Свобода зборів, мітингів походів і демонстрацій

Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39 Конститу­ції) є важливим демократичним надбанням і дійовим захо­дом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорю­вати актуальні питання державного і суспільного роз­витку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їхніх прав тощо. Це право належить до сис­теми світових демократичних стандартів у царині прав громадянина. Конкретні заходи щодо його здійснення регу­люються національним законодавством, у тому числі й законодавством України. Основною особливістю цього пра­ва є встановлення порядку, за яким збори і маніфестації мають бути мирними, їх учасники не повинні мати зброї. Про здійснення цих акцій мають завчасно сповіщатися органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації даного права може бути встановлене лише судом з метою захисту прав і свобод людини і громадянина, охорони національної безпеки і громадського порядку.

Право на звернення до органів державної влади та самоврядування

Право на звернення (ст. 40) може здійснюватися у різ­них формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові та службові особи цих органів. Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення. Переслідування громадян і членів їхніх сімей за подання і звернення забороняється.

Дуже важливо, щоб звернення громадян розглядалися по суті справи, у строки, встановлені чинним законо­давством, а відповіді були обґрунтованими. Недодержання посадовими особами вимог закону дає громадянинові право звертатися до суду за захистом.

Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р. Цим Законом встановлено, що звернення розгля­даються й вирішуються протягом одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового ви­вчення, — невідкладно, але не пізніше як за 15 днів від дня їх отримання. Загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати 45 днів.

Компетенція Верховної Ради України

Компетенцію Верховної Ради України складають закріплені Конституцією України предмети відання та повноваження, необ­хідні для реалізації функцій Верховної Ради України.

1, Законодавчу компетенціюскладають такі повноваження Верховної Ради України:

а) внесення змін до Конституції України, крім розділу І «За­гальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України»;

б) призначення всеукраїнського референдуму з питань про змі­ну території України; прийняття законів; затвердження Державно­го бюджету України та внесення до нього змін1;

в) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; затвер­дження загальнодержавних програм економічного, науково-тех­нічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

г) надання в установлений законом термін згоди на обов'яз­ковість міжнародних договорів України та денонсації міжнарод­них договорів України

2. Установчу компетенціюВерховної Ради України склада­ють її повноваження з формування органів державної влади і дер­жавних установ, призначення, затвердження чи обрання посадових осіб тощо.

3. Контрольну компетенціюскладають повноваження Вер­ховної Ради України, що забезпечують реалізацію контрольної функції парламенту. Згідно з п. 33 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України здійснює парламентський контроль у ме­жах, визначених Конституцією, об'єктом якого є Президент Ук­раїни, виконавча влада, представницький орган Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування тощо.

4. Повноваження у сфері зовнішньої політики, оборони та

безпеки передбачають права Верховної Ради України: оголошу­вати за поданням Президента України стан війни і укладати мир; схвалювати рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затверджувати загальну структу­ру, чисельність, визначати функції Збройних Сил України, Служ­би безпеки України, інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, що їх згідно з Конституцією України віднесено до її відання, зокрема: утворення і ліквідацію районів, встановлення і зміну меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменуван­ня і перейменування населених пунктів і районів; затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності; заснування державних нагород, установлення військових звань, дипломатичних рангів та інших спеціальних звань тощо.

Білет № 14.
1.Історія конституційного розвитку України

Першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам’ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати ІV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.
Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 р., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.