Проблеми зайнятості та працевлаштування інвалідів

Як одна з найбільш вразливих груп у суспільстві люди з інвалідністю особливо гостро переживають тривалі соціально-економічні перетворення в нашій державі, результатом яких є те, що навіть повністю працездатні люди часто перебувають на межі бідності. Тому в загальному контексті соціальних настроїв у сучасному українському суспільстві самовідчуття інвалідів є на порядок гіршим. Отож, надання державою додаткових гарантій занятості вказаній категорії є, беззаперечно, необхідним.

Проблема забезпечення зайнятості осіб з обмеженими можливостями в Україні існує у зв’язку з тим, що ці люди складають ту групу суспільства, чисельність якої постійно зростає. На сьогодні в Україні живе 2,5 млн осіб-інвалідів. Майже кожен 18-й наш співвітчизник - інвалід, тобто людина, яка потребує допомоги та підтримки від держави не тільки в грошовому еквіваленті, а. перш за все, допомоги у створенні умов для інтеграції в економічне та суспільне життя.[12;с.148]

Як і для інших категорій населення, а можливо й більшою мірою, зайнятість осіб з інвалідністю є чи не найголовнішим інструментом їхньої соціалізації, що допомагає їм відчути власну необхідність як з боку родини, так і суспільства в цілому, подолати наслідки інвалідності, поліпшити власний матеріальний добробут завдяки отриманню заробітної плати, забезпечити повноцінну реабілітацію. Тому для цих людей індивідуальна значущість роботи є дуже високою. Безумовно, інваліду роботу сьогодні знайти важко. Працюючі інваліди з високою відповідальністю ставляться до своєї роботи, намагаються будь-що не втратити її, працюють з великою самовіддачею та продуктивністю.

За роки незалежності в державі багато зроблено для підвищення рівня зайнятості осіб з інвалідністю, як щодо побудови належної законодавчо-нормативної бази, так і щодо практичної реалізації положень законодавства. Однак, незважаючи на це, рівень зайнятості інвалідів зростає дуже повільно. Таким чином, знаходження інвалідами свого місця на вітчизняному ринку праці продовжує залишатися надскладною проблемою.

Так Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII [5] в статті 17 передбачає: «З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. ( Частина перша статті 17 в редакції Закону N 3483-IV ( 3483-15 ) від 23.02.2006 )

Працевлаштуванню інвалідів сприяють Державна служба зайнятості. Фонд соціального захисту інвалідів, органи соціального захисту населення, центри професійної реабілітації інвалідів і навчальні заклади системи Міністерства соціальної політики України, Комісія з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів і громадські організації інвалідів.

Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII [5] статтею 18-1: «Інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний. Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів. Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань. Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України».

Тобто, законодавством України передбачається не лише забезпечення рівних прав інвалідам, а і недопущення погіршення здоров’я особам, які бажають влаштуватися на роботу. Також держава надає пільги роботодавцям, які створюють робочі місця для осіб, з обмеженими фізичними можливостями.

Важливим напрямом забезпечення працевлаштування інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, вагомим засобом підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці є професійна підготовка (перепідготовка, підвищення кваліфікації) безробітних інвалідів.

Слід зазначити, що протягом останніх років спостерігається стійка позитивна тенденція до збільшення кількості вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів. Однак значна частка вільних робочих місць (вакантних посад) залишається незаповненою через невідповідність їх професійно-кваліфікаційному рівню інвалідів, а також через низьку заробітну плату, яка здебільшого пропонується на цих робочих місцях.[8;с.31]

В Україні робота інвалідів на спеціалізованих підприємствах вважалася тривалий час основним видом їх зайнятості, і справді, пільги, які передбачені чинним законодавством України для цих підприємств, були чи не єдиним реально діючим механізмом вирішення проблеми працевлаштування інвалідів.

Спеціалізовані підприємства в Україні, як правило, призначені для певних категорій інвалідів (з вадами зору, слуху тощо). Зайнятість інвалідів на цих підприємствах не може розглядатися як форма забезпечення зайнятості інвалідів чи як фундамент, на якому здійснюється підготовка інвалідів до переходу на вільний ринок праці. По-перше, ця зайнятість не сприяє інтеграції інвалідів в суспільне життя, тому що, працюючи на спеціалізованих підприємствах, інваліди існують у замкнутій соціосистемі. По-друге: низький рівень технічної оснащеності спеціалізованих підприємств обмежує потенційне підвищення кваліфікації працівників-інвалідів, а професійне навчання на цих підприємствах не враховує потреб ринку праці, що ускладнює, а в деяких випадках і унеможливлює перехід інвалідів зі спеціалізованих підприємств на вільний ринок праці. Це є основними причинами небажання роботодавців приймати на роботу працівників-інвалідів із спеціалізованих підприємств, які перейшли на відкритий ринок праці.

Проте головним недоліком спеціалізованої зайнятості є те. що зайнятість на спеціалізованих підприємствах призводить до ізольованості працівника-інваліда від суспільства та може виробити в суспільства негативні уявлення та стереотипи, що позначаються на його самопочутті.

Перспективні напрями політики України, щодо зайнятості інвалідів, спрямовані на створення умов для їх зайнятості на звичайних підприємствах. Разом з тим перехід людей з інвалідністю із спеціалізованої на звичайну форму зайнятості пов'язано з певними труднощами, головними з яких є: 1)низький рівень їх кваліфікації, що робить їх неконкурентоспроможними на вільному ринку праці; 2)страх інвалідів зазнати невдачі на вільному ринку праці, після чого перед ними знову постане проблема отримання роботи на спеціалізованому підприємстві; 3)зацікавленість керівників спеціалізованих підприємств, по-перше, у збереженні певного рівня зайнятості інвалідів з метою отримання зазначених законодавством пільг по-друге, у збереженні основних працівників-інвалідів, чий професіоналізм та продуктивність праці роблять вагомий внесок у діяльність підприємства.[8;с.31]

З огляду на вищезазначене основною метою державної соціальної політики щодо інвалідів з Україні мають бути забезпечення рівних можливостей та реалізація конституційних прав цією категорією громадян, створення сприятливих правових, політичних, соціально-економічних, медичних, психологічних, організаційних умов і гарантій для їх інтеграції з суспільне життя. Така діяльність особливо необхідна у зв'язку з підписанням Україною Конвенції ООН про права інвалідів.

Механізми державного регулювання процесів зайнятості інвалідів необхідно використовувати шляхом постійного вирішення комплексу завдань, які мають включатися до окремих розділів програм соціально-економічного розвитку, зайнятості населення державного, територіального і базового рівнів, а також до цільових програм професійної реабілітації та зайнятості інвалідів, із метою реалізації цих завдань у щорічних планах дій мають бути виписані конкретні заходи щодо:

а) вдосконалення законодавства та інших нормативних актів; формування й розвитку організаційно-управлінської структури шляхом створення у Державній службі зайнятості населення окремих підрозділів (відділів, секторів), котрі провадитимуть роботу з психологічної підтримки, професійної орієнтації, професійного навчання та працевлаштування інвалідів, а також поповнюватимуть два банки даних: один - про чисельність усіх інвалідів. які хочуть і можуть працювати (стать, вік. нозологія захворювання, група інвалідності. професійно-кваліфікаційний рівень, здібності, інтереси, бажання); другий - про кількість та характеристики звичайних і спеціалізованих робочих місць, придатних для працевлаштування інвалідів;

б) поліпшення матеріально-технічного, кадрового, інформаційно-довідкового, наукового. методичного забезпечення роботи з психологічної підтримки, професійної орієнтації, навчання та зайнятості інвалідів;

в) збільшення обсягів і диверсифікація джерел фінансового забезпечення всіх заходів у згаданих напрямах робіт;

г)  сприяння організації й розвитку різних форм самозайнятості інвалідів;

д) налагодження плідної, на постійній основі співпраці органів виконавчої влади, служби зайнятості населення, громадських організацій інвалідів із роботодавцями та їх об'єднаннями на державному, територіальному й базовому рівнях:

е)  використання важелів морального стимулювання суб’єктів господарювання до працевлаштування інвалідів.[12;с.151]

Необхідно зауважити, що ефективно розв'язати проблему трудової зайнятості людей з інвалідністю неможливо як окрему соціальну проблему, у відриві від налагодженого співробітництва всіх зацікавлених сторін, а саме: державних органів установ та громадських організацій, які сприяють зайнятості інвалідів, інтеграція людей з інвалідністю в суспільне виробництво потребує системності, комплексності й послідовності зусиль державних органів і громадських організацій інвалідів щодо створення державної інформаційно-аналітичної системи; цілісної багатопрофільної системи реабілітації; організаційно-управлінської структури; державних програм і стандартів реабілітації людей з інвалідністю; підсистеми професійної орієнтації та психологічної підтримки інвалідів тощо.