Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років. Сторінки ненаписаної історії. – К., 1993.

Завдання 11. Соціально-економічний та політичний розвиток УРСР наприкінці 1920-х – 1930-ті рр.

ПЛАН

Концепція планової економіки. Індустріалізація промисловості та її підсумки.

Політика суцільної колективізації та її наслідки в Україні. Голод 1932-1933 рр.

Суспільно-політичне життя українського народу в умовах тоталітарно-репресивного режиму влади.

Приступаючи до розгляду економічної політики у 30-ті рр., з'ясуйте причини, сутність, шляхи проведення індустріалізації в Україні та її наслідки.

Під індустріалізацією розуміють систему заходів, спрямованих на прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння економіки і зміцнення країни. Проведення індустріалізації було викликано необхідністю технічного переозброєння економіки країни та створення матеріально-технічної бази для її економічної самостійності. На підвищення темпів індустріалізації вплинула мілітаризація економіки.

Проведення індустріалізації було пов’язане з певними труднощами: розрахунком лише на внутрішні джерела фінансування, браком кваліфікованих робітничих кадрів. Головними недоліками було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості і мала різко завищені темпи.

Головними джерелами індустріалізації були: інвестування важкої промисловості за рахунок легкої та харчової, примусові державні позики, збільшення випуску спиртних напоїв, продаж за кордон нафти, газу, хутра, творів мистецтва (за низькими цінами), використання безкоштовної праці у вихідні (суботники, недільники), широке використання праці ув’язнених.

Форсована індустріалізація здійснювалось за рахунок так званих “ножиць цін”, що викликало кризу збуту у промисловості та хлібозаготівельну кризу в аграрному секторі. Чи існували інші шляхи індустріалізації? Якщо співставити результати сталінської індустріальної гонки із затвердженими завданнями, доводиться констатувати провал п’ятирічних планів, чим це було викликано?

Характеризуючи проведення колективізації, визначте її причини, шляхи впровадження та трагічні наслідки для народу України.

Перехід до колективізації (об'єднання дрібних, одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства – колгоспи та радгоспи) підштовхнула криза хлібозаготівель 1927-1928 рр., яка викликала зниження хлібного експорту і, як наслідок, нестачу валюти для проведення форсованої індустріалізації. Потрібен був механізм для безперебійного постачання держави хлібом. В умовах становлення тоталітарної системи влади колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств.

  Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності виплачувати селянам компенсацію за землю при вступі в колгосп. Успіхи непу підняли сільське господарство на рівень 1913 р. Більшовики мали досвід організації колективних господарств з 1918 р (радгоспи і комуни). Щоб запобігти опору села були прийняті гуманні принципи кооперування селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, облік місцевих умов, фінансова допомога міста селу. Проте у 1929 р. Й.Сталін висунув лозунг суцільної колективізації.

Суцільна колективізації вела до насильницького втягнення селян у колгоспи. По відношенню до заможного селянства проводилась політика розселянювання (посилення оподаткування, обмеження оренди землі, заборонена використовувати найману працю, купувати машини, інвентар тощо) та розкуркулювання (від обмеження куркульства до ліквідації його як класу). Ліквідація заможних господарств супроводжувалась конфіскацією майна і висилкою на Північ та в Сибір селян, які не бажали вступати в колгоспи. Усього в Україні було колективізовано біля 200 тис. селянських господарств і зазнало репресій 1,2-1,4 млн. чол. Поневолення селянства, останнього, порівняно незалежного класу, сприяло остаточному утвердженню тоталітарного режиму та встановленню всеохоплюючого контролю держави. Страшним наслідком колективізації в Україні став голодомор 1932-1933 рр.

Проблему тоталітаризму в Україні, його сутності та механізму реалізації слід ув’язати з аналогічними процесами в усьому Радянському Союзі. Знайдіть відповіді на наступні питання: 1) У чому проявилося утвердження сталінізму в Україні? 2) Як відбувалися згортання і деформація політичного життя? 3) Які наслідки для українського народу мала репресивна політика влади?

Передусім дайте характеристику сталінізму як складової політики тоталітаризму(відмова від ринкових відносин і створення централізованої командно-адміністративної системи, репресивного апарату, мілітаризація економіки, русифікація, проведення так зв. “культурної революції”, форсованої індустріалізації, колективізації, агресивна зовнішня політика).

Характерною ознакою сталінського режиму був терор, який по Україні прокотився трьома хвилями: перша – 1929-1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, процес над СВУ та ін.); друга – 1932-1934 рр. (голодомор, постишевський терор, “кіровська хвиля”); третя – 1936-1938 рр. (так зв. Великий терор, у тому числі – “розстріляне відродження”). За своїм розмахом сталінський терор не знав собі рівних в історії.

Література:

Голод на Україні 1932-1933 років: очима істориків, мовою документів. – К., 1990.

Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні в 20-30-ті роки. – К., 1991.

Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм ї українська інтелігенція. – К., 1992.

Конквест Р. Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор. – К., 1993.

Король В.Ю. Історія України. – К., 2005.

Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939). – К., 1999.

Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. – Харків, 2007.

Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД. – Київ, 2008.

Завдання 12. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами (1921-1939 рр.)

ПЛАН

Західноукраїнські землі під владою Польщі (1921-1939 рр.)

Діяльність політичних партій і рухів на Галичині та Волині.

Українське питання в Румунії і Чехословаччині.

Мета контрольної роботи – з'ясувати, які політичні чинники зумовили новий поділ українських земель після Першої світової війни та охарактеризувати національно-визвольний рух в західноукраїнських землях у 20–30-ті роки.

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехословаччини. Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території, а українці – 16% населення.

Боротьба українців за свої права точилася у двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні групи використовували легальні методи. Значна кількість молоді, особливо колишніх вояк національної армії, виступала проти репресій нелегальними і силовими методами. У 1920 р. вони заснували підпільну Українську військову організацію (УВО).

Польська влада намагалась різними засобами послабити український національно-визвольний рух. Вона використовувала адміністративно-територіальний поділ, щоб послабити політичні позиції українського електорату на виборах. Об’єднавши Східну і Західну Галичину, польський уряд штучно роз’єднав українців Східної Галичини й Західної Волині.

У арсеналі польської влади були також методи загострення міжконфесійні конфліктів, переслідування та переселення української інтелігенції, спроби подрібнити українську націю “відокремленням” від неї лемків та ін.

Польський уряд розділив територію країни на дві частини: Польщу “А” (коронні польські землі) і Польщу “Б” Західна Україна й Західна Білорусія). Перша мала привілейоване становище, сюди спрямовувалися основні інвестиції держави.