Загальні гарантії зайнятості населення

Гарантії забезпечення права громадян на працю визначенні в статті 5-1 КЗпП України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII[2] (далі - КЗпП) та статті 4 Закону України «Про зайнятість населення», держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України:

а) добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності;

б) захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи;

в) безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку;

г) компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

д) виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством;

е) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги;

є) виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги членам сім'ї, які перебувають на їх утриманні, та інших видів допомоги;

ж) включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю до стажу роботи, а також до безперервного трудового стажу;

з) надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам - випускникам державних навчальних закладів держави, раніше заявлених підприємствами, установами, організаціями. [4]

Варто більш детально зупинитися на деяких гарантіях, зазначених вище.

Добровільність праці, вибір виду діяльності

Добровільність (свобода) праці знаходить свій прояв у таких положеннях:

- людина володіє невід'ємним та виключним правом вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, яке забезпечується державою;

- людина може вільно обрати вид та форму діяльності (робота за трудовим договором, підприємницька діяльність, робота у власному господарстві тощо);

- у період виконання роботи за трудовим договором власник не має права вимагати роботи, не передбаченої трудовим договором;

- розірвання трудового договору як з боку працівника, так і за згодою сторін не може обмежуватись;

- для захисту порушеного права на свободу праці чи свободу трудового договору і працівник, і власник підприємства наділяються правом звертатися до компетентних органів влади (судової та адміністративної);

- людина не може залучатися до примусової або обов’язкової праці за винятком підстав, передбачених законами України.[15;с.71]

Так, згідно з ч. З ст. 43 Конституції України від 28 червня 1996 року №30 [1] (далі - Конституція України) «використання примусової праці забороняється». Не вважається примусовою військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішення суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

У Конституції немає визначення поняття примусової праці, так само як немає його й в інших нормативних актах, прийнятих в Україні. Тому важливим є усвідомлення поняття та змісту цього, нового для теорії та практики трудового права. явища.

Правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу чи незаконного звільнення

Реалізація права на працю починається із вступу у трудові правовідносини. І цей вступ з самого початку гарантований законом (ст. 22 КЗпП України). Заборона необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу є важливою гарантією реалізації права на працю. Проте, слід зазначити, що саме поняття заборони необґрунтованої відмови є оціночним, і як будь-яке оціночне поняття, потребує конкретизації і розкриття змісту в процесі застосування. Так, у законі подаються лише загальні ознаки, які визначають у прийнятті на роботу. Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих переваг при укладені трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової чи національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства в профспілці або в іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.[15;с.72]

КЗпП України (стаття 25) також забороняє вимагати при укладенні трудового договору від осіб, які приймаються на роботу, даних про їх партійну, національну приналежність, походження і документів, подання яких непередбачено законодавством. Негативні відгуки про роботу в минулому також не є достатньою підставою для відмови у прийнятті на роботу.

Необґрунтована відмова - грубе порушення прав, тому метод позовного захисту повинен одержати поширення і на випадки необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу. Факт необґрунтованої відмови має бути визнаний у судовому рішенні. Останнє повинно виходити з встановлених фактів, чи відсутня у працівника потрібна спеціальність, кваліфікація, необхідна для виконання роботи, на яку він претендує. Тільки ця обставина може підтвердити законність відмови у прийнятті на роботу. Якщо ж при розгляді справи у суді названі вище обставини не враховані, інакше кажучи, при відмові не враховані особисті професійні якості працівника, суд таку відмову визнає протизаконною і своїм рішенням зобов'язує власника чи уповноважений ним орган прийняти працівника на роботу і відшкодувати йому шкоду, заподіяну необґрунтованою відмовою у прийнятті на роботу.[15;с.73]

У ст. 232 КЗпП України наводиться перелік випадків, коли суду надано право розглядати спори про відмову у прийнятті на роботу. Це стосується лише деяких категорій працівників, а саме:1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів - при наявності дитини віком до чотирнадцяти років;4) виборних працівників після закінчення строку повноважень;5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.

Таким чином, суд розглядає справи про необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу щодо осіб, названих у законі. Залишається вирішити, як же бути з іншими, не на званими працівниками? З точки зору справедливості, питання має бути вирішено позитивно шляхом надання будь-якому працівникові в разі необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу права на судовий захист.

Безоплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про зайнятість населення» , «громадяни, які звернулися до державної служби зайнятості як особи, що шукають роботу, мають право на безплатну професійну орієнтацію, консультацію, підготовку, перепідготовку, одержання відповідної інформації з метою вибору виду діяльності, професії, місця роботи, режиму праці».

Професійна орієнтація надається деяким групам населення: учням останніх класів середніх загальноосвітніх шкіл і учням інших шкіл, безробітним, які не мають професії чи не можуть знайти роботу за своєю професією і потребують підвищення кваліфікації і перенавчання, та людям, яким загрожує безробіття у зв’язку з тим. що їх вміння застаріли і не потрібні на ринку праці.[15;с.77]

Виплата вихідної допомоги і збереження середньої заробітної плати на період працевлаштування працівникам, які втратили постійну роботу

Відповідно до ст. 44 КЗпП України, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 ст. 36 (відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці) та пунктах 1,2 та 6 статті 40 КЗпП України (відповідно, зміни в організації виробництва і праці, вт. ч. ліквідація, реорганізація підприємства, скорочення чисельності або штату працівників; виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі; поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу), чи внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного або трудового договору (ст. 39 КЗпП) працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу па військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (п, 3 ст. 36 КЗпП) - не менше двомісячного середнього заробітку; внаслідок порушення власником законодавства про охорону праці, умов колективного договору з цих питань (статті 38 і 39 КЗпП) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше три місячного середнього заробітку.

Працівникам, вивільненим з підприємств, установ, організації, при розірванні трудового договору у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці (п. І ст. 40 КЗпП), зберігається середня заробітна плата на період працевлаштування, але не більше як на три місяці з дня звільнення з урахуванням виплати вихідної допомоги.

Виплата місячної вихідної допомоги і середнього заробітку, що зберігається, проводиться за попереднім місцем роботи.

Безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги

Навчання на ринку праці здійснюється центрами професійного навчання, які належать до Державної служби зайнятості, чи державними навчальними центрами, підприємствами та іншими організаціями, згідно з укладеними договорами за направленням центру зайнятості і за рахунок коштів державного фонду сприяння зайнятості населення.

Професійна підготовка, підвищення кваліфікації і перепідготовка осіб, зареєстрованих у службі зайнятості як таких, що шукають роботу, може проводитись у випадках:

- неможливості підібрати підходящу роботу через відсутність у громадянина необхідної професійної кваліфікації;

- необхідності змінити кваліфікацію у зв’язку з відсутністю роботи, яка відповідає професійним павичкам громадянина;

- втрати здатності виконання роботи за попередньою професією.

Навчання на ринку праці в основному призначено для молоді, яка складає 2/3 чи більше серед усіх відвідувачів. Випускники шкіл становлять тіл ьки третю частину, в той час як більш ість молоді вже має певний досвід роботи, але на них немає попиту.[15;с.78]

Державні органи забезпечують публікацію статистичних даних та інформаційних матеріалів про пропозиції та попит на робочу силу, можливості працевлаштування, професійної підготовки і перепідготовки, професійної орієнтації і соціально-трудової реабілітації (ст. 4 Закону “Про зайнятість населення”).

Суттєвою державною гарантією соціального захисту громадян на випадок безробіття є створення в Україні спеціальної системи соціального страхування. Ці відносини регулюються Законом України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” від 2 березня 2000 року № 1533-III. Цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР, визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Закон передбачає систему різних видів соціального забезпечення застрахованим та деяким іншим категоріям громадян на випадок безробіття. Для фінансування таких виплат утворено спеціальний орган - Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття[13;с.216]