Серологічні реакції. Реакції лізису. Реакція зв’язування комплементу, її практичне використання.

Реакція лізису- для неї необхідно антиген( мікроорганізми, еритроцити або інші клітини), антитіло( специфічна сироватка або сироватка хворого) і комплемент. Комплемент при утворенні комплексу антиген-антитіло, активується за класичним шляхм і викликає розчинення клітин. Реакції лізису: гемолізис, бактеріолізис і цитолізис.

Реакція звязування комплементу - тут беруть участь інгрідієнти реакції гемолізу які виступають як індикаторна система. Коли антиген і антитіло не звязуються, комплемент залишається вільним у системі. При додаванні комплексу еритроцитів баран- гемолізини вільного комплементу звязуючись з ним викликають гемоліз еритроцитів. при відсутності гемолізу роблять висновок що реакція позитивна.

Реакції з міченими антитілами або антигенами. Практичне використання реакції імунофлюоресценції (РІФ), імуноферментного та радіоімунного аналізів.

Реакція імунофлуорисценції - у діагностиці застосовують пряму і непряму Ріф. Використовують антитіла,мічені флуоресцентним барвником - ізоціанатом флюороесцеїну. З'єднуючись з антигеном вони утв. комплекс,який при дії У-ф випромінювання дає яскраво-жовте світіння. Пряма Ріф: взаємодія між антигеном і специф. антитілами обробленими флюор. барвниками. Непряма Ріф:спочатку зв’язують антиген з неміченим антитілом,потім комплекс обробляють міченим анти-γ-глобуліном .Комплекс антиген-антитіло-антиглоб. легко виявляють у люмінесцентному мікроскопі. Реакція імуноферментного аналізу- взаємодія антигену з антитілом ,хімічно зв’язаним з ферментом. Комплекс набуває ферментативної активності і розщеплює відповідний субстрат з появою забарвлення і люмінесцентним ефектом. Прямий Іфа- визначає наявність антигену, непрямий антитіл. Ефект позитивної реакції: темно-коричневе забарвлення результат з'єднання анти глоб. сироватки, що несе імунофермент. комплекс, з імуноглоб. досліджуваної сироватки. Простий і доступний метод для виявлення антитіл і антигенів при різних захворюваннях.                                                                                                                                                    Реакція радіоімунного аналізу - використовують стандартні к-сті антисироватки проти дослідж. антигену і к-сть цього антигену, міченого радіонуклідом. Для мічення найчастіше використовують 2 нукліди:тритій 3Н і 125І йод. Радіоактивність заміряють лічильниками γ-проміння . Чим більша к-сть дослід. антигена, тим менше міченого антигену зв’язується з антитілами. Ріа найчутливіший імунологічний метод ,дозволяє виявляти слідові к-сті білка(нано-, пікограми).

Вакцини. Історія одержання. Класифікація вакцин. Живі вакцини, принципи одержання. Контроль. Практичне використання живих вакцин, оцінка ефективності.

Вакцини - препарати, одержані з бактерій, вірусів та інших мікроорганізмів, їх хімічних компонентів, продуктів життєдіяльності або виготовлені штучним шляхом, які застосовуються для активної
імунізації людей і тварин з метою профілактики і лікування інфекційних хвороб.                                    Творцем наукової теорії запобігання інф. захворюванням за допомогою виготовлених в лабораторії вакцин був засновник медичної мікробіології Луї Пастер. Вперше вакцинацію було здійснено в 1796 році англійським лікарем Едвардом Дженнером, який штучно прищепив дитині коров'ячу віспу, в результаті чого ця дитина набула імунітету до натуралної віспи.                                                                          Усі вакцини за способом одержання й характером антигенів поділяють на живі, вбиті, хімічні, субклітинні, субодиничні, анатоксини, штучні на основі рекомбінантних ДНК, антиідіотипові. За кількістюантигенів розрізняють моно-, ди-, три-, тетравакцини тощо.

Живі вакцини – біологічні препарати, виготовлені з живих бактерій або вірусів із пониженою вірулентністю, але вираженими імуногенними властивостями. Вони нездатні в звичайних умовах викликати захворювання, але слабкий інфекційний процес при цьому має місце. Тому живі вакцини, як найбільш ефективні препарати для щеплення, індукують довготривалий і напружений поствакцинальний імунітет. Досить однократного введення препарату, щоб розвинулась
несприйнятливість до збудника. Для виготовлення живих вакцин використовували методи зниження
вірулентності (атенуацію) бактерій, вірусів, створюючи несприятливі                                                             Крім атенуації, живі вакцини можна одержувати шляхом селекції (відбору) з існуючих у природі штамів таких варіантів, які мають найменшу вірулентність (вакцини проти бруцельозу, туляремії,
віспи, поліомієліту). У той же час, незважаючи на високу ефективність, живі вакцини мають ряд недоліків. Їх важко зберігати, стандартизувати, контролювати активність. У людей з імунодефіцитами живі вакцини можуть викликати захворювання.                                                                                                  Серед живих вакцин найбільш широко використовується протитуберкульозна вакцина БЦЖ (BCG - Bacterium Calmette, Guerin).

Корпускулярні, хімічні, синтетичні, генно-інженерні, антиідіотипічні вакцини.

Корпускулярні вакцини — це бактерії, віруси, інактивовані хімічним (формалін, спирт, фенол) чи фізичним (тепло, ультрафіолетове опромінення) впливом. Прикладами корпускулярних вакцин є: коклюшна, антирабічна, лептоспірозна, грипозні цельновіріонні, вакцини проти енцефаліту, проти гепатиту А (Аваксим), інактивована поліовакцина.                                                                                                Хімічні вакцини містять компоненти клітинної стінки чи інших частин збудника, як, наприклад, в ацеллюлярній вакцині проти коклюшу, коньюгированной вакцині проти гемофільної інфекції чи у вакцині проти менінгококкової інфекції.                                                                                                   Біосинтетичні вакцини — це вакцини, отримані методами генної інженерії які є штучно створеними антигенними детермінантами мікроорганізмів. Прикладом може служити рекомбінантна вакцина проти вірусного гепатиту B, вакцина проти ротавірусної інфекції. Для їхнього одержання використовують дріжджеві клітини в які вбудовують вирізаний ген, що кодує вироблення необхідного для одержання вакцини протеїну, що потім виділяється в чистому вигляді.                     Генно-інженерні або рекомбінантні вакцини — для виробництва цих вакцин застосовують рекомбінантну технологію, вбудовуючи генетичний матеріал мікроорганізму в дріжджові клітки, які продукують антиген. Після культивування дріжджів з них виділяють потрібний антиген, очищають і готують вакцину. Прикладом таких вакцин може служити вакцина проти гепатиту В

Антиідіотипові вакцини одержують шляхом послідовної імунізації різних видів організмів. При першій імунізації на АГ-детермінанти або епітопи або антитіла, їхні активні центри назив ідіотипами. При другій імунізації ідіотипи виконують роль АГ-детермінант. Проти них утв анти ідіотипи. Вони є білками і копією АГ-детермінант патогенних МіО. Їх використ як вакцини.