Перехідні суспільства в процесі політичної модернізації: теорії і дійсність

Очевидно, що до кінця ХХ століття, західна політична наука зіткнулася з серйозною методологічною проблемою - дослідження процесів модернізації в «некласичних» умовах, розширення рамок традиційного політичного аналізу і включення в них товариств незахідного типу. Це було обумовлено, в першу чергу, появою нового суб'єкта міжнародних відносин - спільності країн, що розвиваються, що закономірно випливало з підсумків Другої світової війни. Був потрібен облік різноманітних історичних, культурних, етнодемографічної та інших умов - тільки на подібній основі можна було розширити теорію політичної модернізації, Застосовуючи міждисциплінарних підхід і виробити практичні рекомендації щодо керівництва модернізаційними процесами в так званих перехідних суспільствах. Дана проблема є особливо серйозною, якщо врахувати, що в суспільствах подібного типу проживає переважна більшість людства. До них відноситься ціла сукупність націй і держав, в яких процеси модернізації придбали стійкий і необоротний характер, але, на відміну від уже модернізованих суспільств, недостатньо розвинені і однорідні економічні і соціальні системи, присутня складне супідрядність етнокультурних і місцевих інтересів, немає масових носіїв ідей модернізації і.т.д.

Значить, потрібно вирішити, як мінімум два завдання: припустити напрямок і тимчасовим етапом розвитку модернізаційних процесів у цих країнах, а також прогнозувати їх можливе поведінка на міжнародній арені. Крім так званих країн, що розвиваються, до перехідних товариствам можна віднести держави Східної, Центральної та Південної Європи (виключаючи Італію), а також Росію. В даний час саме в цих регіонах відбуваються процеси, іменовані «хвилями демократизації». Під цим розуміється, перш за все, практично нерегульованому включення в політичне життя великих груп населення, різко збільшений обсяг артикульований інтересів. Демократичний транзит повинен спиратися вже не на теоретичну базу безальтернативного та лінійного суспільного розвитку, сформовану в епоху Просвітництва, а на облік множинності і специфічності шляхів соціально-політичного розвитку різних країн. Особливо очевидним стає те, що економічне зростання зовсім не гарантує ні реально працюючої системи політичного представництва, ні, що найголовніше, - формування «нової людини», відповідного вимогам модернізованого суспільства. Більш того, невідповідність темпів розвитку конкретної економіки і політичної системи може призвести до вичерпання можливостей мирного узгодження інтересів та загострення цивільних протиріч.

Модернізація, що проводиться в умовах перехідних суспільств, повинна спиратися на оптимальну господарську модель і вміле політичне управління політичними процесами. Полегшити труднощі модернізаційного «переходу» здатні інститути політичного представництва, здібніші створити сприятливі умови для участі громадян в політичних, культурних і соціально-економічних перетвореннях. Одним з прикладів модернізації перехідних суспільств.

35. Перманентна політична модернізація як альтернатива демодернізації

Перебіг процесів модернізації має складний та суперечливий характер , протікає неоднаково у різних країнах , має свої особливості притаманні кожній країні , що перебуває у процесі трансформації . Поряд з загальномодернізаційними цінностями існують і загальномодернізаційні чинники дестабілізації , що супроводжують процес політичної і соціальної модернізації , з якими неодмінно зіштовхуються суспільства , які оновлюються .На нашу думку головних чиннків декілька , а саме :- зміни стандартів споживання , а у зв'язку із цим зростання соціальних очікувань ;- відхід від старих схем суспільного будівництва при відсутності нових - інертність національної самоідентифікації соціуму ;-зростання коефіцієнту протестності суспільної думки .В тій або іншій мірі усі ці чинники присутні в тих країнах , які йдуть шляхом модернізації , оскільки модернізація за своєю суттю є порушенням існуючого в інертних суспільствах спокою , тому як цілісний дестабілізуючий процес вона має складниками дестабілізуючі чинники . Кожна країна , що модернізується намагається знайти свої рішення цих проблемних ситуацій , максимально оптимізуючи дані рішення до умов певного соціуму . Ще одним з досить впливових чинників дестабілізації , як вже зазначалося вище є , усвідомлення соціумом своєї національної приналежності . Це дуже складний та суперечливий процес , який доволі часто супроводжується дуже високим ступенем конфліктності у суспільстві , внаслідок невиправданого форсування національної ідентифікації , що іноді призводить до викривлення суспільної думки у бік виділення однієї нації за рахунок інших. Зазвичай , для подолання подібних проблем користуються доволі типовим комплексом заходів , що на нашу думку можливо вважати загальноцивілізаційним набутком , а саме :- створення сприятливих умов для розвитку соціокультурних факторів усіх без виключення представників різних національностей , що мешкають у одній державі ;- широке проведення процесу політичної соціалізації ;-пошук харизматичного лідера певної нації , що дасть змогу , на думку російського вченого В. Пугачова , зняти з людей індивідуальну відповідальність за їх вибір певної політичної позиції ; вдосконалення ціннісної системи суспільства з метою формування принципово нового поля політичної культури активістського типу