Характеристика договору доручення

Повне усиновлення

Згідно із частиною 1 ст. 207 СК, у зв'язку з усиновленням особа приймається в сім'ю на правах сина чи дочки. Це значить, що усиновлення:

1) припиняє особисті і майнові права та обов'язки між матір'ю, батьком та дитиною, а також між дитиною та іншими родичами за походженням;

2) одночасно породжує особисті та майнові права і обов'язки між усиновленим та усиновлювачем, а також між усиновленим та родичами усиновлювача.

Усиновлювачі одержують правовий статус матері, батька дитини, навіть якщо в актовому записі про народження дитини не будуть записані її батьками.

Згідно зі статтею 10 Європейської конвенції про усиновлення дітей, законодавство може зберегти за батьками дитини обов'язки надавати матеріальну допомогу дитині, утримувати її, влаштувати у житті та забезпечити приданим, якщо усиновлювач не виконує якийсь із цих обов'язків. Тобто, йдеться про субсидіарний, додатковий обов'язок рідних батьків.

Такого застереження у Сімейному кодексі України немає.

Усиновлювачі одержали право на матеріальну допомогу від держави для покриття витрат на виховання та утримання дитини.

Неповне усиновлення

З точки зору інтересів баби, діда, брата, сестри за походженням, правові наслідки усиновлення їхнього внука, сестри чи брата не завжди можуть вважатися справедливими.

Приводом запровадження в Україні "неповного" усиновлення була конкретна життєва ситуація, яка сталася у Львові у 1985 р.

С. втратила дочку, яка мала двох маленьких дітей. Через деякий час батько цих дітей Р. одружився Оскільки на усиновлення згоди баби не вимагається, виникла реальна загроза іншої драми: припинення між нею та внуками правового зв'язку, а отже, юридичного права на спілкування з ними та права брати участь у їх вихованні.

"Неповне" усиновлення, що встановлене у частині 3 ст. 232 СК, пов'язане з трьома передумовами:

1) смертю (оголошенням померлим) одного з батьків дитини або визнанням його недієздатним;

2) вступом у повторний шлюб другого з батьків;

3) усиновленням дитини другою дружиною (другим чоловіком) батька (матері) дитини.

Отже, якщо б дружина Р. забажала усиновити його дітей, С. мала б право подати до суду заяву про збереження між нею та внуками правового зв'язку, тобто взаємних особистих та майнових прав і обов'язків.

Правовий зв'язок усиновленої дитини може бути збережений лише з найближчими родичами: бабою, дідом, рідними братами та сестрами.

Норма частини 2 ст. 232 СК - це лише "перша ластівка". Немає сумніву в тому, що життя викличе потребу розширення сфери неповного усиновлення505.

Державна реєстрація

За Кодексом 1969 р., усиновлення підлягало обов'язковій державній реєстрації, з видачею свідоцтва про усиновлення.

Державна реєстрація усиновлення, як уже зазначалося, була скасована Законом України від 23 червня 1992 р. Вважалося, що це суперечить таємниці усиновлення.

Згідно із частиною 2 ст. 225 СК, за бажанням усиновлювача державний орган РАЦСу видає на підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення. Отже, реєстрація усиновлення в Україні не є обов'язковою. Таке компромісне вирішення питання було зумовлено позицією Міністерства юстиції України, яке наполягало на необхідності подальшої відмови від державної реєстрації усиновлення506.

Усиновлення - важливий акт цивільного стану. Він мав би засвідчуватися документом єдиного державного зразка, а не випискою із рішення суду, яка у багатьох судах друкується на друкарських машинках та ще й на папері низької якості507.

Є підстави вважати, що Україна повернеться до обов'язкової реєстрації усиновлення, адже не всі усиновлювачі приховуватимуть усиновлення, як і не всі вони бажатимуть бути зареєстрованими батьками дитини.

Так зване "повне" усиновлення, на яке зорієнтоване чинне законодавство, передбачає створення для дитини іншого родинного середовища. Закономірним у більшості випадків є прагнення усиновлювачів до того, щоб ніхто, у тому числі й сам усиновлений, не знали, що усиновлювачі не є його рідними батьками. Тому закон закріплює право на таємницю усиновлення і передбачає ряд заходів, які її забезпечують.

Стаття 226 СК України гарантує особі право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення.

Особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку; пошук ними дитини для усиновлення; подання заяви про усиновлення; розгляд справи про усиновлення; здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема й тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним.

Усиновлена дитина також має право на таємницю факту її усиновлення, в тому числі й від неї самої. Лише по досягненні чотирнадцяти років вона має право на одержання інформації щодо свого усиновлення.

Якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, посадові особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення від самої дитини (ст. 227 СК України).

Усиновлювач має право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам. Крім цього, він має право вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття.

Отже, законодавство виділяє два види таємниці усиновлення:

від дитини; від інших сторонніх осіб.

Ряд важливих заходів, спрямованих на забезпечення таємниці усиновлення, передбачено також ст. ст. 229-231 Сімейного кодексу України. Це - право усиновлювача бути записаним матір'ю (батьком) дитини; право на зміну відомостей про місце народження та дату народження дитини; право на зміну прізвища, імені та по батькові усиновленої особи.

1. Припинення договору майнового найму (оренди)

(гл.58 ст.781-785) Договір найму (оренди) припиняється у разі: закінчення строку його дії; смерті фіз. особи-наймача, якщо інше не встановлено договором або законом; ліквідації юр. особи, яка була наймачем або наймодавцем; розірвання договору на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених законом. Головною підставою припинення цього зобов'язання є закінчення строку договору. Однак якщо наймач і далі користується майном після закінчення строку договору найму, то, якщо немає заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який було раніше встановлено договором. Від договору найму (оренди), укладеного на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за 1 місяць, а у разі найму нерухомого майна - за 3 місяці.

Договором або законом може бути встановлено інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк. Договір найму (оренди), укладений на певний строк, може бути розірвано лише у випадках, встановлених законом. Зокрема, відповідно до ст.783 ЦК, наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо: наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту було покладено на наймача. Наймач має право вимагати розірвання договору найму, якщо: наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі; наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі.

У разі припинення договору наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому її було одержано, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Інакше наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

1. Поняття та загальна характеристика договору про сумісну діяльність

Об'єднання двома (або кількома) самостійними особами майна, трудових зусиль та інших внесків і організація спільної діяльності для досягнення спільної мети (цілей) без створення юридичної особи здійснюються за договором про спільну діяльність.

Відповідно до статті 430 ЦК України за договорами про спільну діяльність сторони зобов'язуються спільно діяти для досягнення спільної господарської мети.

Правовідносини, що виникли і склалися на новій нормативній базі, вийшли за межі правил деяких існуючих законів і, зокрема, положень глави 38 ЦК України, що регулює зобов'язання за договором про спільну діяльність.

Раніше, згідно з статтею 430 ЦК України, громадяни могли укладати договори про спільну діяльність для задоволення лише своїх особистих побутових потреб і тільки між собою. Юридичні особи могли укладати такий договір тільки для досягнення господарської мети. Проте законами України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо ці обмеження були зняті. Наприклад, відповідно до статті 4 Закону «Про власність» власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Окремо визначається право власника використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності (ст.6 Закону «Про власність»). Статтею 3 Закону «Про власність» допускається об'єднання майна, що є власністю громадян і юридичних осіб.

Отже, суб'єктами (сторонами або учасниками) договору про спільну діяльність виступають громадяни та юридичні особи. Проте участь юридичної особи у цих договорах повинна відповідати цілям, передбаченим її статутом. Щодо спільної мети договору про спільну діяльність, нове законодавство України припускає як господарську, так й іншу (наприклад, благодійну чи науково-дослідну) мету такого співробітництва.

Договори про спільну діяльність можуть бути дво- та багатосторонніми угодами. Вони також вважаються консесуаль-ними договорами, оскільки для укладення їх досить згоди сторін і не потрібен сам факт передачі внесків та здійснення спільних дій.

Багато суперечок в юридичній літературі виникає з приводу вирішення питання про оплатність чи безоплатність договорів про спільну діяльність. Одні автори вважають, що договори про спільну діяльність є сплатними, оскільки кожний з учасників,

10 7-244

289

який зробив майновий внесок, має право вимагати від інших відповідного зустрічного задоволення.'

Інші вчені обстоюють думку про безоплатний характер даних відносин, грунтуючи її на відсутності матеріального еквівалента діям учасника, що зробив майновий внесок.2

На підставі аналізу договорів про спільну діяльність можна констатувати, що вони можуть бути як сплатними, так і безоплатними. Такий критерій, як «зустрічне задоволення», не завжди свідчить про оплатність договорів про спільну діяльність, тому що оплатність (як ознака договорів купівлі-продажу, міни, поставки, майнового найму (оренди), комісії тощо) передбачає задоволення будь-яких майнових (економічних) інтересів, майнове задоволення. Наприклад, за договором про спільну діяльність по виробництву певної продукції один учасник зобов'язується надати приміщення, а другий — зробити внесок обладнанням для розміщення його у цьому приміщенні. Тут дійсно один учасник задовольняє свої майнові інтереси у потрібному йому приміщенні, а другий — в обладнанні, оскільки це майно спільно використовується. У випадках, коли сторони об'єднують майно, трудові зусилля для досягнення спільно, благодійної мети, то задоволення ними майнових інтересів (майнове задоволення) первісне відступає. У зв'язку з цим немає й ознаки оплатності даного договору, хоча сторони і роблять «зустрічне задоволення». Отже, найбільш прийнятним критерієм оплатності договорів про спільну діяльність виступає мета, що передбачає задоволення майнового (економічного) інтересу кожної із сторін.

Різновиди договорів про спільну діяльність. Чинний Цивільний кодекс України не містить вичерпного переліку різновидів договорів про спільну діяльність. Згідно із статтею 430 Кодексу сторони можуть укладати договори про спільну діяльність для будівництва шляхів, спортивних споруд, шкіл, житлових будинків тощо. Крім того, цивільне законодавство надало права громадянам і юридичним особам вільно і без обмежень здійснювати господарську та іншу діяльність. Отже, суб'єкти права можуть обирати науково-технічне, виробниче, творче співробітництво.

1. Поняття та умови усиновлення (удочеріння)

1. Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 цього Кодексу.

2. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

Коментар:

1. Відповідно до ст. 20 Конвенції про права дитини від 20.11.89 р. (підписана Україною: 21.02.90 р., набула чинності для України: 27.09.91 р.) дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надаються державою. Держави-учасниці відповідно до своїх національних законів забезпечують зміну догляду за дитиною. Такий догляд може включати, зокрема, усиновлення.

Держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і вони:

a) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволяли лише компетентні власті, які визначають згідно з застосовуваними законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має відношення до справи і достовірна, що усиновлення допустимо з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на всиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною;

b) визначають, що усиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла б забезпечити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення якогось придатного догляду в країні походження дитини є неможливим;

c) забезпечують, щоб у випадку усиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі самі гарантії і норми, які застосовуються щодо усиновлення всередині країни;

d) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у випадку усиновлення в іншій країні влаштування дитини не призводило до одержання невиправданих фінансових вигод, пов'язаних з цією особою;

e) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладення двосторонніх і багатосторонніх домовленостей або угод та намагаються на цій підставі забезпечити, щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювали компетентні власті чи органи (ст. 21 Конвенції про права дитини від 20.11.89 р. (підписана Україною: 21.02.90 р., набула чинності для України: 27.09.91 р.)).

2. Поняття усиновлення, подане у коментованій статті, перекликається із іншими його визначеннями, поданими в інших нормативно-правових актах (ст. 24 Закону України "Про охорону дитинства", ст. 1 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування"). Однак ці визначення дещо відрізняються один від одного. Так, наприклад, відповідно до ст. 24 Закону України "Про охорону дитинства" усиновлення вважається передачею неповнолітньої дитини на виховання, що дещо звужує поняття усиновлення, оскільки особами, які можуть бути усиновлені, можуть бути і повнолітні особи, а виховання - це не єдиний із наслідків усиновлення. Віковий ценз розуміння поняття усиновлення використовується й у ст. 1 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування". У цьому аспекті слід зрозуміти вузьке розуміння поняття усиновлення цілями і завданнями цих законів.

Загалом усиновлення слід розуміти у декількох розуміннях. По-перше, як правовий інститут сімейного права, тобто сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані із прийняттям усиновлювачем у свою сім'ю на правах дочки чи сина, здійсненням нагляду за дотриманням прав усиновлювачів та усиновлених та ін.

По-друге, як юридичний акт, тобто дію усиновлювача, спрямовану на виникнення правовідносин батьківства, материнства, які є наслідком прийняття чужої особи у свою сім'ю на правах дочки чи сина.

По-третє, як юридичний факт, внаслідок якого виникають, змінюються і припиняються правовідносини, причому не тільки у сфері сімейних відносин. Цей факт має доволі складний характер, оскільки для одних правовідносин це правовстановлюючий факт, а для інших - правозмінюючий або правоприпиняючий. Усиновлення тягне за собою наступні правові наслідки: а) встановлення нового правового зв'язку між усиновлювачем (усиновлювачами) та усиновленою дитиною, а також між усиновленою дитиною і родичами усиновителя; б) припинення правового зв'язку усиновленої дитини з її батьками й родичами за кровним походженням. Таким чином, усиновлення одночасно є як правовстановлюючим, так і правоприпиняючим юридичним фактом.

І на кінець, усиновлення є актом цивільного стану, тобто тим актом, котрий підлягає реєстрації у передбаченому законом порядку. Реєстрація усиновлення (удочеріння) була введена в Україні з березня 1926 року, а норми про її проведення виключено з Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР Законом України від 23 червня 1992 року.

3. Як випливає із загального поняття усиновлення, поданого у коментованій статті, ознаками усиновлення є:

- добровільність, тобто прийняття особи у сім'ю у порядку усиновлення не може відбуватися проти волі особи, про своє бажання прийняти усиновлювач повинен подати заяву (ст. 223 СК України);

- дія, яка вказує на прийняття у сім'ю іншої особи, яка не перебуває у правовому відношенні батько - дитина. Це може бути як родич, так і той, хто не перебуває у жодних правових зв'язках. Ці зв'язки можуть ґрунтуватися, зокрема, на відносинах, котрі не регулюються правовими нормами (кумівство, сусідство та ін.);

- внаслідок такого прийняття особа не просто стає членом сім'ї усиновлювача, а набуває правового статусу дитини з усіма наслідками, які випливають із факту біологічного походження. Окреме визнання усиновлювача та усиновленого членами сім'ї міститься у ряді актів законодавства (напр., ст. 1 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб", Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї") від 03.06.99 р. та ін.);

- проведення у передбаченому порядку. Крім окремого винятку, такий акт може відбуватися тільки на підставі рішення суду, яке ухвалене у передбаченому процесуальним законом порядку, відповідає вимогам, встановленим законом, а також набрало законної сили. Коментованою статтею встановлене загальне правило щодо порядку усиновлення, але воно може здійснюватися інакше, у порядку, встановленому ст. 282 СК України та іншими актами. Так, відповідно до ст. 31 Консульського статуту України, затв. Указом Президента України від 02.04.94 р. N 127/94, консулом провадиться усиновлення дитини, яка є громадянином України і проживає за межами України. При цьому запровадження судового порядку усиновлення не означає, що усі здійснені до цього часу усиновлення вважаються такими, що не породжують відносин внаслідок факту усиновлення.

Справи про усиновлення розглядаються порядком окремого провадження, визначеного Цивільним процесуальним кодексом України. Суди порядком окремого провадження також можуть встановлювати факти усиновлення (удочеріння), якщо в органах реєстрації актів громадянського стану не зберігся відповідний запис чи відмовлено у його відновленні або ж він може бути відновлений лише на підставі рішення суду про встановлення факту реєстрації акта громадянського стану (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України N 5 від 31.03.95 р. "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення"), однак це не стосується безпосередньо здійснення усиновлення.

Судом не може бути встановлений факт усиновлення лише у зв'язку із знаходженням дитини на вихованні і утриманні заявника (заявників), оскільки підставою для виникнення відносин із усиновлення є рішення суду, яке набрало законної сили. Тобто фактичне усиновлення не породжує правових наслідків.

4. У законодавстві застосовуються поняття "усиновлення" та "удочеріння", котрі розрізняються в залежності від статі особи, котру усиновляють. Тому їх слід розуміти як синоніми і у подальшому використовуємо поняття "усиновлення". У ряді випадків у законодавстві вживається поняття "всиновлення", яке слід вважати видозміною поняття "усиновлення". Як тотожні слід розуміти також поняття "усиновлювач" та "усиновитель".

5. Усиновлення як інститут сімейного права, як і будь-який інший, має завдання та мету правового регулювання. Завданням усиновлення як сукупності правових норм є врегулювання відносин, пов'язаних із підготовкою та проведенням усиновлення, його реєстрації, а також наслідків вчинення такого акту.

Завданням усиновлення як правового акту є сприяння реалізації конституційного права особи на сім'ю, і саме для поповнення можливого біологічного чи правового вакууму батьківства існує інститут усиновлення.

Коментована стаття встановлює окреме правило, яке застосовується при здійсненні усиновленні дітей (ст. ст. 6, 208 СК України). На необхідності дотримання інтересів дитини при усиновленні, а також у подальшому закцентовано увагу, наприклад, у наказі Міністерства освіти і науки України від 01.06.2005 р. N 330 "Щодо захисту законних прав та інтересів дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування".

Отож основною і визначальною засадою усиновлення дитини є забезпечення її інтересів, причому коментована стаття не випадково наголошує не просто на інтересах дитини, а підкреслює їх найвищість. Визначення найвищості інтересів дитини у сімейному законодавстві немає, однак можемо провести аналогію із положеннями ст. 3 Конституції України щодо пріоритету загальносоціального над державним.

Під інтересами дитини слід розуміти створення для неї сприятливих умов (як матеріального, так і морального характеру) для виховання і всебічного розвитку (у фізичному, психічному, духовному та іншому відношенні), максимально наближених, якщо це можливо, до обстановки, звичної для дитини у втраченій нею сім'ї. При цьому не слід розуміти ці інтереси виключно як потребу забезпечити матеріальні та житлові умови. Головне - щоб відносини, котрі виникли внаслідок усиновлення, відповідали усім вимогам сім'ї як первинного та основного осередку суспільства (ст. 3 СК України).

Відповідно до ст. 24 Закону України "Про охорону дитинства" усиновлення допускається виключно в інтересах дитини України. Однак усиновлення також проводиться в інтересах усиновлювачів (хоча прямо це у законі не записано), оскільки воно дає, зокрема, можливість особам, котрі не мають дітей, задовольнити почуття батьківської любові, потреби в материнстві, батьківстві. У цьому аспекті не слід говорити про змагання інтересів, а про їхнє органічне поєднання з метою створення сім'ї.

Визначені поняття доволі оціночні, що посилює відповідальність органів опіки та піклування, на котрі покладається весь тягар підготовки до усиновлення, та суду, який розглядає та вирішує справу про усиновлення. Від правильного вибору усиновлювачів залежить доля самої дитини. Тому, щоб питання про усиновлення було здійснене з максимальним урахуванням інтересів дитини, суд може залучити до участі у справі батьків (одного з батьків) або інших законних представників усиновлюваної дитини, її родичів, представника закладу чи установи, в якій знаходиться дитина, яка позбавлена батьківського піклування, та інших заінтересованих осіб, а також саму дитину. При вирішенні питання про необхідність виклику у судове засідання дитини, щодо якої вирішується питання про усиновлення, судді доречно вислухати думку представника органу опіки і піклування, щоб її участь у суді не мала для неї несприятливого впливу.

1. Розподіл   обов’язків по ремонту орендованого майна. Наслідки проведеного поліпшення орендованого майна

Наймодавець зобов'язаний провести капітальний ремонт речі, переданої у найм, за свій рахунок, якщо інше не встановлено договором або законом; якщо наймодавець не провів капітального ремонту речі, що перешкоджає її використанню відповідно до призначення та умов договору, то наймач має право: а) відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користування річчю, або вимагати відшкодування вартості ремонту; б) вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Капітальний ремонт провадиться у строк, встановлений договором. Якщо строк не встановлений договором або ремонт викликаний невідкладною потребою, капітальний ремонт має бути проведений у розумний строк.

Наймач зобов’язаний: проводить за свій рахунок поточний ремонт речі, яка є предметом договору найму; усунути погіршення речі, які сталися з його вини. У разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків. Наймач не відповідає за погіршення речі, якщо це сталося внаслідок нормального її зношення або упущень наймодавця.
Наймач може поліпшити річ, яка є предметом договору найму, лише за згодою наймодавця. Якщо поліпшення можуть бути відокремлені від речі без її пошкодження, наймач має право на їх вилучення. Якщо поліпшення речі зроблено за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування вартості необхідних витрат або на зарахування їх вартості в рахунок плати за користування річчю.

Якщо в результаті поліпшення, зробленого за згодою наймодавця, створена нова річ, наймач стає її співвласником. Частка наймача у праві власності відповідає вартості його витрат на поліпшення речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо наймач без згоди наймодавця зробив поліпшення, які не можна відокремити без шкоди для речі, він не має права на відшкодування їх вартості.

1. Припинення договору комісії. Відповідальність сторін за договором комісії

Договір комісії з урахуванням його особливостей також має і своєрідні підстави припинення. Ці підстави можна об'єднати у дві групи: а) відмова від виконання договору, причому в односторонньому порядку, при загальній презумпції про неприпустимість односторонньої відмови; б) друга група підстав припинення комісійного договору не залежить від волі сторін договору: щодо фізичних осіб - смерть особи, визнання її недієздатною, обмежено дієздатною і позбавлення особи дієздатності; щодо юридичних осіб - ліквідація, позбавлення ліцензії, реорганізація. Особливість підстав припинення договору комісії обумовлена наданням комісіонеру права виступати від свого імені. У той самий час, якщо щось (за аналогією з дорученням) сталося із стороною договору-комітентом, сам по собі цей факт ніякого впливу на відносини за договором не має, допоки спадкоємці чи правонаступники не заявлять про інше.

Стаття 1025 ЦК України закріплює право комітента відмовитися в односторонньому порядку від договору. Ця норма носить імперативний характер і, на відміну від норми, яка регулює аналогічні питання в договорі доручення і містить додаткове застереження про недійсність угоди сторін про інше, по суті не впливає на беззастережність такого права комітента. Наслідками односторонньої відмови є відшкодування витрат, зроблених на виконання договору комісіонером, обов'язок попередити про відмову від безстрокового договору не пізніше ніж за місяць до розірвання та обов'язок розпорядитися майном, якщо воно знаходиться у контрагента. Комісіонер, на противагу повіреному за договором дорученню, не вправі відмовитися в односторонньому порядку від договору, крім випадків, коли такий договір було укладено на невизначений строк і комісіонер попередив комітента не пізніше 30 днів до моменту припинення відносин. При цьому він повинен ужити всіх заходів до збереження майна і продовжувати його зберігати впродовж 15 днів із дня отримання комітентом повідомлення про розірвання договору. У випадку відмови комісіонера від угоди на законних підставах за ним зберігається право на винагороду щодо тих правочинів, які були укладені на виконання комісійного зобов'язання.

Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу чи пошкодження майна за наявності його вини. Але таке положення закріплене як загальне правило. Якщо договором комісії був передбачений обов'язок застрахувати майно, а комісіонер не зробив цього, то звільнити його від відповідальності за втрату чи пошкодження майна може тільки непереборна сила або випадок. Відповідальність комісіонера не обмежується відповідальністю за втрату, недостачу чи пошкодження майна комітента. Неналежне виконання договору комісії може призвести до виникнення збитків у комітента. Обов'язок відшкодування збитків настає для сторони на загальних підставах, які передбачені для договорів про надання послуг.

Незалежно від наявності титульного володільця майна, комітент як власник несе ризик його випадкової загибелі чи втрати (ст. 323 ЦК). Витрати за зберігання майна відшкодовуються комітентом, якщо інше не передбачено законом чи договором (ст. 1024 ЦК).

На забезпечення своїх грошових вимог комісіонеру надане право утримання майна та грошових сум, які знаходяться у його володінні, але належать за договором комітенту. Право притримання є своєрідним правом сторони комісійного зобов'язання, яке, в першу чергу, було породжене його особливостями. Право притримання поширюється на всі законні грошові вимоги комісіонера, включаючи винагороду за делькредере, на відшкодування понесених фактичних витрат. Якщо в розпорядженні комісіонера є суми, що належать комітенту, то він вправі з них вирахувати заборговану оплату, яка належить йому за виконання договору. Право комісіонера на притримання речі має пріоритет перед іншими правами кредиторів у випадку оголошення його банкрутом чи звернення стягнення на його майно.

Однією з ознак підприємницької діяльності є ризик. Договірний же ризик означає обтяження сторони зобов'язання майново невигідними наслідками при зміні обставин, причому, якщо ризик падає на одну із сторін, вона повинна виконати договір, навіть коли для неї це збитково. Усе наведене повною мірою стосується і комісійних зобов'язань як виду підприємницьких. Прикладом із практики судового спору, який переконливо аргументує наведені вище положення щодо відповідальності посередника, є справа Арбітражного суду Російської Федерації.

Акціонерне товариство заявило позовні вимоги до товариства з обмеженою відповідальністю про відшкодування збитків у зв'язку з невиконанням зобов'язань за договором комісії. Між позивачем і відповідачем був укладений договір комісії строком на два місяці, за яким відповідач приймав на себе зобов'язання укласти договори купівлі-продажу товару, який належав позивачу. Між сторонами в належній формі була погоджена мінімальна ціна продажу, від якої комісіонер не вправі був відступати без письмового дозволу комітента.

Упродовж строку дії договору комісіонер не уклав жодного з доручених йому договорів купівлі-продажу, а неодноразово звертався до комітента з пропозицією про зниження рівня мінімальної ціни продажу у зв'язку з пониженням загальносвітових цін на зазначений товар. Комітент не дав згоди на продаж товару за більш низькою ціною і після закінчення строку дії договору комісії вимагав відшкодування збитків. Як свої збитки комітент розглядав різницю між ціною, зазначеною в договорі комісії як мінімальна ціна продаж, і ринковою ціною на момент пред'явлення позовних вимог. Комісіонер заперечував проти позовних вимог, наводячи докази відсутності своєї вини у невиконанні доручення комітента.

1. Утримання батьків дітьми. Обов’язки дітей щодо батьків

Утримання батьків дітьми є відповідною компенсацією за утримання і турботу, надану батьками дитині. В нормальних умовах діти добровільно допомагають своїм непрацездатним батькам і турбуються про них.

Однак, безсумнівно, неможливо змусити дорослих повнолітніх дітей любити і поважати своїх батьків. Любов, доброта, порядність, чесність є етичними поняттями, а не юридичними. Разом з тим слід пам'ятати, що однією з основних цілей регулювання сімейних відносин, відповідно до частини другої статті 1 Сімейного кодексу України, є утвердження почуття обов'язку перед батьками.

Обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплений в статті 51 Конституції України. Дана конституційна норма знайшла своє відображення і в Сімейному кодексі України (статті 202-206).

Відповідно до статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

Таким чином, слід звернути увагу на те, що:

• обов'язок виплачувати аліменти батькам може бути покладено лише на повнолітніх дітей;
• потреба матеріальної допомоги полягає в тому, що батьки не мають можливості забезпечити своє гідне існування у зв'язку із відсутністю пенсій чи їх низького розміру, а також у зв'язку із відсутністю у них інших джерел існування;
• непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку (чоловіки - 60 років, жінки - 55 років) та інваліди I, II та III груп (стаття 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»).

Позов про стягнення аліментів може бути пред'явлений:

• до одного з дітей;
• до кількох з дітей;
• до всіх дітей разом.

У випадку пред'явлення позову до одного з дітей, суд за власною ініціативою має право притягнути до участі у справі інших дітей, незалежно від того пред'явлено до них позов чи ні.

Статтею 205 Сімейного кодексу України встановлено, що суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін.

Розмір аліментів визначається в судовому порядку в залежності від матеріального та сімейного становища батьків та дітей. При цьому судом враховуються всі заслуговуючи на увагу інтереси сторін: непрацездатність батьків та їх потреба у матеріальній допомозі, матеріальне становище дітей, догляд дітей за батьками тощо. Також до уваги приймається отримання батьками пенсії, державних пільг, субсидій, наявність в батьків майна, що може приносити дохід тощо.

Таким чином, в кожному конкретному випадку суд враховує всі види заробітку чи доходу як дітей так і батьків. В залежності від цих обставин і визначається розмір аліментів. Суд має право встановлювати розмір аліментів повністю чи частково, як в твердій грошовій сумі, так і в частці від заробітку (доходу). На вибір способу визначення розміру аліментів можуть впливати різні обставини: мінливість і нестабільність доходу, проживання за кордоном, одержання частини доходу в натуральній формі тощо.

Разом з тим, аліменти, що сплачують діти на утримання своїх батьків, безумовно повинні забезпечувати достатній життєвий рівень та необхідні умови для існування. Проте в сучасних умовах тяжка хвороба, інвалідність або немічність батьків потребують значних додаткових витрат, які не покриваються сумами сплачуваних дітьми аліментів. Саме з метою уникнення випадків матеріальної незахищеності батьків, стаття 203 Сімейного кодексу України встановлює обов'язок дітей брати участь у додаткових витратах на батьків.

При невиконанні дітьми обов'язку по сплаті додаткових витрат, батьки мають право звернутися за захистом своїх прав до суду. Суд в кожному конкретному випадку визначає наявність однієї або декількох з перелічених вище обставин на підставі відповідного медичного висновку.

У виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а повнолітні дочка (син) мають достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з них одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за ними (стаття 206 Сімейного кодексу України).

Щодо звільнення дітей від обов'язку утримувати своїх батьків, слід зазначити наступне.

Специфіка аліментного обов'язку повнолітніх дітей відносно своїх непрацездатних і нужденних батьків полягає в безпосередньому зв'язку аліментних виплат з минулою поведінкою батьків щодо дітей, адже саме батьки виховують, годують, одягають дитину, забезпечують розвиток дитини та здійснюють загальний догляд за нею. Тому було б несправедливим покласти на дітей, які не одержали такого догляду від батьків, обов'язку їх утримувати.

За таких обставин статтею 204 Сімейного кодексу України передбачено, що дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.

У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки.

Слід звернути увагу на максимальний строк (три роки) присудження аліментів, в разі встановлення судом факту ухилення батьків від виконання своїх обов'язків. Цей строк обумовлений відсутністю законодавчо закріпленого обов'язку у дітей щодо довічного утримання батьків, які не виконували своїх батьківських обов'язків.

Разом з тим, при наявності виняткових умов, таких як, високий матеріальний рівень дітей, чистосердечне розкаяння батьків (батька, матері), законодавець передбачив можливість присудження таких аліментів

1. Сторони   договору майнового найму, їх права та обов’язки

гл.58 ст.759-786) Сторонами ДОГОВІР НАЙМУ є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Наймодавцем може бути власник речі або особа, якій належать майнові права, а також особа, уповноважена на укладення ДОГОВІР НАЙМУ найму. До особи наймача законодавець не передбачає обмежень. Наймодавець зобов'язаний: передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений ДОГОВІР НАЙМУ (якщо наймодавець не передає наймачеві майно, то наймач має право за своїм вибором: вимагати передання майна і відшкодування збитків, завданих затримкою; відмовитися від ДОГОВІР НАЙМУ і вимагати відшкодування завданих йому збитків); передати річ у комплекті та у стані, що відповідають умовам ДОГОВІР НАЙМУ та її призначенню; попередити наймача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі та які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна наймача (ін. осіб) або призвести до пошкодження самої речі (у разі завдання шкоди внаслідок особливих властивостей або недоліків речі, про наявність яких наймача не було попереджено наймодавцем і про які він не знав і не міг знати, шкоду відшкодовує наймодавець); повідомити наймача про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм (якщо наймодавець не повідомив про всі права третіх осіб на річ, то наймач має право вимагати зменшення розміру плати за користування річчю або розірвання ДОГОВІР НАЙМУ

та відшкодування збитків); провести капремонт речі, переданої у найм, за свій рахунок, якщо інше не встановлено ДОГОВІР НАЙМУ або законом (якщо наймодавець не провів капремонту речі, що перешкоджає її використанню, то наймач має право: відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користування річчю, або вимагати відшкодування вартості ремонту; вимагати розірвання ДОГОВІР НАЙМУ та відшкодування збитків). Наймач зобов'язаний: у присутності наймодавця перевірити справність речі; користуватися річчю відповідно до її призначення та умов ДОГОВІР НАЙМУ та не має права самочинно змінювати стан речі, яку передано йому в користування, інакше наймодавець має право вимагати розірвання ДОГОВІР НАЙМУ та відшкодування збитків; справляти плату за користування річчю (якщо наймач не вносить плату протягом 3 міс. підряд, то наймодавець має право вимагати повернення речі); усунути погіршення речі, які сталися з його вини, або відшкодувати збиткі; відшкодувати шкоду, завдану третім особам, у зв'язку з користуванням річчю. Наймач має право: вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася; здійснювати страхування речі; проводить за свій рахунок поточний ремонт речі; передати річ у користування ін.

особі за згодою наймодавця, якщо ін. не встановлено ДОГОВІР НАЙМУ або законом; власності на плоди, доходи, одержані ним у результаті користування річчю; поліпшити річ за згодою наймодавця (Якщо поліпшення можна відокремити від речі без її пошкодження, наймач має право на їх вилучення. А якщо не можна, то має право на відшкодування вартості витрат.); Наймач має переважне право перед ін. особами на укладення ДОГОВІР НАЙМУ найму на новий строк і на придбання речі.

1. Форма,     порядок укладання, зміст договору комісії

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК). Форма укладення договору - письмова. Залежно від виду договору комісійне доручення може бути оформлено різними документами, зокрема, квитанцією, нарядом тощо. Змістом договору коміссії є права та обов'язки сторін. Права та обов'язки комісіонера: зобов'язаний вчинити правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних ніж ті, що їх визначив комітент, то додатково одержана вигода належить комітентові (ст.1014); має право за згодою комітента укласти договір субкомісії з третьою особою, залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом. Якщо цього вимагають інтереси комітента, комісіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента (ст.

1015); має право для забезпечення своїх вимог за договором притримати річ, яку має бути передано комітентові (ст.1019); має право відрахувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента, якщо інші кредитори комітента не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові (ст.1020); відповідає перед комітентом за втрату, нестачу або пошкодження майна комітента (ч.1,2 ст.1021); зобов'язаний застрахувати майно комітента за його рахунок, якщо це передбачено договором або звичаями ділового обороту (ч.3 ст.1021); зобов'язаний надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором після вчинення правочину за дорученням комітента (ч.1 ст.1022); має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням своїх обов'язків за договором комісії, зокрема у разі, якщо він або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчинення правочину, але не міг його вчинити через обставини, які від нього не залежали (ст.

1024). Права та обов'язки комітента: якщо комітент має заперечення щодо звіту комісіонера, то він повинен повідомити про це комісіонера протягом 30 днів від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вважається прийнятим (ч.2 ст.1022); ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна несе комітент як його власник (ст.1018); зобов'язаний прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії (гроші, речі) (ч.1 ст.1023); оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити комісіонера про виявлені в цьому майні недоліки (ч.2 ст.1023); повинен виплатити комісіонерові винагороду за надані послуги (ст. 1013 ЦК); зобов'язаний відшкодувати витрати, зроблені комісіонером у зв'язку з виконанням своїх обов'язків за договором (ст.1024).

1. Аліментні правовідносини. Умови та порядок стягнення аліментів на дітей

Аліментні правовідносини (зобов'язання) батьків та дітей щодо утримання — це правовідносини, в яких одна сторона зобов'язана надати другій стороні утримання на підставах і в порядку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати виконання такого обов'язку. Правовідносини батьків і дітей щодо утримання залежно від самої зобов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи. По-перше, це аліментні зобов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять зобов'язання батьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК); зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК); зобов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обставинами (ст. 185 СК). По-друге, це аліментні зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); зобов'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, немічністю (статті 203, 206 СК).
У зв'язку з особливим станом дитини як особи, що через свій вік потребує певної матеріальної підтримки та захисту, окреме значення серед аліментних правовідносин батьків та дітей мають правовідносини, за якими батьки зобов'язані утримувати дитину до її повноліття. Закон передбачає два порядки сплати батьками аліментів на дитину: добровільний та примусовий. У науковій літературі добровільне виконання батьками обов'язків щодо утримання дитини поділяють на фактичне і договірне'. У нормально функціонуючій сім'ї обов'язки щодо утримання виконуються батьками добровільно. Крім того, відрахування аліментів може здійснюватися за ініціативою одного з батьків на підставі його заяви за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії (ст. 187 СК). Новий СК значно розширює можливості забезпечення інтересів дитини і надає можливість батькам самим визначати питання, пов'язані з виконанням ними аліментних зобов'язань шляхом укладання різних договорів. У цьому випадку йдеться про договірне утримання дитини. Батьки, зокрема, можуть домовлятися про розмір коштів, що витрачаються на харчування, одяг, навчання, проведення дозвілля й інші побутові потреби дитини. Бажаючи забезпечити добровільне виконання обов'язків на майбутнє, батьки можуть надати своїй домовленості обов'язкового юридичного значення, уклавши про це договір (ч. 2 ст. 93, ст. 189 СК).
Як вже зазначалося, законодавство передбачає не тільки добровільний, а й примусовий порядок сплати аліментів. Він має місце у разі виникнення спору про надання коштів на утримання дитини. Спір щодо утримання дитини може виникнути як при роздільному, так і при спільному проживанні батьків. Це пов'язане з тим, що, незважаючи на спільність побуту, між батьками можливі суперечки стосовно обсягу коштів, необхідних для утримання дитини. У такому випадку кожний з подружжя може звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів у примусовому порядку.

СК передбачає два способи визначення розміру аліментів: 1) у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини та 2) у твердій грошовій сумі. Треба зазначити, що правове регулювання аліментних відносин у цьому аспекті зазнало кардинальних змін. СК відмовився від традиційних для сімейного права фіксованих аліментних часток (1/4, 1/3, 1/2). За новим СК, визначення розміру аліментів відбувається в частковому відношенні до заробітку (доходу) батьків, однак сам розмір такої частки законом не встановлюється. Він визначається судом у кожному конкретному випадку примусового стягнення аліментів (ст. 183
1 Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: Проспект, 1999. - Т. 3. - С. 491.
СК). Суд при визначенні частини заробітку (доходів), стягуваної як аліменти, може варіювати залежно від співвідношення одержуваної суми з прожитковим мінімумом. Аліменти, спрямовані на утримання дитини, повинні бути достатніми і, разом із тим, співрозмірними з урахуванням мети аліментного зобов'язання. Відповідно до ст. 182 СК при визначенні розміру аліментів суд враховує: а) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; б) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; в) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, Дружини, батьків, дочки, сина; г) інші обставини, що мають істотне значення.
У СК збережена ідея встановлення мінімального розміру аліментів. Так, у ч. 2 ст. 182 СК закріплене правило, відповідно до якого розмір аліментів на одну дитину ні при яких обставинах не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Максимального розміру аліментів СК не встановлює. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їхнє утримання, що буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття (ч. 2 ст. 183 СК). Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються з вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття (ч. З ст. 183 СК).
За заявою платника або одержувача суд може визначити розмір аліментів не в частці від заробітку (доходу) платника, а у твердій грошовій сумі. Це можливо у випадках, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення (ст. 184 СК). Як видно, перелік підстав, які дають суду можливість встановити розмір аліментів у твердій грошовій сумі, у законі однозначно не визначений. Такий підхід доцільно застосувати і в інших випадках, наприклад, коли відповідач не працює чи нелегально одержує доходи з різних джерел, у зв'язку з чим їхній загальний розмір складно визначити. Можна припустити, що сюди варто віднести і випадок, коли у відповідача доход відсутній, але, разом із тим, він має на праві власності певне майно. У цій ситуації виходити з фактичного чи передбачуваного заробітку платника аліментів через його відсутність не уявляється можливим. Суд може відмовити у визначенні розміру аліментів у твердій грошовій сумі, якщо вважає мотиви позивача безпідставними.
Позов про стягнення аліментів може бути заявлений: а) матір'ю або батьком; б) усиновлювачем; в) опікуном чи піклувальником; г) патронатним вихователем; д) самою дитиною по досягненні нею 14-річного віку. При збереженні правового зв'язку між дитиною й іншим з батьків звернутися до нього з позовом про примусове стягнення аліментів може усиновлювач, оскільки права й обов'язки усиновлювачів щодо дитини прирівнюються до батьківських прав і обов'язків (частини 1,4 ст. 232 СК).

Аліменти можуть стягуватися в примусовому порядку з обох батьків, зокрема при позбавленні їх батьківських прав, оскільки останнє не звільняє від обов'язку щодо утримання дитини (ч. 2 ст. 166 СК). У такому випадку позов може бути пред'явлений родичем, а також іншою особою, що здійснює функції опікуна чи піклувальника (частини 4, 5 ст. 167, ч. 2 ст. 247, ч. 1 ст. 249 СК).
У СК вкрай невиразно врегульоване питання про стягнення аліментів на дітей, що залишилися без піклування батьків і перебувають у дитячих установах (ч. 2 ст. 248, ч. 2 ст. 193 СК). Передбачається, що з обох батьків, якщо вони не беруть участі в утриманні дитини, аліменти можуть бути стягнені на загальних підставах, однак за чиєю ініціативою може провадитися таке стягнення — не вказується. Очевидно, до суду з вимогою про стягнення аліментів з батьків може звернутися дитяча установа, у якій проживає неповнолітній (ст. 245 СК). Вбачається, що в інтересах неповнолітньої дитини було б доцільніше закріпити не право, а обов'язок відповідних органів установи звертатися до суду з позовом про стягнення аліментів з батьків, що ухиляються від утримання дитини. За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особовий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України (ч. З ст. 193 СК).
Обов'язок щодо захисту прав й інтересів дитини покладається законом на патронатного вихователя, що також вправі без спеціальних на те повноважень висунути позовні вимоги до батьків (ч. 1 п. З ст. 255 СК). Новелою СК є те, що з позовом про стягнення аліментів до платника може звернутися сама дитина по досягненні нею 14-річного віку (ч. 1 ст. 18 СК).
За загальним правилом, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову на майбутній час (ч. 1 ст. 191 СК). Аліменти за минулий час можуть бути присуджені лише за певних умов, що встановлюються СК. Відповідно до ч. 2 ст. 191 СК це можливо у випадках, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів для одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.
СК передбачає можливість зменшення та збільшення розміру аліментів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 192 СК розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів. Перелік обставин, які можуть слугувати підставами для зменшення або збільшення розміру аліментів, є вичерпним — це зміна матеріального чи сімейного стану платника або одержувача аліментів, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них. По суті, не вказані обставини, а викликані ними ускладнення (наприклад неможливість через погіршення здоров'я задовольнити потреби самого платника аліментів або інших його дітей), слугують підставою для зміни розміру аліментів. Так, розмір аліментів може бути зменшений судом у випадку народження в платника аліментів дитини, оскільки при стягненні аліментів у встановленому колись розмірі, ця дитина виявилася б менш забезпеченою, ніж діти, що одержують аліменти. Іншою підставою зменшення розміру аліментів може стати непрацездатність платника (інвалідність першої чи другої групи). Розмір аліментів також може бути зменшений у випадку, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи (ч. 2 ст. 192 СК). Як уже зазначалося, при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров'я дитини, а також її матеріальне становище (ч. 1 ст. 182 СК), відповідно зміна зазначених обставин є підставою для зміни розміру аліментів і теж повинна братися судом до уваги. Так, якщо дитина, що досягла відповідного віку, працює і має достатній заробіток, а матеріальне становище платника аліментів навпаки погіршилося, дані обставини можуть слугувати підставою для зменшення розміру аліментів.
Крім примусового виконання аліментного обов'язку в судовому порядку, СК містить й інші способи захисту порушених прав у випадку невиконання аліментних обов'язків. Зокрема передбачена можливість звертання платника аліментів до суду за захистом своїх прав у випадку, якщо одержувач аліментів витрачає їх не за цільовим призначенням (ст. 186 СК). Іноді життєві обставини складаються таким чином, що виникає необхідність робити непередбачувані витрати. Це може бути пов'язано з різними причинами як позитивного, так і негативного характеру, наприклад, потребою придбання для дитини комп'ютера, музичного інструмента, спортивного спорядження, або необхідністю забезпечити дитині сторонній догляд та посилене харчування у зв'язку з хворобою. СК передбачає обов'язок батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітніх дітей, які викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо; ст. 185 СК).
Додаткові витрати на дитину можуть бути викликані тривалими або тимчасовими за своєю природою обставинами, і, відповідно, мати разовий або регулярний характер. Тому закон передбачає їх разове, періодичне або постійне покриття. Крім того, один із батьків, залежно від ситуації, що виникла, може за своїм вибором вимагати відшкодування вже понесених ним додаткових витрат на дитину, або вимагати фінансування іншим із батьків таких витрат наперед (ч. 2 ст. 185 СК). Розмір додаткових витрат визначається судом у твердій грошовій сумі. Сторона, що звертається з вимогою про відшкодування вже зроблених додаткових витрат або з вимогою про їх попереднє фінансування, повинна надати суду докази фактично понесених або майбутніх витрат, їх розрахунки та обґрунтування.
Батьки можуть передбачити порядок несення додаткових витрат у своєму договорі про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК). У першу чергу таке вирішення питання може мати місце у разі тривалої хвороби дитини, постійної необхідності надання їй додаткових коштів. Укладення між батьками договору про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину (ч. З ст. 190 СК).

1. Поняття   та різновиди договору майнового найму. Загальна характеристика

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Правове регулювання договору найму (оренди) здійснюється гл.58 ЦК, ЗУ "Про оренду державного та комунального майна" та окремими правилами найму. Метою договору є забезпечення передання майна у тимчасове користування. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний (реальний), відплатний. Сторонами договору є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Наймодавцем може бути власник речі або особа, якій належать майнові права, а також особа, уповноважена на укладення договору найму. Щодо особи наймача, то законодавець не передбачає будь-яких обмежень. Істотною умовою договору є умова про предмет, яким може бути: річ, яка визначена індивідуальними ознаками і зберігає свій первісний вигляд за неодноразового використання (неспоживна річ); майнові права.

Законом може бути встановлено види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Ціна договору встановлюється за домовленістю між сторонами. Якщо її не встановлено договором, то визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Договір найму (оренди) є строковим договором. Якщо строк найму не встановлено, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Форма договору: усна або письмова. Змістом договору є сукупність прав та обов'язків сторін. Чинне цивільне та господарське законодавство Укр. виділяє такі різновиди договорів, що регулюють строкове платне користування чужим майном: договір найму (оренди), включаючи оренду державного та комунального майна (ст.759–786 ЦК, ст.ст.283–289, 291 ГК, ЗУ «Про оренду державного та комунального майна»); договір прокату (ст.

787–805 ЦК), специфікою якого є те, що наймодавцем може бути лише суб’єкт підприємницької діяльності, а предметом договору – рухома річ, яка використовується, як правило, для задоволення побутових невиробничих потреб. Договір прокату є публічним договором та договором приєднання.; договір найму (оренди) земельної ділянки (ст.792 ЦК, ст.290 ГК, ЗУ «Про оренду землі»; договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (ст.793–797 ЦК); договір найму (оренди) транспортного засобу (ст.798–805 ЦК); договір лізингу (ст.806–809 ЦК, ст.292 ГК, ЗУ «Про лізинг»); договір найму житла (ст.810–826 ЦК).