Чисельний склад та структура Верховної Ради України

Чисельний склад парламенту визначається з урахуванням різновекторних чинників. Так, з одного боку, чисельність парламенту (його нижньої палати) має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру, а для того, щоб парламент виступав реальним представником народу (представницьким мандатарієм нації Дюги Л. Конституционное право. - М., 1908. - с. 416.
), до його складу мають входити відносно багаточисельні об'єднання парламентарів (депутатські групи та фракції"), які б відображали інтереси значних прошарків суспільства. Крім того, чисельність парламенту має забезпечити можливість формування його робочих органів (комітетів та комісій), які здійснюють законопроекту та контрольну діяльність. З другого боку, надмірна чисельність парламенту суттєво ускладнює організацію його роботи. Оптимальною, з огляду на ці обставини, вважається чисельність парламенту в 350-500 депутатів.
Водночас на чисельність парламенту можуть впливати і такі чинники, як його структура, чисельність населення країни, форма державного устрою тощо. Для прикладу, чисельність парламентів європейських країн коливається від 60 (Люксембург) до понад 600 (Палата громад парламенту Великої Британії та Бундестаг ФРН). Згідно з ч. 1 ст. 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів України.
За структурою парламенти поділяють на однопалатні (монокамерні) та двопалатні (бікамерні). Переважна більшість парламентів великих та середніх демократичних країн мають бікамерну структуру, наприклад, із 12 країн - членів ЄС лише 4 мають монокамерні парламенти. Вибір тієї чи іншої структури парламенту обумовлений формою державного устрою (федерації, як правило, мають бікамерні парламенти: одна з палат представляє інтереси суб'єктів федерації), історичними традиціями, вимогами законодавчого процесу тощо. Проблема структури парламенту неоднозначне оцінюється в науковій літературі. Чимало вчених схиляються до думки про доцільність бікамерної структури парламенту (звичайно, якщо мова не йде про парламенти невеликих за чисельністю населення країн) Зіллер Жак. Політико-адміністративні системи країн ЄС: Порівняльний аналіз / Володимир Ховхун (пер.з
фр.). — К. : Основи, 1996. — с. 76.. При цьому висловлюються такі аргументи на користь бікамерної структури парламенту:
по-перше, бікамерні парламенти відповідають європейській традиції, згідно з якою необхідність подвійного представництва пов'язується з соціальною чи географічною різноманітністю;
по-друге, наявність двох палат є гарантією гласності та врахування позиції меншості;
по-третє, бікамерна структура сприяє підвищенню якості законодавчої роботи, здійсненню парламентського контролю та втіленню державної політики в національному та місцевому вимірах Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави: Порівняльний аналіз. — К. : Програма Л, 1995. — с. 14..
Що ж до недоліків бікамерної структури парламентів, то до них відносять ускладнення та уповільнення законодавчого процесу.
Бікамерні парламенти, в свою чергу, поділяють на егалітарні та нерівноправні. Егалітарними є парламенти, обидві палати яких мають однакові повноваження в законодавчій галузі, а уряд підзвітний перед кожною з них (парламенти Бельгії чи Італії). Більш поширеними є нерівноправні парламенти, палати яких не мають однакових повноважень, діяльність уряду визначається більшою мірою нижньою палатою, а верхня палата характеризується менш представницьким характером, що обумовлено особливостями порядку її формування (парламенти Великої Британії, Іспанії, Франції).
Зазначимо, що ідея бікамералізму стосовно специфічних умов і конкретних реалій України була відкинута Міжнародним юридичним форумом "Нова Конституція України — шлях до утвердження української державності", про що організатор і керівник указаного форуму доповідав народним депутатам на сесії Верховної Ради у січні 1996 р. Негативне ставлення до даної проблеми виражалося також і в інших формах (круглі столи, семінари, публікації).

Білет №11.
1.Види конституцій.

Термін "конституція" походить від латинського слова constitutio, що означає "устрій", "встановлення". Так іме­нувалися деякі з актів, що видавалися римськими імпе­раторами. Застосування терміна "конституція" в сучасному його розумінні пов'язано з епохою буржуазних революцій. Конституції стали юридичною формою правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Першими пи­саними конституціями — єдиними основними законами були Конституція США, прийнята в 1787 р. і чинна й на теперішній час, та Конституція Франції 1791 р.

Конституція є основою конституційного права. Консти­туційне (державне) право — це система правових норм, насамперед принципів і норм конституції, які закріплюють основи економічної і політичної організації суспільства, форму правління і державного устрою, порядок і прин­ципи формування та компетенцію органів державної вла­ди, основи правового статусу людини і громадянина.

За юридичною формою конституції можуть бути поді­лені на писані та неписані. Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, що прийнятий у суворо встановленому порядку та має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, які діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р. Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне зна­чення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони у своїй сукупності оголошуються конституцією держави. При­кладом такої конституції може бути Конституція Велико­британії. Вона ввібрала низку законів, перший з яких — "Велика хартія вольностей" —був прийнятий ще в 1215 р.

За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок мало чим відрізняється від порядку, перед­баченого для всіх інших законів. Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений по­рівняно з усіма іншими законами. Тут потрібні не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Конституцію України слід віднести до жорстких.

Відповідно до державного устрою конституції поділя­ються на федеративні (Росія, США, ФРН, Індія та ін.) та унітарні (Україна, Франція, Білорусь, Болгарія, Словенія, Чехія та ін.).

За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх заведено поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять реалізації й підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відносини відпо­відають конституційним настановам.

Той факт, що конституція покликана закріплювати й регулювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Кожна галузь законодавства має свій виток у тому чи іншому положенні конституції. Наприклад, трудове право базується на статтях Конституції України, що закріп­люють права на працю, відпочинок, підприємницьку діяль­ність.

Конституція України є Основним Законом держави, тому що вона наділена особливою, найвищою юридичною силою, що знаходить свій вияв у низці наступних поло­жень:

конституція виступає базисом для поточного за­конодавства. Всі закони та інші нормативні акти мають випливати з Конституції і не суперечити їй. "Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй" — ст. 8 Конституції України;

існує, як вже зазначалося вище, особливий, ускладнений порівняно з усіма іншими зако­нами, порядок прийняття, зміни та відміни Конс­титуції;

контроль за додержанням Конституції здійснює особливий орган — Конституційний Суд Украї­ни. Тільки до його компетенції належить вирі­шення питань про відповідність законів та ряду інших правових актів нормам Конституції. Ана­логічні органи є в багатьох сучасних державах, хоч називаються вони по-різному;

міжнародні договори, які укладає держава, не мо­жуть суперечити Конституції. Якщо міжнарод­ний договір суперечить або не відповідає Конс­титуції, його неможливо ратифікувати (а якщо вій був ратифікований, то підлягає невідкладній денонсації, тобто відмові від його виконання або припиненню його дії);

Конституція регулює найважливіші суспільні від­носини в країні.

Особисті права і свободи.

Особисті (громадянські) права і свободи людини — це закріплені правом можливості фізичного існування і духовного розвитку людини.

Особистими правами володіють всі проживаючі на території України індивіди незалежно від свого правового стану (громадяни України, іноземні громадяни .

Конституція України містить такий перелік особистих (громадянських) прав людини:

1) право на вільний розвиток особистості. Кожна людина має право сама визначати свою долю, ставити перед собою визначені нею самою цілі, обирати засоби для досягнення цих цілей. Але, зрозуміло, при цьому вона не повинна порушувати прав інших людей;

2) право на життя. Конституція України закріплює право на життя за допомогою заборони свавільного (незаконного) позбавлення життя. Верховна Рада України скасувала кримінальне покарання у вигляді смертної кари. Ніхто не може бути позбавлений життя навіть за рішенням державного органу. Другий важливий компонент закріплення права на життя — право людини на самозахист від протиправних посягань на життя і здоров’я;

3) право на повагу людської гідності. Це особисте право теж забезпечується встановленням заборон на протиправні дії, що посягають на людську гідність: катування, жорстоке, нелюдське таке, що принижує гідність, поводження або покарання, примусові медичні або наукові дослідження на людині;

4) право на свободу і особисту недоторканність. Сутність права на свободу полягає в тому, що в Україні заборонені будь-які форми особистої залежності, а саме — рабство і подібні до нього інститути (боргова кабала і т.ін.). Недоторканність особи є важливою гарантією свободи людини, насамперед свободи від свавільних дій посадових осіб держави. Відповідно до Конституції України ніхто не може бути заарештованим чи триматися під вартою інакше як за рішенням суду. У разі нагальної потреби запобігти злочину або його припинити правоохоронні органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід. Обґрунтованість цього тимчасового запобіжного заходу протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом;

5) недоторканність житла. Житло — є продовженням людської особистості, важлива гарантія її свободи і недоторканності. Недарма склалася приказка: «Мій будинок — моя фортеця». Конституція України зазначає, що проникнення до житла, проведення в ньому огляду або обшуку можуть здійснюватися тільки за рішенням суду. Винятки з цього правила допускаються тільки для порятунку життя людей і майна (наприклад, у разі пожежі, стихійного лиха), а також з метою переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочину;

6) таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції. Ця норма Конституції України теж є однією з гарантій свободи особи. Винятки (тобто ознайомлення з кореспонденцією посадових осіб держави) можуть бути встановлені тільки судом з метою запобігти злочину чи встановити істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими засобами одержати інформацію неможливо;

7) невтручання в особисте і сімейне життя. Таємниця особистого і сімейного життя — ще одна грань свободи особи. Конституція України забороняє збирання, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини;

8) свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на вільний в’їзд в Україну і виїзд з України. Це особисте право поширюється тільки на осіб, що перебувають в Україні на законних підставах. Іноземний громадянин чи підданий, що порушує закони України, може бути висланий за межі України. Такій особі може бути відмовлено в дозволі на в’їзд до України. У той же час громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися до України, не може бути висланий за межі України;

9) право на свободу думки і слова, на вільне висловлювання своїх поглядів і переконань. Свобода думки в принципі не може бути нічим обмежена — адже контролювати і регулювати людське мислення неможливо. Свобода ж слова і друку в Україні, як і в будь-якій іншій демократичній країні, має певні межі (докладніше про це — далі);

10) свобода світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої (бути атеїстом), правити релігійні культи і ритуальні обряди, здійснювати релігійну діяльність.