захист від імпорту і розповсюдження примірників запису без дозволу правоволодільця. При цьому право комерційного прокату зберігається за автором звуко- чи відеозапису і в тому випадку, коли право власності на примірник цього запису належить не його творцю.

Творці звуко- чи відеозапису, організації ефірного мовлення здійснюють свої права в межах договору з автором твору і виконавцем. Організації ефірного мовлення мають право дозволяти іншим організаціям ретрансляцію, запис і відтворення їхніх передач.

Права, передбачені розділом III Закону «Про авторське право і суміжні права», діють протягом п'ятидесяти років від дати першого виконання або постановки, першої публікації звуко- чи відеозапису або першої трансляції в ефірі.

1. Спадкування      по праву давання. Спадкова трансмісія

Спадкова трансмісія виникає у процесі прийняття спадщини, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер і не встиг її прийняти (ст. 1276 ЦК України).

У цьому разі здійснюється перехід права на прийняття спадщи­ни від померлого спадкоємця до його спадкоємців. Наприклад, після смерті спадкодавця до спадщини за законом закликалися два його сини, як спадкоємці першої черги. Старший син загинув, не встигнувши прийняти спадщину свого батька. У загиблого спадкоємця залишилися дружина та донька — онука спадкодавця. Сини спадкують по ½ після смерті батька. Один з синів померлого спадкує ½ частку майна після смерті свого батька, донька та дружина загиблого сина спадкують по половині від ½ спадкового майна, яке б успадкував загиблий, якби не помер, тобто по ¼ даного майна.

Якщо після загиблого сина спадкодавця зали­шиться його власне майно, то донька та дружина успадкують і це майно у рівних частках, але вже не за правилом спадкової трансмісії, а відповідно до вимог закону в порядку черговості (у першу чергу). Тобто дружина та донька загиблого успадкують і майно свого діда (свекра) - спадкодавця, і майно батька (чоловіка), але в різних пропорціях. У випадку, якщо спадкоємець - син спадкодавця подав заяву про прийняття спадщини, в установленому законом порядку, од­нак внаслідок раптової смерті не встиг оформити спадщину та одержати Свідоцтво про право на спадщину, то пра­вило спадкової трансмісії не застосовується, оскільки спадкоємець прийняв спадщину і з цього часу набув право на майно (речові права) спадкодавця. Отже, його дружина та донька успадковують після свого чоловіка (батька) вже належне йому майно на загальних підставах спадкування, а не за правом спадкової трансмісії. У такому випадку спадкоємцям загиблого нотаріус повинен видати свідоцтво про право на спадщину за законом за спеціальною формою свідоцтва – свідоцтво про право на спадщину за законом на майно померлого спадкоємця, який прийняв спадщину, але не оформив своїх спадкових прав.

Тобто перехід права за спадковою трансмісією можливий лише у випадку смерті спадкоємця (у нашому випадку – загибелі сина) після відкриття спадщини.

У разі смерті спадкоємця до відкриття спад­щини, його родичі спадкують частку за правом пред­ставлення (ст. 1266 ЦК України). У цьому випадку це була б донька спадкодавця. Таким чином, спадкова трансмісія відрізняється рядом ознак.

За своїм складом спадкова трансмісія включає в собі такі критерії:

• 1) смерть закликаного спадкоємця після відкриття спадщини, тобто мають місце два спадкування – після спадкодавця та після спадкоємця;
• 2) неприйняття спадщини спадкоємцем у зв'язку з його смертю;
• 3) право спадкоємця на прийняття належної померлому частки спадщини – при цьому спадкувати можуть усі спадкоємці померлого, а не тільки визначена категорія;
• 4) ці правила діють як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом.

Але слід зазначити, що згідно із ч. 1 ст. 1276 ЦК України, перехід права на прийняття спадщини за спадковою трансмісією не застосовуються щодо обов'язкової частки у спадщині.

Таким чином, за спадковою трансмісією перехід права на спад­кування здійснюється не за правом черговості, а за правом закли­кання до спадщини правонаступника померлого спадкоємця. Пра­во на прийняття спадщини у разі його виникнення (за трансмісією) реалізується на загальних підставах, із урахуванням строків, встановлених ст. 1270 ЦК України. При визначенні частки спадщини, яка б належала померлому спад­коємцю, застосовується такий самий порядок, як при спадкуванні за правом представлення. Якщо спадкоємців за спадковою трансмісією декілька, частка померлого родича ділиться між ними порівну. Для застосування правила спадкової трансмісії необхідно, щоб спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти.

Відповідно до ст. 1268 Цивільного кодексу України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу (шестимісячний строк з дня смерті), він не заявив про відмову від неї.

Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу (відмова від прийняття спадщини). Також прийняття спадщини здійснюється шляхом подання заяви про це до державної нотаріальної контори. Згідно з ч. 1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Тобто, якщо спадкоємець на час смерті спадкодавця проживав постійно зі спадкодавцем, то після смерті цього спадкоємця не може застосовуватись правило спадкової трансмісії.

Однак, у процесі практики застосування правил спадкової трансмісії серед фахівців виникають сумніви щодо поширення цієї норми на спадкоємців, для яких законом не вимагається подання заяви про прийняття спадщини у строки, встановлені законом. Відтак, за змістом ст. 1276 ЦК України зазначені вище спад­коємці набувають права на спадкування за спадковою трансмі­сією, оскільки це право стосується спадкоємців, які не встигли прийняти спадщину, у встановлені законом строки.

А отже, спадкова трансмісія, на нашу думку, поширюється на тих спадкоємців, які на час відкриття спадщини постійно не про­живали разом із спадкодавцем, і тих, хто до своєї смерті не подав заяви про прийняття спадщини.

Різне тлумачення змісту зазначеної норми щодо спадкоємців, на яких не поширюється обов'язковість подання заяви про прий­няття спадщини в установлені строки, призводить до ускладнень застосування закону та нерівності права на спадкування в порядку спадкової трансмісії.

Право на спадкову частку спадкоємця, який помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, входить до складу спадкового майна, яке залишилось після смерті цього спадкоємця. Але для його спадкоємців діють різні строки:

• 1) особисте майно померлого спадкоємця вони можуть прийняти протягом шести місяців після його смерті (ст. 1270 ЦК України);
• 2) частку, яку він не встиг прийняти – протягом тої частини шестимісячного строку, яка залишилась після смерті спадкодавця. Якщо ця частина строку є меншою, ніж 3 місяці, то вона продовжується до трьох місяців.

Спадкова трансмісія — перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка мала право на спадщину і не прийняла її у зв'язку зі смертю.

Згідно зі ст. 1276 ЦК України, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Отже, спадкова трансмісія можлива за наявності двох умов:

1. якщо спадщину відкрито (спадкодавець помер)
2. слідом за спадкодавцем помирає спадкоємець, не встигнувши у встановлений законом строк прийняти спадщину або відмовитися від неї.

1. Поняття   завдатку та його форма. Аванс

1. Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. 2. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Частина 1 коментованої статті надає легальне визначення завдатку як грошової суми або рухомого майна, що видається кредитору боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Аналіз цього визначення дозволяє виділити наступні ознаки завдатку: а) як завдаток може передаватися грошова сума або рухоме майно. А враховуючи те, що відповідно до ст. 190 ЦК України майном є речі, а також майнові права та обов'язки, закон допускає передачу в якості завдатку рухомих речей та майнових прав (важко уявити собі передачу в якості завдатку обов'язків). На практиці завдаток найчастіше передається у вигляді грошової суми. Майновий завдаток майже не зустрічається. Сума завдатку (вартість рухомого майна, що передається як завдаток) може бути будь-якою, однак вона обов'язково має бути меншою, ніж загальна сума зобов'язання (вартість рухомого майна, що передається за зобов'язанням). В противному випадку така передача буде не передачею завдатку, а виконанням зобов'язання; б) завдатком може бути забезпечено лише зобов'язання, що випливає з договору. Інакше кажучи, позадоговірні зобов'язання (Підрозділ 2 Книги 5 ЦК) завдатком не забезпечуються; в) завдаток виконує три основні функції: - платіжну (завдаток видається в рахунок належних за договором платежів); - підтверджувальну (передачею завдатку боржник підтверджує наявність основного зобов'язання); - забезпечувальну (встановлення негативних наслідків невиконання зобов'язання, забезпеченого зав

датком (див. ст. 571 та коментар до неї), гарантує виконання такого зобов'язання). Виділення платіжної функції завдатку викликало на практиці гостре питання про можливість забезпечення завдатком попередніх договорів (ст. 635 ЦК України), зокрема попередніх договорів, що укладаються з наміром укласти в майбутньому договір купівлі-продажу об'єкту нерухомості. Оскільки попередній договір не передбачає оплати, часто виникає сумнів у можливості забезпечення його виконання завдатком (завдаток передається в рахунок належних за договором платежів). Судова практика на сьогодні йде по шляху визнання завдатком виключно суми, яка була сплачена після укладення договору з обов'язковим дотриманням його форми. "У тих випадках, коли сторони домовились укласти договір, але відповідно його не оформили, сплачені в рахунок виконання договору платежі визнаються авансовими і повертаються в тому розмірі, в якому вони надавалися" (Ухвала судової палати в цивільних справах Верховного Суду України від 26.02.2004 р.// "Вісник Верховного Суду України", N 3, 2005 р.; Ухвала судової палати в цивільних справах Верховного Суду України від 21.06.2006 р.// "Вісник Верховного Суду України", N 12, 2006 р.). Разом з тим, таке забезпечення видається можливим за дотримання однієї з таких умов: А) Визначаючи певну грошову суму, що передається для забезпечення виконання попереднього договору, не називати це завдатком (назвати, наприклад, просто "забезпечення" або "забезпечувальні кошти". Цивільне право дозволяє застосування так званих непоіменованих конструкцій, які хоча і не передбачені законодавством, але не суперечать йому. Більш того, ч. 2 ст. 546 ЦК прямо встановлює, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання, крім врегульованих ЦК України. Отже, грошова сума, що передається за попереднім договором, по суті буде виконувати такі функції завдатку, як підтверджувальна та забезпечувальна, але не буде мати платіжної функції. Правда для цього в попередньому договорі необхідно буде передбачити і наслідки його невиконання з метою визначення долі такої грошової суми, оскільки напряму норми коментованої статті застосувати буде не можна. Б) В попередньому договорі передбачити оплату суми завдатку (наприклад, в якості попередньої оплати за майбутнім договором купівлі-продажу) та встановити, що передана сума є завдатком. Угода про завдаток має бути укладена в письмовій формі (див. ст. 547 та коментар до неї). В такій угоді повинно бути чітко визначено, що сума, яка передається в рахунок належних за договором платежів, є саме завдатком. В разі, якщо це не буде встановлено, сплачена сума буде вважатися авансом, тобто звичайною сумою попередньої оплати за договором, яка не виконує забезпечувальної функції, властивої завдатку. В разі невиконання зобов'язання, по якому передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося, аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила.

Аванс (фр. avance) або передоплата - деяка грошова сума або інша майнова цінність, яку за наявності двох зустрічних зобов'язань, одне з яких є грошовим або майновим, боржник за грошовим або майновим зобов'язанням передає своєму кредитору на виконання грошового або майнового зобов'язання до початку виконання зустрічного зобов'язання.

Аванс не слід плутати з завдатком. Ці терміни позначають різні по своїй суті юридичні дії, хоча і мають спільні ознаки і тягнуть частково збігаються наслідки. Різниця полягає в тому, що при невиконанні договору сторона, відповідальна за порушення, втрачає завдаток (якщо відповідальний одержувач завдатку, він повертає його в подвійному розмірі). До авансу таке правило не застосовується. Крім того, на відміну від завдатку аванс передається тільки в якості виконання зобов'язання, але не як знак укладення договору.

Аванс обов'язковий при поставках на умовах кредиту, зазвичай становить 10-40% вартості контракту і зараховується при остаточних розрахунках; 100% Аванс застосовується рідко. При невиконанні зобов'язань Аванс підлягає поверненню. При великих контрактах повернення Авансу забезпечується банківською гарантією. Аванс, як і завдаток, є доказом укладення договору, але, на відміну від завдатку, не є способом забезпечення його реального виконання, оскільки при невиконанні зобов'язання він підлягає поверненню і не більше того. Тому всякий попередній платіж вважається авансом, якщо в письмовій угоді сторін договору прямо не вказано, що цей платіж є завдатком. У міжнародній торгівлі дорогим обладнанням, сільськогосподарською продукцією досить широко поширені купівельні аванси як форма кредитування експортерів імпортерами. Аванс - це будь-який платіж, здійснений покупцем-замовником до відвантаження товару або надання послуг.

Прямого визначення терміну «аванс» цивільне законодавство Російської Федерації не має. Проте його зміст може бути відновлений з систематичного тлумачення норм, що регулюють цивільні правовідносини. У діловій практиці широко застосовується видача авансу (деякої умовної суми, яка напряму не залежить від кількості і якості витраченої праці), а потім заробітної плати за підсумками місяця.

1. Загальна характеристика договорів на виконання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт

Хоча за своєю назвою договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт належить до договорів про виконання робіт, а відтак, - підрядних, законодавець спеціально відокремив його в окрему главу ЦК - гл. 62. Це пояснюється тим, що результату роботи підрядника у матеріальній формі, який є предметом класичних договорів підряду, про що зазначалося вище, у договорі на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт в силу специфіки, власне, науково-дослідної діяльності може не бути, або результат може виявитися не таким, на який розраховував замовник. Тому, з огляду на те, що цей договір є договором про виконання робіт, він розглядатиметься в цій темі поряд з договорами підряду, проте із застереженням, що він не є їх різновидом.

За змістом ст. 327 ГК проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об'єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції, є одним з напрямів інноваційної діяльності. Тому договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт розглядається у ГК у гл. 34 "Правове регулювання інноваційної діяльності", в якій означеному договору присвячено ст. 331.