Гомодієгетичний наратив повісті Михайла Стельмаха

“Щедрий вечір”

Перед сучасним літературознавством постає завдання по-новому прочитати й осмислити творчість багатьох українських письменників. Адже за останні роки поетика як наука збагатилась новими методологіями. Так, увага до комунікативної природи літератури викликала появу теорії повіствування — наратології. Зосередженість науковців на словах і реченні перемістилась на зацікавлення текстом, дискурсом, наративом. Стало зрозумілим, що, використовуючи методологію наратології, можна здобути цінну інформацію про смисл тексту, без якої не обходиться ні теорія літератури, ні літературна критика[1]. Однак цей аспект аналізу мистецького твору не набув свого належного місця в дослідженнях вчених. Це ж стосується й аналізу романів і повістей Михайла Стельмаха.

Зокрема, повісті “Гуси-лебеді летять” і “Щедрий вечір” розглядалися критиками минулого століття як ілюстрація пореволюційної дійсності, основна увага зосереджувалася на аналізі образу Михайлика[2]. Щодо викладової форми повісті “Щедрий вечір”, то в праці М. Домницького знаходимо такі зауваження: “М.Стельмах через розповідь від імені школяра Михайлика прагне відтворити процес його подальшого зростання”, а також “поряд з епічною розповіддю зустрічаються ліричні та публіцистичні відступи, співзвучні з актуальними питаннями сучасності”[3]. Такі побічні судження абсолютно не висвітлюють мистецтва оповіді у творах М.Стельмаха, зокрема в автобіографічних творах. Тому докладніше проаналізуємо наративну стратегію, зокрема повісті “Щедрий вечір”.

За своєю жанровою природою повість «Щедрий вечір» належить до ліричного її різновиду, яка, по суті, є ліро-епічним прозовим жанром. За своєю художньою структурою вона нагадує описову повість (розлогі описи, подієва основа, поступове висвітлення змісту зображуваного), але в ній важливу, а то й рівноправну за значенням організації художнього світу твору функцію відіграють емоції, переживання, думки героя, викликані оповідуваними історіями, тобто суб’єктивний світ та позиція текстуального наратора. Розквіт ліричної повісті в українському письменстві припадає на ХХ століття, неперевершеними зразками якої є повісті О.Довженка (“Зачарована Десна”) та М.Стельмаха, в яких органічно поєднались ліризм з достовірністю й навіть документальним змалюванням подій, зображення життя у “формах самого життя” з романтичним його піднесенням, антитезним відтінюванням змагань добра зі злом, правди з кривдою. В центрі оповіді ліричної повісті є експлікація характеру, який формується на очах у читачів, психологія ліричного героя, виявлення особливостей його взаємостосунків із середовищем, світом природи.

Повість написана у формі спогадів про минуле, спогадів, в яких важко відокремити документальне від художнього домислу. Письменнику вдалося наповнити образи твору високим духом мистецтва, тому документалізм його наративу набув особливої виразності, оскільки збагатився новою естетичною реальністю: минуле для наратора — це неначе переживане сьогодення, настільки рельєфно воно окреслюється, настільки важливе воно оповідачеві. В повісті колись «пережиті хвилини життя» — це хвилини життя людей, з якими Михайлик — головний герой — зустрічається, живе поруч, спостерігає за вчинками, дає свої оцінки подіям і людям, які його оточують. Словом, розповідь у творі ведеться від імені персонажа, який бере участь в оповіданій історії (дієгезисі), звідси випливає гомодієгетична природа нарації твору. Така наративна стратегія накладає значний відбиток на художню структуру твору. Адже гомодієгетичний оповідач може вести розповідь тільки про ті події, які йому відомі. Він, на відміну від імперсонального всезнаючого автора-медіума, не може вільно переміщуватись у часі й просторі. Ще більше обмеження накладається в тому випадку, коли наратор оповідає про себе. Такий автодієгетичний наратив, за термінологією Жерара Женетта, звужений до точки зору одного персонажа-наратора. Якщо подивитись на сюжетну канву повісті “Щедрий вечір”, то стає помітним те, що Михайлик переважно говорить про події, які відбуваються з ним. Всі інші явища так чи інакше стосуються його або родини. Окрім того, весь матеріал пропускається через його сприймання, внутрішньо фокалізується[4]. Водночас стосовно інших персонажів нарація Михайлика має зовнішню фокалізацію. Показовою у цьому плані є його характеристика переживань інших осіб. Оскільки герой не може знати, про що думають ці люди, він складає свою думку, виходячи зі спостережень за інтонацією, мімікою людини: “Батько зневажливо відстовбурчив підрізані вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв і не здумай випускати своє слово. Від цього на батькових очах знов натінились бісики”[5]. Але в деяких випадках цього недостатньо й інтерпретація Михайликом міміки стає розлогою: “Від цієї мови батько насторожується, а в матері прокидається надія: а раптом дядько Володимир роздобриться і позичить нам грошей на телицю?” (с. 573). Стельмахівська “виражальність” людини надзвичайно рухлива, але вона має під собою ще й безкінечну і теж рухливу внутрішню глибину. Вражає конкретність, розробленість жестів, поз, рухів як зовнішній прояв духовного життя героя, а також уміння намалювати зміну душевного стану персонажа, показати взаємоперехід багаточисельних порухів, багатогранність індивідуального і особистісного в людини.

Гомодієгетична розповідь дає можливість виразити світ героя, схопити ізсередини все, що відбувається в Михаликовій свідомості, бо саме тут криється “секрет” долі героя. Це видно з численних ліричних відступів, коли підліток захоплюється красою навколишнього світу: “Я тепер лягаю і встаю, викупаний цими пахощами, — літо, літечко! Я люблю, як ти розкриваєш свої вії, примружений житній цвіт, я люблю, як ти довірливо дивишся на мене очима волошки і озиваєшся косою у лузі, перепілкою в полі” (С.568). Не тільки природа викликає переживання героя, він оцінює довколишній світ, нерідко його думки набувають вигляду афористичної місткості: “Жаль стояв у моїх очах і душі”(С.585). Слід зазначити, що мовлення героя складається не тільки із його власних спостережень, воно включає й інформацію, яку той засвоїв від людей, батьків. “Цієї уваги до всього доброго, красивого вділила мати й мені,” — говорить Михайлик. Хлопець неначе всмоктує в себе широку гаму народних моральних і духовних понять. Для хліборобської родини праця не просто життєва необхідність, а засада виявлення вищих, творчих можливостей людини. Підліток також зазнає задоволення від праці: “Батько одного прихмареного ранку поставив мене, радісного й схвильованого, до плуга, а сам став біля коней”. Морально-естетичні цінності, засвоєні хлопцем, відбиваються у його мовленні, разом з його спостереженнями утворюють наративний дискурс.

Оповідач завжди знає більше, ніж герой. А.Чехов зауважив, що успіх у створенні характеру залежить від того, наскільки письменник зуміє піднятись над своїм героєм, тобто наскільки багатоаспектно висвітлено життєву позицію зображуваної особистості. А тому автодієгетичний наратив вимагає розрізнення двох складових наративної інстанції. Якщо в гетеродієгетичному наративі оповідач може передавати слово персонажу, то цей персонаж-наратор є інтрадієгетичним, оскільки знаходиться в художньому світі й говорить до адресата, який перебуває на цьому ж наративному рівні. Таким чином, у гетеродієгетичному наративі оповідач і персонаж-оповідач функціонують у різних наративних рівнях. Гомодієгетична наративна ситуація характеризується іншими відносинами між вимірами оповідної інстанції. Персонаж виконує подвійну функцію: він є наратором й організовує оповідь, друга його функція — бути дійовою особою в історій. В автобіографічній історії, якою є автодієгетичний тип розповіді, два актанти: “Я, що оповідає” і “Я-персонаж” мають ще одну відмінність, зумовлену різницею в часовому становищі[6], а також розділені між собою віковими характеристиками. Оповідач наділений більшим досвідом і може краще оцінити події, оскільки в його перспективі висвітлюється увесь ланцюжок причинно-наслідкових зв’язків та подій. У цьому випадку наратор, знаючи більше про віддалені події й обставини буття героїв та суспільства, віддає перевагу наративу з фокалізацією на героєві, його світовідчутті, переживаннях, захопленнях і розчаруваннях. Тому в художньому світі “Щедрого вечора” гомодієгетичність експлікується як засадничий структурний принцип. Передусім оповідач відіграє роль свідка бурхливих подій, які калейдоскопічно проходили в українському селі й зумовлювали долю багатьох односельчан, визначали їх позицію й погляди героя. Водночас ці складні перипетії буття українського села 20-х років ХХ століття, які спостерігає й фіксує оповідач, входять у його внутрішній світ, зумовлюють його настрої, симпатії та антипатії. Відтак він оповідає про те, що сам бачив і пережив, а тому він — автодієгетичний наратор. Специфіка такого вияву пов’язана із засадничим принципом полімодальності художнього світу повісті, яка яскраво репрезентує лірико-романтичну стильову течію в українській прозі ХХ століття.

Оповідач-свідок фіксує увагу на зовнішній фокалізації, яка, проте, перетворюється у внутрішню фокалізацію для автодієгетичного наратора. Внаслідок цього знаходить своє вираження “гаряча авторська “суб’єктивність”, насичена ліричною, емоційною стихією, в романтичному дусі “наближена” до загальної антитези світла і пітьми, добра і зла, зрідка тактовно символізована”[7]. В параметрах такої оповіді гомодієгетичний наратор повісті “Щедрий вечір” виконує двоіпостасну функцію. Він окреслюється як особистість, що зазнає зворушення від колись пережитого, але його мемуари відзначаються чуттєвим розчуленням, захопленням, відчаєм і вірою, підсумок і оцінку яким дає наратор — доросла людина: “Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досі стрічаюся з сонцем у полі, в лісах чи на річці і привчаю до цього своїх дітей...”(с. 592). Однак ситуація корелюється і героєм, і наратором. Тому події репрезентуються як ретроспективна оповідь, в минулому головною фігурою стає герой. Але дистанція між минулим, “тоді” і “тепер” наявна, на що вказує гомодієгетичний наратор. Справді, в душі дорослої людини минуле може “ожити” з тією ж повнотою та інтенсивністю, з якими воно колись, ще у дитинстві, в його життя увійшло. Так, саме ожити в уяві, його візіях, й оповідач бере на себе право відтворити це минуле, оберегти той неповторний час, пов’язати його з сьогоденням. Це зумовлює гаму світлих фарб у змалюванні драматичного життя доби, перевагу мажорних ноток. Герой повісті живе внутрішньо багатим, безкінечно вільним життям. Він захищає своє “я”, своє право сприймати світ багатоаспектно, розкуто мислити. Духовний порух його душі “включається” не в себе, а навколо. Із усього різноманіття світу Михайлик, по своєму трансформуючи його, формує свою орієнтацію і своє ставлення до нього. Тому світ навколо і світ героя завжди взаємодіють, взаємопроникають. Таким чином, створюється відчуття величезної наповненості світу, одиничної неповторності свідомого життя героя. Отож минуле не стільки згадується, скільки по-новому переживається. Але перехід з часу нарації в минуле будується не як невласне пряме мовлення, а як розповідь про події, які ніби відбувається “тепер”.

Наративна ситуація полягає в тому, що хоча розповідь ведеться в теперішньому часі й безпосередньо зображує події, що відбуваються на очах наратора, проте відчувається наявність оповідача — дорослої людини, а відтак часова дистанція від оповідуваних подій. Про це свідчить маркери присутності наратора на часовій відстані від описуваних подій. “Я й досі впевнений, що холодність збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям...” — такі слова перебивають голос Михайлика. В окремих випадках “Я, що оповідає” дистанціюється від “Я-персонажа”, хоча ми не відчуваємо іронічного погляду з його боку: “На тебе, на твої пошматовані видіння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позіхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крізь туман добирається сумовите кумкання”(С.568). Ця часова дистанція, виражена звертанням до самого себе з використанням займенника “ти”, містить імпліцитний смуток наратора за своїм дитинством.

Відмова автора від розповіді в теперішньому часі дає можливість зробити дискурс Михайлика авторитетним. Адже гомодієгетична оповідь є суб’єктивна й оцінні судження героя можуть ставитись під сумнів читачем. Михайлик має свої симпатії та антипатії й може не об’єктивно оцінювати людей, їх вчинки, життя, явища, суспільні події і місце у них односельчан. Своїм дитячим серцем Михайлик відчуває добро і зло, має неприязнь до людей душевно черствих. Але наратор, збагачений досвідом, розширює епістемологічні можливості дискурсу героя. З одного боку, це народна мудрість, яка глибоко проникає в думки Михайлика: “І справді, у нас люди чиїсь гроші міряли, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками. А про свої здебільшого казали так: дав бог копієчку, а чорт дірочку, та й попала божа копієчка в чортову дірочку”(С. 577). У свідомість Михайлика входять такі морально-етичні категорії, як справедливість і несправедливість, добро і зло. Часто світ односельчан, світ історичної пам’яті народу вливається в мовлення наратора і втрачає ознаки транспонованого дискурсу, і тоді такими влучними фразами оперує малий Михайлик: “Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає”. У мовлення героя проникає і цитатний дискурс, коли персонаж з точністю передає почуте від іншого: “Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, — повторюю мамині слова.”(С. 584).

Гомодієгетичний наратив розкриває витоки морального й духовного змужніння Михайлика, яке формується не на основі тільки побаченого, а на основі довгих спостережень, можливо, настільки обширних, що належать вони не малому Михайлик, а уже досвідченій людині: “Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк” (с.622). “Я й досі пам’ятаю, як у моїх рідних Дяківцях після бою плакали осиротілі коні: вони раніше дізнавалися і раніше оплакували убитих, аніж матері й другини” (с. 530). Наратив повісті “Щедрий вечір” будується як сповідь оповідача, який змальовує цілісний світ дитинства, утвердження добра. людяного в світі й у собі. З великою художньою силою у творі відтворено, як людина досягає духовного змужніння, що формує її світ, її гуманістичну сутність. Сповідь стає сприятливою формою для виявлення екзистенціального самовираження. А тому герой змальовується у своїй близькості до інших людей і неповторності. Особливо дорогі Михайликові дід Дем’ян, дядько Сабастіян і Микола, тітка Олена й Одарка, дід Данило й Корній, кобзар Левко, бо вони є втіленням добра і справедливості. Поступово Михайлик приходить до висновку, що добро потрібно творити, активно захищаючи його. Народний оптимізм передається героєві, як передається мова, пісня, високі етичні поняття: честь, вірність, доброта. Підліток неначе всмоктує в себе широку гаму народних моральних і духовних понять. Для батьків Михайлика жито, перший нажатий сніп — це святиня з великої літери, втілення щастя на землі. Оповідач поетизує процес праці женців, милується високим моральним світом, що панує в хліборобській родині. Особливо поетичними фарбами в автодієгетичній оповіді змальовується образ матері Михайлика — Ганни Іванівни. Вона дарувала людям ласку й душевне багатство. Своєю любов’ю й альтруїзмом, мов сонцем, мати огрівала й освітлювала душу Михайлика, щоб він не зігнувся перед важкими житейськими випробуваннями. Цій жінці було притаманне справжнє відчуття життя, яке властиве високим і благородним душам. Саме мати виявляється творчою силою, бо сіє, мов зерно, навесні, любов, тепло і добро. Саме вона наділяється важливою рисою: давати довгочасне життя прекрасному, прикрашати його. Інтертекст цього образу — давня легенда про зерно, яка асоціюється з образом Ганни Іванівни. Ця легенда говорить: зерно, що впало в землю, помре, але воно дасть сходи. І виросте нова рослина, нове зерно. Звідси — життя безсмертне, і людина, яка творить добро, безсмертна, як і саме життя. Така інтеракція підтверджує здатність автодієгетичного наратора завдяки своїм епістемологічним можливостям та інтертексту культурної традиції втілювати колективну свідомість, яка містить гуманістичні ідеали.

Лірико-романтичний дискурс Стельмаха засвідчував спробу переакцентування цінностей зі сфери суспільних категорій, якими оперувала тодішня проза, у сферу неповторності людської душі, захоплень прекрасним, зокрема красою природи. Автодієгетична оповідь у формі сповідальної прози виразно підкреслювала цінність духовності, нерозривного зв’язку людини зі світом природи, яка є невід’ємною частиною народного буття і дієвою силою формування творчої особистості. У повісті змальовано ряд епізодів, в яких через відношення до природи розкривається людина. Велич рільника зображується у праці коло землі, в умінні розуміти природу, плекати її. Ганна Іванівна розкрила синові істину, що природа вічна, але не є нерухомою. Вона живе рухом своїх змін, і саме ці зміни несуть життя, встановлюють нерозривність його. Понад усе мати любила вдивлятися у зоряне небо, що символізує вічність буття і безсмертя душі людини. Пройшло чимало літ, але наратор зізнається: “Цієї уваги до всього доброго, красивого виділила мати і мені. І я теж, як свята, очікую того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито. І як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами. Я й досі впевнений, що холодноокість збіднює і світ, і душу і навіть дуже розумним людям...” Наратор розгортає тезу про благотворну дію світу природи на характер героя. І виражає цей зв’язок не прямолінійно, він веде розповідь лірично, яскраво описуючи пейзажні картинки, любовно окреслює виразні й конкретні деталі. У такий спосіб мотив нероздільності людини й світобудови набуває у повісті не абстрактної сентенції. Оповідач одухотворяє природу, що уподібнюється світлу, яке освітлює душу героя красою і поезією. “Все життя ми сіємо і співаємо” — в цьому одночасність праці й поезії в житті людини.

Природа у рецепції героя виступає ідеальною формою прекрасного. Багаторазове повернення до однієї ж теми, образу, деталі відіграє значну роль у структурі твору. У повісті “Щедрий вечір” неодноразово повторюється опис світанку, лісу, веселки, поля, вітряка тощо. Повторена деталь, уже раз відзначена, при наступних поверненнях до неї несе з собою як і весь комплекс перших її помічених асоціацій, так і нові нюанси. Картини природи у тексті об’єднуються у одне ціле, стають дієгетичною метафорою, складовими елементами якої є образи з часо-просторової дійсності імагінативного світу[8]. Отже, природа стає дієвою силою формування характеру персонажа. Саме через відношення до природи проявляється і відношення до життя. Мати Михайлика поклоняється природі як годувальниці, виражаючи свою повагу до неї, дослухається до “перепілки, що налякавшись серпа, перебиралась з дітьми в ярину”, прислухається до “неба, до землі, до крил і до схлипування роси” (С.571). Натомість негативні персонажі — це ті, які не цінують і не люблять природу. Такими є дядько Сергій, який вбиває кізочку, “щелепастий” дядько Володимир, що хоче зрубати грушу, бо вона стоїть на чужому городі. Природа стає мірилом добра, соціально-етичної суті людини. Михайлик бачить місяць, як “його з лісу на рогах виносять корови,”, як “плакуча береза скинула сльози” — це свідчить, що наратор твору є носієм морально-етичного пафосу.

Наративна ситуація повісті “Щедрий вечір” є сприятливою для функціонування аукторіального дискурсу, коли рецепція читача спрямовується лише наратором. Для цього оповідачу не потрібно втручатись у розповідь, адже він повноправно домінує через постійну свою присутність у художньому світі. Його голос набуває переконливості очевидця, який усе бачив на власні очі. Не порушується дискурс і тоді, коли позиція наратора не збігається з точкою зору героя, адже час у повісті діє в двох вимірах — “тоді” і “тепер”.

Наратор в автобіографічних творах може займати відмінну позицію від тієї, яка є в героя. Це протиріччя часу нарації, який пізніший, і дієгетичного часу, змальованого у повісті. У деяких творах така різниця набуває форми “фінального” прозріння, коли якась подія кардинально міняє світовідчуття героя. В такому випадку нарація несе в собі сліди майбутнього прозріння у формі пролепсисів (забіганню вперед щодо оповідуваної історії), коли наратор натякає на справжній сенс, на істину, яка змінила його життя. Друга модель передбачає лише наявність більшого досвіду. Емпірично багатший наратор осмислює своє життя, яке постійно розвивалось, поки не досягло того моменту, коли можна оглянутись назад. Герой у такому дієгезисі вдосконалюється, часто цей рух становить сюжетну основу твору, як це спостерігаємо у романі виховання. На перший погляд, саме ця модель діє у повісті “Щедрий вечір”. Але на відміну від роману виховання, повість “Щедрий вечір” — це не розповідь про становлення героя у боротьбі з життєвими перешкодами та його розвиток. Це твір про витоки формування характеру, про світ дитячих переживань. Для суб’єкта говорити про себе — це пізнавати себе, свій час, акумульований досвід, пізнати свій народ. Тому стосовно інших персонажів наратор може мати зовнішню фокалізацію, спостерігати за людьми, їх вчинками як свідок. У “Щедрому вечорі” саме така наративна стратегія є гомогенною, наратору не потрібно аналізувати чужу свідомість, бо він зосереджений на осмисленні власного буття. Оскільки наратив повісті виражає не тільки обмежену точку зору персонажа, а й голос наратора, який є центром читацьких орієнтацій, то наративна перспектива збігається з оцінним регістром твору. Через це наратив повісті формує дискурс, який містить ліричний струмінь співпереживання, відчуття причетності героя до світу природи, утверджує гуманістичну народну етику. Остання не є експліцитним наміром наратора тексту, а випливає з природи внутрішнього досвіду, яку нагромаджував оповідач під час і після дієгетичного часу. Саме в цій епістемі міститься колективне несвідоме народу, його архетипи, ідеали. Воно проявляються в дискурсі автодієгетичного наратора, органічно вливається в його спогади, оскільки суб’єкт нерозривно пов’язаний з своїм оточенням. Індивідуальна свідомість надає чуттєвого забарвлення наративу, а колективна, яка є джерелом інтертекстуальності твору, творить оцінний регістр, утверджує ідейний пафос твору.

[1] Попова Е. О лингвистике нарратива // Филологические науки. — 2001. — №4. — С.87.

[2] Килимник О. Світ правди і краси. Проза Михайла Стельмаха. — К., 1983. — С.133-148.

[3] Домницький М. Михайло Стельмах. Літературно-критичний нарис. — К., 1973. — С.131.

[4] Женетт Ж. Фигуры. В 2 т. — Т.2. — М.,1998. — С.205.

[5] Стельмах М. Твори в 7-ми т. — Т.4. — К., 1983. — С. 573. Далі покликуємось на це видання, вказуючи в тексті сторінку.

[6] Женетт Ж. Фигуры. В 2 т. — Т.2. — М.,1998. — С.260.

[7] Новиченко Л. Стиль — метод — життя // Новиченко Л. Життя як діяння. Вибрані статті. — К.: Дніпро, 1974. — С.55.

[8] Женетт Ж. Фигуры. В 2 т. — Т.2. — М.,1998. — С.43.

Tkachuk Mykola. The Homodiegetic narrative of Mychaylo Stelmach tale “Shtchedriy vechyr”.

The narrative strategy of the Mychaylo Stelmach’s tale “Shtchedriy vechyr” is analyzed in this article; in particular the autodiegetic nature of the work’s narration. Its specificity is in that the narrator-agent narrates about himself, that is the cause that all the events and heroes are viewed though his perception, that means that they are internally focalized. But concerning the other heroes the Mychaylyk’s narration has the external focalization.

Біограма

Ткачук Микола Платонович — доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри історії української літератури Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Досліджує історію української літератури, відбиття в ній національних, етичних й естетичних змін, жанрову структуру та наративну стратегію творів. У своїх працях поєднав традиції вітчизняної школи літературознавців з методологією французьких структуралістів групи “Тель Кель”. Автор книг “Естетична концепція дійсності в бориславському циклі творів І.Франка” (1992), “Поезія як утвердження” (1993), “Естетична концепція людини в “Енеїді” І.Котляревського” (1975), “Жанрова структура романів І.Франка” (1996), “Українська поезія останньої третини ХІХ століття: основні тенденції розвитку й естетична стратегія” (1998), “Лірика Маркіяна Шашкевича” (1999), “Інтерпретації” (1999), “Поетика балад Левка Боровиковського” (2000).