Конституція України містить в собі вихідні положення щодо визначення як структури інституту основ правового статусу особи, так і місця кожного його складового елемента.

Конституційні права і свободи – це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості, які дають кожній людині і громадянину вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, так і загальних інтересах.

Конституційний обов’язок – це встановлена державою в інтересах суспільства і людини й закріплена в Конституції необхідність, що визначає кожному громадянину відповідний вид і міру належної поведінки.

Конституційні обов’язки встановлюються як в цілях реалізації інтересів всього суспільства, держави, так і в інтересах кожного окремого громадянина. Їх, як і конституційні права і свободи, не слід відривати від цілей, виразом яких є інтереси.

Конституційно-правовий статус особи в Україні на сучасному етапі характеризується рядом ознак.

По-перше, створення сучасної законодавчої бази (Конституція України, закони про громадянство, про Конституційний Суд України, про політичні партії, про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо).

По-друге, закладена нова концепція взаємовідносин людини і держави з акцентом на пріоритеті прав особи, оскільки “держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ст. 3).

По-третє, конституційний статус людини і громадянина базується на принципах плюралістичної демократії, основи якої закладено в ст. 15 Конституції, згідно з якою “суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності”, а “жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”.

По-четверте, відбувається перехід від командно-заборонюючих методів регламентації правового статусу особи до дозвільного, від бюрократичного централізму до розумної автономії і самостійності. Конституція (ст. 19) встановлює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до якого людина не може бути примушена робити те, що не передбачено законодавством. Конституція виходить з того, що держава повинна бути гарантом не тільки прав і свобод людини і громадянина, як це випливає із змісту ч. 2 ст.3 Конституції, а й неприпустимості втручання в життя і діяльність особи та позаправового впливу на неї.

Сучасний конституційний статус особи в Україні ґрунтується на концептуально новій основі, де права людини повинні визнаватися в якості найвищої соціальної цінності.

§ 2. Тенденції конституційно-правового регулювання

основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина

Для конституційно-правового регулювання основних прав і свобод людини і громадянина в Україні характерними є наступні тенденції: 1) розширення каталогу прав і свобод, закріплених на рівні Основного Закону; 2) новелізація традиційних конституційних прав, свобод і обов’язків; 3) викладення прав і свобод в послідовності їх історичного зародження і розвитку; 4) орієнтація конституційно-правової регламентації правового статусу особи на міжнародні стандарти прав людини; 5) посилення гарантій основних громадянських і політичних прав і свобод і певне звуження гарантованості економічних, соціальних і культурних (духовних) прав; 6) звуження кола конституційних обов’язків; 7) посилення в цілому юридичних гарантій прав і свобод.

Розширення каталогу основних прав і свобод людини і громадянинає позитивною тенденцією, яка розвивається в руслі прагнення розвивати і зміцнювати Україну як демократичну, правову державу. На конституційному рівні в Основному Законі України 1996 р. гарантується право на життя, право на повагу до гідності, неприпустимість позбавлення громадянства, право кожного, хто на законних підставах перебуває на території України на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, на свободу об’єднання у політичні партії і громадські організації, на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, право національних меншин на навчання рідною мовою у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Новелізація конституційних норм про права і обов’язки громадян. Традиційні конституційні права і свободи людини і громадянина (на працю, на соціальний захист, на житло, на охорону здоров’я тощо) в Конституції України набагато краще відпрацьовані передусім у юридично-технічному аспекті.

У Конституції України 1996 р. на відміну від Конституції УРСР 1978 р. новий порядокрозташування основних прав і свобод людини і громадянина.Якщо в Основному Законі 1978 р. на першому місці були соціально-економічні права, то в чинному – громадянські та політичні. Таким чином Конституція України 1996 р. закріпила права і свободи в тій послідовності як вони зароджувались історично. В епоху буржуазних революцій спочатку виникли громадянські і політичні, тобто права першого покоління, а вже потім соціально-економічні – другого покоління.

Спрямованість конституційно-правової регламентації статусу людини і громадянина на міжнародно-правові стандарти є загальною тенденцією в нормативно-правовому закріпленні основних прав і свобод особи не тільки в Україні та в інших країнах СНД, а й в усьому міжнародному співтоваристві, що свідчить про намагання людства забезпечити права особи незалежно від країни перебування. Конституція України, виходячи з ідеалів гуманізму і справедливості, закріплює широкий каталог прав і свобод людини і громадянина, який вже є загальновизнаним у світовому співтоваристві і складає надбання світового конституціоналізму. Права і свободи людини і громадянина визнаються і гарантуються в Україні згідно із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права і відповідно до Конституції України. Найважливішими серед міжнародно-правових документів є Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.). Україна вступила до Ради Європи, підписавши при вступі Конвенцію 1950 р., що зобов’язує державу застосовувати її з позиції Європейського права в галузі прав людини. Важливою подією стало прийняття Верховною Радою України 23 лютого 2006 р. Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини”, відповідно до ст. 17 якого суди при розгляді справ мають застосовувати Конвенцію та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

У Конституції України 1996 р. спостерігається тенденція допосилення гарантування основних громадянських і політичних прав і свобод особи і певне звуження гарантій соціально-економічних і культурних (духовних) прав і свобод людини і громадянина. Це пов’язано з одного боку з відходом від патерналістської функції держави, а з другого – з розумінням того, що держава не в змозі в повному обсязі гарантувати права людини в соціально-економічній сфері. В економічних, соціальних і культурних правах розкривається покликання соціальної правової держави. Держава не може і не повинна роздавати всім громадянам матеріальні, соціальні і духовні блага, але повинна забезпечити право на гідне життя, достатній життєвий рівень. Для цього потрібна зважена політика у сфері перерозподілу матеріальних благ з метою мінімізації різкого соціального розшарування за рівнем доходів, уникнення соціальних протиріч. Із цього виходив український законодавець, закріпивши в ст. 13 Конституції положення про те, що власність зобов’язує і що вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки, а в частині 8 статті 41 Основного Закону підкреслюється, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Соціально-економічні і культурні (духовні) права громадян України невіддільні від особистих і політичних, оскільки всі права і свободи взаємопов’язані і складають єдиний правовий статус людини і громадянина. Водночас захищеність соціально-економічних прав, а відповідно і їх гарантованість, не може бути такою ж, оскільки в суспільстві з ринковою економікою механізм розподілу створених благ перебуває не лише в руках держави.

Посилення в цілому юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина. В Основному Законі (ст. 55–64) уперше детально і чітко встановлюються юридичні гарантії прав особи. Гарантії – один з елементів основ правового статусу людини і громадянина. Вони необхідні для правового статусу в цілому і для кожного його елемента. Але насамперед гарантування потребують права і свободи громадян. Конституція України закріплює такі гарантії: захист прав людини і громадянина судом, право на відшкодування шкоди, на правову допомогу, неприпустимість зворотної дії законів та інших нормативно-правових актів, презумпція невинуватості тощо.

Звуження кола конституційних обов’язків пов’язане насамперед з новим розумінням співвідношення прав і обов’язків. Водночас каталог конституційних обов’язків новелізувався за рахунок встановлення нових, досі не закріплюваних обов’язків. Наприклад, у ній записано, що “кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом” (ст. 67), шанувати державні символи України (ст. 65). Таким чином, звуження кола конституційно закріплених основних обов’язків в Конституції України 1996 р. поєднано з процесом новелізації традиційних обов’язків і встановленням нових. Це діалектичний процес, який відповідає сучасному етапу державотворення в Україні.

§ 3. Принципи конституційно-правового статусу особи

Одним із важливих елементів конституційно-правового статусу особи в Україні є його принципи, тобто вихідні засади, на основі яких здійснюються права, свободи та обов’язки особи і визначається місце особи в державі і суспільстві.

Такими принципами є: 1) належність людині основних прав і свобод від народження і їх невідчужуваність; 2) відповідність правового статусу особи в Україні вимогам і стандартам, які склалися в міжнародному співтоваристві; 3) поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших осіб, держави і суспільства; 4) загальність та загальнодоступність конституційних прав, свобод і обов’язків; 5) юридична рівність громадян України, їх рівноправність; 6) гарантованість конституційного статусу особи; 7) заборона на незаконне обмеження конституційних прав і свобод громадян України; 8) гуманістична спрямованість основ правового статусу особи;

1. Принцип належності людині основних прав і свобод від народження та їх невідчужуваність знайшов чітке втілення в ст. 21 Конституції України, згідно з якою “усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними”. Характеризуючи основні права людини як невідчужувані, Конституція України підкреслює неможливість і неприпустимість позбавлення людини цих прав і свобод. Цьому слугує і положення частини 2 ст. 22 Конституції про те, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157). Більш того, у частині 1 ст. 22 Конституції наголошується на тому, що права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними.

Принцип відповідності правового статусу особи в Україні вимогам і стандартам, які склалися в міжнародному співтоваристві проявляється в тому, що в нормах Конституції України втілені моделі, які апробовані світовою практикою конституціоналізму. Крім того, ст. 9 Конституції встановлюється, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. В ст. 55 Конституції закріплено, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися до захисту своїх прав і свобод до відповідних міжнародних організацій членом або учасником яких є Україна.

Визнаючи міжнародні норми з прав людини, Українська держава бере на себе зобов’язання не тільки перед міжнародним співтовариством, але й перед усіма, хто перебуває під її юрисдикцією. Кожний індивід має право вимагати від держави виконання взятих нею на себе міжнародних зобов’язань, і з цією метою особа може використовувати як національні механізми захисту, в тому числі можливості Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, так і звертатись до міжнародних судових і несудових установ. 

Принцип поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших осіб, держави і суспільства є одним з визначальних принципів основ конституційного статусу особи в Україні. Він чітко закріплений у ст. 23 Конституції: “Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості”. Принцип поєднання індивідуальних інтересів з інтересами інших суб’єктів права покликаний забезпечити нормальну життєдіяльність суспільства і кожної людини. Права і свободи людини і громадянина виражають багатоманітність інтересів особи в різних сферах життя. Вони надають людині свободу вибору і самовизначення і разом з тим визначають межі такої свободи. Суспільство з розвинутими демократичними традиціями, визнаючи значущість індивідуалізму як чинника суспільного розвитку, не може допустити, щоб індивідуалізм переростав у неповагу до інтересів інших людей, суспільства, держави.

Принцип загальності та загальнодоступності конституційних прав, свобод і обов’язків означає, по-перше, що закріплені в Конституції України права і обов’язки відносяться не до окремих осіб, а всіх без винятку громадян Української держави. Не допускається будь-яка дискримінація. Норми Конституції поширюються на всіх фізичних осіб, які перебувають на території України. Визнаючи те чи інше право основним, держава виходить з можливості реалізації його всіма. Обов’язки також несуть не окремі члени суспільства, а всі.

По-друге, загальнодоступність конституційних прав і свободяк принцип конституційного статусу людини і громадянина означає, що конституційні права і свободи належать кожному громадянину України і він їх може в повному обсязі реалізовувати за наявності законних для того підстав. Для володіння правами достатньо їх конституційного закріплення, а для користування – необхідні гарантії держави і активність самих громадян. Кожний громадянин, який досяг встановленого законом віку, за наявності інших вказаних у законі умов, має фактичну можливість користуватися правами і свободами і нести обов’язки.

Юридична рівність громадян України, їх рівноправність як принцип конституційного статусу людини і громадянина в Україні є одним з основоположних. Стаття 24 Конституції встановлює, що “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом”, а частина 1 ст. 21 проголошує: “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах”. В ст. 24 Конституції виділені три основних аспекти цього принципу: а) рівність громадян в правах, тобто рівноправність; б) рівність громадян перед законом; в) рівність прав жінки і чоловіка.

Рівність всіх перед законом означає, що закон, його приписи рівною мірою є обов’язковими для всіх його адресатів; що суд в рівній мірі є доступним для усіх і суд в своїй діяльності з розгляду спорів повинен керуватися тільки законом, а не якимись іншими підставами. У частині 2 ст. 24 Конституції підкреслюється, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Рівноправ’я жінки і чоловіка чітко визначені в ч. 3 ст. 24 Конституції України, яка встановлює, що рівність жінки і чоловіка забезпечується: а) наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; б) правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Ці конституційні положення досить важливі, оскільки для жінок в Україні до цих пір реально не забезпечуються рівні можливості реалізації прав. Жінок мало на керівних посадах, серед народних депутатів України, підприємців, міністрів. В умовах розширення безробіття “кандидатами” на звільнення, як правило, є жінки. Тому ця конституційна норма спрямована на забезпечення захисту прав жінок від будь-яких форм дискримінації за ознакою статі.

З 1 січня 2006 року набув чинності Закон України „Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”. Метою цього Закону є досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України .

Гарантованість конституційного статусу особи як принцип конституційно-правового статусу людини і громадянина виразно проявляється в положенні частини 2 ст. 3 Конституції України: права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов’язком. Кабінет Міністрів України “вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина” (п. 2 ст. 116 Конституції). Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують “законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян” (п. 2 ст. 119 Конституції). На прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян у суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами (п. 2, 5 ст. 121 Конституції).

Суб’єктом, який насамперед гарантує права і свободи особи, є держава. Її роль як гаранта випливає з перелічених та інших конституційних норм, особливо положень ст. 3 Конституції. Держава забезпечує захист прав і свобод через діяльність усієї системи державних органів. Так, Президент України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (частина 2 ст. 102 Конституції). Парламент України приймає закони, які спрямовані на забезпечення прав людини і громадянина, призначає на посаду і звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Завдання по створенню умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина виконують не тільки державні інституції, а й недержавні: органи місцевого самоврядування, громадські об’єднання, насамперед профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, правозахисні організації.

Заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян Українияк один із принципів конституційного статусу особи випливає з гуманістичної сутності і призначення Конституції України, демократичних засад конституційного ладу. В загальному виді він закріплений в частині 3 ст. 22 Конституції: “При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Це положення доповнюється нормою Конституції про те, що “закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними” (частина 3 ст. 57 Конституції).

Заборона на обмеження прав і свобод не є абсолютною. Людина живе у суспільстві і її інтереси стикаються з інтересами інших осіб. Тому ст. 23 Конституції встановлює, що людина не повинна порушувати права і свободи інших людей. Обмеження прав і свобод людини і громадянина можливі, але лише за наявності підстав, визначених Конституцією України. Так, ст. 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Водночас і в цих умовах не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Окремі обмеження в реалізації прав і свобод містяться в статтях Конституції України, що закріплюють основні права і свободи людини і громадянина. Так, у частині 3 ст. 13 Конституції закріплюється: “Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству”; в ст. 41 Основного Закону підкреслюється непорушність приватної власності. Разом з тим встановлюється можливість примусового відчуження об’єктів права приватної власності. Але це може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Частина 3 ст. 13 Конституції України деталізується в частині 8 ст. 41 Основного Закону, в якій закріплюється: “Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі”.

Гуманістична спрямованість основ правового статусу особинайбільш чітко відбивається в конституційному положенні, що людина є найвищою соціальною цінністю. Історичний зміст гуманізму полягає в боротьбі за справедливе, засноване на рівноправності суспільство. Соціальна справедливість – головна риса гуманізму. Гуманізм як основоположний принцип державного і суспільного ладу лежить в основі конституційно-правового статусу людини громадянина. Положення ст. 3 Конституції України визначають гуманістичну спрямованість конституційного регулювання суспільних відносин, демократичний вектор розвитку національної правової системи. Ідеї гуманізму знайшли юридичний вираз в чинній Конституції України, в поточному законодавстві.

У Конституції України другий розділ починається не з соціально-економічних, а з громадянських (особистих) прав і свобод, тобто з прав і свобод, які утверджують гідність людини, її честь та репутацію.

Гуманістична спрямованість конституційно-правового статусу людини і громадянина проявляється також в наданні окремим категоріям осіб пільг та додаткових гарантій. Виходячи з гуманістичних принципів, Конституція України і поточне законодавство передбачають систему пільг і переваг для тих, хто потребує захисту (діти, жінки, хворі, інваліди тощо). “Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону” (частина 2 ст. 47 Конституції); “Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей” (частина 3 ст. 52). Головна мета надання пільг і переваг окремим категоріям осіб в тому, щоб певною мірою вирівняти фактичну соціальну нерівність громадян України, створити більш-менш рівні можливості для розвитку нерівних за своїм станом людей, зрівняти поки що не одинакові їх житлові умови. У цьому досить яскраво проявляється демократичний потенціал Конституції України, конституційного законодавства в цілому.

Покоління прав людини

Конституційні та інші права і свободи забезпечують різні сфери життя людини: особисту, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну). Відповідно до цього вони структуруються за категоріями і найменуваннями.

Ці права розрізняються не тільки за сферами життєдіяльності, але й за часом їх виникнення. Звідси й з’явився вислів – “три покоління прав людини”.

Перше покоління прав людини сягає витоків конституціоналізму. Воно виходило з традиційних ліберальних цінностей, які були сформульовані в процесі буржуазних революцій, а потім знайшли втілення у практиці законотворчості демократичних держав. Йдеться про громадянські і політичні права – право на свободу думки, совісті і релігії, право кожного громадянина на участь в державних справах, право на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від необґрунтованого арешту, затримання, право на гласний розгляд незалежним і неупередженим судом, з дотриманням усіх вимог справедливого розгляду справи, виборче право, свобода слова, друку і ряд інших. Ці права виражали так звану “негативну” свободу: вони зобов’язували державу утримуватись від втручання у сферу особистої свободи і створювати умови для участі громадян у політичному житті країни. Вони не створюють матеріальних благ, а лише породжують обов’язок всіх утримуватися від порушення інтересів певного суб’єкта.

Друге поколінняправ людини сформувалися в процесі боротьби народів за покращення свого економічного життя, підвищення культурного статусу. Це так звані позитивні права, для реалізації яких необхідна організуюча діяльність держави щодо забезпечення цих прав. Перша чверть і особливо середина ХХ століття характеризується широким запровадженням до конституцій соціально-економічних та соціально-культурних прав і свобод (право на працю, на освіту, на доступ до досягнень науки, культури). Права другого покоління були спрямовані на пом’якшення протистояння багатих і бідних. Так, Веймарська Конституція 1919 р. закріпила можливість заробляти собі на життя працею, право на соціальне страхування по старості, у зв’язку з хворобою. У ст. 151 Конституції встановлювалося, що лад господарської діяльності повинен відповідати засадам справедливості і цілям забезпечення для всіх існування, гідного людини. Так, були закладені основи другого покоління прав людини. Досить широкий набір соціально-економічних прав був закріплений у Конституції СРСР 1936 р., хоча деякі з них як програмні були заявлені ще в Конституції РСФСР 1918 р. І хоча соціальна захищеність у СРСР була незначною, проте вона впливала на світову громадську думку, на ідею формування прав людини другого покоління. Суттєве значення мало й побоювання соціальних вибухів і заворушень, які могли виникнути під впливом внутрішнього кризового стану економіки та суспільства.

Нормативне вираження в Загальній декларації прав людини 1948 р., у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. соціальних, економічний і культурних прав, насамперед права на працю і на вільний вибір роботи, права на соціальне забезпечення, на відпочинок, на освіту, на захист материнства і дитинства, на участь у культурному житті суспільства, стало суттєвим кроком уперед у розвитку прав людини, в розширенні каталогу цих прав, їх забезпеченні.

Права першого покоління за своєю природою суттєво відрізняються від прав другого покоління. Це пов’язано з позицією держави щодо них. Права першого покоління в буржуазній політико-правовій думці кваліфікуються як негативні, тобто як право на захист від будь-якого втручання (в тому числі й з боку держави) до процесу реалізації громадянських і політичних прав. Інша природа соціальних прав, для реалізації яких держава має регулювати економічні процеси та процеси розподілу. Завдання полягає у тому, щоб розробити соціальні програми і вести організаційну та господарську діяльність для реального забезпечення цих прав. Ряд сучасних буржуазних держав не приєдналися до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, мотивуючи свою позицію тим, що зазначені у цьому Пакті права не є суб’єктивними і не можуть бути захищені судом. Хоча така позиція має під собою певне підґрунтя, але приєднання до Пакту потребує від держави вдосконалювати своє внутрішнє законодавство і узгоджувати згідно з ним свою діяльність. На початку ХХІ століття більшість держав декларують соціальний характер. Це закономірність розвитку сучасних держав, яка знайшла втілення в низці конституцій зарубіжних держав – ФРН, Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Туреччини. У ст. 1 Конституції України наголошено, що Україна є соціальною державою. Це означає, що вона визнає соціально-економічні і культурні (духовні) права і досить широко їх закріплює в Основному Законі України.

Появатретього покоління прав людини зумовлено загостренням у другій половині ХХ століття глобальних проблем, серед яких на одне з перших місць виходить екологічна, а також вступом найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. Звідси – такі права, як право на безпечне довкілля, право доступ до інформації. Особливість третього покоління прав полягає в тому, що вони є колективними і можуть реалізовуватися сумісно.

Це так звані “солідарні права”, тобто право на розвиток, на мир, на безпечне навколишнє середовище, на спадщину людства, а також право на комунікацію, яке пов’язане з концепцією нового міжнародного інформаційного порядку. Права третього покоління – це колективні права, а не які-небудь “нові” права індивіда. Безумовно, окрема людина бере участь у реалізації таких прав, але ця участь не пов’язана з її особистим статусом, а – з її становищем як члена відповідної спільноти.

В Конституції України знайшли закріплення всі категорії і покоління прав людини. З прав третього покоління особливо слід відзначити право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Реалізація цього права в Україні в умовах несприятливих наслідків Чорнобильської трагедії має велике значення і пов’язана з немалими труднощами. Це важлива функція держави. В Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. записано, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління, що Україна має право на відшкодування збитків, заподіяних екології України органами СРСР. Згідно із статтею 16 Конституції України, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави.

У літературі висловлюється думка щодо появи четвертого покоління прав людини. Четверте покоління прав людини – це правова відповідь на виклики XXI століття, коли мова піде про виживання людства як біологічного виду, про збереження цивілізації, подальшій космічній соціалізації людини[11]. Часто виникнення проблеми четвертого покоління прав людини пов’язують із бурхливим розвитком науково-технічного прогресу, генної інженерії тощо. .