Права індивіда і колективні права

Конституція України закріплює права і свободи, які можуть реалізовуватися як індивідуально, так і колективно. Наприклад, право на працю реалізується індивідуально (частина перша ст. 43 Конституції), а право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (частина перша ст. 44 Конституції) – тільки колективно. Лише колективно може бути реалізовано право громадянина України на збори, мітинги, походи, демонстрації (частина перша ст. 39 Конституції), об’єднуватися в політичні партії та громадські організації (частина перша ст. 36).

Індивідуальні і колективні права тісно взаємопов’язані, хоча й різні за своєю природою. Основою їх взаємозв’язку є принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати прав і свобод індивіда.

Право індивіда – це природне право, яке йому притаманне від народження. Воно є однією з головних цінностей людського буття і водночас мірилом усіх процесів, які відбуваються в суспільстві. Порушення природних прав людини деформує нормальний розвиток суспільства. Міжнародне співтовариство виробило принцип “людського виміру”, який в останній чверті ХХ століття став орієнтиром у складних і суперечливих процесах, які мають місце і сьогодні у світі1.

Колективні права (право народу, право нації, право спільноти, асоціацій) не є природним, оскільки вони формуються в міру становлення інтересів тієї чи іншої спільноти, колективу. Їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав і свобод осіб, які входять до тієї чи іншої спільноти, колективу. Вони мають якісно інші властивості, які визначаються цілями й інтересами колективних утворень. Які б не були різноманітні ці права, їх правомірність повинна визначатись людським виміром – правами індивіда. Колективні права не повинні ігнорувати прав людини, суперечити їм або обмежувати їх. Щодо цього винятком є надзвичайні ситуації, які створюють загрозу правам окремої людини, а отже, меті, яка об’єднує таку спільноту, є актуальними і протиправними. У сучасному світі не завжди вдається чітко поєднати індивідуальні й колективні права. Так, суперечності, які виникають між правами людини, правами держави, народу, нації, національних меншин, малих народів, є однією з причин міжнаціональних конфліктів, у яких кожна зі сторін висуває свої аргументи справедливості та законності, обстоює своє право на суверенітет, свої претензії на перегляд кордонів, використовуючи при цьому історичні аргументи, що тлумачаться на свою користь, відстоюючи право на самовизначення1.

Реалізація колективних прав пов’язана з волевиявленням народу. Так, згідно частиною другою ст. 5 Конституції України право визначити і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові. Тільки народ України виключно всеукраїнським референдумом вирішує питання про зміну території України (ст. 73). В ст. 12 Конституції України встановлюється, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, етичної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Система конституційних прав і свобод людини і громадянина

 Конституційні права, свободи і обов’язки, закріплені в Основному Законі України, являють собою цілісну систему, яка наочно виявляється через класифікацію на основі різних критеріїв. Класифікація – один із важливих прийомів аналітичного способу вивчення державно-правових явищ. Класифікація прав і свобод людини і громадянина можлива на основі таких критеріїв: 1. За суб’єктами вони поділяються на права і свободи людини та права і свободи громадянина. Обсяг прав у громадян більший, аніж у не тих осіб, які не є громадянами. 2. За видом суб’єкта вони поділяються на індивідуальні й колективні. 3. За генезою – на природні і похідні (сформульовані в законах, міжнародних пактах). 4. За характером утворення – на основні (конституційні) і доповнюючі (конкретизуючі). 5. За черговістю їх включення до конституцій – на права першого, другого та третього поколінь. 6. За ступенем їх абсолютизації поділяються на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що не підлягають обмеженню. 7. За змістом – на громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні і культурні.

Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їх зміст. Тому за основу аналізу конституційних прав ми беремо останню класифікацію прав і свобод, тобто їх поділ за змістом.

Особисті права і свободи

Особисті (громадянські) права і свободи складають основу правового статусу особи, покликані забезпечити свободу і автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього втручання. До них відносяться права: на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканість житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сімейне життя; свободу пересування, вільний вибір місця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і віросповідання (ст. 27–35 Конституції України).

Право на життя є найголовнішим, невід’ємним правом кожної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини – це найвища цінність, всі інші права втрачають свій сенс і значення у випадку смерті людини. Це фундаментальне право можна розглядати у двох аспектах: по-перше, як право особи на свободу від будь-яких незаконних посягань на її життя з боку держави, її представників чи приватних осіб; по-друге, як право особи вільно розпоряджатися своїм життям, звичайно якщо це не завдаватиме шкоди інтересам інших людей, держави.

По суті всі інші права так або інакше об’єднуються навколо цього стрижневого права. Наприклад, такі права, як право на соціальний захист, охорону здоров’я, медичну допомогу, на безпечне для життя і здоров’я довкілля виступають в якості додаткових інструментів, які забезпечують ефективну реалізацію права на життя. Держава зобов’язана визнавати ці права і створювати належні умови для життя людини всіма засобами. Це право передбачено міжнародними правовими актами з прав людини. Вперше в нашій державі це право знайшло закріплення в ст. 27 Конституції України 1996 р., яка передбачає, що кожна людина має невід’ємне право на життя, і ніхто не може бути свавільно позбавлений його. На державу покладений обов’язок захищати права особи від протиправних посягань. Разом з тим частина 3 ст. 27 Конституції встановлює, що “кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань”. Після вступу України в 1995 р. до Ради Європи в нашій державі був накладений мораторій на застосування смертної кари. Кримінальний Кодекс України 2001 р. уже не передбачає такого виду покарання як смертна кара. Адже, як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. (справа про смертну кару), право на життя належить людині від народження, а позбавлення людини життя державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання є скасуванням невід’ємного права людини на життя, що не відповідає Конституції України.

Право на повагу до гідності людиниє невід’ємною ознакою цивілізованого суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У ст. 21 Конституції України закріплюється, що “усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах”. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Причому людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Ця конституційна норма відповідає положенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність поводження і покарання, прийнятої в 1984 р., учасницею якої є Україна. Наявність цієї норми в Конституції України свідчить про те, що повага до людської гідності є обов’язком посадовців та всіх інших осіб. Положення частини 3 ст. 28 Конституції України щодо неприпустимості піддавати особу без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам відповідає нормі, яка міститься у ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

У системі основних особистих прав людини і громадянина важливе значення має право на свободу та особисту недоторканність, яке означає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Цеправо послідовно проголошується в міжнародних документах: у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 9), Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (ст. 5). Згідно з частиною 3 ст. 29 Конституції України тримання під вартою у разі нагальної необхідності може застосовуватися і без попереднього вмотивованого рішення суду, але його обґрунтованість протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення про тримання під вартою. Кожна особа, яка заарештована чи затримана, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи затримання та своїми правами. Особа, або орган, які застосували такий захід, зобов’язані ознайомити заарештованого чи затриманого з мотивами арешту або затримання, а також з його відповідними правами.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи заарештованого.

Право людини на недоторканність житлаозначає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Англійське прислів’я “Мій дім – моя фортеця” чітко відображає сутність цього конституційного права; людина може робити в своєму домі усе те, що забажає. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Слід враховувати, що житлом за законодавством визнається й місце тимчасового проживання (готель, дім-інтернат, гуртожиток, пансіонат тощо).

Кожному гарантуєтьсятаємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої інформації. Разом з тим у реалізації цього права можуть бути встановлені винятки лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

У Конституції України вперше встановлюється право людини на приватність. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожному громадянину України надається право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Суттєве значення має те, що конституційно гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Уперше в Конституції України 1996 р. закріплюється свобода пересування. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Водночас поточне законодавство встановлює обмеження у свободі пересування і виборі місця проживання, що стосується місцевостей, в яких встановлений особливий режим (прикордонна смуга, закриті військові поселення, зони екологічного лиха тощо). Порядок реалізації зазначеного права регламентується законами „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” від 11 грудня 2003 р. та „Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України” від 21 січня 1994 р.

Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом з огляду на: а) інтереси національної безпеки, територіальна цілісність; б) забезпечення громадського порядку; в) запобігання заворушенням чи злочинам; г) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; ґ) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Ці конституційні положення відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (ст. ст. 18-19), які передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження.

Право на свободу світогляду і віросповіданнявключає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність. Це конституційне право людини відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18). Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадянського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Право на свободу світогляду і віросповідання в Україні регламентується Законом України від 23 квітня 1991 року “Про свободу совісті та релігійні організації”. Згідно ч. 4 ст. 35 Конституції ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Політичні права і свободи

Політичні права і свободи – це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає насамперед як громадянин держави.

Ці права і свободи пов’язані з участю у суспільному житті, в управлінні державою. В Україні політичні права належать переважно громадянам, хоча деяким з них (наприклад, свобода об’єднуватися в неполітичні організації, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення) можуть користуватись також іноземці та особи без громадянства. Громадяни, що асоційовані як народ, реалізують владу, а громадянин як індивід бере участь у реалізації державної влади. Стосовно політичних прав правосуб’єктність у повному обсязі наступає з 18 років. Політичні права можуть реалізовуватися людиною та громадянином як індивідуально, так і колективно. Наприклад, тільки колективним є право на збори, мітинги, об’єднання у політичні партії та громадянські організації, яке одноособово здійснити неможливо. Закріплені в Конституції України політичні права і свободи відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, які передбачені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. і Конвенції по захист прав людини і основних свобод 1950 р. та інших міжнародно-правових актах.

До політичних прав і свобод належать: право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення (ст. 36–40 Конституції України).

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Суверенітет Українського народу – це найважливіша основа конституційного ладу України. Практичну реалізацію він отримує через реалізацію кожним громадянином своєї волі в політичному житті країни. Найбільш узагальненим, інтегруючим всі інші політичні права і свободи є право громадян брати участь в управлінні державними справами, яке розкривається через сукупність права громадян брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, права вільного доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, через діяльність народних депутатів України. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.Право кожного громадянина брати в управлінні справами держави – важлива ознака демократизму держави[12]. Це важливий принцип взаємовідносин між державою і її громадянами. Поточне законодавство України про вибори, про всеукраїнській та місцеві референдуми детально регламентує ці права громадян.

Важливим правом, яке безпосередньо стосується участі громадян в управлінні справами держави, є закріплене право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Об’єднання громадян сприяють розвитку політичної активності і самодіяльності громадян. Прийняття або вступ до таких об’єднань відбувається на добровільних засадах, і ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність до політичних партій або громадських організацій. Причому всі об’єднання громадян рівні перед законом. Конституція України (ст. 37) забороняє утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Політичним партіям та громадським організаціям забороняється мати воєнізовані формування. Ці вимоги відповідають світовим конституційним стандартам взаємовідносин держави і політичних угруповань. Заборона діяльності об’єднань громадян може відбуватися лише в судовому порядку.

Порядок утворення та діяльності політичних партій і громадських організацій регулюється законами “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року та “Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 року.

Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстраціїозначає можливість збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації з суспільно значущих питань. Тому таке право належить тільки громадянам. Воно відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права, зокрема Конвенції про захист прав людини і основних свобод (ст. 11). Про проведення таких заходів їх організатори мають завчасно повідомити до органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Конституційні норми носять загальний характер. Тому є необхідність в прийнятті закону, який би детально врегулював порядок реалізації права на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації.

Право на звернення означає можливість направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін. Закріплення цього права є проявом демократичності нашої держави і відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам. У Законі України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р. детально регламентуються питання практичної реалізації конституційного права людини на звернення, під яким розуміються викладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви або скарги. Звернення повинні розглядатись і вирішуватись у місячний термін з дня їх надходження, а ті, що не потребують додаткового вивчення, – невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання. За порушення передбаченого законом порядку розгляду звернень, а також за переслідування громадян, що подали звернення законодавством України передбачається юридична відповідальність.