Соціальні групи як актори політичної модернізації

Соціальна група - відносно стійка сукупність людей, яка має спільні інтереси, цінності і норми поведінки, які складаються в межах історично визначеного суспільства. Розрізняють великі, середні та малі соціальні групи.

До великих груп належать:

- суспільні класи (робітники, селяни, буржуазія, поміщики, інтелігенція);

- соціальні прошарки (підприємці, фермери, священики, службовці);

- професійні групи (машинобудівники, педагоги, будівельники і т.д.);

- етнічні спільності (нація, народність, плем’я);

- вікові групи (молодь, середній вік, пенсіонери).

До середніх соціальних групи належать трудові колективи підприємств, організацій і установ (юридичних осіб), а також громадяни, які характеризуються територіальною спільністю проживання (місто, район, селище).

Мала соціальна група характеризується додатковою специфічною особливістю безпосереднім контактом її членів і спільним обміном інформацією. До малих груп належать: сім’я, шкільний клас, виробнича бригада, відділ і служба підприємства, компанія друзів і ін.

Цільові настанови модернізації в її теоретичному вираженні досить ґрунтовні й до багато чого зобов’язують. Перелічимо їх „згори до низу”.

1. У політичній системі формується здатність до акумулювання претензій і вимог різних соціальних груп, і звідси - здатність до створення відповідних інститутів для регулювання соціальних процесів.

2. Зростання централізації урядових функцій.

3. Формування та швидке зростання раціональної політичної бюрократії.

4. Мобілізація соціальної периферії, активізація участі в політиці шляхом розширення виборчих прав і розвитку вільної преси, формування опозиційних партій і добровільних асоціацій.

5. Поява конкуруючих політичних організацій, котрі поширюють свій вплив на різні функціональні сфери. До них, у першу чергу, належать політичні партії, які, незалежно від суспільного ладу, сприяють „легітимній” презентації настроїв всіх шарів суспільства й підтримці в ньому „порядку”.

Модернізація в РФ

Задача осмысления модернизационных процессов в России способствует появлению новых терминов, имеющих целью обосновать своеобразие российского варианта модернизации. Так, А.А.Кара-Мурза и А.Г.Вишневский предлагают использовать термин «консервативная модернизация», под которой они понимают такую модель, которая ориентирована на сохранение или медленную трансформацию традиционных ценностей, институтов и отношений.

      По мнению ряда исследователей (М.В.Ильина, Е.Ю.Мелешкиной, В.И.Пантина), процесс политической модернизации в России можно в целом отнести к эндогенно-экзогенному типу. Характерной особенностью этого типа модернизации является сочетание различных собственных и заимствованных инсти­тутов и традиций. Из-за слабости гражданского общества и исключительной ро­ли, которую играет государство в России, модернизация общества по­стоянно подменяется модернизацией государства - его военно-инду­стриальной мощи, бюрократического аппарата, репрессивных орга­нов, государственного сектора экономики и т. п. В итоге задачи форси­рованной военно-индустриальной модернизации государства, усиле­ния его как мировой державы часто решались за счет антимодерниза­ции, частичной архаизации и деградации общества.

Политическаямодернизацияв начале 2000-х гг. осуществляется в условиях более благоприятных: устойчивый экономический рост, политическая стабильность, постепенное повышение уровня жизни. Однако, для дальнейшего продвижения вперед по пути политической модернизации необходимо не только осознание необходимости реформ, политическая воля реформатора, но и глубинная трансформация ментальности российского общества, связанная с усвоением опыта европейской цивилизации модерна.

Монографія відомого російського вченого-демографа А. Вишневського [Серп и рубль. Консервативная модернизация в СССР] є фактично першою концептуально зрілою працею, в якій питання вікового експерименту з модернізації Росії розглядається у геополітичному ракурсі. Дослідження російського модернізаційного досвіду проведено на великому фактичному матеріалі із залученням широкого кола джерел, що складає надійний грунт для теоретичних побудов ученого. Головним у концепції А. Вишневського є поняття наздоганяючого розвитку, згідно з яким практично будувалися проекти модернізації російської держави, а основною тезою – необхідність впровадження в Росії та СРСР саме консервативної моделі модернізації.

67. Особливості політичної модернізації постсоціалістичних країн.В останні роки об'єктом дослідження як зарубіжних, так і вітчизняних теоретиків стають соціально-політичні процеси країн Східної Європи і колишнього СРСР. Своєрідність і складність ситуації в постсоціалістичних країнах визначається тим, що: відбувається не тільки зміна режимів, а й зміна суспільного ладу; політична демократизація почалася до того, як склалися елементи сучасного ринку; реалізація ключових завдань модернізації проходить при одночасному вирішенні двох проблем: зміні старої політичної системи та проведенні економічної реформи, покликаної забезпечити перехід до ринкової економіки, відсутність економічних коней у демократичних інститутів ускладнює процес формування стабільної політичної системи; обраний шлях швидкої, радикальної модернізації. Оцінка соціально-політичних наслідків проведених перетворень викликає неоднозначну реакцію в суспільстві. Різка диференціація простежується як у соціально-економічній, так і політичній сфері. Труднощі в здійсненні перетворень посилюються відсутністю потужної політичної сили загальнонаціонального масштабу, здатної забезпечити стабільність і злагоду в суспільстві.