Військова система серед.Зх.Є.

Варварські королівства не мали регулярних армій. В них кожна соціальна гру­па сама дбала про свою безпеку. Король закликав до війська усіх спроможних носити зброю, причому упро­довж усієї воєнної кампанії вони мали самі себе утриму­вати. За ухиляння від військової служби страчували. У франків військову повинність виконували не лише вільні, а й літи (напівраби) та раби. У вестготів із невільників складалося ядро війська. За Каролінгів військові сили складалися з дружин­ників, підпорядкованих монархові, пов'я­заних із ним особливою клятвою, та загонів із адміністра­тивних округів. У X—XIII ст. у Франції, яка на той час була роздроблена на десятки й сотні майже самостійних герцогств, маркграфств, графств, баронет, ледь не кожна з цих "держав у державі" мала свої війсь­кові сили й могла оголошувати війну й укладати мир. Значну роль віді гравали замки.Ядром французького війська стало рицарство. Селяни, мобілізовані до війська, не лише виконували ремонтно-будівельні і транс­портні роботи, а й брали безпосередню участь у боях.Англосакси спершу створили низку королівств, які невдовзі утворили єдине королівство з армією, що підлягала монархові. Ви­рішальну військову роль в Англії відігравало королівські дружинники. Однак напередодні нормандського завоювання Англії в ній відродилося на­родне ополчення: велике (оголошувалася загальна мобілі­зація вільних людей) і мале (від кожної сім'ї, згідно з дат­ським правом, призивавсяодин чоловік, а п'ять портових міст виставляли від кожних 60 сімей озброєний екіпаж військового судна та 60 воїнів-веслярівУ Німеччині кожне королівство мало свої війська. Ані король, ані магнати не мали права вимагати від своїх васалів бе­зоплатної чи безстрокової військової служби. Монарх міг доручити військове командування відразу двом особам: світській і духовній (герцогу та єпископові. Норманські загони, які здебільшого складалися з кількох сотень воїнів, здійснювали несподівані набіги одночасно на суші й на морі, використовуючи свої судна та захоплених у ворога коней. Іспанія практикувала кілька типів воєн. Це міжусобні конфлікти магнатів, війни з арабами-мусульманами, ве­ликі походи під проводом короля чи його намісника, локальні кампанії, організовані здебільшого містами. В разі ворожого нашестя створювалося народне ополчення. Воєнна перевага угрів (мадярів), поля-гала у їхній мобільності та несподіваності нападу. Вочевидь, грабіжницькі напади влаштовувала аристократична меншість, тоді як народні маси швидко стали осілими мирними землеробами. Облогових пристроїв угри не ма­ли, тому на замки і захищені міста вони нападали рідко.

У XII—ХІІІ ст.стати рицарем для багатьох було непосильним тягарем. Рицарська зброя та споряд­ження коштували дуже дорого; навіть звичайний рицар мав привести з собою коня і двохпомічників. Тому власники ри­марських ф'єфів почали ухиляти­ся від посвяти в рицарство. Як і раніше, важливу роль у війську відігравали лучники й арбалетники,з'явилися також кінні арбалетники (легка кавалерія).У др. пол. XII ст. увійшли в практику щитові гроші — відкупні від військової служби. Нерідко король призивав до війська лише частину своїх васалів, іншим же дозволяв споряджати на власні кошти певну кількість воїнів.До початку XIV ст. у Франції система обов'язкової військової служби по суті розвалилася. Це стало наслідком передусім територіальних обмежень В Англії принцип загальної військової повинності, навпаки, працював ефективно. Англійський король Генріх II Плантагенет зобов'язав кожного власники рицарського ф'єфу мати зброю і військове спорядження.Дедалі ширше практикувався військовий найм —через заробіток. В XIV—XV ст. в Англії війська, що складалися з рицарів, зобо­в'язаних нести феодальну службу, а залишилися, набрані військовими комісарами, національні підрозділи та зви­чайні добровольці. У Франції, як і раніше,долю воєнних операцій вирішували важкоозброєні вершники за підтрим­ки лучників і арбалетників. В Італії ядром війська були найманці— кондотьєри. Там існували цілі родини, які постачали суспільству таких вояків.Наприкінці Середньовіччя почали формуватися постійні армії. Одну з перших спроб сформувати постійну піхоту здійснив французький король Людовік XI, йому наслідувала іспанська монархія. Проте окремі держави (скажімо, Англія) не квапилися запроваджувати нові військові структури.Армії залишалися невеликими, налі­чували щонайбільше кілька десятків тисяч вояків.. Так, у роки Столітньої війни м. Руан, тодішній оплот англійського панування у Фран­ції, захищали двоє важкоозброєних вершників, 12 піхотинців і 38 лучників.

Склад армій :крім ри­царських загонів, до них входили допоміжні війська, що складалися з абияк озброєних селян, жебраків і т.д. Нерідко до війська пот­рапляли навіть монахи та клірики.