ТЕМА 2. КУЛЬТУРА ЯК ЗНАКОВО-СЕМІОТИЧНА СИСТЕМА

2.1.Сутність інформаційно-семіотичного підходу до культури. Інформаційно-семіотична структура культури.

    2.1.1. Культура як спосіб і наслідок людської діяльності. Поняття артефакту.

    2.1.2. Культура як світ смислів.

    2.1.3. Культура як знакова система.

Функції культури.

ЛІТЕРАТУРА

Гуревич П.С. Культурология: Учебник. – М., 2000.

Гуревич П.С. Культурология. Курс лекций: Учебник для вузов. – М., 2003.

Гуревич П.С. Философия культуры. – М., 1994.

Каган М.С. Философия культуры. – Спб., 1995.

Бокань В. Культурологія: Навч. посібник. – К.:МАУП, 2000.

Історія і теорія світової і вітчизняної культури. – К., 1993.

Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації / За заг. ред. В.М.Пічі. – Львів, 2003.

Культурологія: Навч. посібник. / А.Г.Баканурський та ін. – К., 2005.

Культурология. Основы теории и истории культуры. Учеб пособие. – Спб., 1996.

Культурология: Учеб. для студентов тех.вузов / Н.П.Багдасарьян и др. – М., 1999.

Культурология: Учеб. пособие для студ. негуманитарных спец. /В.И.Добрынина, М.С.Киселёва. – М., 1993.

Культурология. ХХ век. Антология. – М., 1995.

Культурология. Словарь. – Спб., 1997.

Культурология: Учеб. пособие для студентов вузов. /Под. ред. В.И.Добрынина. – Ростов-на-Дону, 1998.

Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник. – К., 2005.

Ницше Ф.Воля к власти. – М., 1994.

Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології: Навч. посібник. – К., 2006.

2.1. Сутність інформаційно-семіотичного підходу до культури. Інформаційно-семіотична структура культури.Вихідним моментом інформаційно-семіотичного підходу до культури є теза про способи та наслідки людської діяльності. З’ясуємо цю тезу детальніше.

Культура як спосіб і наслідок людської діяльності. Поняття артефакту

Діяльність – це спосіб існування людини. Специфіка людського образу життя, яку визначено фіксувати поняття культури, пов'язана насамперед з особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум'я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є, по-перше, свідома постановка мети; по-друге, – цілепокладання  діяльності. Таким чином, людина колись навчилася діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти.

Постійне формування все нових і нових завдань та засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. У цьому відношенні культура протистоїть натурі – природі.

Культурне – означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, без утручання людини.

Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг та меблі, скло та бетон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо й п'ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів: того, що існує незалежно від нього, – світу природи, та світу матеріальної культури.

Продукти й наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети і явища називають артефактами (від лат. аrte – штучний, factus – виконаний). Артефактами – феноменами культури – є виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби і способи дій.

Культура як світ смислів

Культура являє собою світ смислів. Людина – творіння природи, й усі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і в будь-яких природних явищах та процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина, виникає відповідно до об'єктивних законів розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури й творіннями природи?

Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику, і, крім неї, ніякої іншої визначеності вони не мають.

Артефакти – предмети культури, що, на відміну від явищ природи, мають подвійну визначеність. З одного боку, в них, як і в природних явищах, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, котра існує сама по собі, окремо від людини. Але з другого боку, артефакти мають ще й іншу, суб'єктивну визначеність. У них утілено те, що називають „смислом”, „значенням”.

Ця об'єктивна визначеність виникає в артефактах тому, що людина опредмечує в них свої уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком духовно-творчої активності людини.

Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється в мові. Але сенсозмістову сутність має також усе, що людина створює й що становить культурне середовище її буття: твори мистецтва і правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт тощо. Смисл будь-якого предмета відбивається в його призначенні, ролі.

Потрібно відмітити, що предмети, взяті відокремлено, поза їх відношенням до людини, ніякого смислу не мають (наприклад, смисл піраміди існує не в ній, тобто не у фізичних параметрах, а в культурі, творінням якої вони є. Смисл речей існує не в них, а в культурі, котра породила їх, і в тих, хто цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку, і все життя в цілому.

Отже, культура – не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура – це й світ смислів, які людина вкладає у свої творіння та дії.  І такими видами смислів виступають знання, цінності й регулятиви.

Смисли утворюються у свідомості людини, коли вона згідно зі своїми потребами пізнає, оцінює та регулює навколишні явища й процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідно до цього знання (те, що дається пізнанням), цінності (те ставлення до об'єкта, що формується у свідомості людини) та регулятиви (те, чим регулюються дії) являють собою три основних види смислів.

Знання (когнітивний смисл) (від лат. соgпіtіо – знання, пізнання) – це інформація про властивості об'єкта. Може здатися, що таке визначення тривіальне. Проте насправді його простота недостатня. Визначення знання – одне із складних філософських питань, з приводу якого існує багато різних думок:

- інформація є завжди знанням про щось, а тому в будь-якій інформації містяться якісь відомості про деякий об'єкт чи подію. Але інформація і знання – все ж таки поняття не тотожні. Знання є змістом інформації, що характеризує її об'єкт, а інформація тут співвідноситься тільки з об'єктом;

- знання завжди є деяким твердженням, у вигляді стверджувального або заперечувального вислову. Різниця лише в тому, що в першому випадку знання є ствердженням про наявність, а в другому – про відсутність у об'єкта будь-яких властивостей. Навіть відомий вислів Сократа „Я знаю, що нічого не знаю” являє собою ствердження. Об'єктом цього твердження є його автор, а стверджує він таке: вибирайте самі, що вам більше подобається, чи наявність у цього об'єкта здатності "нічого не знати", чи відсутність у нього здатності „знати бодай щось”;

- знання може бути як істинним, так і помилковим. Неправильне помилкове твердження – це також знання, тільки недостовірні, якщо враховувати, що в знаннях є елемент суб'єктивності та що істинність їх відносна.

Коли людина каже «Я знаю...», вона робить одразу подвійне твердження: перше, що у неї є знання про властивості деякого об'єкта, а інше – що це знання є об'єктивним. Проте, незважаючи на це передбачення (презумпція об'єктивності, яка завжди супроводжує знання), насправді воно досить часто має суб'єктивний характер. У ньому завжди наявний слід людини,котра ці знання створює. Можна сказати, що знання завжди на себе одягає„маску” об'єктивності й ходить у ній так, що зовнішності не можна довіряти і при зустрічі з ним кожного разу доводиться думати про те, що цього разу приховується під згаданою „маскою”;

- об'єктом знання може бути все, що завгодно – фізичні тіла й людські думки, реальні явища й нездійснені мрії, те, що існує, існувало і буде існувати або ніколи не існувало і не буде існувати. Це означає, що до змісту знань входять не тільки обґрунтовані та доказові твердження, але й не підтверджені судження, вірування і вимисли.

Знання – результат процесу діяльності пізнання, перевірене суспільною практикою і логічно впорядковане відображення в свідомості людини. Це категорія, що відбиває зв'язок між пізнавальною та практичною діяльністю людини. Знання виявляються в системі понять, суджень, уявлень й образів, орієнтовних основ дій тощо.

Таким чином, знання – це важлива частина культури. З розвитком культури обсяг знань, які є в суспільстві, постійно зростає. Проте не всі знання, накопичені в культурі, істинні. У кожній епосі є знання, котрі колись у минулому вважались без сумніву істинними, але потім виявилося, що вони були помилкові (наприклад, язичеські вірування). Є й такі знання, які в одних культурах визнаються істинами, тоді як в інших культурах вони оцінюються як помилкові.

Цінність (ціннісний смисл) – фіксована в людській свідомості характеристика відношення об'єкта до людини і відповідно людини до об'єкта. Об'єкт має цінність, якщо людина бачить у ньому засіб задоволення якої-небудь своєї потреби.

Цінність є не об'єкт сам по собі, а його властивість, здатність задовольняти людські потреби. Об'єкт виступає як носій цінності. Цінності можуть мати як матеріальні речі й процеси, так і духовні явища (знання, уявлення, ідеї тощо). Поняття „цінність” у культурології не потрібно уподібнювати з вартістю в економічному її розумінні. Вартість є лише грошовим відбиттям цінності, та при цьому величина вартості зовсім необов'язково відповідає справжній цінності об'єкта. Цінності взагалі не завжди мають грошовий вираз. Для людини може становити велику цінність який-небудь пам'ятний сувенір чи стара фотографія, хоч їх грошова вартість рівна нулю. Цінностями можуть бути спогади, почуття, радість творчості тощо, їх не можна ані продати, ані купити за будь-які гроші.

Щоб об'єкт мав цінність, необхідно щоб людина усвідомлювала наявність у ньому певних властивостей (наприклад, вода, повітря, вітаміни, спілкування з іншими людьми необхідні людині, вона без них не може існувати), але якщо вона не усвідомлює цього, то вони для неї цінності не мають.

Таким чином, цінність пов'язана зі знанням, але не зводиться до нього: знання лише констатують властивості об'єкта, у тому числі якусь особливу його "властивість", здатність задовольняти будь-яку потребу людини, тобто цінність. Проте остання не є знанням, а є відношенням між людиною та об'єктом.

Цінності поділяються на матеріальні й духовні. До перших належать матеріальні блага (житло, одяг, продукти харчування і т. д.), а до других –духовні блага (художні, наукові, філософські ідеї). Проте слід мати на увазі, що всі цінності мають духовну природу, оскільки являють собою різновид смислів; „матеріальними” й „духовними” називають у дійсності не самі цінності, а об'єкти (блага), які служать їх носіями.

Здатність оцінювати об'єкти, тобто встановлювати їх цінність, пов'язана з утворенням у свідомості людини ціннісних уявлень. Це уявлення про те, якими предмети мають бути, щоб задовольняти людські потреби. У формуванні ціннісних уявлень велику роль відіграє уява. За її допомогою люди створюють уявні зразки об'єктів, які максимально повно і досконально відповідали б їх потребам. Такі зразки називають ідеалами. Вони відповідають еталонам цінностей. Цінності реально існуючих матеріальних та духовних благ оцінюються порівняно з ними. Вони тим вищі, чим більше наближаються до ідеалу.

Існуючи в дійсності, об'єкти ніколи не збігаються з ідеалами (наприклад, ідеали свободи та справедливості не є описанням тієї свободи й тієї справедливості, які існували чи існують зараз у якому-небудь реальному суспільстві). Ніколи і ніде не було суспільства, в якому повністю були б реалізовані в життя ці ідеали. Хто думає, що для того, щоб дізнатися, що таке ідеальна справедливість, потрібно спочатку побачити її "в натурі", той ніколи нічого не взнає. Ідеальну справедливість потрібно вигадати, уявити. Іншого шляху до неї немає.

Кожна особистість унікальна і неповторна, й у кожної виникає свій, унікальний і неповторний комплекс цінностей та ідеалів. Те, що для однієї людини є цінністю, може не мати ніякої цінності для іншої. Філософи-просвітителі XVІII ст. вважали  найвищою цінністю освіту, а для фонвізінської пані Простакової вона цінності не мала.

Проте було б неправильно думати, що будь-який індивід абсолютно вільний у побудові цього комплексу і довільно вирішує, які мають бути його ідеали й цінності. Насправді він запозичує їх із поля вибору, що надає йому культура. У цьому полі він віднаходить цінності та ідеали різних поколінь і епох: національні, професійні, вікові, сімейні тощо.

Унаслідок історичного розвитку і взаємодії різних культур поступово відбувається формування загальнолюдських ідеалів, складається єдина загальнолюдська система цінностей, яка містить у собі все краще, що накопичено в культурах різних епох і народів. Із усіх цінностей та ідеалів кожна особистість відбирає те, що відповідає її вподобанням, вихованню, освіті, особистому життєвому досвідові. Проте культура не є лише системою цінностей та ідеалів, але вміщує в себе й антицінності та антиідеали (тобто те, що протиставляється цінностям й ідеалам, є їх запереченням). У ній є і такі культурні феномени, які не мають ціннісного смислу. Ось чому аксіологічний погляд на культуру виявляється дуже вузьким і не охоплює всього її змісту.

Регулятив (регулятивний смисл) – це правило, або вимога, відповідно до якої люди будують свою поведінку та діяльність.

Наявні в культурі регулятиви визначають прийняті в певній культурі норми поведінки й діяльності, тобто вказують, якими шляхами та засобами досягнення мети допустиме „нормальне” і навпаки.

На відміну від тварин, люди не можуть жити на основі природжених, генетично заданих зразків поведінки. Складним видам людської діяльності, не запрограмованих у генах, їм потрібно навчатися. Культура несе в собі позагенетичні програми діяльності, що відіграють у житті людей таку саму роль, як генетичні програми поведінки у тварин. Дії людей регулюються нормами та правилами, котрі вони для себе встановлюють (наприклад, норми і правила гри, етикету, судового виробництва, дорожнього руху тощо). Людина може за власним бажанням дотримуватись чи не дотримуватись їх, діяти „за правилами” чи „проти правил”, але прийнявши їх, вона сама себе зобов'язує до їх дотримання й виконання. Введення відповідних норм, які регулюють дії людей, – специфічна риса людського способу життя, що закріплена в культурі.

Культурні норми досить різноманітні. Вони більшою чи меншою мірою регламентують усе, з чим пов'язане людське життя, – їжу, одяг, стосунки між чоловіками та жінками, розваги й працю.

Народжуючись і виховуючись у відповідному культурному середовищі, кожна людина засвоює встановлені у ньому регулятиви. Як наслідок її дії стають значною мірою зумовлені ними. Вона реалізує у своїх вчинках та життєвому шляху передбачені ними культурні програми поведінки, інколи навіть не усвідомлюючи цього. І рівень нашого оволодіння культурою визначається тим, наскільки добре ми засвоїли наявну в різноманітних предметах культури інформацію й дотримуємося пов'язаних з нею програм поведінки.

Не слід думати, що програмування людської поведінки культурою в принципі не дає особистості свободи вибору дій. Розвинута багата культура несе в собі безмежну кількість найрізноманітніших програм і пропонує кожному великий вибір можливостей. Культура відкрита для творчого створення нових програм. Питання полягає в тому, наскільки людина здатна до вільного вибору й творчості.