Наука – сфера людської діяльності та одна з форм суспільної свідомості, функція якої – вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність.

Наука включає в себе як діяльність щодо здобуття нового знання, так і її результат – обсяг знань, що лежать в основі наукової картини світу. Безпосередніми цілями науки є описання, тлумачення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, що нею відкриваються. Система науки умовно поділяється на природничі, гуманітарні та технічні науки. Наука зародилася у стародавньому світі в зв’язку з потребами суспільної практики, почала складатись як система у ХVІ – ХVІІ ст. (наукова революція) і в ході історичного розвитку перетворилася у виробничу силу (матеріальний бік науки) і важливий соціальний інститут (духовний бік науки), що впливає на всі сфери суспільства. Починаючи з ХVІІ ст. обсяг наукових знань подвоюється приблизно кожні 10-15 років. У розвитку науки чергуються екстенсивні й революційні періоди – наукові революції, що приводять до зміни структури науки, принципів пізнання, категорій та методів, а також форм її організації. Для науки характерним є діалектичне поєднання процесів її диференціації й інтеграції, розвитку фундаментальних і прикладних досліджень.

Наукове пізнання ґрунтується на цілій низці принципів, що визначають, уточнюють, деталізують форми наукового пізнання і наукового ставлення до осягнення дійсності. Перелічимо основні принципи наукового пізнання:

1. Принцип об’єктивності означає визнання факту існування незалежно від людини й людства, від їх свідомості й інтелекту, зовнішнього світу й можливості його пізнання.

2. Принцип причинності (детермінізму) полягає у твердженні, що всі події в світі пов’язані між собою причинним зв’язком. Згідно з принципом детермінізму подій, у яких немає реальної причини, не буває. Не буває також подій, що не тягнуть за собою якихось матеріальних, предметних наслідків. Значить, принцип причинності утверджує наявність у Всесвіті природних збалансованих способів взаємодії об’єктів. Лише на його основі можна підійти до вивчення навколишньої дійсності з позицій науки, використовуючи механізми доказовості та експериментальної перевірки.

3. Принцип раціональності, аргументованості, доказовості наукових положень. Будь-яке наукове твердження має сенс і приймається науковим співтовариством лише тоді, коли воно доведене. Типи доведень можуть бути різними: від формалізованих математичних доведень до прямих експериментальних підтверджень або заперечень. Але недоведених положень, що трактуються як дуже вірогідні, наука не сприймає. Для того, щоб якесь твердження одержало статус науковості, воно має бути доведене, аргументовано, раціоналізовано, експериментально перевірено.

4. Принцип відтворюваності. Будь-який факт, одержаний у науковому дослідженні як проміжний або відносно завершений, повинен мати можливість бути відтвореним у необмеженій кількості копій, або в експериментальному дослідженні інших дослідників, або в теоретичному доведенні інших теоретиків. Якщо науковий факт не можливо відтворити, якщо він унікальний, його не можна підвести під закономірність. А відтак він не вписується в причинну структурунавколишньої дійсності й суперечить самій логіці наукового опису.

5. Принцип теоретичності. Наука – не безкінечне нагромадження розрізнених ідей, а сукупність складних, замкнутих, логічно завершених теоретичних конструкцій. Кожну теорію у спрощеному вигляді можна представити як сукупність тверджень, пов’язаних між собою внутрішньотеоретичними принципами причинності або логічного слідування. Уривчастий факт сам по собі в науці значення не має. Для того, щоб наукове дослідження давало досить цілісне уявлення про предмет вивчення, повинна бути побудована розгорнута теоретична система, яку називають науковою теорією.

6. Принцип системності. Загальна теорія систем є на сучасному етапі основою наукового підходу до розуміння реальності й трактує будь-яке явище як елемент складної системи, тобто як сукупність пов’язаних між собою за певними законами і принципами елементів. Причому цей зв’язок такий, що система в цілому не є арифметичною сумою своїх елементів, як думали раніше, до появи загальної теорії систем. Система являє собою дещо більш істотне та більш складне. З точки зору загальної теорії систем, кожен об’єкт, що є системою, – це не лише сукупність елементарних складових, але й сукупність дуже складних зв’язків між ними.

7. Принцип критичності. Він означає, що в науці немає і бути не може остаточних, абсолютних, утверджених на віки й тисячоліття істин. Будь-яке з наукових тверджень може та повинно бути підсудне аналізуючій здібності розуму, а також безперервній експериментальній перевірці. Якщо під час цих перевірок виявиться невідповідність раніше утверджених істин реальному стану речей, твердження, що було істиною раніше, переглядається. У науці немає абсолютних авторитетів.