Проблема створення академічної «Історії української літератури» у 12 томах.

Г. Дончик – керівник творч. Колективу до якого ввійшли співробітники Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ та багатьох університетів України. «Нинішнім реаліям і сучасному мисленню найбільше відповідає інтегрований підхід, пошук синтезу. У цьому плані маємо прекрасні зразки, наприклад „Історія української літератури” ( 6 томів) М. Грушевського та «Історія українського письменства» С. Єфремова, у яких історія української літератури постає невіддільно від історії української нації. (Обидва автори подавали періодизацію української літератури відповідно до розвитку національної ідеї, нації та держави).

У новій академічній «Історії української літератури» у 12 томах (АІУЛ-12) літературний процес, а отже, постаті й твори, художні напрями, стильові течії, загальнонаціональні та  літературні проблеми також розглядаються саме в такому зв’язку.

Дехто стверджував, що дванадцять томів – забагато, мовляв, «великі наративи» уже віджили, втратили свою цінність на Заході.Такі закиди неважко спростувати. Через відомі історичні обставини досі не було створено повної і об’єктивної „Історії української літератури”. Наші славні попередники – М. Грушевський, Б. Лепкий, М. Возняк, Д. Чижевський та інші – хронологічно довели свої історіографічні праці лише до певного періоду, не завершили їх. А дослідження, написані за радянської доби, подають українську літературу викривленою, переполовиненою, висвітлення творчості багатьох письменників у них звульгаризовано з так званих класових позицій. То невже ми не повинні створювати багатотомних, тобто широких, докладних, повноформатних історіографічних праць з української літератури лише через те, що «великі наративи» вийшли з моди на Заході?

Дехто зауважував, що час колективних праць уже минув, сьогодні перевага - за індивідуальними дослідженнями – бо це завжди цікавий, самобутній підхід, оригінальна концепція. Однак навряд чи навіть досвідчений історіограф-індивідуал зможе досконально «проінвентаризувати» (а досі це в нас ще не зроблено) весь безмір творів і талантів від сивої давнини до сучасності. Втім, усі ці проблеми хоч і побуджували полеміку в авторському колективі (загалом у написанні АІУЛ-12 беруть участь близько 80 осіб, над кожним томом працює 5–8 осіб), в цілому були швидко улагоджені. 

Основна ж методологічна колізія  - це сучасна специфіка взаємозв’язку, взаємозалежності теорії та історії літератури. У кінці 1990-х і на початку 2000-х років, та й нині, в нашому літературознавстві спостерігаємо не просто посилений інтерес до теорії, що цілком природно після того, як ми вийшли із зони «єдиноправильної теорії соцреалізму», а справжній бум теоретичних вислідів і візій

Основним методологічним підходом, що використовується в АІУЛ-12, є історико-літературний. Ми досліджуємо свій історико-літ предмет, освоївши і попередній досвід , і найновіші напрацювання, і «слухаємо» його вдесяте і всоте, як це вже робили раніше й інші дослідники, щоразу прагнучи знаходити щось нове.

Для авторів «Історії української літератури» у дванадцяти томах, одна із головних методологічних засад – історико-літературне розрізнення внаслідок уважно-дбайливого вивчення, відчуття, проникнення, зрозуміння.

В основі дванадцятитомної «Історії…» – літературний процес, який вміщує в собі, «збирає» не лише, скажімо, постаті і твори, художні, стильові напрями й течії, а все це і чимало іншого в сукупності. І проблеми – визначальні, що проходять через усю українську історію, і супровідні чи й маргінесні, і прикмети домінантні (чи й недомінантні) для того чи іншого періоду. Тобто тексти й Текст у суспільному розрізі часу… А отже, усі художні надбання, здобутки, нарощення, прирощення, а також і «ненадбання», «неповнота», спади й поразки з різних причин.

У АІУЛ-12 ми прагнемо розглядати українську літературу як цілісний художній організм, який оприявнює себе в літературному процесі. У радянські часи і ділили, і смугували письменство на різні табори і класи, привчали дивитися на єдину національну культуру як на дві, до того ж ворожі, культури. Ми ж не тільки знімаємо всі оті «революційно-демократичні», «буржуазно-ліберальні», «буржуазно-націоналістичні» розмежування, не просто неподільно розглядаємо разом із місцевими творіннями здобутки української діаспори у світі, вагомі напрацювання її учених, ми з’єднуємо український літературний процес, незалежно від «політики» й «географії», в одне річище національної ідентичності.

Тож українська література, її доля, умови розвитку-нерозвитку і вона сама мають постати в історіографії в нероздільній, нечленованій цільності. Звідси і її особливості як естетичного феномену, її позитивні й негативні відмінності, різні переваги й аберації, не властиві іншим літературам.

Нашу ж «Історію…» хочемо розглядати як модель, як приклад у підсумуванні узагальнення, виробленого вітчизняною наукою, з одного боку, і набутого зарубіжним літературознавчим досвідом .»

БІЛЕТ № 15

Заідеологізованість історій української літератури для вузів радянського часу.

Після 1925 всі іст. літ були політ. Заангажовані.

Суцільна примітизація . усі літ не відрізняються оригінальністю.

Коряк- представник вульгарно-соц концепції .

В 30-х рр. основне в літ – відтворення соц. подій

 Це не іст літ а політичне припасування літ подій до

вульгарних соц. схем.

На чільні позиції в критиці цього часу виходять С. Щупак, Б. Коваленко, І. Момот, А. Клоччя, В. Сухино-Хоменко, П. Колесник і деякі менш відомі автори. Поряд з ортодоксальними "відкриттями" усіляких "ворожих вилазок" у літературі вони пробують поглиблювати теоретичні питання марксистської критики і пролетарської літератури винятково в ідеологічній сфері. С. Щупак доводить пряму залежність тематики й стилю письменника від його "соціального оточення".

Лише в умовах незалежності ці концепції відійшли.