Культурологія як тип соціальної теорії. Школи, напрями і культурологічні концепції

ТЕМА 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКОВА ДИСЦИПЛІНА ТА ЇЇ КАТЕГОРІЇ. СУТНІСТЬ КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ГЕНЕЗА

Культурологія в системі наукового знання.

Культурологія як тип соціальної теорії. Школи, напрями і культурологічні концепції.

Категорії культурології.

Поняття культури. Структура культури. Основні культурні форми.

Сутність культурогенезу. Ранні етапи формування культури.

ЛІТЕРАТУРА

Гуревич П.С. Культурология: Учебник. – М., 2000.

Гуревич П.С. Культурология. Курс лекций: Учебник для вузов. – М., 2003.

Гуревич П.С. Философия культуры. – М., 1994.

Каган М.С. Философия культуры. – Спб., 1995.

Бокань В. Культурологія: Навч. посібник – К.:МАУП, 2000.

Історія і теорія світової і вітчизняної культури. – К., 1993.

Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації / За заг. ред. В.М.Пічі. – Львів, 2003.

Культурологія: Навч. посібник / А.Г.Баканурський та ін. – К., 2005.

Культурология. Основы теории и истории культуры. Учеб пособие. – Спб., 1996.

Культурология: Учебник для студентов тех. вузов / Н.П.Багдасарьян и др. – М., 1999.

Культурология: Учеб. пособие для студентов негуманитарных спец. /В.И.Добрынина, М.С.Киселёва. – М., 1993.

Культурология. ХХ век. Антология. – М., 1995.

Культурология. Словарь. – Спб., 1997.

Культурология: Учеб. пособие для студентов вузов. /Под ред. В.И.Добрынина. – Ростов-на-Дону, 1998.

Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник – К., 2005.

Ницше Ф.Воля к власти. – М., 1994.

Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології: Навч. посібник – К., 2006.

Тойнби А. Постижение истории. – М., 1991.

Тейлор Э. Первобытная культура. – М., 1997.

Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / М.М.Закович, І.А.Зязюн та ін.; За ред. М.М.Заковича. – К., 2000.

Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посібник – К., 2004.

Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1993.

Энциклопедический словарь по культурологии. – М., 1997.

Ясперс К. Смысл и назначение истории

1.1. Культурологія в системі наукового знанняКультура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків, як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей у конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура, правова культура та ін.), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу й суспільства загалом. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури належить широкий діапазон людських почуттів і думок – від пошуку смислу життя до естетики.

Останніми десятиліттями в сучасному світі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуально-науковій діяльності це виявляється у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникненні на їх перетинанні нових: біофізики, біохімії, генної інженерії тощо. Культурологія як наука також виникла як інтегративна сфера знання, адже вона була народжена в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, соціології культури, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства та мистецтвознавства.

Отже, базисом культурологічного знання стали окремі соціальні науки, в межах яких досліджуються певні феномени культури. При цьому, належачи до соціальних наук, культурологія активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.

Термін "культурологія" вперше запровадив 1939 року в своїх працях американський антрополог Леслі Уайт(1900-1975). Він виділив культурологію як самостійну науку в комплексі суспільних наук. Але західна наукова спільнота цей термін не прийняла, й там не існує такої наукової дисципліни. Культуру як феномен розглядають і досліджують західні спеціалісти в межах соціальної антропології, соціології, структурної лінгвістики, семіотики, психології, політичної науки та ін.

У розвитку культурологічного знання можна виділити три історичні періоди:

- донауковий етап уявлень про культуру (від Стародавнього світу до XVIII ст.);

- етап становлення знань про культуру в межах інших наук (XVIII – XIX ст.);

- формування культурології як самостійної науки (XX ст.).

І. Донауковий етап уявлень про культуру.  Ще в давніх міфах є спроба відповістина питання пропочаток культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодівати культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем, Гермес – виготовляти знаряддя праці, обробляти метали. Характерно, що доля міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Так, Прометей порушив волю богів: видав їхні секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі й прирік на страшні муки.

Еволюція природи та людини як особливого виду в природі є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново "окультурення" кожної народженої людини, в результаті чого врешті-решт відбувається окультурення людської природи.

Елементи людської природи являють собою єдність природного і соціального, або природного й окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини – не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не зважаючи на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїм умінням від руки первісної людини.

Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати досконалі твори скульптури, живопису чи музики. Найвищі досягнення відтворюються, за словами Ф. Енгельса, „в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні”.

Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності та в процесі здійснення культурних зв’язків і відносин між людьми.

Проблема полягає в тому, що людина стає повноцінною особистістю поступово, а не з моменту народження: вона не просто успадковує природні задатки своїх батьків, а й самостійно засвоює все багатство культурних цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які, на відміну від потреб тварин, здатні зростати. Зростання потреб і було тим першимісторичним актом, що визначив усю суперечливу культурну історію людства.

Одвічно людина й людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це насамперед потреба самозбереження роду "людина" та окремого індивіда. Але, щоб зберегти себе як вид у природі, людина свої вітальні (життєві) потреби може задовольнити лише способами, принципово відмінними від тих, за допомогою котрих зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, – на виробництво власне матеріального життя або другої природи.

Отже, акти людської діяльності слугували задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась у постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.

Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу як подвійне відношення – природного і суспільного.

Природне відношення підказала людській діяльності сама природа, Воно полягає в тому, що людині потрібно розв’язати питання, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказувала.

Таким чином, саме суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднали людські індивідууми в суспільне ціле. Саме в цьому полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні – це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому вибирати свій спосіб життя, створювати самого себе і власний світ культури – державу, мораль, право, науку, мистецтво, створювати уявлення про добро й справедливість, совість та честь, які народжувались лише в процесі спілкування.

ІІ. Етап становлення знань про культуру в межах інших суспільних наук. Становлення культурології як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язується із філософськими концепціями Джакомо Віко, Йоганна Гердера таГеорга Гегеля. В цей час оформляються перші культурологічні парадигми, чітко виділяється й усвідомлюється розрізнення „природного” і „цивілізаційного”, „культурного”.

Розглядаючи цей період як час становлення культурологічних концепцій та парадигм, відомий історик науки і філософії Т. Кун (1922-1996) звертав увагу на те, що будь-яка наука насамперед соціальна, завжди задіяна в ціннісний контекст конкретно-історичного періоду, який потрібно враховувати при вивченні досягнень тих або інших наукових шкіл.

Своєрідним відліком часу в становленні культурології вважають праці Й. Гердера(1744-1803), передусім його „Ідеї до філософії людства", а також праці І. Канта(1724—1804), у яких проблема свободи розглядається крізь призму культури. Ідеї цих мислителів стали фундаментом тієї парадигми, в межах котрої культура постає позаприродною, особливим штучним світом, що включає все багатоманіття видів, способів та наслідків людської діяльності. На цій основі вже в XIX ст. сформувались і виникли уявлення про культуру як складну цілісність матеріальних й ідеальних артефактів.

ІІІ. Культурологія як самостійна наука. Специфіку культурології як самостійної науки в комплексі суспільних наук на початку XX ст. убачали в її інтегративному характері: культурологія розглядалась як міждисциплінарна наука, орієнтована на поєднання найрізноманітніших знань про культуру з метою отримання повної картини буття та діяльності людини й суспільства, як цілісних феноменів. Помилкою такого підходу до визначення культурології як науки є ототожнення будь-яких знань про культуру з культурологією. Об'єктом культурології дійсно є культура, але самостійна наука відрізняється від усіх інших наук своїм предметом, а в цьому випадку культура постає одночасно й предметом культурології.

Отже, культурологія є самостійною, автономною наукою про культуру в усіх її формах та проявах.

Особливості й труднощі становлення культурології як науки спричинені її багатоплановістю, адже вона – багатовимірний феномен. Відомо багато визначень культурології. Щоб дати найбільш ґрунтовне, слід мати на увазі, що культурологія – це комплекс дисциплін, котрі вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню; по-друге, культурологія – це сукупність дисциплін, що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також з позиції національних, регіональних особливостей у їх історичному розвитку; по-третє, культурологія – це самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань.

Отже, культурологія (лат. cultura + грецьк. logos) – гуманітарна наука, котра вивчає культуру як цілісність, її закономірності розвитку і функціонування, структуру і динаміку, взаємозв”язки і взаємодії з іншими сферами матеріального й духовного життя.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

· аналіз культури як системи культурних феноменів;

· виявлення ментального змісту культури;

· дослідження різних типів культур;

· вивчення проблем соціокультурної динаміки;

· вивчення культурних кодів та комунікацій.

Про предмет культурології в системі наукового знання у світі й вітчизняній науковій думці поки що не склалося єдиної думки. Оскільки зарубіжна наукова думка трактує поняття культури переважно в науковому, а саме соціально-етнографічному розумінні, то прямої аналогії вітчизняним дослідникам-культурологам не існує, бо вітчизняна наукова традиція пов’язує поняття «культура» перш за все з художньою і просвітницькою практикою. У вітчизняній науковій літературі 90-их років ХХ ст. та початку ХХІ ст. погляди вчених на предмет культурології можна поділити на дві групи:

1. Ізоляціоністська, або локальна, згідно з якою у культурології свій, не схожий на інші науки підхід до предмета вивчення.

2. Інтеграційна – в основі цієї точки зору лежить переконання, що культурологія є синтезом соціальних і гуманітарних знань про культуру. Вчені, які входять до цієї групи, розуміють культурологію як синтетичну сферу знання, котра виникла на межі філософії культури, соціології культури, культурної антропології, психології культури, етнології, історії культури, не зводячи її виключно до філософії культури чи історії культури. Останній підхід до визначення предмета науки культурології має ті переваги, що, синтезуючи різні науки, він дає приріст нового знання, проблематика перелічених наук входить у її предметне поле.

Предметом культурології – є не вивчення окремих феноменів культури, а системне дослідження процесів генези(походження, виникнення) і морфології(будови, форми) культури, її структури, сутності та змісту, типології, динаміки й мови.

Методологія культурології.Вітчизняні культурологи найчастіше звертаються в своїх дослідженнях до методів філософії, логіки, соціології, мовознавства, психології, історичних методів, а саме: до методу логічного аналізу, класифікації та систематизації, узагальнення, статистичного методу, синхронного, хронологічного, методу періодизації, методу актуалізації, а також до аналітичних процедур міждисциплінарного плану – структурно-функціонального підходу, методу моделювання тощо.

Культурологія занурює людину у світ духовних цінностей, дає змогу осмислити як єдиний комплекс міфологію, релігію, філософію, мистецтво, етичні та естетичні норми й цінності. Виходячи з державних стандартів культурологічної підготовки студентів, навчання слід спрямовувати на засвоєння основних понять теорії культури, ознайомлення з основними напрямами, школами і теоріями у світовій та вітчизняній культурології, знання основних етапів і закономірностей розвитку світової й вітчизняної цивілізації та культури, у тому числі сучасних проблем збереження і найбільш ефективного використання культурної спадщини.

Спеціалісту економічного профілю відповідно до цих стандартів потрібно знати вихідні поняття й терміни культурології, найважливіші школи і концепції світової та вітчизняної культурології, характеристики основних етапів розвитку культури в історії людства. Він також повинен уміти орієнтуватися у культурологічній, художньо-естетичній і моральній проблематиці й поводити себе у житті згідно з вимогами, що ставляться до культурної, інтелігентної та професійно грамотної особистості.

Культурологія як тип соціальної теорії. Школи, напрями і культурологічні концепції

Актуалізація проблем збереження духовності та культурних цінностей у останній чверті ХХ ст. зумовила звернення цілого спектра наук до вивчення сутності й функціонування такого феномена, як культура. Розглядаючи історію проблеми, слід зазначити, що на Заході дослідження в галузі культури були пов’язані передусім із досвідом таких окремих наук, як етнографія, історія, мистецтвознавство, що знайшло свій вияв у пріоритеті антропологічного, або функціонального, підходу до вивчення культури. Згідно з цим підходом виникнення і розвиток культури пов’язується з потребами людства.

Складовими частинами формування цього підходу можна вважати теорії представників еволюціоністської культурологічної школи –англійців Герберта Спенсера, Едуарда Тайлора та американця Льюїса Моргана. Еволюціоністи вважали, що культура розвивається по прямій висхідній лінії, від простого до складного, і цей процес є безперервним. Вадою їхніх міркувань виступала абсолютизація принципу неперервності історичного розвитку.

Плідним напрямом у межах антропологічного підходу можна вважати циклічну концепцію (її розробляли німецький філософ Освальд Шпенглер, англієць Арнольд Тойнбі). Відповідно до циклічної теорії культура представлена окремими локальними типами, які розвиваються циклами, тобто проходять аналогічні стадії виникнення, зростання, зламу і розкладання. Культура розвивається шляхом коловороту згаданих локальних типів, що приходять на зміну один одному. Зокрема, теорія О. Шпенглера, викладена у його знаменитій праці „Занепад Європи”, трактує кожну культуру як “живий організм”, що має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур учений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську (греко-римську), візантійсько-арабську, західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку науковця, має свою долю і живе приблизно 1000 – 1500 років. Потім культура вмирає, та сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Позитивним у цій теорії є те, що філософи циклічної школи намагалися розкрити проблеми типології культури, але вони робили акцент на дискретності (перервності, стрибкоподібності) культурного розвитку.

До антропологічного підходу в поясненні процесів розвитку культури вдавалися як представники раціоналістської школи, так й ірраціоналісти. Раціоналістську школу в культурології започаткували ще французькі просвітителі, які трактували культурність майже як синонім розумності та пов’язували розвиток культури із досягненнями в сфері науки, мистецтва і просвітництва. Своєї вищої форми розвитку раціоналістичний напрям досяг у Георга Гегеля – видатного німецького мислителя. Його ідеї про роль розуму в розвитку культури правомірно називають “надраціоналістичними”. Він побачив логіку в усій сукупності культурно-історичних процесів і вважав культуру характеристикою зрілості людського розуму.

Серед наукових праць представників антропологічної концепціїХХ ст.найдосконалішими постають дослідження полякаБроніслава Малиновського, американців А. Кребера і Ф. Клакхона. Так, зокрема, Б. Малиновський пов’язував виникнення й розвиток культури із задоволенням людських потреб (первинних – тобто спрямованих на продовження роду та забезпечення його життєдіяльності, похідних – пов’язаних із виготовленням і вдосконаленням знарядь праці, та інтеграційних, що проявляються у необхідності згуртування й об’єднання людей

Ірраціоналістичніуявлення про сутність культури сформувались у теорії “філософія життя” німецького науковця Фрідріха Ніцше, француза Анрі Бергсона, працях екзистенціалістів німця Карла Ясперса, французів Жана Поля Сартра, Альбера Камю. Наприклад, Ф. Ніцше всі процеси, що відбуваються в світі, розглядає як різноманітні прояви „волі до влади”. На його думку, світ, людина й історія її розвитку, а також культура є ірраціональними за своєю природою. Центральне поняття всієї філософії Ніцше – життя. Життя розуміється то як біологічне явище, то як суспільне життя, то як суб’єктивне переживання. Основою життя є воля, а життя є проявом волі до влади. «Волю до влади» Ніцше розглядає як космічне начало, основу і рушійну силу світового процесу, в тому числі й культури.

Структуралістська теорія культурології формувалася як антитеза екзистенціальній спрямованості науки про культуру й базувалася на методах сучасного мовознавства та семіотики (вивчення соціокультурних процесів як системи висловлювань, культурних текстів і культурних мов, яке здійснюється лінгвістичними методами). Структуралізм базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем та культурних текстів. Французький структураліст Клод Леві-Стросрозробив структуральний метод для дослідження формальних структур людської ментальності. Для досліджень культури він застосував теорію інформатики й методи структурної лінгвістики. Основну увагу Леві-Строс приділив вивченню процесу виділення людини з природи і переходу її до культури. Тому об’єктом його дослідження стала культура первісного суспільства. Леві-Стросу належить також теорія про два типи культур: „гарячі” й „холодні”. Суспільства, що досягли високого рівня техніки, Леві-Строс називає “гарячими”, вони орієнтовані на максимальне споживання. „Холодні” суспільства, не розвинені в індустріальному плані, задовольняються переважно тим, що дозволяє їм вижити, і не прагнуть зростання життєвого комфорту. Естонський учений Юрій Лотманзастосував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їх внутрішньої будови й зв’язку із соціокультурним контекстом існування. Представниками структуралізму в культурології також є французькі вчені М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Барт. Ці погляди подекуди виокремлюють у так заний інформаційно-семіотичний підхід до культури. Більш детально він буде розглянутий у наступній лекції.

У сучасній західній культурології значного поширення дістав соціологічний напрям, який ставить за мету розроблення системного підходу до аналізу культури шляхом співвідношення останньої з іншими соціальними явищами. Поняття культури в межах цього напряму охоплює не все життя суспільства, а лише одну з його сторін. Найяскравішим представником цієї теорії є французький філософ і соціолог Еміль Дюркгейм. Він вважав, що соціальне домінує в людині над індивідуальним, переважає його. Воно становить особливу соціальну реальність, котру Дюркгейм пізніше ототожнював з Богом. Суспільство він уявляв як інтегроване ціле із підпорядкованими й взаємопов’язаними частинами. Особливу увагу він приділяв проблемі дослідження ролі, призначення, форм і соціальних функцій колективної свідомості. Представниками соціологічної концепції є також російські філософи П. Сорокін та М. Данилевський.

Витоком, що зумів об’єднати різні погляди на розкриття сутності культури, став діяльнісний, або технологічний підхід, котрий дав змогу створити різнобарвні моделі культури як цілісної системи. Згідно з цим підходом культура трактується як процес і наслідок людської діяльності. Першими цей напрям почали розвивати представники натуралістичної теорії, що сформувався у ХVІІ – ХVІІІ ст. Його представники (Ж.-Ж. Руссо та інші) розуміли культуру як результат діяльності людей, спрямованої на обробку і перетворення того, що дане безпосередньо природою. Пізніше в межах цього підходу утворилося багато напрямів.

Найбільш значимою концепцією культури в межах діяльнісного підходу є психологічна, що ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства. ЇЇ представники – австрійський психоневролог З. Фрейд, швейцарський психолог Карл Густав Юнг. Так, З. Фрейд  розглядав культуру як систему норм і заборон, котрі знімають психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуючими ці устремління заради інтересів соціуму культурними нормами. Культура тлумачиться ним у праці „Тотем і табу” як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов’язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він “невротизує” особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров’я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.

Карл Густав Юнг увів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам’яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. Колективне несвідоме має культурне походження, проте успадковується біологічним шляхом. Воно зберігається у вигляді архетипів як його первісних структур. Архетипи становлять фундаментальні переживання людської психіки. Вони позбавлені предметності та є психічними смислами в чистому вигляді, що неусвідомлено організують і спрямовують життя людської душі. Колективне несвідоме в концентрованому вигляді зафіксоване у міфології, релігії і проявляє себе у художній творчості людини.

Таким чином, діяльнісний підхід виступає методологічно важливим витоком будь-якого культурологічного дослідження. Насамперед він дозволяє зробити акцент на визначенні культури як соціального явища. Заслуговує на увагу ще одне важливе питання. Йдеться про те, що культура протилежна природі (це найбільш абстрактна дефініція, тобто визначення, культурології). Аналіз процесу розвитку культурології, передусім філософії культури, свідчить про те, що наступні дефініції культури доповнюють, конкретизують це протиставлення, знімаючи його в собі.

Культурна діяльність – це діяльність людська, і тому вона характеризується насамперед доцільністю. Ставлячи перед собою мету, людина керується не тільки особистими потребами, а й інтересами, які є вираженням залежності задоволення потреб від соціальних умов буття. Мета діяльності безпосередньо залежить, таким чином, від рівня соціального розвитку людського суспільства. Від цього рівня залежить і щабель розвитку культури. У цьому плані можна вважати, що розвиток культури має соціальні засади.

У культурології є ще один підхід до вивчення питання сутності культури, котрий називають ціннісним, або аксіологічним (від грецьк. аxia – цінність і logos – знання, буквально вчення про цінності). Цей підхід припускає певну ієрархію культурних цінностей, поза якою саме поняття цінності позбавляється змісту. Аналіз аксіологічної сутності культури передбачає врахування того, що першорядним значенням культури постає її здатність виступати специфічним людським способом пристосування до навколишньої дійсності, який полягає у тому, що людина сама змінює цю дійсність. Культура певною мірою включає в себе ті засоби, за допомогою котрих людина виживає в цьому світі, бореться, долаючи перешкоди, за своє людське існування. В цьому відношенні культура виступає функцією людського роду. Мета культурної діяльності – збереження цього роду. Зазначена мета визначає і головну цінність – людину. Отже, сама людина, людський рід виступають абсолютною культурною цінністю.

Ціннісний підхід до проблеми культури зумовлюється тим, що культурі протистоять не тільки природні, а й соціальні явища. В тому разі, коли ці явища байдужі до вищої культурної цінності (людини як родової істоти), а також до інших цінностей у культурній ієрархії, вони (ці соціальні явища) не можуть бути віднесеними до світу культури. Якщо певні соціальні явища мають спрямування на руйнування системи культурних цінностей або на руйнування елементів цієї системи, то такі явища належать, скоріше, до світу антикультури.

Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки, яка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідженняМ. Костомарова „Книга буття українського народу”, нарис І. Нечуя-Левицького„Світогляд українського народу”. Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці, що гуртувалися навколо Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським, – Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми, І. Мірчука “Головні риси українського світогляду „Українська духовність в її культурно-історичних виявах” в українській культурі”, Д. Донцова „Дух нашої давнини”, О. Кульчицького „Світовідчування українця”, М. Шлемкевича „Душа і пісня”, Є. Маланюка „Нариси з історії нашої культури”, І. Огієнка „Українська культура”. Їхні традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, знаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.

Отже, культурологія посідає особливе місце в системі гуманітарних наук. По-перше, вона не повинна обмежуватись лише філософським рівнем розгляду проблем культури, хоч без філософського аналізу неможливе розроблення культурології як науки. Прогрес теорії культури базується на узагальненні досягнень часткових культурознавчих дисциплін – історії культури, соціології культури, етнографії, літературознавства, мистецтвознавства й ін. По-друге, теорія культури може розвиватись лише у процесі взаємодії з іншими гуманітарними, а також природничими та технічними науками. По-третє, теорія культури повинна бути пов’язана з різними сферами соціально-управлінської практики суспільства. Практичне застосування знань з галузі теорії культури спрямоване на виховання в людині цивілізованості, високої культури мислення, гуманізму, моральності.

Доля людської культури і знань про неї залежить від того, чи зуміє людство скористатися закладеним у надрах культури творчим потенціалом і зупинити натиск вандалізму, моральної розбещеності, тоталітаризму, щоб спрямувати суспільне життя в русло всебічного розвитку та соціальної справедливості.

1.3. Категорії культурології Категорії культурології– це  її основні наукові поняття. Вони розглядають сутнісні сторони культури і духовний світ людини. Категорії культурології поділяють на внутрішньоструктурні, а також на ті, що пов’язують культуру як цілісне утворення з іншими суміжними науками.

    а) внутрішньоструктурні категорії культурології – культурні об’єкти (культурні риси, артефакти , культурні композиції); культурні процеси (генеза, формування, функціонування, розповсюдження, змінність, відтворення культури); культурні цінності (вітальні, матеріальні, меморіальні, художні, моральні, релігійні); культурні норми (правила, стандарти, зразки, канони, традиції, етика, естетика, стиль, мода, культура праці й споживання, побуту, дозвілля); культурне середовище (штучне предметно-просторове середовище життєдіяльності – окультурені території, населені пункти, споруди, приміщення, соціально-інформаційне середовище взаємодії); суб’єкти культури і їх стійкі утворення (особистості, сім”ї, родичі, соціально-функціональні групи й колективи, класи, касти, стани, соціуми, співтовариства, етноси, нації, людство).

б) Міжгалузеві категорії культурології – розташовані на межі культурології та інших наук, тобто вивчаються і культурологією, і суміжними із нею науками. До таких категорій належать: суспільство, культура, соціодинаміка культури, цивілізація наука, техніка тощо.

1.4. Поняття культури. Структура культури. Основні культурні форми. Слово “культура” походить від латинських слів colo, colere (щось вирощувати, доглядати, обробляти). Звідси culturare (вирощений, оброблений людською працею, доведений до досконалості). Спочатку ці слова стосувалися праці на землі (землеробства), однак згодом усе частіше стали вживатись у ширшому значенні – відносно духовно-практичної діяльності людини. Так, відомий римський оратор Цицерон у своїй праці „Тускуланські бесіди” називає філософію культурою душі. Щоб стати філософом, вважає він, треба наполегливо вдосконалювати свої розумові здібності, плекати розум, обробляти його, як селянин землю. Отже, основний зміст культури Цицерон убачав у розвитку мисленнєвої діяльності людини, вдосконаленні її духовного світу. І це перша відома спроба використання слова „культура” як теоретичного терміна.

В епоху Середньовіччя поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. Німецький філософ С. Пуффендорф у 1684 р. уперше вживає слово „культура” як самостійний термін для означення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Культура пов’язується зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який займає певний географічний простір.

А в епоху Відродження та Просвітництва поняття „культура” набуває ще ширшого змісту. Італійський мислитель Джакомо Віко (1668-1744) відводив культурі вирішальну роль у суспільному розвиткові. Французький філософ Шарль Монтеск’є (1689-1755) у праці „Про дух законів” доводив, що розвиток культури того чи іншого народу залежить від розміру території держави, від клімату, географічного середовища, ґрунту.

Французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) протиставляв культуру „чистій природі”. Згідно з його теорією, культуру почали розуміти як „людяність” на противагу „природності”, „тваринності”. Звідси віра в те, що культура – це чиста духовність, яка можлива лише у філософській, науковій та художній творчості. Вважалося, що культуру в суспільстві можна утвердити шляхом піднесення рівня освіти народу, звільнення його від усіляких забобонів, релігійних вірувань, утопічних уявлень з метою побудови „розумної держави” і встановлення таких же суспільних відносин. Однак просвітницькі уявлення про культуру розвіялися під тиском реального суспільного життя ранньобуржуазного суспільства.

Пізніше теоретики наштовхнулись на проблему суперечностей у культурному прогресі людства. Німецький поет, драматург і теоретик мистецтва Фрідріх Шіллер досить точно побачив суперечність між природою і культурою, однобічність людини, яка відірвалася від природи та замкнулася у штучно витвореному нею світі культури. З осмислення суперечностей культури і цивілізації починає відлік сучасний підхід до культури як складного суспільно-історичного явища.

Перше, що слід зафіксувати при розгляді поняття „культура” у тому його вигляді, в якому воно закріплене сьогодні у свідомості, це багатозначність, розмитість меж, використання і вживання в різних відношеннях. Не так багато існує понять, що були б настільки не визначені, доступні для використання у найрізноманітніших (часто протилежних один одному) смислах, ніж те, котре ми розглядаємо. Всі дослідники культури з абсолютною одностайністю констатують цю обставину.

Ще у 60-х рр. ХХ ст. американські культурологи А. Кребер і Ф. Клакхон, аналізуючи лише американську культурологію, наводили цифру 237 дефініцій (визначень). Нині ці підрахунки безнадійно застаріли і підвищений інтерес до вивчення культури потяг за собою лавиноподібне зростання позицій щодо його визначення. Мало не кожен автор дає власне визначення культури.

Таке семантичне (мовне) і змістовно-теоретичне розмаїття визначень свідчить про поліфункціональність, складність світу культури й того поняття, котре його виражає.

У повсякденному житті слово „культура” розуміють і як те, що характеризує людину в сфері соціальної поведінки, зокрема її тактовність, повагу до інших людей, делікатність, уміння завжди знайти міру свого вчинку. Широко розповсюджене ототожнювання культури з освіченістю. При цьому не з тим типом освіченості, котрий виступає синонімом ерудиції, накопиченою розумом інформацією, а з тим її змістом, що начебто „осідає” у внутрішньому світі особистості, роблячи її носієм якостей, прийнятих як культурні. У цьому разі культура ставиться на один щабель з внутрішньою інтелігенцією, практично ототожнюється з нею.

Інколи в повсякденному вжитку слово „культура” застосовується для характеристики якісного стану тих чи інших явищ. У цьому ключі й випускаються книги з найменуваннями: „Культура мовлення”, „Культура почуттів”, „Про культуру продажу товарів”, „Культура житла” тощо. І хоча це не зовсім буденне, швидше – літературно-публіцистичне слововживання, але його витоки слід убачати саме у буденній свідомості.

Прийнято й розуміння культури як того, що є специфічним для міського способу життя на противагу сільському.

Досить часто термін „культура” наближається до оціночної характеристики форм зовнішньої поведінки людини, виступає як інша назва для дотримання норм етикету. „Некультурно поводитесь” – ця поширена фраза явно виражає негативну оцінку тому, хто порушує загальноприйняті норми.

Філософи ж намагаються трактувати слово „культура” у широкому розумінні. Згідно з цим трактуванням, культура охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, які вироблені впродовж історії людства. Спробуємо дати прийнятне визначення терміна „культура”.

Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, яка визначає рівень розвитку суспільства, а також сам процес творення та розподілу цих цінностей.

Яким би обмеженим не було це визначення, все ж воно дає змогу з’ясувати основний зміст культури як із пізнавальної (гносеологічної), так і з оцінної (аксіологічної) сторони.

Структура культуриКультуру прийнято поділяти на матеріальну та духовну. При цьому теоретики, як правило, висловивши кілька загальних фраз із приводу матеріальної культури, надалі всю увагу зосереджують на аналізі духовної. До певної міри це виправдане, бо галузь духовної культури значно багатша, багатоманітніша і справді є основною формою існування культури.

Покажемо структуру культури за допомогою схеми:

Цікаво, однак, те, що ні поділ культури на матеріальну і духовну, ні розуміння самої суті матеріальної та духовної культури не є усталеними. Культурологи висловлюють з цього приводу різні точки зору. Одні вважають духовною культурою наслідки духовного виробництва людства, інші зараховують до нього й саме духовне виробництво. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші – зі способом виробництва загалом, укладаючи сюди і частину науки, зокрема технічні знання, які застосовуються у виробництві. Виникають іноді парадоксальні ситуації. Якщо, наприклад, технічні знання використовує інженер на виробництві, то їх відносять до матеріальної культури, а якщо ті ж знання використовує викладач ВНЗ – це вже духовна культура. А до якої культури віднести скульптуру, архітектуру, дизайн?

Про що це свідчить? Про те, що поділ культури на матеріальну і духовну відносний. По-перше, вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини. По-друге, цінності матеріальної культури завжди містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (наприклад, житло, одяг, речі домашнього вжитку тощо). В свою чергу цінності духовної культури базуються на матеріальній основі (кіно, книги, художні картини, телебачення тощо). По-третє, сучасна цивілізація визначила досить стійку тенденцію в розвитку культури – інтеграцію її складових частин. З одного боку, швидко розвивається і збагачується матеріальна сторона духовної культури – преса, радіо, телебачення, кіно, комп’ютерна та інша сучасна техніка, що використовується у цих видах мистецтва. З іншого – спостерігається все більше насичення виробів матеріальної культури духовними цінностями (наприклад, сучасні автомобілі, побутові речі, житло й ін.).

Деякі культурологи виділяють в окрему структурну частину художню культуру (мистецтво). З погляду вивчення специфіки художньої культури як наслідку художньо-образної діяльності людини і такої ж практики людства взагалі доцільність цього виокремлення цілком обґрунтована.

Є й інші підходи до питання про структуру культури – за її функціями в суспільстві, організаційними формами існування (держава, церква, школа), за рівнями (особистісний та суспільний) тощо.

Основні культурні форми

Термін „культурна форма" використовується в культурологічній літературі по-різному, залежно від контексту. З інформаційно-семіотичної (інформаційно-знакової) точки зору форми культури – це форми, в яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст суспільного життя. Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення й розвитку людських потреб та здійснюється "програмне забезпечення" життєдіяльності. Культурні форми досить різноманітні й численні. Розглядаючи культурні форми у масштабі всього людства, можна виділити такі порівняно автономні їх різновиди:

- національні культури(наприклад, українська, німецька, французька культури);

 - регіональні культури (наприклад, культура Закарпаття, культура Полісся, культура народів Поволжя, культура Уєльсу);

- цивілізації(наприклад, давньоєгипетська цивілізація, антична цивілізація, європейська цивілізація, арабо-мусульманська цивілізація)

Усередині них історично утворюються різноманітні культурні форми меншого „рангу”, які займають окремі підгалузі їх простору. Так, у складі національних культур зберігається така „підгалузь”, як етнічна культура.

У різних народів у різні історичні періоди їх існування складалися різні культурні форми, в котрих люди знаходили засоби для задоволення своїх потреб. До них належать релігійні уявлення й обряди, філософія, мистецтво, спортивні ігри тощо. Окремі з них не виходять за межі вузької племінної та етнічної спільності (форми побуту, місцеві обряди і звичаї, святкові ритуали), інші стають формами загальнолюдської культури (філософія, наука, мистецтва).

Поняття цивілізації вперше було використано стосовно історичного періоду, що прийшов на зміну варварству (первісному суспільству). Як зазначали С. Аверінцев і Г. Бонгард-Левін, „стародавні цивілізації – це цивілізації, котрі являють собою окрему цілісність, яка протистояла тому, що цивілізацією ще не є, – докласовому і додержавному, доміському і догромадянському, нарешті, що дуже важливо, дописемному стану суспільства й культури”.

Культура і цивілізаційне буття людини ще не розведені в античності, де культура розглядалася, скоріше, як наслідування людиною за космічною впорядкованістю світу, а не результат його творіння.

Християнство, сформувавши нову картину світу, трактувало людське буття як виконання людьми заповітів Бога-творця, як слідування букві та духу Святого письма. У цей час культура і цивілізація в свідомості людей ще не розділялись.

Таке розрізнення позначилось уперше в епоху Відродження, коли в культурі став проявлятися індивідуально-особистісний потенціал людини, а цивілізація пов'язувалася з історичним процесом розвитку суспільства. Але ця рефлексія розрізнення їх суті виникла не відразу.

В епоху Просвітництва індивідуально-особистісний і суспільно-громадянський устрій життя нашаровувались один на одного, тому культура й процес цивілізаційного розвитку збігалися. Власне термін „цивілізація” був запроваджений французькими просвітителями в XVII ст. Ця заслуга належить філософу В.Р. Мірабо. А завдяки філософам Буланже та Гольбаху ця категорія починає використовуватись як характеристика вищої стадії соціокультурного розвитку (дикість – варварство – цивілізація).

Поряд із цим протиставлення понять „культура” й „цивілізація” виникло також і в Німеччині в XVIII-XIX ст. Соціально-історичним підґрунтям цих понять було соціально-економічне становище Німеччини того часу. Німеччина складалась із багатьох карликових феодальних держав та не мала національної політичної самосвідомості, проте єдність національної культури була яскраво вираженою.

Протиставлення культури й цивілізації стало можливим у результаті осмислення німецькою наукою стану культурної єдності в межах одночасної політичної роздробленості. Німецький соціолог Ф. Теннісу кінці XIX ст. сформулював уявлення про напрям еволюції соціальної організації від общини до суспільства і виділив два типи соціальних відносин – общинні та суспільні.

Общинні відносини ґрунтуються на емоціях, симпатіях, душевних уподобаннях, зберігають власну самоідентичність в міру емоційних зв'язків, характерних для спільнот.

В основі суспільних відносин лежить раціональний обмін, вони мають речову природу й можуть існувати між розділеними та чужими один одному людьми, колективами, державами. Тут домінують раціоналізм і холодний розрахунок.

Якщо поняття „культура” складне на науковому рівні та добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття „цивілізація” на тому й іншому рівнях є найбільш неоднозначним. Звичними для нас стали поняття: „цивілізація майя, інків, ацтеків”, „антична”, „візантійська”, „західна”.

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, державний) – це:

- форма існування істот, наділених розумом;

- синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;

- ступінь розвитку матеріальної та духовної культури;

- процес становлення громадянського суспільства;

- порівняно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні.

Спочатку термін використовувався для позначення епохи, якій передували дикунство і варварство. На побутовому рівні під терміном „цивілізація” розуміють найвищий ступінь у розвитку певної спільноти.

Розмежовуючи поняття „культура” та „цивілізація”, можна виявити деякі характерні для них риси:

- культура є внутрішнім надбанням людини, що розкриває міру її духовного багатства. Цивілізація являє собою зовнішній по відношенню до людини світ;

- культура тісно пов'язана з расовою і національною специфікою людських груп. У цивілізації переважають загальнолюдські глобальні масштаби;

- культура передбачає наявність у ній релігії, без якої неможлива духовність – рушійна сила будь-якої культури; цивілізація ж – безрелігійна.

Щодо цього російський філософ Микола Бердяєв писав: „Культура має душу, цивілізація – тільки методи і способи... Будь-яка культура неминуче переходить у цивілізацію. Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація ж завершується смертю, вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури... Цивілізація є прагнення до світової могутності, до перебудови поверхні земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна”.

Відмова від бінарної формули „цивілізація – культура” відбулася лише в XX ст., після Другої світової війни, що стала завершальним етапом розпаду Британської імперії – останнього втілення класичної французької формули цивілізації. В кінцевій формі теза про те, що цивілізація визначається культурою, належить французькому історику Ф. Броделю: „Цивілізація – це зібрання культурних характеристик і феноменів”.

Унаслідок швидкого поширення процесу технізації та переоцінки системи цінностей, що поширювалися в культурі, європейська цивілізація стала набувати техногенного характеру. Так, на думку видатного американського футуролога Е. Тоффлера, найбільш характерними рисами соціокультурних універсалій західноєвропейської культури, які лежать в основі техногенної цивілізації, є:

- діяльність людини, спрямована на вдосконалення предметів і речей, а не самої людини;

- людина – активно діюча особистість у перебудові світу;

- швидка зміна предметного світу, що привела до змін способу життя, динаміки соціальних зв'язків та їх впливу на співвідношення традиційності й інновацій у культурному і цивілізаційному розвиткові;

- домінування наукової раціональності, пуританської етики;

- орієнтація на автономність особистості, її прав, свобод;

- особливе розуміння влади, сили, її характеру та природи;

- особливе уявлення про природу як про поле для прикладання сил людини.

Відбувається всебічна глобалізація, інтенсивна міграція населення планети, стрімкий розвиток засобів масової комунікації (зокрема, мережі Іnternet, супутникових систем телебачення, мобільного зв'язку). В той же час у міру глобалізації стають усе більш помітними ознаки протилежної тенденції – боротьба за збереження унікальності національних культур, антиглобалістські рухи.

Регіональні культури– це культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі й протягом тривалого історичного часу зберігають свою специфіку. Поняття „регіональна культура” може розглядатися на двох рівнях, а саме: в масштабах планети (наприклад, культура Латинської Америки, культура західноєвропейського регіону) та на рівні окремих територіальних одиниць держави (культура Західної та Східної України).

Кожне окреме суспільство створює протягом свого розвитку власну національну культуру– суперкультуру (або домінуючу культуру). Основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління, народна культура тощо. Прикладом національних культур можуть слугувати українська культура, російська культура, французька культура, німецька культура тощо.

У межах великих культурних форм існують специфічні культурні форми: субкультура і контркультура; елітарна культура, народна культура і масова культура, сільська та міська культури.

У специфічних культурних формах розв’язується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. Виховання й навчання, звичаї й традиції, міфи й сказання, бібліотеки й музеї – це культурні форми, в яких здійснюються збереження та передача майбутнім поколінням людей досвіду попередніх поколінь.

Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей приводять до виникнення субкультур, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, класів, соціальних груп. Так, у європейських країнах в епоху середньовіччя розрізняють чотири субкультури: „культура храму і монастиря”, „культура замку і палацу”, „культура села і хутора”, „культура середньовічного міста”. У сучасному світі це явище особливо характерне для поліетнічних, федеративних, багатоконфесійних країн.

Субкультура (від лат. sub – під) – це цілісна культура відповідної соціальної групи в середині "великої національної культури", що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Субкультура є характерною для певних соціальних, демографічних, етнічних груп. У сучасному світі розрізняють такі субкультури:

- регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);

- професійні (зумовлені наявністю в суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі);

- етнолінгвістичні (пов'язані з мовними, етнічними особливостями соціальних груп);

- релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);

- вікові (пов'язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).

Ціннісні орієнтації та моделі поведінки, які не тільки відрізняються від домінуючих, а й знаходяться в конфронтації, протистоянні із суперкультурою і субкультурами, називають контркультурами.

Термін “контркультура” був уведений у науковий обіг у 1972 р. американським соціологом Теодором Розсаком, який розумів під ним сукупність різноманітних духовних віянь, спрямованих проти пануючої культури.

Поява терміна була пов’язана з молодіжними рухами 60-их-70-их роках ХХ ст. – хіпі, бітників та інших студентських радикальних угруповань. Їх характерними рисами була опозиція офіціозу, заперечення загальновизнаних норм і цінностей. Урешті-решт, контркультура як форма духовного протесту молоді проти ідеалів споживацького суспільства знаменувала собою відверту відмову від стандартів і стереотипів масової культури. Її характерною ознакою було негативне ставлення до існуючої буржуазної культури.

Несприйняття буржуазних цінностей з найбільшою силою проявилось у студентських виступах у Парижі навесні 1968 р. Незадоволення студентів викликала зарегламентована система вищої освіти. Крім того, молодь прагнула більшої свободи стосунків. Студенти прагнули говорити про все відверто. Особливо це стосувалося сексу. Були висунуті гасла: „Заборонити заборони!”, „Займатися коханням, а не війною!” тощо. Критикували студенти і капіталізм як «суспільство однакових можливостей». Протягом півтора місяця студентські заворушення охопили Сорбонну, яка стала центром руху. Втручання поліції спровокувало студентські барикади. Разом з тим, поміркованість та відповідальність по обидва боки барикад допомогли уникнути кривавих сутичок. Події весни 1968 р. у Франції ввійшли в історію як найбільший бунт молоді ХХ століття в розвинутій капіталістичній країні.

Відтоді, культурологія й оперує поняттям „контркультура”. Отже, контркультура (від лат. сопtrа – проти) – це соціокультурні настанови, що протистоять фундаментальним принципам домінуючої культури.

Елітарна культура створюється і використовується привілейованою частиною суспільства – елітою (від. фр. еlііе – краще, відбірне, вибране) або на її замовлення професійними творцями.

Еліта – це найбільш спроможна до духовної діяльності частина суспільства. До високої культури належать образотворче мистецтво, класична музика і література. Вона важкодоступна для розуміння непідготовленою людиною. Коло споживачів високої культури – це високоосвічена частина суспільства (критики, літературознавці, театрали, художники, письменники, музиканти). Це коло розширюється, коли рівень освіти населення зростає. Різновидами елітарної культури вважається світське мистецтво й салонна музика. Формулою елітарної культури є „мистецтво для мистецтва” та практика „чистого мистецтва”.

Відносне розшарування культури на „культуру для всіх” і „культуру для обраних” існувало завжди. Навіть у первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виник розподіл на елітарну культуру "грамотних" людей і фольклорну (народну, етнічну культуру). У XX ст. цей розподіл набув форм елітарної й масової культур.

Елітарна культура зорієнтована, на думку її творців, на сприйняття елітою як кращою частиною суспільства, яка має особливу сприйнятливість. Це форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Інформація, що міститься в сучасних наукових виданнях, і зміст сучасного мистецтва, важкі для сприйняття і потребують для свого розуміння певних зусиль і відповідного рівня знань.

Не маючи ніяких знань у галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко повною мірою оцінити шедеври літератури (наприклад творчість Дж. Джойса, Х.Л. Боргеса, О. Хакслі та поетів-символістів); музики – твори І. Стравінського, Г. Малера, А. Шнітке. К. Дебюсі; живопису – кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм; кіно –фільми А. Тарковського, О. Сакурова. Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедично освічених універсалів, які відчувають себе як удома в усіх сферах культури, минув. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняно нечисленна, еліта.

Народна культуравключає в себе два види – популярну і фольклорну (колядні свята, український вертеп тощо) культури. Тому в народній культурі можна виділити два рівні – високий (пов'язаний із фольклором, що включає народні оповіді, казки, епос, старовинні танці, котрі нині існують як історична спадщина, що поповнюється міським фольклором) та знижений (обмежений поп-культурою). Автори фольклорних творів зазвичай невідомі. Анонімність авторів не дозволяє віднести ці твори до елітарної культури. На відміну від елітарного мистецтва, функціонування народної культури невід'ємне від праці й побуту людей. За формою виконання елементи культури можуть бути індивідуальними (розповіді, легенди), груповими (виконання пісні чи танцю), масовими (карнавальна хода). Аудиторії народної культури в індустріальному суспільстві – більшість суспільства. Але в постіндустріальному суспільстві ситуація змінюється.

Масова культура(від лат. таssа - грудка, частка і сиltura - оброблення, виховання) являє собою сукупність явищ культури XX – XXI ст., характерних для економіки, управління, дозвілля, спілкування і особливо сфери художньої культури.

Масова культура (маскульт) – вид культури, твори якої характеризуються загальнодоступністю, легкістю сприйняття, спрощеністю, розважальністю, підпорядкуванням законам ринку, де поява художніх творів залежить від попиту і пропозиції, домінуванням чуттєвої експресії, бажання отримати задоволення. Масова культура зароджується лише у Новий час у ході процесів індустріалізації та урбанізації, становлення загальної грамотності населення, деградації багатох форм традиційної звичайної культури доіндустріального типу, розвитку технічних засобів тиражування й трансляції інформації і.т.ін. Термін «маскульт» уведено американцем Д. Макдональдом, оскільки саме в США це явище виникло в найбільш типових та яскравих виявах.

Ці явища включають особливості виробництва культурних цінностей в індустріальному та постіндустріальному суспільстві, що розраховані на масове споживання вищеназваної культури. Наголос робиться на "посередній" рівень розвитку наймасовіших споживачів цієї продукції.

XX ст. – час становлення єдиної загальнолюдської культури, котра розвивається засобами взаємозбагачення й взаємопроникнення її національних форм. Відбулася велика соціальна революція, причинами якої є колосальні зміни форм, способів та зразків життя людини. Індивід почав отримувати велику кількість інформації засобами електронного зв'язку і масової комунікації, змінилися кількість, форма та зміст соціальних контактів. Наприклад, перший концерт П.І. Чайковського в США в квітні 1881 р. у Карнегі-хол слухали не більше від тисячі людей; перший виступ у США рок-групи "Веаtles" у лютому 1964 р. у тій самій залі завдяки телебаченню – 73 млн людей; нині завдяки супутниковому телебаченню деякі концерти можуть дивитися декілька мільярдів людей.

Масова культура – це феномен, який раніше не траплявся в людській історії. Тобто виник ще один дивовижний культурний феномен, що має відношення до того, що ми називаємо індустрією свідомості. Для масової культури характерне зведення елітарної культури до поверхової, беззмістовної форми, орієнтація на нерозвинені, низькі смаки. Масова культура пов'язана з уніфікацією духовного в особистості та суспільстві, вона завжди розрахована на комерційний успіх. Саме подібна індустрія „творить” сьогодні людину, нав'язуючи їй нові уявлення про світ і саму себе. Під впливом маскультури виникла особлива порода людини – людини масової.

Масову людину характеризують, як уважав X. Ортега-і-Гассет, дві риси: нестримне зростання життєвих потреб і природжена невдячність до всього, що сприяло полегшенню її життя. Масу найбільше цікавить власний добробут та найменше – джерела цього добробуту. Маса – це стійкий від людей, специфічна природа яких виникла в XX ст., і тому нині можна з повним правом говорити про антропологічну катастрофу.

Установка маскульту – розвага; він не існує поза mass media – сферою сучасних технічних засобів тиражування й активного впровадження у свідомість суспільства тих цінностей, які її ініціаторам здаються потрібними й вигідними – преса, кіно, радіо, телебачення тощо. Якщо елітарна культура твориться індивідами, зацікавленими насамперед у реалізації свого особистого таланту, то, скажімо, сучасний естрадний співак – це насправді цілий колектив працівників, які створюють його імідж – зачіску, грим, балетний фон, фонограму, декорації. Вони роблять часом чудесне перетворення досить скромної з погляду вокального або акторського обдарування особи на чарівного “ідола” естрадного жанру. Колосальні прибутки від “розкручування” такої естрадної зірки – не останній чинник її появи на артистичному небосхилі. Включається відповідний механізм реклами, формується мода на той чи інший імідж або напрям; як правило, така культура розрахована на невибагливі смаки (наприклад, “попса”).

Маскульт найохочіше звертається до таких жанрів мистецтва, як детективний роман, пригодницький і фантастичний жанри, вестерн, мюзикл, любовна лірика, трилер, бойовик, карикатура й комік