Панегирічна праця П.Свєнціцького (псевд. Павло Свій) «Вік ХІХ ст. в діях літератури української» (1871)

БІЛЕТ № 1

Історіографія літературознавства як галузь наукового знання

Літературознавча історіографія - допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням історії розвитку та нагромадженням знань з основних літературознавчих дисциплін - теорії літератури, історії літератури й літературної критики.

Вперше серйозно про історіогр. заговорив Фр. у статтях «Етнологія та історія літ» , «План викладів історії літератури руської . спец курси, мотиви».

У статті «Етнологія та іст. літ» визнач., що історико-літературні студії пройшли бібліографічний,

біографічний та культурно-історичний етапи. Перші антикварного характеру — бібліогр. описаи книжок, більш-менш систематизовані (перші описи зявились у Німеччині)Такий характер мали праці

«батька історії літератури» К. Геснера в першій пол. XVI ст. – від цього часу визнач. виникнення історіографії як наукового знання..

Ф. Бекон у трактаті про вагу і розвій

наук вважав потрібним дати  загальну історію літератури, яка б доповнювала церковної і

соціальної історії. Завд. Літ за Ф. Беконом – оживити з мертвих зміст, метод, стиль, літ. геній свого часу..

За версіями представників біографічного літературознавства

історія літератури давала уявлення про особистість

автора, а художнім творам приділяла менше

уваги. Прихильники культурно-історичної школи наголошували,

що саме література найбільше передає особливості

життя народу в певний історичний період. Останні започаткували історію літератури

як окрему галузь літературознавства .

С. Єфремов вважав, що історіографію українського

літературознавства слід починати від «Ізборника» Святослава (XI ст.), М. Грушевський — від праці Єпифанія

Славинецького «Оглавленіє книггь, кто ихт сложил»(Груш. Вваж, що він розглядає історико-літ питання, але це лише підходи до суч розуміння іст. літ.).

Єфремов вперше поставив історіографію на наук. грунт(«Історія укр. письменства»)

Найсуттєвіші досягнення історико-літературних

студій пов’язані з XIX ст., коли історія літератури виокремилася в наукову дисципліну серед інших літературознавчих досліджень.

Перші історії літератури у Європі (К. Геснер, П. Лямбек)

Історіор. як галузь наук знання почин. від 16 ст. Геснера.

У 1545 - Геснер опублікував працю «Bibliotheca Universalis» – впорядкований у алфавітному порядку список авторів з назвами творів(латинською, грец, ідавньоєвр. м.), анотаціями, оцінками та коментарями до кожного запису. 

З 16-17 ст. зявл. дезидерати – намагання зробити опис,дати якусь історію, часто далеку від наук. знання. Таким дезидератом була «історія літератури» : Prodromus historiae literariae Петра Лямбека (1659). Ця праця характерна тільки своєю назвою, бо змістом до літературного викладу так і не дійшла.

1679- інший німецький книжник Моргоф в своїм «Початку і розвитку німецької поезії» (1682) висуває принцип порівняльних їсторично-літературних студій — ідею, яка знаходить потім продовж. в працях Ляйбніца. Кожна з цих студій доповнення до реліг. історії. Іст літ розумів як відтворення христ. цивілізацій.

Англ. критик Поп в тім же часі вказує про релятивність (відносність)всяких естетичних критеріїв — можливість оцінки всякого літ явища тільки в його історичній ситуації. Тобто немає абсолют. естетичних законів. Найкращі зразки поза часом. Поп говорив що ідея Буало «Мист. поетичне» відносною. Немає однозначних іст. критеріїв .

Після того, як середина XVIII в. пройшла під знаком панування абсолютного естетизму, каноном знов став Арїстотель в трактуванні Лесінга. Осн. теор. праця Лесінга – «Лаокоон» - показує, що мистецтво Давн. Греції – просторове, живописне вичерпує себе і літ. Просвітництва. Іст. принцип у підході має стати основним.

Кін 18 поч 19 ст – почин. ідея літ еволюції. Наяскравіше проступає у Гердера(«укр. земля народить таку культуру, яку народ створив у піснях») Цю ідею пізніше використає Груш. у присвяті до Іст. літ.

18-19ст.- німецькі компендії всесвітньої літератури, в зв’язку з історією культури, Айхгорна і Вахлера (1796 — 1804)

 В 1820-х роках (1828 — 9) з’являється курс історії французької літератури XVIII Вільмена.

1835 -  «Історія німецької поезії» Гервінуса .

В 20-30 рр 19 ст. історико-літ. дослідж. набувають іншого характеру, важливе місце займає біографічний елемент. Осн. дослідник що започаткував біограф. літературозн.- Шарль Сен-Бев.

 Сен-Бев в своїх студіях(Літ критичний портрет 1839) закладає теоретик. основи біограф. літературозн.подає докладну характеристику авторів, їх біогр.

БІЛЕТ № 2

Перші спроби бібліографічного опису у Київській Русі («Изборник Святослава»)

С. Єфремов вважав, що історіографію українського

літературознавства слід починати від «Ізборника» Святослава (XI ст.)

Серед перших бібліографічних пам'яток Середньовіччя у Візантії та Болгарії з’явились, так звані, списки або індекси "істинних", які визнавалися церквою

канонічними, та "ложних" книг неканонічних, що заборонялися.

Такі списки були досить поширеними і потрапили до Київської Pyci,

культура якої була на досить високому рівні.

Для сина Ярослава Мудрого Святослава була виготовлена одна з перших руських книг, яка збереглася до наших днів: "Ізборник

Святослава" 1073 р., у якому вміщений список 94 "істинних" i "ложних"(канонічних і апокрифічних)) книг під

назвою "Богословиця от словес". Цей список значною мірою свідчить про коло літератури, яка уже в середині ХІ ст. була відома в Давній Русі. Але ця праця не була оригінальною, а копією болгарського перекладу з грецького оригіналу.

Щодо змісту Ізборник Святослава — своєрідна «богословська енциклопедія», в якій тогочасний читач міг знайти відповіді на питання, які його хвилювали. Понад 400 статей кодексу присвячені тлумаченню малозрозумілих слів, а також окремих уривків святого письма і патристичної літератури.

БІЛЕТ № 3

Оглавление книг, кто их сложил», приписуване Єпифонію Славинецькому

Видатною пам'яткою укр. бібліографії є покажчик

"Оглавление книг, кто их сложил", складеннй у Москві приблизно у 1665–1666 рр.

У ньому описано майже 1880 творів, надрукованих у перекладі з

грецької та латинської мов .

Авторство цієї праці з XVII ст. точно невідоме, ця праця довго вважалась твором ученика Симеона Полоцького, Сильвестра Медведєва. І. Франко приписує її Славинецькому.

На думку І. Франка, «ся бібліографія має виразний південноруський характер» Франко підкреслював, що саме цю працю можна вважати за перший бібліографічний нарис української чи південноруської історії літератури.

Грушевський  також вваж. що  від праці Славинецького слід починати історіогр. укр. літ.(Груш. Вваж, що він розглядає історико-літ питання, але це лише підходи до суч розуміння іст. літ.).

БІЛЕТ № 4

Питання історії літератури у праці «Вьдомість о русскомья язици» (1829) І. Могильницького

В укр. літ вперше до історико-літ праць звернувся Іван Могильницький(один з членів перемишлянського культ –освіт. гуртка). У праці «Відомсть о руском язиці»що друком тоді з'явилася тільки в польському скороченні «Rozprawa o języku ruskim» (1829), надрукованому потім аж двічі і в російському перекладі— Могильницький не тільки обороняє самостійність української мови але й зв'язує новітню творчість українського народу зі старими літературними пам'ятками.

 «Відомсть о руском язиці»- мовознавча робота , але в історико-літ плані було подано перелік літ творів. У бібліографічному додатку були твори з укр. літ, які на той час зявилися . переважно релігійні, богогласники.

Зокрема серед зразків  згадує Могильницький і наводить старі, князівських часів грамоти, переклади Біблії — особливо спиняючись на Фр. Скорині, з «Статуту Литовського» уривки, всякі юридичні акти, з творів П. Беринди, Галятовського, та Радивиловського, вірші з «Богогласника» й інші — аж до зразків з «Енеїди» Котляревського та віршів з «Грамматики» Павловського.

Панегирічна праця П.Свєнціцького (псевд. Павло Свій) «Вік ХІХ ст. в діях літератури української» (1871)

Продовж. принцип який  започаткований Крижов– панегіричне захоплення іст. літ.

Ця праця була одним з етапів історіографії літ.

Єфремов називає працю не так науковою працею «як запальний гімн народній поезії та

письменству».

У брошурі “Вік ХІХ у діях літератури української” (1871) П. Свєнціцький пояснив причини свого переходу до українства і власне його розуміння. На його

думку, Шевченко – геній України – перевищив Байрона, Гете і Словацького, бо його

зрозуміли не лише вузькі елітні кола, а 15 мільйонів простого люду. Польська і російська до тогочасна літератури розвивалися за рахунок синівРусі-України.

У термінах романтичного націоналізму

П. Свєнціцький писав про українську ідею як сакральну, месійну, всесвітнього

значення – бо максимально наближену до простого народу (в Україні втілювалася

“всесвітня будуччина”; “ідея самостайностиУкраїни і її літератури” стала “живою правдою”, котру “розпинають на хресті”, а її послідовники серед поляків та росіян

“станули її апостолами”)

БІЛЕТ № 5