Поняття, зміст та фактори політичного розвитку.

Політичні процеси за характером спрямування можуть бути, зокрема, прогресивні та регресивні. Якщо йдеться про прогресивний характер політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, умотивованим є введення ще й такого терміна до нашого політологічного словника, як "політичний розвиток". Політичний розвиток — це перехід від певного політичного стану до якіснішого на базі вдосконалення політичних інститутів і підвищення рівня політичної культури суспільства.Перехід від традиційної політичної системи до сучасної почали називати "політичний розвиток" і "політична модернізація". Передумовою активної розробки теорії політичного розвитку було намагання перенести модель британської або американської систем, які вважалися зразком політичного розвитку, до країн, що розвиваються. Однак цей широкомасштабний експеримент з упровадження західних політичних цінностей в інше соціокультурне середовище не дав очікуваних результатів. Проте теорія політичного розвитку(модернізації) істотно вплинула на розвиток сучасної політичної науки. Саму ідею детермінації політичного розвитку висловлював ще Арістотель, який відзначав залежність політичної сфери суспільства від соціальних чинників (соціальної нерівності). Існувала й інша традиція аналізу політичного розвитку, яку започаткував Н. Макіавелл, а з ним і його співвітчизники й послідовники — В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які декларували ідею самостійності політики й навіть її першості щодо інших сфер суспільного життя. На їхню думку, політичний розвиток визначає прогрес суспільства загалом, а ефективність впливу є результатом якості політичної еліти. Водночас наприкінці 50-х роківXX ст. у межах порівняльної політології виник напрям — теорія політичної модернізації (політичного розвитку). Найбільший внесок у цю теорію зробили праці Г.Алмонда і Д. Пауелла "Порівняльна політологія. Підхід з позиції "концепції розвитку" (1966), Д.Ептера "Політика модернізації" (1965), Л. Пая "Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження" (1966), С. Ейзенштадта "Модернізація: протест і вимір" (1966), С Хантінгтона "Політичний порядок у суспільствах, що змінюються" (1968). На думку представників цієї течії, політична модернізація є процесом зміни системних якостей політичного життя й функцій політичних інститутів з переходом від традиційного суспільства до сучасного. Г.Алмонд і Л. Пай, яких вважають найбільшими авторитетами серед прихильників теорії політичної модернізації, на основі функціонального підходу встановили, що зміни системних якостей і функцій політичних інститутів охоплюють три процеси: 1) структурну диференціацію інститутів політичної системи і спеціалізацію їхніх функцій; 2) підвищення здатності політичної системи до мобілізації й виживання (Л. Пай); 3) тенденцію до рівноправ'я

Постмодернізм у політичній теорії

Постмодернізм у соціології політичних процесів.

А. Тойнбі у 1946 року визначив постмодернізм як якісно новий етап розвитку західноєвропейської культури. Цей період, що розпочався наприкінці ХІХ століття, ознаменувався, на думку вченого, „переходом від політики, що грунтується на мисленні в категоріях національних держав, до політики, що враховує глобальний характер міжнародних відносин”

Під постмодерном сьогодні розуміють:

1) нову тенденцію в культурному самоусвідомленні розвинених західних суспільств, яку сучасний французький філософ Ж.-Ф. Ліотар характеризує як „недовіру стосовно метаоповідей”, вихід з обігу „метанаративного механізму легітимації” попередньої епохи, котрий тримався на звернених у майбутнє „великих завданнях” людства — ідеях прогресу, послідовного розвитку свободи, емансипації особистості, великої мети і великого героя, універсальності знань, індустріально-технічного розвитку, звільнення людства від тягаря буденної праці [4];

2) глобальний стан цивілізації трьох останніх десятиліть ХХ століття, в умовах якого не тільки зникає визначеність, але й з’являється „безкінечна кількість невизначеностей”, які змушують зрозуміти, що „маємо справу не з „новим світовим порядком”, а з неспокійною, надломленою планетою” [5];

3) новий напрям у соціальній теорії, який ставить за мету пояснити вищезазначені явища і процеси, „стимулює розробку багатомірних уявлень про пріоритети, цілі й завдання людства, ініціює виникнення поліваріантних способів, засобів, стратегій їх здійснення” [6].

Утвердження постмодернізації пов’язане зі змінами, які відбувалися у світі в останній чверті ХХ століття, насамперед у передових західних країнах. Ці зміни пов’язані з переходом до постіндустріального cуспільства, де домінуючими стають цінності постмодерну, котрі несуть із собою „низку різних соцієтальних змін, від рівноправності жінок до демократичних політичних інститутів і занепаду державно-соціалістичних режимів” При цьому варто зазначити, що змінам піддається не саме суспільство як основа людського буття. Воно якраз залишається незмінним упродовж усього розвитку людської цивілізації. Зміни цивілізаційних періодів і циклів вирішальним чином впливають на основні характеристики людського життя.

Ситуація постмодерну орієнтує на подолання етики антропоцентризму з його ставленням до навколишнього світу як до засобу самоутвердження в ньому людини-хазяїна, абсолютного володаря та повелителя.

В сучасних умовах постмодерністської реальності стає практично неможливим для втілення прагнення представників влади створити цілісну уніфіковану систему управління суспільними процесами, оскільки влада поступово втрачає попередню соціокультурну базу — людей, готових іти на будь-які жертви заради втілення волі, що виходить з єдиного центру. В епоху постмодернізму неможливими стають стандартизація, масовізація суспільства (на зразок описаного Х. Ортегою-і-Гассетом). Суспільство нової доби стає поліваріантним, у ньому панують не догми, а дискурс, на зміну очікуванню й надії людини поступово приходять прагматичний розрахунок і віра.

Політичній діяльності постмодерністського типу властиві фрагментарність, гра в гуманізм, активність чи лояльність. За цих умов політика перетворюється на різновид підприємництва, де провокуються події, конфлікти, створюються штучні іміджі лідерів, набуває самодостатнього характеру політична реклама.

Постмодернізація” у політологічному плані може бути визначена як сучасна, досконаліша форма модернізації, що передбачає перехід від традиційного чи сучасного суспільства до постсучасного