Характеристика кредитного договору 9 страница

Відсутня логічна побудова норм щодо відшкодування збитків і в інших випадках регулювання ЦК України договірних відносин. Загалом особливості таких норм зводяться до наступних кількох варіантів їх структурної побудови. Так, ЦК України найбільш поширено встановлює відповідальність у формі відшкодування збитків без спеціальних застережень щодо їх виду чи розміру у разі:

- непередання наймодавцем майна наймачеві (ст. 766);

- виявлення недоліків речі, переданої наймодавцем наймачеві з гарантією якості (ст. 768);

- використання наймачем речі не за призначенням або з порушенням умов договору найму (ст. 773);

- непроведення наймодавцем капітального ремонту речі, що перешкодило її використанню відповідно до призначення та умов договору (ст. 776);

- неможливості відновлення речі, щодо якої відбулося погіршення з вини наймача (ст. 779);

- втрати наймачем або пошкодженням транспортного засобу (ст. 803);

- невиконання позичкодавцем обов'язку передати річ у користування (ст. 830);

- неповернення речі після закінчення строку користування нею за договором позички (ст. 836);

- невиконання замовником вимог підрядника (ст. 848);

- відмови замовника від договору підряду, не обумовленої порушенням договору підрядником (ст. 849);

- порушення підрядником договору підряду, які призвели до істотних недоліків у роботі (ст. 852);

- наявності у виконаній роботі за договором підряду істотних недоліків та таких, що не можуть бути усунені або не були усунені у встановлений замовником розумний строк (ст. 858);

- укладення договору побутового підряду внаслідок неповноти або недостовірності інформації підрядника на виконання робіт, які не мають тих властивостей, які мав на увазі замовник (ст. 869);

- істотного порушення підрядником договору побутового підряду (ст. 872);

- явної неможливості своєчасного виконання підрядником роботи (ст. 849);

- невиконання підрядником вимоги замовника усунути допущені недоліки в роботі в призначений ним строк (ст. 849);

- у разі внесення замовником змін до проектно-кошторисної документації, що потребують додаткових робіт, вартість яких перевищує кошторисну ціну на 10 відсотків (ст. 878);

- відмови підрядника від договору будівельного підряду у зв'язку з неможливістю використання матеріалу або устаткування, наданих замовником (ст. 889);

- виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації або в пошукових роботах, допущених підрядником (ст. 891);

- прострочення перевізником доставки вантажу (ст. 923);

- якщо не відбулася поїздка пасажира з пункту пересадки внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт (ст. 922);

- відмови від договору транспортного експедирування клієнта або експедитора (ст. 935);

- прострочення перевізником доставки вантажу (ст. 923);

- відмови поклажодавця від передачі речі на зберігання без попередження про це зберігана в розумний строк (ст. 939);

- відмови довірителя у статусі комерційного представника від договору доручення (ст. 1009);

- невиявлення управителем при управлінні майном належної турботливості про інтереси установника управління (ст. 1043);

- неналежного виконання банком операцій за рахунок клієнта (ст. 1073);

- зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця за вимогою користувача за договором комерційної концесії (ст. 1128);

- заподіяння збитків внаслідок властивостей речі, переданої на зберігання (ст. 952).

Водночас за другою конструкцією ЦК України прямо передбачає відшкодування збитків у повному обсязі у разі:

- невиконання або неналежного виконання обов'язків підрядником за договором будівельного підряду (ст. 883);

- невиконання або неналежного виконання замовником обов'язків за договором будівельного підряду (ст. 886);

- порушення оплатного договору про надання послуг виконавцем (ст. 906). ЦК України також встановлює відшкодування збитків в обмеженому розмірі у

разі:

- порушення договору на виконання науково-дослідних або науково-конструкторських та технологічних робіт виконавцем - в межах реальних збитків (ст. 900);

- невиконання або неналежного виконання виконавцем договору про безоплатне надання послуг - у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 906);

- втрат, нестачі, псування, пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти - у розмірі фактичної шкоди (ст. 924);

- втрати (нестачі) або пошкодження речі, переданої поклажодавцем на зберігання зберігачеві у випадку втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості, а у випадку пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість (ст. 951);

- страхової виплати бо страхового відшкодування - у розмірі реальних збитків (ст. 988);

- відмови учасника від подальшої участі в договорі простого товариства та розірвання договору - у розмірі реальних збитків (ст. 1142).

Нарешті у ЦК України у багатьох випадках за порушення умов окремих договорів взагалі не передбачається відшкодування збитків (наприклад, договорів довічного утримання, позики, кредитного договору та деяких інших) або передбачається лише за певні порушення, а за інші не встановлюється (договори купівлі-продажу, найму, підряду, зберігання та ін.). Наявність таких підходів до врегулювання правових наслідків порушень умов договорів не можна розглядати як відсутність підстав для стягнення збитків за порушення умов договору, для яких законодавець в ЦК не встановив такі санкції. Є підстави вважати, що у таких випадках необхідно керуватися положеннями ст. 22 та статтями глави 51 ЦК України, якими закріплюється загальне правило про відшкодування збитків у повному обсязі, якщо інше не передбачено договором або спеціальним законом. Не виникає подібних проблем у тих випадках, коли в ЦК при врегулюванні певних договорів міститься застереження про поширення на них норм глави 51 ЦК, Наприклад, відповідно до ст. 934 ЦК за порушення обов'язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до глави 51 ЦК. Згідно зі ст. 1092 ЦК у разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відповідальність відповідно до цього Кодексу та закону. Наведена норма певною мірою стосується і відшкодування збитків, які є формою (мірою) відповідальності.

Такий висновок грунтується також на судовій практиці застосування відповідних положень ЦК УРСР. Наприклад, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі у справі за позовом колгоспу ім. Мічуріна Хустського району Закарпатської області до Виноградівського районного підприємства матеріально-технічного постачання про відшкодування витрат на усунення недоліків придбаних тракторів та стягнення збитків, заподіяних простоєм тракторів, дійшла висновку, що останні повинні відшкодовуватися на підставі загальних норм ЦК УРСР про зобов'язання та статей 233, 234, незважаючи на відсутність в них безпосередньої норми про відшкодування збитків за таких обставин'. Висловлена Верховним Судом України позиція повністю відповідає також правовим засадам про відповідальність, закладеним у новому ЦК України.

Аналіз наведеної системи норм, що встановлюють відповідальність сторони за порушення договору, дає підстави вважати, що у ЦК передбачені нечисленні випадки обмежень принципу повного відшкодування збитків, які полягають у відшкодуванні лише реальних (фактичних) збитків. Тобто, якщо договором, Цивільним кодексом, іншим законом не встановлено прямих винятків, діятиме презумпція відшкодування збитків у повному обсязі.

Встановлення законом обмежень у відшкодуванні збитків у повному обсязі за певне порушення конкретного виду договору не означає, що і за інші порушення договору має застосовуватися обмежена відповідальність. Так, відповідно до ч. 2 ст. 924 ЦК перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезень вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди. Наведене правило не розповсюджується на інші можливі порушення договору перевезення, зокрема за прострочення доставки вантажу (ст. 923). Як зазначається в ст. 920 ЦК, у разі порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами). Натомість транспортне законодавство (Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства, Статут залізниць та ін.) в частині відшкодування збитків не виходить за межі врегулювання їх Цивільним кодексом України.

При вирішенні питань про відшкодування збитків за порушення господарських договорів необхідно враховувати відповідні положення ГК України, який хоча загалом і закріплює принцип повного відшкодування збитків (ст. 266), але встановлює тільки умови та порядок їх відшкодування.

Нарешті, розмір відшкодування збитків може певною мірою залежати від того, у якому співвідношенні із неустойкою (штрафна, залікова, альтернативна, виключна) вони стягуються (ст. 624 ЦК України, ст. 232 ГК України). При цьому прикметно, що ЦК за порушення зобов'язання передбачає стягнення у повному розмірі неустойки (якщо така встановлена) та збитків (штрафна неустойка), а ГК передбачає застосування залікової неустойки, за якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями.

Підсумовуючи результати здійсненого аналізу правових засад збитків необхідно зазначити, що у правозастосовній практиці та при вирішенні цивільних спорів необхідно брати до уваги наступне.

1. ЦК України закріплює як загальне правило відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, у повному розмірі, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Якщо нормами, що регулюють той чи інший вид договірного зобов'язання встановлено, що за порушення договору відшкодовуються збитки, то таке відшкодування має здійснюватися у повному розмірі, якщо інше не встановлено договором.

3. Якщо нормами ЦК чи іншого закону, що регулюють той чи інший вид договірного зобов'язання, взагалі не передбачено за його порушення відшкодування збитків, необхідно керуватися загальними положеннями зобов'язального права, які закріплюють принцип відшкодування збитків у повному обсязі.

1. Специфіка договору буксирування

На морському та внутрішньоводному видах транспорту переміщення суден, плотів або інших плавучих об'єктів може здійснюватись шляхом їх буксирування, тобто застосування до них зовнішньої тяги, а також методом штовхання. Найчастіше об'єктами буксирування є баржі з різними вантажами і плоти з лісопродукцією. Володільці плотів — це організації, які сплавляють ліс, а суден і барж — організації чи громадяни, яким вони належать на праві власності або повного господарського відання.

Букси-рувальниками виступають пароплавства (при здійсненні буксирних операцій в портах) та порти, що наділені правами юридичної особи.

Буксирування здійснюється в основному на договірних засадах. Договір не укладається тільки тоді, коли буксир і судно (об'єкт), яке буксирується, мають один порт приписки.

За договором буксирування власник одного судна зобов'язується за винагороду буксирувати інше судно або інший плавучий об'єкт на певну відстань або протягом відповідного часу, або для виконання якогось маневру (ст.222 Кодексу торговельного мореплавства, ст.126 Статуту внутрішнього водного транспорту). Отже, договір буксирування взаємний та сплатний. На морському транспорті договір буксирування може укладатись як в усній, так і в письмовій формах. Так, договір портового букси-

215

рування може укладатись в усній формі (ст.229 Кодексу торговельного мореплавства). Проте угоди про покладення обов'язків по управлінню буксируванням на капітана судна-буксира можна доводити виключно письмовими доказами.

Договори річкового буксирування завжди укладаються в письмовій формі (ст.128 Статуту внутрішнього водного транспорту). При пред'явленні плоту або судна до буксирування його володілець подає накладну, а пароплавство видає йому квитанцію. Буксирування плотів морським шляхом здійснюється за коносаментом.

За договором буксирування кожна сторона повинна завчасно привести своє судно (об'єкт) у такий стан, при якому можливе буксирування. Володілець буксира не відповідає за недоліки свого судна, якщо доведе, що вони не могли бути виявлені за умови належної турботливості (приховані недоліки). Пароплавство повинно перевірити придатність судна чи плоту до буксирування. Це має бути підтверджено сторонами в технічному акті (ст.132 Статуту внутрішнього водного транспорту). Буксирувальник зобов'язаний буксирувати судно або інший плавучий об'єкт на певну відстань чи протягом даного часу, або для виконання певного маневру, відповідно друга сторона за це сплачує винагороду.

Питання відповідальності за шкоду, заподіяну суднам і майну, що на них перебуває під час буксирування, вирішується залежно від того, капітан якого судна керує буксируванням. Отже, за відсутності іншої угоди сторін відповідає володілець того судна, капітан якого управляв буксируванням, оскільки він не доведе відсутності своєї вини (ст.225, 226 Кодексу торговельного мореплавства). При буксируваннях в льодових умовах діє презумпція невинності буксирувальника (ст.224 Кодексу торговельного мореплавства). Можлива й змішана відповідальність сторін за наявності їх обопільної вини. За договором річкового буксирування екіпаж судна або плоту, що буксируються, в оперативному відношенні підпорядковується капітану буксира, згідно з цим пароплавство відповідає за шкоду, заподіяну володільцю судна (плоту). Воно звільняється від відповідальності, якщо доведе, що шкода заподіяна, а деревина була розкидана і не могла бути зібрана внаслідок обставин, які воно не могло відвернути та усунення яких від нього не залежало (ст.135, 206 Статуту внутрішнього водного транспорту).

За прострочення в буксируванні судна чи плоту пароплавство сплачує штрафи у таких самих розмірах, як і за прострочення доставки вантажу (ст.188 Статуту внутрішнього водного транспорту).

1. Поняття шлюбу за сімейним законодавством. Фактичні шлюбні відносини

Шлюб є початком і ядром сім'ї, він пов'язаний переважно з народженням дітей та їх вихованням, а тому держава не може залишити його поза правовою регламентацією в противагу дружбі, яка такій регламентації не підлягає.

філологічні корені терміну «шлюб» ідуть в глибину віків.

На давньоросійській мові слово «брачити» означало відбирати хороше і відкидати погане. Тому надалі і виникла деяка двозначність слова «брак»: і в сімейному праві, і в простій мові — «забракований товар». Більш влучним є позначення шлюбного союзу в українській мові терміном «шлюб», який походить з давньослов'янського слова «сьлюбь» значення якого цілком зрозуміле.'

Говорячи про правовий смисл поняття «шлюб», потрібно підкреслити ряд конкретних ознак.

Перше: шлюб — це союз жінки і чоловіка, який знаходиться під захистом держави. Це не договір, не угода, а союз.

Друге: шлюб — вільний моногамний союз. Вступ до шлюбу є добровільним і вільним, крім того, це одношлюбний союз, на відміну від юридичне оформлених полігамних шлюбів в країнах, де панує мусульманська релігія і допускається багатоженство.

Третє: шлюб — рівноправний союз жінки і чоловіка. Вступаючі до шлюбу користуються між собою рівними як в особистих, так і в майнових відносинах, правами.

Четверте: шлюб — це союз, що укладається у встановленій державою формі, тобто державні органи, які реєструють шлюбний союз, пред'являють до нього ряд вимог, про які буде сказано нижче.

П'яте: шлюб — в принципі, довічний союз, спрямований на утворення сім'ї, народження та виховання дітей, члени якого пов'язані взаємною моральною і матеріальною підтримкою.

Таким чином з вищеперерахованих ознак можливо дати таке визначення шлюбу.

Шлюб — це вільний, рівноправний і, в принципі, довічний союз жінки і чоловіка, який укладається у встановленому законом порядку, має метою створення сім'ї.

Характерними особливостями шлюбу є взаємна любов, моральна і матеріальна підтримка, спільне виховання дітей. Наше суспільство вимагає від своїх членів дотримуватися правил моралі в питаннях шлюбу та сім'ї.

Останнім часом дедалі більше пар живуть спільно, однією сім’єю без державної реєстрації шлюбу. Як на мене, то проблема ця не стільки психологічна, скільки юридична.

Відповідно до діючого законодавства України, відносини між чоловіком та жінкою можна називати «фактичним шлюбом», коли пара проживає на одній житловій площі (кімната, квартира, будинок), веде спільне господарство, але при цьому не реєструє свої відносини в органах державної влади.

Проживання у «фактичних шлюбних відносинах» створює масу юридичних проблем для таких пар.
Погоджуючись на проживання у «фактичних шлюбних відносинах», чоловік та жінка певною мірою допускають невизначеність подальших відносин у юридичному просторі.

Відповідно до діючого законодавства України, зокрема статі 74 Сімейного кодексу України (далі СКУ), якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Договірний спосіб упорядкування відносин між фактичним подружжям є чи не єдиним способом захисту прав та інтересів його учасників.

Досить поширеною є така ситуація, коли нерухоме майно, придбане фактичним подружжям за спільні кошти, оформляється на когось одного з них. Якщо при зареєстрованому шлюбі це не має значення, то за умов «фактичних шлюбних відносин» — має, і досить велике. Тобто, майно, оформлене на одного з учасників вільних відносин, є виключно його майном, поки друга сторона в судовому порядку не доведе, що воно є спільним. Однак сам лише факт перебування у фактичних шлюбних відносинах не є підставою для визнання за ними права спільної сумісної власності на майно. Якщо хтось із «фактичного подружжя» (частіше жінка) не отримував доходу або займався домашнім господарством, велика вірогідність того що він не отримає взагалі або отримає мізерну частку майна, яке набувалось за період цих відносин.

Суди визнають право спільної власності на майно осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, у випадках, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Крім того, навіть якщо особи пізніше зареєструють шлюб, що часто відбувається при народженні спільної дитини, майно, яке було набуте ними за час спільного проживання, але до реєстрації шлюбу, не є спільним майном подружжя (п. 1 ч. 1 ст. 57 СКУ).

Порада: щоб уникнути такого, раджу все майно, що набувається на спільні кошти, оформляти «на двох», у спільну часткову власність. Тобто, право кожної із сторін на частку в спільно нажитому майні закріплюється документально (відповідним договором). У випадку спору додаткові докази навіть не потрібні будуть.

Окремі труднощі виникають при визначенні походження дитини: в зареєстрованому шлюбі – чоловік записується батьком, а жінка матір’ю дитини, а у випадку народження дитини у «фактичному шлюбі» - чоловік записується батьком тільки з його згоди, а в разі відсутності такої згоди – батьківство треба буде доказувати у судовому порядку; при стягненні коштів на своє утримання, в разі втрати працездатності; у питаннях спадкування теж є деякі відмінності, які відрізняють фактичний шлюб від зареєстрованого.

У разі смерті одного з «фактичного подружжя» на ім’я якого оформлене майно, набуте за період незареєстрованого шлюбу за спільні кошти, інший може спадкувати тільки у четверту чергу. Тобто якщо є інші законні спадкоємці вищих черг – батьки, діти, брати та сестри, баба, дід, дядько, тітка, то пережиле «фактичне подружжя» залишається ні з чим. І навіть у випадку відсутності інших спадкоємців своє право на спадкування прийдеться встановлювати в суді. Щоб уникнути такої ситуації необхідно придбавати майно у спільну часткову власність, про що зазначалося вище та/або складати заповіт.

1. Види і форми договірної відповідальності

У цивільному законодавстві розрізняють види відповідальності за різними критеріями. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлено відповідальність, вона поділяється на договірну та позадоговірну. Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб'єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Позадоговірною (або недоговірною} є відповідальність, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, виплатити потерпілому одноразову допомогу у встановленому законом порядку та компенсувати витрати, спричинені ушкодженням здоров'я, зокрема на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо (статті 455 і 456 ЦК). У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у трудових договірних відносинах. У цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника можуть діяти дві або більше осіб. Залежно від розподілу прав та обов'язків між суб'єктами зобов'язання із множинністю осіб розрізняють часткові (пайові), солідарні та додаткові (субсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває частковою, солідарною або субсидіарною. При частковій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відшкодовує збитки і сплачує неустойку пропорційно до розміру своєї частки спільного боргу. Солідарна відповідальність, при якій кредитор може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і з кожного з них окремо. Субсидіарна (додаткова) відповідальність настає тоді, коли Існують основне і додаткове до нього зобов'язання і одне, і друге порушені. Згідно зі ст. 204 ЦК, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено неустойку, то збитки відшкодовують у частині, яка не покрита неустойкою. Законодавством або договором можуть бути передбачені випадки: коли допускається стягнення лише неустойки, але не збитків; коли збитки можуть бути стягнені у повні сумі понад неустойку; коли за вибором кредитора можуть бути стягнені або неустойка, або збитки. Умови (підстави) договірної відповідальності Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Юридичною підставою такої відповідальності є закон, а фактичною — склад цивільного правопорушення. Вона настає за наявності таких умов: • протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи; • шкідливого результату такої поведінки (шкоди); • причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою; • вини особи, яка заподіяла шкоду. Перші три умови — протиправність, шкода та причинний зв'язок— є об'єктивними, а четверта — вина — є суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності. Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (наприклад, моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. В ЦК України про відшкодування збитків як спосіб захисту цивільних прав йдеться у ч. 1 ст. 6, але питання про структуру збитків, умови та порядок стягнення їх вирішуються в нормах зобов'язального права. Зокрема, в ч. 2 ст. 203 ЦК під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неодержані кредитором доходи, які б він одержав, якби боржник виконав зобов'язання. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, що порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у зв'язку з неодержанням доходів, не може бути менший від доходів, що їх одержав порушник права. Щоб стягнути завдані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір. Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи, — наслідком протиправної поведінки заподіювача. У цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 ЦК України особа, яка не виконала зобов'язання або виконала. Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності потрібен або повний склад правопорушення, що складається з чотирьох елементів (протиправність, шкода, причинний зв'язок, вина), або у випадках, зазначених у законі чи договорі, — неповний, усічений склад — протиправність і вина (при стягненні неустойки, втраті завдатку тощо). За відсутності хоч би одного з цих елементів (крім випадків безвинної відповідальності) цивільна відповідальність не настає. Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є випадок і непереборна сила. Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, що порушила зобов'язання, характеризується відсутністю її вини. За відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки законом чи договором не передбачено відповідальності і без вини. Відповідно до ч. 2 п. 1 ст. 634 проекту ЦК України особа визнається невинною, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язання. Непереборна сила (фарс-мажорні обставини) — надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (п. 1 ст. 78 ЦК). Ця подія характеризується, по-перше, як зовнішня до діяльності сторін обставина (наприклад, явища стихійного характеру). По-друге, надзвичайність події, що стає непереборною силою, означає, що це не рядова, ординарна, звичайна обставина, яка також може спричинювати певні труднощі для сторін. 8. Поняття та способи припинення зобов'язань. Під припиненням зобов'язання слід розуміти припинення існування прав та обов'язків його учасників, які становлять зміст зобов'язання. Уникальная копия американского производства! shtepcel.com.ua 958 грн. Для припинення зобов'язання необхідна наявність певної підстави — юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов'язують припинення зобов'язання. Припиненню зобов'язань присвячена глава 19 ЦК України. Вона містить загальні способи припинення зобов'язань: виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи. Деякі підстави передбачені в інших главах ЦК України, що регулюють окремі види зобов'язань (статті 231, 234, 259 та ін. ЦК).

1. Відповідальність сторін за договором перевезення вантажів

Належне виконання сторонами обов'язків, які випливають з договору перевезення або норм транспортного законодавства, призводить до припинення зобов'язання по перевезенню вантажу та досягненню учасниками цілей договору. Та, на жаль, домогтися цього не завжди вдається. Дестабілізація політичної та економічної обстановки в ряді регіонів, розпад господарських зв'язків, зниження загального рівня виконавчої дисципліни негативно позначаються й на ритмі перевізного процесу, призводять до крадіжок і псування вантажів на транспорті, прострочення доставки їх споживачам та інших правопорушень.

У зв'язку з цим важливу роль покликані відігравати тут заходи майнової відповідальності за порушення договорів перевезення.

Фактичною підставою відповідальності за порушення зобов'язань є склад цивільного правопорушення. Він містить такі елементи (умови): а)протиправну поведінку боржника; б) збитки як результат цієї поведінки; в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; г) вину боржника.

Зазначені умови необхідні, за загальним правилом, і для покладення майнової відповідальності за невиконання або неналежне виконання сторонами зобов'язань по перевезенню вантажів.

Головні обов'язки перевізника за договором перевезення полягають у тому, що він повинен забезпечити цілість й схоронність вантажу і доставити його одержувачеві в обумовлений строк. Цей обов'язок виникає з моменту прийняття його до перевезення і до видачі одержувачеві в пункті призначення. Порушення цього обов'язку призводить до відповідальності за втрату, нестачу, псування чи пошкодження вантажу.

Втрата вантажу — це не лише фізична загибель, крадіжка або знищення вантажу, прийнятого до перевезення. Втраченим вважається також вантаж, якщо він не виданий на вимогу одержувача на залізничному і внутрішньому водному транспорті протягом ЗО днів, на повітряному — протягом 10 днів після закінчення строку доставки, а при перевезенні вантажу в прямому змішаному сполученні — по закінченні 4 місяців з дня прийняття його до перевезення початковим транспортним підприємством (ст.154 Статуту залізниць, ст.190 Статуту внутрішнього водного транспорту). На автомобільному транспорті вантаж вважається втраченим, якщо він не був виданий одержувачеві на його вимогу: