Політична ідентичність та способи її формування.

Політична ідентичність - особливий вид соціальної ідентичності, пов'язаний з (само) визначенням спільноти в політичних категоріях в процесі співвіднесення з певними політичними інститутами і імпліцитно припускає і специфічну для даного співтовариства та його членів форму участі в політичному процесі, в тому числі і взаємин з іншими учасниками політичного процесу, які не є членами цієї спільноти. Практичне прояв політичної ідентичності виражається в характері і формі вимог і очікувань, які носії даної ідентичності пред'являють політичній системі.
Зміст поняття політичної ідентичності може бути розкрито через три складові.
В рамках першої складової політична ідентичність визначається як сукупність політичних принципів, службовців нормативним підставою усвідомлення громадянами країни своєї політичної спільності, підставою відповіді на питання «Хто ми?"
В рамках другої складової - як сукупність уявлень, які задають унікальну сутність конкретної держави через його співвідношення з актуальними Іншими в логіці опозиції «Ми-Вони», а також - через маркування кордонів держави (головним чином, символічних).
В рамках третьої складової - як сукупність уявлень про минуле політичного співтовариства, про історичні події, значимих для громадян країни і усвідомлення ними своєї політичної спільності.
Засобами формування політичних ідентичностей є (на думку Поцелуєва): політичні стереотипи, метафори і міфи.
Політичні стереотипи: 1) допомагають індивіду упорядкувати складний соціальний універсум. Стереотипи дають людині прості та ясні критерії, на основі яких він може поділяти людей на певні категорії і згідно з цим вибудовувати сценарії поведінки, 2) стереотипи допомагають виправдати привілеї та відмінності в доступі до соціальних ресурсів, 3) стереотипи відіграють вирішальну роль у визначенні кордонів між людськими групами.
Політичні метафори самі по собі вкрай близькі політичним стереотипам за своїми соціальними функціями Вони теж зводять складні і заплутані враження до простої смислового зв'язку, без них також неможливо уявити формування політичної ідентичності. З іншого боку, будь-яка соціальна ідентичність виявляє метафоричну природу. Сутність метафори полягає в тому, щоб за допомогою частини старих вражень провокувати і культивувати нові смисли й емоції. Метафори наводять емоційно-смислові «містки» між політичними символами і щоденними політичними настроями і враженнями людей.
Політичний міф, як відомо, належить до найбільш важливим і складним символічним стратегіям політичного управління тому, що він виконує функцію медіума у ​​становленні політичної ідентичності. Політичні міфи являють собою структурно пов'язані серії стереотипно-повторюваних, архетипових образів. І стабільне відчуття приналежності до якогось політичного співтовариства, тобто політична ідентичність - забезпечується насамперед стереотипністю політичних міфо-образів.
Наративність становить найважливішу відмінну рису всякого міфомишленія. Описуване міфом дію (drama) переживається не як театральна вистава, а як частину самої дійсності.

38.Політична ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА МОДЕРНІЗАЦІЯ
Модернізація в рамках глобалізації - процес перетворень, що передбачає рух суспільства до найбільш ефективної моделі сталого розвитку; подолання економічної відсталості, політичної нестабільності, розвиток інноваційної діяльності, процес створення нових технологій, нової системи духовних цінностей та ідеологічних установок. Розгляд глобалізаційного контексту модернізації формує ставлення до неї як синергійного процесу розвитку та самоорганізації людської спільноти в просторі і в часі. Визначальним фактором модернізації економічного, політичного, духовного, культурного простору є кардинальні зміни у світоглядній картині світу (зміна загальних ідей, смислів, цілей і цінностей буття). Суспільство, яке стало на шлях модернізації, повинно бути підготовлено морально і економічно до майбутніх трансформацій. Тому сьогодні особливо гостро проявляється необхідність в тому, щоб політичне керівництво країни виробило стратегічні заходи, змогло їх успішно реалізувати, уникнути поглощенности кризовим реагуванням і звернутися до перспективного планування.Саме поняття «глобалізація» означає загальносвітовий соціальний процес, що об’єднує потоки ідей, капіталів, товарів, науково_технічних досягнень, політичних норм і стандартів, законодавства, які зумовлюють розвиток світу як цілісної економічної, міжнародно_правової, політичної, соціокультурної суперсистеми. Глобалізація розглядається як об’єктивний процес, зумовлений інтернаціоналізацією життя країн і народів.

Врамкахіснуючихнасьогоднішнійденьтеорійвиділяютьсянаступніключовітенденції, що виникають привступівепохуглобалізації:
(1) всеосяжністьі комплексністьзмін, трансформація всіх параметрівсоціальнихструктур;
(2) домінуванняглобальнихцінностейі орієнтирівнадлокальними;
(3)гібридизаціякультури;
(4) ослаблення національно-державного чинника, перетворення громадянськогосуспільствавєдинуформувпорядкуванняглобальногосоціуму;
(5)розкріпачення"глибинних" (прімордіальних) феноменів;
(6) перехід від "сучасного" до "постсовременному" типу раціональностіз йогоакцентомнамозаїчністьі внутрішнюнезв'язаністьсприйняття іконструюваннясоціальноїреальності.

39.41 Взаємозв'язок політичної модернізації та економічного зростання.

Под экономической модернизацией понимаютсяструктурные, технологические и институциональные изменения в национальной экономике, направленные на повышение ее глобальной конкурентоспособности. Стояти осторонь інтеграційних процесів, які сьогодні охоплюють всю планету, ще не вдалося жодній країні. Хочемо ми чи ні, але крім внутрішньополітичних ритмів, наше життя все більше підпорядковується глобалізованим ритмам, хвилям інтернаціоналізації та інтеграції. Попри всю відірваність значної частнини української економіки від глобальних ринків та автаркічність економічної поведінки уряду й національного капіталу, Україна змушена більш активно шукати відповіді на виклики глобалізації (вступ до СОТ, доступ до міжнародних ринків капіталів), вирішувати дилему про те, кому врешті-решт „делегувати” частину економічного суверенітету - Росії з її проектом ЄЕП чи об`єднаній Європі, що розширюється, напрацьовувати національну модель співпраці та взаємодії з транснаціональним капіталом. І уряд, і корпоративний сектор в Україні лише починають розуміти, що здатність синхронізувати себе з процесами, які пов’язані з глобальними та регіональними вимірами, вміння „вбудовувати” свої внутрішньополітичні плани та проекти в глобальні геостратегічні контексти визначає не лише конкурентоздатність економіки країни, але і створює умови для підтримання внутрішньополітичного консенсусу та збереження власної національної ідентичності. Зазначені питання є актуальними сьогодні для України як ніколи. Адже ні держава, ні бізнес, ні українське суспільство ще не готові до того, щоб продемонструвати сеанс „одночасної гри” на майданчиках, на яких діють принципово різні правила: на традиційних театрах геополітичної гри, у багатовимірному простірі геоекономіки, у світі геокультури. Врешті, застарілі уявлення про національно-державну іділію в умовах кризи „міжнародного порядку” стають просто небезпечними, оскільки можуть призвести Україну до „шоку глобалізації”. У той же час, навряд чи можна серйозно говорити про осмислену участь України в інтеграційних проектах (ЕС чи ЄЕП). Ні серед політичної еліти, ні в суспільстві в цілому досі немає відповіді на питання – а навіщо Україні взагалі входити в те чи інше інтеграційне об`єднання. Замість реального визначення у багатовимірному світі нових загроз та можливостей, Україна і далі блукає „у трьох соснах”: · І влада, і опозиція намагаються залучити зовнішньополітичних гравців на поле внутрішньополітичної конкуренції, нехтуючи при цьому національними інтересами і звужуючи „коридор можливостей” для країни в майбутньому; · Продовжується самовиснаження у боротьбі за східний та західний вектор економічної інтеграції, в той час коли обидва вектори є лише похідними від включення країни в процеси інтернаціоналізації та глобалізації; · Перехід від економічної автаркії, що була обумовлена специфікою первинного накопичення капіталу, до фронтальної інтернаціоналізації всіх сторін життєдіяльності держави, економіки, соціуму, наполегливо підмінюється вибором між „Сходом” та „Заходом”. Взаємовідносини Індії із Заходом впродовж останніх трьох століть чудово демонструють відмінності між двома процесами — модернізації та вестернізації, — які часто вважають синонімічними. Насправді ж модернізація не вимагає обов’язкової вестернізації, що можна спостерігати на прикладі сучасної Японії. Модернізація призводить до змін у поглядах на матеріальний світ, в той час як вестернізація спричиняє зміни у космологічних переконаннях про те, як потрібно жити. Подібно до Китаю і на відміну від Японії, Індія вперто опиралася пов’язаним із модернізацією змін своїх древніх поглядів на світ.

40. Роль,політичної комунікації в політичній модернізації.Суспільство в якому вирішальну роль відіграють ІКТ, що істотно змінюють всі сфери жіття, диктують їм зразки поведінки, відображають і формують громадську думку. Суспільство що істотно змінюють всі сфери життя, модернізуючи у тому числі і політичну комунікацію називаються суспільством інформаційним. В нинішніх умовах рівнем інформатизації перевіряється і оцінюється ступінь зрілості суспільства, розвитку країни,а також готовність державної влади до фун-ня. Сучасні інформаційні технології прискорять темпи політичних змін Використання в політичній сфері інтернету сприяє розширенню можливостей політичної участі-опосередкованій політичній комунікації що відповідають реальним потребам становлення інформаційного суспільства:1інтернет забезпечує високу швидкість доступу до необхідної політичної інформації;2сприяє більшій масовій участі громадян в ухвалені рішень, полегшує спілкування виборця з владою;3створює технологічні передумови для поступового зменшення нерівності політичних можливостей громадян;4нові способи комунікації дозволяють досягти повної прозорості влади і гласності її рішення, доступності населеню всіх державних нормативних актів; збільшує політичну участь. Таким чином, необхідно відзначити що інтернет підвищує політичні можливості пересічних громадян, перетворюючи їх в акторів політичного поцесу.