Історіографія української літератури (початок ХХ ст.)

В цей період найбільше історіограф.досліджень на досить обширному матеріалі.Одна за одною зявл. визначальні праці. («Начерк історії укр. літ\» Б. Лепкого, «Історія укр письменства» С. Єфремова, «Історія укр. літ»М. Возняка, «Історія укрліт» М. Грушевського)

«Начерк історії укр літ – неповна іст. літ

1909- 1-й том від зародження укр. письменства до нападу татар на Русь.

2-й том до Івана Котляревського.

Лепкий працював і над 3-м томом свого начерку, але не заверш. І рукопис цього тому згорів у полум’ї 1 світ. війни. Він охоплював новітню літ. пізніше Лепкий не повертається до цього тому. Але 1930 – пол.. мовою дав свою інтерпретацію історії укр. літ – «Zarys literatury ukraińskiej».

У трактув. іст літ Лепкий ішов за схемою Груш.(періодизація)

У вступн. розділі до «Начерку іст укр. л» Лепкий задекларував намір написати естетичну іст літ. Тобто не виходить з позиції тракту віст літ як зміни сусп..-іст. формації, а в першу чергу як зміни ест. настроїв.

Така позиція викликала несприйняття з боку Єфремова.

С. Єфремов дискутує з Лепким у 1-у виданні «Іст» пише, що ест ідеї це далеко неповна частка ідей, якими має займатись література.

Л-ра- відображає нац. Ідеї, і основне завдання як історика літ зясувати як у творі нац. Літ втілювалась нац. ідея.

У концепції історії «національної літератури»

С. Єфремов продовжив традиції І. Франка, який вважав,що кожне національне мистецтво, живлячись іншонаціональними елементами, переробляє їх для потреб корінної нації.

«Історія укр письменства» С. Єфремова стала

«каноном» історії літератури. Вводить ті імена, назви худ. творів, які ніхто не міг обійти. Переважно всі письм. класики були предметом його досліджень (найб писав про Франка, Шевч., Лесю Українку)

«Історію українського письменства» С. Єфремов постійно доповнював,включаючи маловідомі матеріали , а то й ті, що з яв.перед виходом чергового тому(Праця мала 2 томи). На початку XX ст. праця витримала

чотири видання (1912, 1918, 1919, 1924).

Ця праця показує етап розвитку укр. ліературозн. поч. 20 ст.

Деякі літературознавці закидалт Єфр. що у його роботи стиль не наукової роботи, а публіцистичного викладу подій і ситуацій.

Після арешту 1928 р робота була заборонена на під радянській Україні. Всі користувались цією працею, ідеями , але ніхто не цитував.1991 – праця перевидана Елеонорою Соловей, набуває широкого поширення. І ще у 70-х рр. 20 ст заходами Горбача «Іст» була перевидана фототипічним способом.

«Історія укрліт» М. Грушевського вийшла у Києві 1925-26. Спершу 3т., потім 2. Робота незакінчена. Зараз знайдено і надрук. 6 том.

За інлектуальною насиченістю і вмінням розглядати явища культури займає важл. знач.

Коли вийшла не здобула широкого трактування. Не перевидавалася.

В 60-х рр. була видана за кордоном з передмовою Чижевського.

Найосновнішим є методологічна позиція де Груш розглядає іст літ як працю яка стос. І усної і писемної традиції.окремо не розглядає.

Хоча праця Єфремова вважається каноном укр. літ та за обгрунтуванням методол позиції праця Груш займ. важливіше знач. В рад час – 20-30 рр вона була в небутті. Видана уже в незал. Україні, в Києві з передмовою Кононенка.

«Історія укр. літ» М. Возняка

Вийшла у львові. Скл з трьох томів (1920, 1924, 1925). Це історія давньої літ як і у Груш.

Поєднує в собі ознаки і хрестоматії і історії літ. широке цитування першоджерел робить працю особливо затребуваною.

Возняк дає наукове трактування історико-літ фактів а не приблизне їх тлумачення.

Дослідник подає синхронно події які відбув після берест. Унії. Зумів показати як відб європ. реформація Церкви і який вплив це мало на реформацію в Україні.

Іст літ Возняка є найкращим підручником для вищих шкіл і гімназій.

Зокрема слід візначити ґрунтовний наук. апарат праці- синхроністичні таблиці:таблиці письменства давньої доби,перегляд релігійної полеміки, бібліографічні покажчики літ, покажчики змісту та списки ілюстрацій.

БІЛЕТ № 9

Праця І. Нечуя-Левицького «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891)

Найґрунтовнішим аргументом

проти методологічних позицій у статті Пипіна «Особая история русской литературьі»(Пипін критикує . «іст літ рус» Огон, каже що вона  не має права на існування. В тому розумінні що іст літ може мати лише той народ що має державність. Тобто укр. літ може бути лише для дом. вжитку.Укр. можуть вивчати місцеву літ але вона вливається у русло рос.) була розвідка

І. Нечуя-Левицького (вийшла під псевдонімом  І. Баштовий 1893, перед тим друкувалася в окремих часописах) «Українство на літературних позвах з Московщиною», яка чітко заявила позиції національно-свідомої інтелігенції стосовно розвитку української літератури

Н.- Л. гов. що Пипін: написав оцінювання не як вчену критику а як публіцистичну статтю. Багато пише про українофільство,робить замах на границі укр. літ. Пише спонтанно кидає погляди зопалу. Його погляди однобічні, публіцистично-політичні, а не критико-літературні.Праця вишла як боротьба двох рус. народностей.

Осн. теза Н-Лев – що не тільки народ який має державність може претендувати на іст літ. А і народ який не має державності. І як приклад наводить китайський народ. Це порівняння викликало вїдливе зауваж Франка. Який каже «Н-Лев талановитий письменник, всеобіймаюче око України, але в науці був дилетантом»

Обстоювання прав українського народу у сфері освіти,

громадського життя, адміністрації, вільної преси,

права організовувати наукові та суспільні товариства,

як і потрібні для інтелектуального життя нації, —

основний предмет полеміки І. Нечуя-Левицького з

О. П ипіним. І. Нечуй-Левицький логічно доводив, що

О. Пипін ґрунтувався не на наукових висновках

М. Костомарова, на статтю якого посилався, а на шовіністичних твердженнях М. ГІогодіна щодо давньої історії українців та росіян.

О. Пипін переконував, що українці адміністративно,

духовно, культурно приросли до Московщини, і тому

їхня література має розвиватись у загальноросійському

руслі. На противагу йому І. Нечуй-Левицький розглядав українську літературу як літературу європейську,незалежну від російської.

Отже,найвище досягнення к роботі Н-Лев те що він розбив рецензію Пипіна.

БІЛЕТ № 12

Вплив «Історії України-Руси» М. Грушевського на історіографію українського літературознавства поч.. ХХ ст.

Важливим етапом у розвитку наук. літературознавства стала фундаментальна багатотомна праця Г. «Історія української літератури» (5 т 25-26рр)і численні літературознавчі статті, які доповнювали історію нац. к-ри, мови, етносу, викладені в «Історії України-Руси»( 11-томна праця (1898—1936 рр.)). Заслуга Г. полягає й у виробленні концепції історії укр. літ. та періодизації її розвитку від початків словесності в Україні до 17 ст. і пов’язанні цього розвитку з нац.-культ. відродженням в Україні.

В основу «Історії України-Руси» М. Грушевський поклав самобутню схему українського історичного процесу, яка мала вирішальний вплив на розвиток української гуманітарної науки ХХ ст, яка стала головною схемою української історичної та українознавчої наук. Зокрема цієї схеми, періодизації дотримується Лепкий у своєму трактуванні іст укр. літ.

Д. Багалій писав: М. Грушевський є найзаслуженіший історик України, бо його «Історія України-Руси» стала першою монументальною працею синтетичного характеру, побудованою за оригінальною схемою, що відповідала вимогам європейської методології й не лише підводила підсумки усієї попередньої української історіографії, а й визначала її перспективи та принципи розвитку.

БІЛЕТ № 13

1.Методологічна концепція «Історії України-Руси» М.Грушевського і її вплив на історіографію українського літературознавства поч.. ХХ ст..

Важливим етапом у розвитку наук. літературознавства стала фундаментальна багатотомна праця Г. «Історія української літератури» (5 т 25-26рр)і численні літературознавчі статті, які доповнювали історію нац. к-ри, мови, етносу, викладені в «Історії України-Руси»( 11-томна праця (1898—1936 рр.)). Заслуга Г. полягає й у виробленні концепції історії укр. літ. та періодизації її розвитку від початків словесності в Україні до 17 ст. і пов’язанні цього розвитку з нац.-культ. відродженням в Україні.

В основу «Історії України-Руси» М. Грушевський поклав самобутню схему українського історичного процесу, яка мала вирішальний вплив на розвиток української гуманітарної науки ХХ ст, яка стала головною схемою української історичної та українознавчої наук. Зокрема цієї схеми, періодизації дотримується Лепкий у своєму трактуванні іст укр. літ.

Д. Багалій писав: М. Грушевський є найзаслуженіший історик України, бо його «Історія України-Руси» стала першою монументальною працею синтетичного характеру, побудованою за оригінальною схемою, що відповідала вимогам європейської методології й не лише підводила підсумки усієї попередньої української історіографії, а й визначала її перспективи та принципи розвитку і стоїть нарівні з аналогічними історіями інших народів.

Щодо  погляду методів наукового пізнання професор звернув увагу на потребу вивчення і зрозуміння «економічного, культурного, духовного стану» народу. Водночас політично-державні стосунки опинялися на другому плані і повинні були вивчатись лише настільки, наскільки вони були твором самого народу.

Перші три томи «Історії України-Руси» (ІУР) були написані з методологічних позицій, усталених у попередній період. Задум вченого випливав із прагнення подати історію українського народу, «не ухибляючи її науковости».

Перший цикл ІУР (1-3 томи) був присвячений періоду історії українського народу від найдавніших часів до середини XІV ст.: він окреслювався як час формування української народності і державності, наростання нездоланних суперечностей між земськими громадами і князівсько-дружинним устроєм, які і призвели зрештою до замкнутості земельних громад та їх протистояння державно-політичним інститутам.

 2.«Історія української літератури» у 8 томах та її вплив на викладання української літератури у радянській вищій та середній школі.

восьмитомна"Історія української літератури" (1967—1971).

У передмові до цієї праці  а також у статті голови редколегії Є. Кирилюка про наукові принципи видання наголошувалось  що автори його використали досвід своїх попередників, а науковою основою для них служать матеріалістичне розуміння художньої творчості, висхідні положення "ленінської теорії відображення, вчення про культурну спадщину, положення про наявність двох культур у кожній національній культурі у класовому суспільстві, ленінського принципу партійності літератури". Отже, щось нове (з точки зору методології) в новій "Історії..." ніби не передбачалося, але фактичний матеріал її все ж був позначений деякими новими поглядами. В періодизації літературного процесу, наприклад, крізь безлику хронологію проглядали спроби значно активніше, ніж у попередніх радянських "Історіях...", акцентували на специфіці художньої творчості, а не тільки на тісних зв'язках и з суспільними процесами (зокрема, під час розгляду літератури часів Київської Русі і другої половини XVIII — початку XIX ст.). Хоч  О. Олесь чи М. Вороний названі в "Історії..." поетами-декадентами, а про М. Хвильового, М. Івченка чи В. Підмогильного сказано, що в їхній творчості виявились "впливи ворожої ідеології", та все-таки їм відводилось у виданні більш-менш значне місце. Так само ширшою в "Історії..." була інформація про П. Куліша і М. Драгоманова, О. Кониського і Я. Щоголіва, М. Чернявського й А. Кримського, М. Філянського і П. Карманського, В. Пачовського і Б. Лепкого, Г. Косинку і М. Куліша, О. Слісаренка і Г. Епіка, М. Хвильового й О. Досвітнього, а також про багатьох письменників із покоління шістдесятників.

Дещо нове з'явилося в тих розділах восьмитомника— хрестоматійні твори давнього періоду, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновського, А. Головка та ін. Хоча всі розділи були вражені корозією вульгарно-марксистської методології, яку сприйняла від своїх попередниць восьмитомна "Історія...", але відчувалося, що її автори в своєму мисленні були вже більш демократичними і намагалися далеко не кожне літературне явище "заштовхувати" в класові рамки.

Непорушними для авторів "Історії..." залишались тільки найзагальніші і тому найбільші вульгаризації марксистсько-ленінської естетики, зокрема — про "дві культури в кожній культурі", про "соціалістичну за змістом і національну за формою" літературу, про "партійність як вищу форму народності" тощо. Внаслідок цього вся українська література і надалі поділялася на "прогресивну" і "реакційну", у творах усіх письменників і надалі відшукувались риси "партійності", на основі чого робився висновок про "ворожість" цих письменників щодо народу. Засуджувались тільки царистські та сталінські "перегини" в поглядах на ці проблеми і трактування їх так званим буржуазним літературознавством та буржуазною історіографією. Найвагоміші роботи з цієї "буржуазної" сфери, як правило, замовчувались або піддавались нещадній критиці. Так, у переліку давніших праць з історії української літератури в цитованій статті Є. Кирилюка не згадуються ні "Історія українського письменства" С. Єфремова, ні "Начерк історії української літератури" Б. Лепкого, ні "Історія української літератури" М. Грушевського, ні "Історія української літератури" Д. Чижевського, зате висловлено нарікання, ніби "у нас, на жаль, немає багатотомної історії України" і це ускладнювало написання літературної історії. Про існування "Історії України-Руси" М. Грушевського  в самому восьмитомнику все ж згадано, але, звичайно, з від'ємним, "буржуазно-націоналістичним" знаком. Як і про "Історію українського письменства" С. Єфремова, котра схарактеризована всього лише лайливим словом "писання".

БІЛЕТ №14