Інформаційне забезпечення національних інтересів у міжнародному інформаційному просторі

Міжнародна інформація є складовою глобальної комунікації, метою якої є з'ясування закономірнос­тей взаємодії суспільства та інформації і формування інфор­маційного суспільства. Міжнародна інформація орієнтована на забезпечення зовнішньої та внутрішньої політики дер­жав, економічної стратегії країн, на забезпечення національ­ної безпеки, прогресивний розвиток міжнародних відносин та міжнародного права. Кожна країна формує свою стратегію інформаційної політики, в якій визначаються усі аспекти інформаційного забезпечення міжнародних відносин.

Так, наприклад, в державі інформаційна політика може бути спрямована на забезпечення національних інтересів у міжнародному інформаційному просторі, вона входить до воєнної доктрини країни та її стратегії безпеки. Це зовнішній аспект. Внутрішній аспект інформаційної політики країни може бути орієнтований на забезпечення доступу до інформації для кожного індивіда, на забезпечення прав інтелектуальної власності та авторських прав, а також на забезпечення інтелектуальних прав певних верств суспільства.

Міжнародні інформаційні відносини визначаються інфор­маційними процесами і мають суб'єкти і об'єкти міжнародного співробітництва. Тому виділяють основні поняття міжнародної інформації, які визначають предмет міжнародних інфор­маційних відносин, об'єкти і суб'єкти таких відносин.

До основних понять міжнародної інформації (МІ) відно­сять саме поняття «міжнародна інформація» і його складові компоненти:

• міжнародні інформаційні ресурси;

• інформаційний потенціал;

• інформаційна могутність;

• інформаційний продукт;

• міжнародний інформаційний простір;

• міжнародна інформаційна політика.

Форми та методи вироблення інформаційної стратегії, тактики

Стратегії й технології державної інформаційної політики. Вирішуючи свої різноманітні завдання, держава виробляє певні загальні універсальні стратегії поведінки в інформаційному просторі:

I. інформаційні стратегії, що:

1.        припускають необмежене розповсюдження державою інформації в суспільстві

2.        така інформація не пов'язана із цілеспрямованою підготовкою тієї чи іншої політичної акції

3.        влада намагається зберегти стабільність громадського порядку

4.        влада керується принципами «не нашкодь», «заспокой» і т.д.

II.        Інший тип довгострокових дій – «мобілізаційна» стратегія:

1.        розрахована на спонукання поведінкових практик населення

2.        орієнтується на інші принципи: «зацікав», «виклич побоювання», «розбуди активність», «направ дії» і т.д.

III.       так звана «відволікаюча» стратегія («абстрагуюча» за Лікарчук):

припускає зміну розумових і поведінкових практик контрагентів, що не влаштовують владу.

IV.       «технічна» стратегія («технологічна» за Лікарчук):

1.        націлена на інформування нижчестоящих структур вищестоящими

2.        представляє, по суті, форму чисто службової діяльності державних органів

V.        одна з постійних стратегій – «конструювання іміджу»:

супровід будь-яких предметно спрямованих дій держави зусиллями по облагороджуванню власного іміджу і його захисту.

Для забезпечення такого роду стратегічних цілей держава використовує різні технології інформаційної активності:

I. публічні технології (у тому числі легальні способи взаємодії із представниками ЗМІ):

1.        акредитація журналістів в «гарячих точках»

2.        їхнє запрошення на брифінги

3.        включення до складу делегацій, що відбувають в офіційні поїздки за кордон

4.        пріоритетне отримання інформації

5.        зустрічі державних чиновників з редакторами видань

6.        відстеження органами влади суспільної реакції на державні рішення

7.        «санкціонуючі» методики:

i. арешт фільмів, газет,

ii.        заборона живих інтерв'ю з терористами тощо

II.        напівтіньові технології: (лише зберігають форму публічності): так звані «сірі» методики – організація контактів органів влади з журналістами за допомогою заздалегідь заданих і підготовлених питань (відповідей)

III.       тіньові технології:

1.        використання непрямих адміністративних, економічних важелів

2.        незаконні судові переслідування журналістів

3.        шантаж

4.        різного роду неформальні зустрічі

5.        анонімне інформування громадськості тіньовими центрами й комітетами, що формуються в надрах різних відомств

IV.       нелегальні або кримінальні прийоми:

як правило, це способи фізичного, неправового усунення журналістів.

Політична ґенеза Інтернету

 Поява такого технічного засобу спілкування, як Інтернет, створило в інформаційному просторі політики, сфері політичних комунікацій якісно нову ситуацію.
До передумов виникнення Інтернету слід віднести як ідейні, так і наукові і технічні фактори. Свою роль зіграли якісь художні, футурологічні твори про щось схожому на всеосяжну інформаційну мережу; поява електронно-обчислювальних машин і персональних комп'ютерів; розробка теорії інформації і винахід таких способів передачі відомостей, як модем, світловод, мережа та ін.

Поява Інтернету породило безліч надій на формування більш досконалого ладу, в якому доступність інформації поступово скоротить соціальна нерівність, функції держави виявляться зведені до мінімуму, а підконтрольність владних інститутів суспільству різко зросте [3]. Надалі в міру розвитку нових комунікацій рівень оптимізму помітно знизився. Серед причин зростаючого скептицизму можна виділити проблему "цифрової нерівності", а також усвідомлення можливості використання нових технологій для розширення контролю держави над своїми громадянами. Однак сприйняття інтернету як засобу побудови принципово нового порядку, що відкриває перед суспільством безліч перспектив і що дає надію на якісний прорив в самих різних сферах, як і раніше широко поширено.
Проникнення web-технологій в політику це складний і суперечливий процес. Умовно його можна розділити на два етапи. Перший етап - інформаційний. Сутність його полягає в проникненні в мережу політичної інформації. В основному, це сайти політичних партій і громадських організацій, окремих політичних лідерів, сайти газет і журналів, а також чисто електронні видання аналітичних і дослідницьких організацій. Другий етап пов'язаний з медіатизації політики і спробою використання Інтернету як інструменту політичної комунікації та політтехнологій.

Поява Інтернету істотно вплинуло на весь політичний світ. Інтернет-дискурс ініціював такі процеси, які стали істотно модифікувати різні інститути, норми і навіть самих учасників політичного процесу. Інтернет-простір, кібернетичний світ - незмінний атрибут сучасного поля політики. Проте люди ще не цілком навчилися використовувати можливості даного технічного феномена, здатного формувати політичну реальність і одночасно залучати їх у взаємини з владою. Багато країн вирішують задачу оптимального співвідношення традиційних електронних ЗМІ та Інтернету.
В сучасних умовах Інтернет стає, можливо, самим активним механізмом, що транслює вплив зовнішньої соціально-економічного середовища на політику. Зокрема, зміна технологій бізнесу, поява моделей декапіталізірованних відносин електронного бізнесу та електронної комерції припускають і відповідні форми організації політичної влади як всередині країни, так і на міжнародній арені. Таким чином, політичні структури, які не мають такого інформаційного супроводу своїх проектів, втрачають позиції і знижують свій вплив на процеси прийняття державних рішень.
Так що традиційні інститути і системи влади, представники правлячого класу і рядові громадяни не завжди ще органічно взаємодіють з цим інструментом комунікації, не
цілком навчилися використовувати його для вираження і захисту своїх інтересів. Політичний потенціал Інтернету ще до кінця не зрозумілий і не освоєний. Проте вже зараз можна передбачити принципові наслідки застосування Інтернету для налагодження політичних комунікацій. Далі ми розглянемо відмітні риси Інтернету як учасника політичного процесу.