Основні види трудових процесів у трудовій сфері.

Формування та розвиток соціально-трудових відносин відбувається у вигляді соціальних процесів, що відбивають функціонування трудових колективів, груп та окремих працівників.

Розрізняють такі види соціальних процесів у трудовій сфері:

· базові — праця, що впливає на соціальний стан , інтереси, кваліфікаційний рівень виконавців трудових функцій, формування їхньої особистості;

· інтегративні — формування, функціонування та розвиток трудових колективів, що забезпечують цілісність усієї трудової системи;

· ціннісно-орієнтаційні — мотивація, соціалізація, адаптація, що формують цінності, норми, орієнтації відповідного способу життя;

· трудових переміщень — плинність кадрів та регульовані зміни місця працівника у системі суспільного поділу праці.

Праця, як соціальний процес, її види.

Процес праці може набвати двох видів — у формі простого процесу і суспільного процесу. Складовими простого процесу праці є предмет праці, її знаряддя та суб”єкт. У результаті взаємодії цих двох складових формується продукт праці. Соціальні відносини панування і підпорядкування, відчуження і експлуатації, влади і безправ”я формуються не з приводу предмета праці, а з приводу привласнення й розподілу засобів і продукту праці.

Якщо простий процес праці розкриває спецефічний для людини спосіб обміну речовин між ними і природою, то її суспільний процес свідчить про спосіб обміну продуктами діяльності між людьми. Перший є переважно індивідуальним, його суб”єктом є індивід, що забезпечує своє відтворення як біологічної істоти; другий — завжди колективний, його суб”єктом є соціально-професійні групи. Це відносини між людьми як між виробниками і споживачами, робітниками основного і допоміжного виробництва, представниками різних галузей промисловості. Саме ці відносини визначають характерні риси суспільного процесу праці і відтворення людини як істоти соціальної.

Соціальні функції праці

Праця виконує практичні, дуже важливі завдання-функції, основними з яких є такі:

· Задоволення людських потреб.

· Відтворення суспільного багатства.

· Обмін речовин між собою, суспільством і природою через трудову діяльність.

· Створення суспільства і забезпечення суспільного прогресу.

· Людинотворча: тільки праця є безпосередньою умовою становлення і розвитку самої людини.

· Свободотворча, яка полягає в тому, що тільки праця прокладає людству шлях до свободи.

Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці.

Цінність — це усвідомлена людьми значущість певного об”єкта. Для оволодіння ним люди здатні пожертвувати всім.

Визнані особистістю соціальні цінності перетворюються на її ціннісні орієнтації. Завдяки цьому людина ніби виривається з полону мотивів і прямує до цінностей. Цінності стають метою життя індивідів, решта відступає на другий план. Якщо такими є цінності праці, то вона із примусової перетворюється на вільну. Мета виконує інтегруюючу роль: стимули, мотиви і цінності, якщо вони усвідомлюються людиною, стають метою її праці. Коли у людини щось не виходить із досягненням мети, то вона відчуває невдоволення.

Невдоволення — емоційно забарвлений стан незбалансованості між прагненнями, нереалізовані мотиви, неможливість досягнення мети, реалізації головної цінності життя.

Міра задоволення працею, що є головним об”єктом вивчення соціологами, — це суб”єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Задоволення є комплексним показником, оскільки воно визначається не тільки змістом і характером праці, а умовами праці, зарплатою, відносинами в колективі тощо. Цей показник є головним у трудовій адаптаціії працівників.

Співввідношення понять “управління “ та “керівництво”. Методи та стилі керівництва

Управління — це можливість і здатність певного суб”єкта впливати на суспільство (або його окремі спільності) з метою упорядкування, збереження якісної специфіки, стабільного функціонування, розвитку та удосконалення.

К Маркс розглядав управління, як регулювання відносин власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. М. Вебер розкрив необхідність та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою концепції соціального управління.

На сучасному етапі виділяють наступні функції управління:

· Забезпечення охорони здоров”я громадян

· Вирішення житлових проблем

· Захист прав та інтересів найманих працівників та роботодавців

· Перерозоділ прибутків

· Поліпшення природного середовища

· Організація загальної, технічної, мистецької освіти та виховання

· Організацція досліджень у галузі фундаментальних і прикладних наук

· Підвищення кваліфікації працівників, забезпечення робочими місцями

· Забезпечення розвитку мистецтва і культури тощо.

Водночас поняття керівництва має більш вузьке значення і може бути визначене як представництво державної влади в колективі для здійснення управлінської діяльності, а сам керівник є представником цієї влади, який має певні права (формальний лідер) і зобов”язаний об”єднувати і спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має володіти різними методами керівнцтва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі керівництва.

Відомі такі групи методів:

· Адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і і грунтуються на можливості примусу;

· Економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів;

· Соціально-психологічні, що полягають у своренні у колективі таких умов, за яких вибір підлеглими бажаної для керівника поведінки відбувається під впливом психологічного клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.

Стиль керівництва — це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежать від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться із підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав”язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії пілеглих максимально контролюються.