Політична модернізація: основні теорії.

На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах : - спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя , вдале поєднання яких у певний історичний час , у межах того чи іншого суспільно-політичного простору , дає якісно новий поштовх ;-свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт .Успіх модернізації , зазначає вчений , в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення .C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій :усвідомлення мети ; консолідація зорієнтованої на мету еліти ; період трансформації ;інтеграція суспільства на новій основі .Отже спираючись на історичні здобутки цивілізації визначимо коло завдань , вирішення яких є метою модернізаційних процесів.Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи , формування політичної структури соціальної дії , оскільки політична система повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем ,породжених сучасним суспільством , здібною діяти за конкретних історичних умов суспільно-політичних ситуацій . Представники ліберального напрямку західної політології , зокрема Р. Даль, висунули так звану теорію поліархії , як забезпечення відкритого політичного суперництва лідерів та еліт та високої політичної активності населення , що можливі лише за умов структурного перетворення політичної системи . Також важливим елементов , про нього вже йшлося , є забезпечення високої політичної активності населення , як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань . Інституціоналізація політичної структури також є вельми важливою , оскільки є удосконаленням традиційних інститутів , які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або взагалі реформуються у нові , сучасні соціально-економічні інститути . Це має велике значення , оскільки саме таким чином відбувається процес їх адаптації та усвідомлення ними суспільно-політичних проблем , які перебувають у постійній зміні , а отже реагування їх на ці проблеми повинне бути адекватним . Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками : здатністю вдосконалених чи нововдосконалених структур до адаптації за нових умов , ступнем їхньої складності , рівнем автономності щодо соціальних груп або інших інститутів взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.Процес модернізації має альтернативний характер , тобто припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів , в залежності від умов їх протікання , традицій та національних цінностей , але існуючий світовий досвід дозволяє все ж таки вести мову про певні стандарти в організації економіки , політики , соціальних відносин .

Політична система перехідного суспільства в умовах модернізаційного розвитку та глобалізації

Проголошення України незалежною державою відкрило можливості для всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду та власних потенційних можливостей. Але з досягненням певного стартового рівня для модернізації Україна через розрив між бажаними наслідками політичних змін та реальними їх результатами потрапила в лабети всепоглинаючого "дракона", що одержав у політології назву "синдром модернізації". Синдром модернізації - це протиріччя між процесом диференціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції. Вирішення проблеми подолання "синдрому модернізації" вимагає організаційного й теоретичного забезпечення модернізаційного процесу, що передбачає, насамперед, визначення та вирішення основних його проблем. Проблеми модернізації українського суспільства похідні від його кризового стану, який, з одного боку, має спільні риси з кризою в деяких країнах Центральної та Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) та Росії, а з іншого - характеризується такими ознаками, як відсутність конкуренції (в тому числі й у політиці), диспропорційність і тотальна монополія економіки, корупція та безвідповідальність управлінських кадрів, нерозвиненість інформаційного суспільства та ін

Отже, магістральний напрям подальшого розвитку перехідного суспільства визначити не просто важко, а практично неможливо. Саме тому однією з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі визначення природи і напряму процесів, що відбуваються в ньому. У контексті цієї проблеми надзвичайно важливими для українського суспільства є такі умови її вирішення: 1) збалансування державного управління й системи місцевого самоврядування з опертям на здатність української ментальності витворювати різноманітні індивідуальні й громадські форми раціонального господарювання та потяг до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації населення на локально-суспільному та особистісному рівнях; 2) виявлення протиріч у загальнодержавних, галузевих, регіональних, колективних та особистих інтересах і визначення способів їх узгодження задля досягнення раціонально-суспільного і політичного консенсусу в ухваленні соціально значущих рішень; 3) вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу країни як засобу погодження централізаторської політики українських державно-владних структур з федералістичною тенденцією, а також запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних процесів на кшталт "сімферопольського синдрому" чи "закарпатсько-русинського автономізму.

45. Прогнозування є способом підготовки і розробки політичних рішень. Політичний прогноз може розглядатись як проект певного політичногокурсу, стратегії і тактики політичної діяльності. Будь-яка політична програма охоплює певну сукупність прогнозів, що стосуються різних сторін діяльності держави, партій та інших політичних інститутів.

Проблеми політичних змін

Політичні зміни— наростання нового у структурних і функціональних особливостях політичних явищ і процесів.

Політичний розвиток— перехід від одного політичного етапу до іншого, якісно досконалішого.

Часом дуже важко класифікувати політичні зміни як чисто революційні або чисто реформістські. Це пов’язано з різними мотивами учасників трансформаційних процесів – одні можуть бажати докорінної зміни не тільки політичної системи, але й соціально-економічного устрою, а інші – лише зміни певних аспектів політичного життя. Визначаючи характер процесів, слід звернути увагу на характер політичних змін, їх спрямованість. Звичайно, значно простіше визначити характер політичних змін тоді, коли вже відомі їх результати. Політичні зміни — це наростання нового у структурних і функціональних особливостях політичних явищ, що забезпечує як самовідтворення, так і оновлення суспільно-політичного організму.Глибинні політичні зміни стають фактом тільки після кількох або навіть багатьох циклів самовідтворення політичної системи. Системно циклічний розвиток свідчить про перехід до якісно нового стану, до оновлення суспільно-політичного організму. У цьому зв'язку не можна змішувати такі політичні явища, як "зміна уряду" і "зміна політичного ладу".

Соціально-політичні зміни, динаміка політичного життя не зводяться до лінійних процесів. Будь-який суспільний процес несе в собі приховані нелінійні параметри. Людська історія як цілісний процес саморозвитку має нелінійний характер. Приклад тому — історія України з її несподіваними поворотами, падіннями та злетами. Або інший приклад: сучасні соціальні процеси і явища не можна пояснити формаційною теорією. Так, прогрес світового співтовариства не вкладається у схему розвитку і зміни суспільно-економічних формацій, оскільки останні не можуть відобразити всю складність реального світу. Не випадково наука звернулася до таких понять, як епоха і цивілізація. Поняття "політичні зміни" не означає заперечення абсолютно всього того, що було набуте у попередньому розвитку політичного життя, політичної системи, і визнання лише нових елементів і зв'язків, що не існували раніше. Навпаки, "політичні зміни" включають відтворення з максимальним усвідомленням всього ґрунтовного, кореневого, глибинного. Вони передбачають також творення по-новому нетрадиційних сторін або властивостей життєдіяльності політичних систем та їхніх структур.