Виклад навчального матеріалу

Управлінські інновації, сучасні технології управління в цивілізованому світі давно сприймаються як основне джерело прогресу і цивілізованого розвитку, особливо в періоди криз і оновлення суспільних систем. При цьому висуваються різного роду сміливі управлінські проекти, програми, соціальні технології відродження і розвитку, у тому числі регіональні. В Японії, наприклад, окремі заходи як довгострокового, так і короткочасного впливу на регіони почали розроблятися в другій половині 50-х років. У 60-х роках тут вже сформувалася загальнодержавна регіональна політика, з'явилися "плани комплексного розвитку території країни". Їх розробка і реалізація проходили різні етапи і в даний час набули вигляду державного проекту "Технополіс".

Відомо, що в світі під впливом управлінських заходів згладжувалася залежність розвитку економіки окремих галузей, регіонів від сировинних ресурсів, посилювалася тенденція структурної перебудови економіки і соціальної інфраструктури поселень. Наприклад, США давно цікавили і цікавлять сьогодні не тільки коротко- і середньострокові втрати в результаті енергетичної кризи, але і довгострокові проблеми: надмірна залежність від природного чинника, межі зростання на незмінній технологічній базі. На основі ретельного аналізу ряду стратегічних центрів, у тому числі "Римського клубу", в США була розроблена й успішно реалізована державна енергетична програма, що дозволило провести структурні зміни в економіці. У результаті на повну силу запрацювали відтворювальні фактори політики енергозбереження, впали ціни на природну сировину.

Міжнародний досвід і гострота регіональних проблем, які нагромадилися, вимагають принципово нових підходів до вироблення сучасної управлінської концепції розвитку територій. В її основу, очевидно, слід покласти розробку загальних принципів політики (програми, проекти) регіонального відродження, формування і реалізації цієї концепції у різних сферах суспільного життя (економічної, соціальної, екологічної, науково-технічної, самоуправлінської, духовно-культурної та т.п.). Інноваційні проекти, програми повинні бути підкріплені фінансово-економічними, структурними, юридичними важелями забезпечення.

Всі запропоновані заходи можуть бути направлені на більш повне розкриття внутрішніх джерел і резервів самоврядування регіонів, більш раціональне використовування їх потенціалу.

Перетворення регіонів з об'єктів регіональної політики в їх активні суб'єкти не повинне привести до розпаду єдиної території, переважанню місницьких інтересів над державними. Необхідно збалансувати розвиток двох тенденцій: тенденції децентралізації, прагнення регіонів до самостійності, самоврядування і одночасно тенденції збереження і зміцнення центру, його провідних позицій в державному регулюванні, тобто централізації.

З погляду соціально-технологічного підходу, регіони повинні отримати з центру стратегічні й тактичні ініціативи, сприяючі федеральній політиці регіонального відродження, направленій на реалізацію їх поки ще"заморожених ресурсів". Пропозиції повинні бути випереджаючими, інноваційними, знімаючими головні причини конфронтації центру і регіонів, попереджуючими деструктивні й місницькі дії останніх. Стратегічні орієнтири дозволяють знаходити й накопичувати засоби, шукати конструктивні шляхи вирішення регіональних проблем.

Не менш важливо змінити концептуальну схему розвитку, визначити пріоритети.

По-перше ,треба визначити пріоритетні зони в регіонах, першочергові ресурси. Вони можуть бути не тільки економічними (а до числа економічних пріоритетів належить необхідність структурних змін в господарстві), але перш за все соціальними, інтелектуальними і науково-технічними.

По-друге, намітити необхідні заходи управлінського характеру, направлені на подолання результатів збиткової у минулому політики, яка привела до відтоку населення з сіл середніх і малих міст у крупні. З урахуванням цього представляється можливим сформулювати декілька методологічних принципів і конкретних заходів, направлених на відродження територій і регіонів.

По-перше, посилення взаємодії ряду крупних взаємодоповнюючих регіонів (парні й багатобічні), направлене на об'єднання ресурсів декількох партнерів, встановлення тісних господарських і прямих зв'язків, аж до розробки і ухвалення сумісних проектів розвитку на взаємовигідній основі.

По-друге, виділення пріоритетів структурної перебудови народного господарства в базових районах, поступове звільнення їх від працезатратних виробництв, що вимагають великої кількості сировини, енергії, природних і людських ресурсів, переведення на сучасне, високотехнологічне і наукоємке виробництво. Це в першу чергу відноситься до регіонів з несприятливими природно-кліматичними умовами, де освоєння природних ресурсів доречне не "числом, а вмінням".

Доцільно покласти в основу державної політики регіонального відродження принцип створення вузлів стабілізації і розвитку, який отримав широке розповсюдження в багатьох розвинутих країнах. Суть його полягає в тому, що в менш розвинутих районах спеціально виділяються території, на яких сумісними зусиллями держави, регіональної і місцевої влади, приватного сектора і іноземних інвесторів формуються нові територіально-виробничі утворення (ТВУ). Вони стають "полюсами зростання" (осередками розвитку) для даних регіонів. Їх мета - зменшити кризові явища в найбільш розвинутих в індустріальному, технологічному відношенні регіонах, пожвавити економічне, науково-технологічне і інтелектуальне життя на місцях, поступово замінювати соціальну інфраструктуру життя людей і економічну обстановку.

В основу раціонального розподілу продуктивних сил по територіях (японський досвід) доцільно покласти принцип проектування випереджаючих, принципово нових наукоємких технологій для регіонів, які забезпечили б інноваційний прорив у провінції, на основі сучасної інфраструктури і більш сприятливої екологічної обстановки допомогли б залученню талановитої і ініціативної частини населення з крупних міст, створенню острівців нового технічного, інтелектуального, інформаційного, соціального простору.

На цій основі слід створити умови для істотних зсувів у розміщенні продуктивних сил і інтелектуальних ресурсів, посилити тенденцію до скорочення розриву в умовах розвитку між регіонами, проектувати на периферію не застарілі технології, а випереджаючі інноваційні й наукоємкі.

Структурну перебудову економіки треба тісно пов'язати з подоланням територіально-галузевих диспропорцій, з освоєнням інтенсивної моделі розвитку народного господарства, заснованої на пріоритетному використовуванні високотехнічних, наукоємких виробництв.

За типом японського проекту "Перспективи політики на 80-ті роки" розробити й запропонувати регіональну технічну політику в тісному зв'язку з соціальним оздоровленням регіонів. У ній представити як термінові, так і перспективні заходи в цьому відношенні, забезпечити збалансований розвиток високотехнологічної промисловості, передової науки і нового соціального простору, створення інноваційного інформаційно-аналітичного фону і культурно-духовного середовища (технополіси).

У числі першочергових заходів можливе використовування міні- технологій (енергозберігаючих і екологічно чистих) при інтенсивному і раціональному освоєнні наявних природних ресурсів. Вирішення цих завдінь залежить від якості регіонального державного управління.

Зниження керованості в регіонах обумовлено наступними причинами:

- загострення соціально-економічної ситуації в регіоні (спад виробництва, інфляція, зростання цін, падіння життєвого рівня населення);

- відсутність чіткої державної політики відносно перспектив економічного і соціального розвитку регіонів;

- зростання суперечностей і напруженості на національно-етнічному ґрунті;

- конфлікти і протистояння різних гілок влади на державному рівні і пов'язані з цим непослідовність і суперечність рішень, які приймаються центром;

- незатребуваність культурного, наукового і інтелектуального потенціалів регіонів;

- відсутність обґрунтованої системи навчання, підготовки, перепідготовки і просування кадрів усіх рівнів;

- слабке інформаційно-аналітичне забезпечення органів влади і управління всіх рівнів;

- недостатній зв'язок органів державної влади і управління з органами місцевого самоврядування;

- відсутність чіткого розділення функцій управління між центром і регіонами, недостатня регламентація прав і обов'язків верхніх і нижніх структур влади.

Назріла необхідність підвищення управлінського статусу регіонів, що

можливе:

а) при вирівнюванні прав усіх суб'єктів держави (республік, країв, областей);

б) за наявності перспективної структури управління і доцільної кадрової політики.

Загальними передумовами створення якісно нових організаційних

структур є:

1. Радикальне перетворення виробничого апарату на основі наукових досягнень і нової техніки (технології), що дозволяє оптимізувати структурну політику в регіонах і в країні в цілому, створювати режим сприяння технологічної революції.

2. Людина зі всіма її запитами стає головною метою сучасного суспільства. Її побут, матеріальне благополуччя, здоров'я, духовні запити - той суспільний індикатор, за допомогою якого визначаються напрями інвестиційної, соціальної, економічної і науково-технічної політики.

3. Демократизація виробництва і управління стає головною вимогою на шляху відродження регіонів. Свобода підприємництва, розвиток самоуправлінських структур і бажання величезної кількості суб'єктів

власності внести в процес виробництва і управління якісно нові мотиви діяльності - закономірність суспільного розвитку територій.

Ймовірно, саме на цьому шляху відкриваються необмежені можливості соціального, економічного, науково-технічного і духовно-етичного прориву у формуванні ринкових відносин.

Різноманіття, новизна і гострота регіональних проблем управління економікою для їх успішного вирішення вимагають розробки нової концепції державного управління всім народногосподарським комплексом. Вона повинна бути органічною складовою частиною загальної деожавної концепції відродження регіонів, територій. Її розробка і реалізація починаються із створення необхідного правового простору, нормотворчої діяльності представницьких органів влади держави. Без законодавчих актів, які чітко розмежовують рівні державного впливу по вертикалі управління господарством, подальший перехід до ринкових відносин неможливий.

Найважливішим чинником взаємодії трьох рівнів управління в країні — державного, регіонального і місцевого - є визнання України як єдиної і неподільної демократичної держави, в якій всі регіональні структури повинні бути її невід'ємною частиною.

Органи державної влади і управління на будь-якому з вказаних рівнів діють незалежно один від одного, взаємодіючи в межах повноважень на основі єдиної схеми управління державою і її суб'єктами.

Розширення економічної самостійності регіонів на основі перерозподілу управлінських функцій припускає виділення сфери сумісного ведення державних і регіональних структур управління і сфери діяльності територіальних органів управління, включаючи функції, характерні для місцевого самоврядування.

Відсутність державних нормативних актів, чітко розділяючих функціональне наповнення діяльності представницьких і виконавчих органів, створює серйозні труднощі у здійсненні національної стратегії розвитку. Отже, тільки накопичений досвід в області розмежування прав дозволяє сьогодні запропонувати перелік функцій для представницьких і виконавчих структур влади.

Виділимо загальні функції управління регіоном:

- забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку;

- виконання на місцях законів України;

- здійснення зв'язку між органами державної влади і управління України і органами місцевого самоврядування;

- залучення населення, громадянських організацій до управління територіями;

- управління власністю регіону, земельними та іншими природними ресурсами;

- участь у формуванні й реалізації на території державних програм;

- сприяння розвитку місцевого самоврядування;

- контроль за ефективним розміщенням виробничих і соціальних об'єктів, раціональним використовуванням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища, а також в області соціального захисту населення;

- участь в зовнішньоекономічних зв'язках.

Розмежування владних функцій на місцях - перша універсальна технологія. Представницький орган влади бере на себе функції стратегічної концептуальної властивості: формує програму розвитку території на перспективу, тоді як державна адміністрація управляє всією сукупністю елементів соціально-економічного і духовно-культурного комплексу території.

Проте на практиці взаємодія виконавчої і представницької гілок влади неконструктивна, є їх протистояння.

Друга універсальна технологія - це конструювання раціональної схеми управління регіоном. Гострота управлінської ситуації в регіонах ускладнюється тим, що схеми управління конструюються або з нормативних юридичних документів, або з минулого досвіду. Дані управлінської науки (прогнозування, моніторингового відстежування, створення складних само налагоджувальних систем і т.п.) виключаються з нормального механізму функціонування регіонів. Це ще в більшій мірі нагнітає соціальне напруження, наростає ескалація конфлікту між центром і периферією, складається потужний механізм гальмування розвитку і центру, і регіонів. Не використовуються соціальні та інші ресурси регіонів.

Дослідження ситуації в регіонах показують низький інформаційно- аналітичний потенціал регіонального державного управління, їх інноваційний консерватизм, професійну непідготовленість управлінців до вирішення як стратегічних, так і тактичних питань. З механізму управління виключені методи соціальної і економічної діагностики, наукоємкі технології, експертні оцінки і т.п. - все, що здатне вплинути на зміну ситуації на краще. Тому третя універсальна технологія - оптимізація інформаційно-аналітичної діяльності в регіоні.

Наступна універсальна технологія покликана реалізувати комплексний системний підхід до аналізу ресурсів, а не однобічний, при якому переважно враховуються тільки економічні, природні, водні, лісові та інші традиційні ресурси. Кожний регіон володіє ресурсами багатостороннього розвитку (соціального, політичного, інтелектуального, культурно-духовного, концептуального, інформаційно-аналітичного і т.п.). З'єднаний багатоманітними і реальними зв'язками (виробничо-трудовими, соціально-економічними, політичними, духовно-культурними, етнічними і т.п.), регіон не тільки розчленовується на різні підсистеми, але й виступає як певна цілісність. Тут неминуче виникають проміжні зони, взаємодоповнюючі процеси й інтеграційні функції управління.

Без розуміння цілісності важко представити регіон як об'єкт технологізації. Зростає необхідність дослідження процесів, які відбуваються в регіонах (економічних, соціальних, політичних, духовно-культурних), твереза оцінка інтегральної ситуації, у тому числі управлінської, і на цій основі оновлення, зміна функцій регіонального управління. Це, у свою чергу, дозволяє запропонувати оптимальні структури й механізми, нормативні документи регіонального управління, саморозвитку регіонального соціуму.

Ця ідея цілісного підходу до визначення ресурсів регіону, пошуку їх інтегральних зон і виявлення нетрадиційних, інноваційних ресурсів, які можуть бути введені в "прорив" і дозволять поновити весь механізм розкриття резервів, є принциповою. Вона представляється базовою для обґрунтовування концепції розвитку окремих регіонів, розробки регіональних інноваційних проектів і програм, нормативних документів (статутів, положень, договірних угод), їх технологічного забезпечення.

Недотримання цієї універсальної технології привело до зворотних результатів: до стагнації, поглиблення суперечностей між всіма частинами, елементами і ланками регіонів і суспільства в цілому. Регіональне державне управління опинилося в полоні законів первинного накопичення капіталу, панування іноземної валюти на внутрішньому ринку, поголовної приватизації перш за все в галузях провідного вітчизняного виробництва.

Представляється, що "механічний підхід" до теорії системності, тим більше в регіональній політиці, методика набору лише складових елементів "цілісності" без урахування багатофакторності внутрішніх зв'язків цієї цілісності навряд чи можуть забезпечити вирішення глобального завдання - загального перетворення регіонального соціуму.

Наступною універсальною технологією буде діяльність по перетворенню соціосфери як сукупності зовнішніх і внутрішніх елементів, які охоплюють всі частини соціального організму регіону. Саме стан соціосфери є початковим не тільки для вимірювання результатів регіонального державного управління, але й вироблення самої концепції здійснення економічних реформ на регіональному рівні.

Спонтанне входження регіонів у ринок приводить до драматичних ситуацій в соціальному положенні населення і катаклізмів в економіці. В особливо важкому положенні знаходяться регіони, де діють підприємства- гіганти із застарілою технологією, з високою концентрацією стагнируючих галузей промисловості. Управління подібними підприємствами здійснювалося з центру за допомогою довгострокових програмам реконструкції і інвестування. Державна політика науково-технічного розвитку була розрахована на певну черговість і планову послідовність технологічних перетворень підприємств промисловості в регіонах. Ринковий механізм господарювання легко руйнує механізми планово-регульованої економіки, адаптація до нього відбувається дуже хворобливо і повільно. Перешкодою в даному разі є відсутність адекватних організаційних відносин. З цієї ж причини страждають регіони, найбільше залежні від стійких поставок продовольства, сировини, продукції виробничо-технічного призначення, тобто мають обмежену можливість самозабезпечення і саморегулювання.

Універсальною технологією є діяльність з перетворення економічного простору. Цілком очевидно, що більшість регіонів країни мають в розпорядженні обмежені власні можливості внутрішнього ринку і здатні динамічно розвиватися, задовольняти свої потреби тільки в рамках єдиного для всієї країни економічного простору, але з урахуванням спеціалізації, що склалася.

Беручи до уваги особливості багатостороннього розвитку регіонів України, універсальна технологія покликана враховувати специфічний підхід до реалізації економічної політики в регіонах.

Регіоналізация економіки країни супроводжується регіоналізацією ринкових реформ. Тому необхідно:

- враховувати специфіку регіонів у здійсненні загальноукраїнської інвестиційної, фінансової, соціальної, зовнішньоекономічної політики;

- перенести ряд напрямів реформи в основному на регіональний рівень, особливо в малому підприємництві, соціальній сфері, охороні природи і використовуванні природних ресурсів;

- сприяти розвитку культури, захищати інтелектуальну власність;

- децентралізувати процеси управління реформою, активізувати економічну діяльність на місцях;

- розвивати програмне управління регіоном, з одного боку, як частину державних програм, а з іншого - як частину регіональних, які історично і науково-технічно враховують специфіку господарського комплексу, який розвивається.

До універсальної слід віднести і управлінську технологію. Криза управління, низька культура ухвалення рішень і застійний механізм їх реалізації

- ось ряд причин розвалу економіки регіонів, повільної її структурної перебудови і затримки розвитку цивілізованих ринкових регуляторів і т.п.

Відсутність розуміння цих істин не дозволяє регіонам ефективно здійснювати реформування суспільного життя. Поволі йде структурна перебудова економіки, в зачатковому стані знаходяться ринкові механізми, погано працюють різні форми власності, не використовуються кредитно- грошові важелі, відсутній інноваційний і правовий простір.

У суспільній свідомості регіонів все ще утримується хибний стереотип "здорового глузду", деформованого командно-адміністративного стилю мислення, що обумовлює некерованість соціально-економічною і політичною ситуаціями в регіонах. Загальний фон сприйняття інновацій низький. Регіональна управлінська культура переважно прожективна, малоконструктивна, вимагає докорінної зміни. Від перспективного соціально- економічного планування відмовилися, а до стратегічного індикативного розвитку регіонів не прийшли. У регіонах здійснюється "верхня модель" самоврядування, а можливості розгортання знизу, зміцнення матеріально- фінансової бази, кадрового потенціалу використовуються слабко.

Необхідно перевернути традиційну модель пошуку ресурсів і почати їх освоєння перш за все із зміцнення регіональної інтелектуальної власності, концептуального освоєння регіонального простору, більш повного використання інформаційно-аналітичних і людських ресурсів, поновлення системи управління і персоналу управління державної служби.

Приватні технології покликані оптимізувати багатоманітні управлінські відносини в регіонах.

До числа чинників, що гальмують стійкий розвиток регіонів, відносяться низький професійний рівень управлінських кадрів, невідлагоджений механізм використовування його потенціалу, який характеризується багато в чому слабкою системою навчання, підбору і розстановки управлінських кадрів. Ніхто з числа опитаних нами експертів не назвав її ефективною. Навпаки, її характеризують як явно застарілу, працюючу в дусі старих бюрократичних традицій. Одне з вузлових питань управління, його якісного стану - оцінка системи навчання, підготовки і розстановки управлінських кадрів. Свого часу вона була пристосована до командно-адміністративних важелів управління, які сьогодні зруйновані, але механізм поповнення і використовування кадрового потенціалу поки багато в чому залишився колишнім.

На основі досліджень і загальної оцінки інноваційної ситуації в регіонах вимальовуються наступні технології: управлінський ресурс, інтелектуальна власність, регіональна наука, інформаційно-аналітична діяльність, соціальні фактори, кадровий корпус службовців державного управління, регіональні лідери, які володіють стратегічним мисленням. Розробка і упровадження цих технологій - важлива умова виходу регіонів з кризи, перехід в стадію стабілізації і стійкого розвитку.

Питання для самоконтролю:

1. Чим обумовлено зниження керованості в регіонах?

2. Загальні передумови створення якісно нових організаційних структур.

3. Назвіть загальні функції управління регіоном.

Список літератури

1. Капська А. Й. Технології соціально-педагогічної роботи з сім'ями: навчально- методичний посібник К. : Видавничий Дім «Слово», 2015. - 328 с.

2. Чернявська О.В. Технології соціальної роботи: Навчальний посібник для викладачів та студентів. – Харків, ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. – 149 с.

3. Плахова О.М. Сучасні технології соціальної роботи з групами ризику: Навчально-методичний посібник для студентів соціологічного факультету / О.М. Плахова. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2008. – 70 с.

4. Соціальна інноватика в управлінні: муніципал. фінанс. - Виробниц. групи: навч. посібник для вузів / В.М. Іванов, С.Б. Мельников (и др.); під заг. Ред. В.Н. Іванова, С.Б. Мельникова: Академія наук соціал. технологій і місц. самоуправл. - 4 видавництва., Перераб. і доп. - М.: Муніципальний світ, 2006.

5. Шахрай В. М. Технології соціальної роботи. Навчальний посібник.- К.:Центр навчальної літератури, 2006. – 464 с.

6. Платонова Н.М. Инновации в социальной работе: Учебное пособие для студентов учреждений высш. проф. образования. - М.: Издательский центр «Академия», 2011. - 256 с.

Лекція 8.