ХУДОЖНІ ОБРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ 9 страница

Жанрово-композиційна своєрідність. За жанром — це пригодницький роман: його сюжет насичений незвичайними пригодами й характеризується несподіваними поворотами, динамічністю у розгортанні подій. Цим твором, на думку Ю.Шевельова, Багряний утвердив саме «український пригодницький роман, український своїм духом, усім спрямуванням своїх ідей, почуттів, характерів», унісши нове слово в розвиток літературного процесу. Основним композиційним принципом, за яким побудовано роман, є принцип дихотомії, тобто у його архітектоніці важливу роль відіграють бінарні (двоїсті) опозиції. Паралельно з Григорієм Многогрішним діє майор НКВС Медвин, цей новітній тигролов, який переслідує волелюбного українського юнака, не прирученого тоталітарним режимом «тигра». Григорій — правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного (1668 — 1672), який боровся проти окупації України московськими царями, через що його було заслано на каторгу в Сибір. У такий спосіб романіст підкреслює спадкоємність волелюбних ідей українців і головного героя, коріння якого сягають історичних часів існування Запорозької Січі. Образ Григорія Многогрішного набуває символічного значення: він уособлює нескорену й волелюбну Україну, кращі сини якої борються за її незалежність.

Композиційний принцип дихотомії передбачає розгортання в сюжеті твору бінарних опозицій. Уже в зав’язці «Тигроловів» змальовано два експреси, які мчаться сибірськими просторами. Ці поїзди автор порівнює з драконами. Один із них — «шістдесят вагонів-коробок — шістдесят суглобів у дракона» — це «ешелон смерті», етапний ешелон ОГПУ — НКВД, яким везуть на каторжні роботи в’язнів. Серед них знаходиться і Многогрішний, який на ходу вистрибує з вагона і цим сміливим протестом вселяє надію в серця тисяч замучених і знеособлених жертв сталінського режиму, з яким можна і потрібно змагатися. Другий ешелон — комфортабельний експрес віз партійну еліту, ударників, інженерів, авіаторів, прокурорів, військових, працівників «революційної законності», які чинили беззаконня, словом, «відповідальних товаришів», представників пануючої влади. Отже, існує два світи в одній державі — світ репресій, пекла, мук, пітьми і світ ілюзорного раю, примарного вільного життя. Так вимальовується антилюдяний образ тоталітарної радянської імперії.

Образ «ешелонів смерті» наскрізний у романі. У Хабаровську Григорій почув рідну материнську пісню і знову побачив набиті земляками поїзди — цілу трагедію свого поневоленого народу: «Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді... розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!..» Многогрішний з Грицьком Сірком вдерлися в поїзд «нумер 97» Владивосток — Москва, який, мовляв, возить ліс. Насправді ж виконував функцію пасажирського — «вся та валка вагонів була натоптана пасажирами до отказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, «експрес» той гомонів, ні, гудів, як вулик, — зойкав, співав, кашляв простуджено...лементував дитячим плачем... Експрес!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах». Антилюдяна більшовицька суспільна система відтинає генетичне коріння українському народові, ділить суспільство на «ворогів», рабів-каторжан і вірнопідданих режимові споживачів, пристосуванців, перевертнів.

Проте головні події в житті героїв розгортаються у тайзі. Великий інтерес викликають епізоди й сцени, в яких змальовано побут родини Сірків, полювання в тайзі, ловля тигра, рибальство, далекі переходи по сіхоте-алінських нетрях. Так постає екзотичний світ дикої й величної природи Уссурійського краю. Паралельно розвивається романічна сюжетна лінія: зародження й розгортання любовних почуттів, які охопили Григорія й Наталку Сірко. В цьому плані в підрозділі «Падь голуба» Грицько Сірко розповідає Многогрішному легенду про водоспад, який називають Дівчиною. Колись була красуня дівчина-удегейка, схожа на нашу мавку. «І любила одного чужинця. Любила — мовчала, нічого не сказала. А як він пішов десь геть і не вернувся, вона пішла в ліс і, заплакавши, впала навколішки, свого Бога благати, щоб завернув. І ждала, і плакала... Так і лишилась ждати далі. Та й став тоді на цім місці водоспад оцей». У душі юнака образ водоспаду й легенда асоціюється з образом його коханої Наталки, якій він так само соромиться зізнатися в своєму коханні. Ця сюжетна лінія особливо приваблива. Саме через цнотливе й ніжне кохання автор висвітлює силу людських пристрастей, розкриває багатий внутрішній світ героїв. Несподіваною була їхня перша зустріч: у тайзі Григорій, рятуючи від смерті юнака, потрапляє в родину тигроловів. Як з’ясувалось, цим юнаком була Наталка: «Яка вона хороша! Такої він, далебі не бачив. Якесь дивне поєднання дівочої краси і сердечності. Гнучка, як пантера, і така ж метка, а строга, як царівна». Жорстокий світ тайги загартував Наталку, разом із батьком й братами вона полює на тигра, але при цьому не загубила жіночої чарівності, ніжності, які бентежили Григорія, не давали душевного спокою. Поряд з дівчиною він відчуває себе щасливим, хоча й знав, що він, як зек-втікач, не має на неї права, але продовжував кохати. Юнак бореться сам із собою, страждає. Романіст змальовує цілу гаму людських пристрастей. Палко кохає Григорія і Наталка, але тайга зробила її обережною і рішучою, вона хоче перевірити силу своїх почуттів. Переконавшись у їх справжності, дівчина йде за ним у далеку дорогу, бо здатна на самопожертву в ім’я коханого. «Шлях їх прослався вперед, у невідоме. Десь навколо світу. Приготовані на всі труднощі, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всі кораблі та й вірили у свою зорю, що просвічувала їм шлях, — шлях у життя. Шлях туди — десь на ту далеку, для одного із них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи на героїчну битву і смерть за тую далеку, за тую незнану, за ту омріяну Україну».

Образ Григорія Многогрішного. Ідею перемоги добра над злом, всеперемагаючого оптимізму Багряний розкриває в образі Григорія. Цілісна й життєрадісна людина, він втілює національний характер. За те, що юнак палко любив Україну, «свій нещасний край і народ», його репресовано й у радянській в’язниці тяжко катовано. Саме він виступає основним рушієм конфлікту між майором Медвиним, усією радянською репресивною системою, яка хотіла його поставити на коліна й духовно зламати. Сюжет твору розвивається динамічно: уже в першому розділі засуджений на двадцять п’ять років каторги Многогрішний вистрибує на ходу «у певну смерть», бо «ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи». Відважність, нескореність і волелюбність «гордого сокола», «безумного сміливця» протистоять начальникові етапу Медвину й тоталітарній системі, які неспроможні подолати гордий дух українця. Шлях і призначення людини, стверджує Багряний, — не відчай і абсурд, пасивність і покірливість напасникам України, а щастя й активність, боротьба за свободу. Письменник відроджує девіз Фауста: щастя в безперервній дії в ім’я нових звершень і народу, в ім’я життя-творіння. Друзів, своє щастя й кохання юнак знайшов у тайзі серед земляків, у родині Сірків, українських переселенців, які живуть із мисливства, виловлюючи тигрів.

Григорій Многогрішний змальовується як багатогранний характер. На початку твору в телеграмі-блискавці про втечу і розшук «страшного державного злочинця» окреслено портрет героя: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор... Суджений на 25 років...» Романіст, зображуючи Григорія, застосовує різні композиційні прийоми: ретроспекцію, напливи, видіння, характеристику героя іншими дійовими особами. Через два роки з того часу в Тихоокеанському експресі номер один прямує на нове місце призначення Медвин. Перед його очима постають картини слідства «над одним авіаконструктором...над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини», тобто Многогрішним. За допомогою внутрішніх монологів й невласне прямого мовлення, прийомів напливів і ретроспекції прозаїк показує жорстокі й моторошні сцени катувань і допитів Григорія: «Що він з ним робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка...Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому — слідчому, а потім лише хекав і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо...». Письменник слушно використав Франковий прийом — піддати персонаж етичній перевірці, випробуванню небезпекою. Як і в творах Панаса Мирного, І.Франка, М.Коцюбинського, важливу функцію у романі Багряного відіграють очі. На все життя запам’ятав енкаведист-кат очі Григорія: глибокі, демонічні очі з кривавими росинками на віях — вони стоять перед ним вічно, нагадуючи про злочини майору, які він здійснив. Ті очі забрали у нього спокій і сон, отруїли життя. Він бив Григорія межі очі, намагаючись повибивати, виштрикувати їх, але не зміг, нервів у нього не вистачило. І дотепер ті полум’яні очі переслідують його, бо ще на початку слідства той «диявол» сказав йому: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли... Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили, — тисячі нас замучених, закатованих... Ти матимеш дітей, але не матимеш радості, — з дитячих очей дивитимемось ми. Дивитимусь Я! І ти втікатимеш од них геть... І ніде від нас не втечеш...» Таким же глибоким психологізмом насичені й інші епізоди роману.

Твір закінчується фінальною сценою вироку, який здійснює не Медвин, а Григорій Многогрішний над своїм катом-суддею під час полювання на тигра: «Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал! — Підкинув гвинтівку і вистрілив. ». Не бажаючи, щоб за його вчинок страждали інші, Григорій чесно написав на снігу: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає».

Многогрішний — патріот, національно свідомий українець. Він любить свою Вітчизну і ненавидить її окупантів. У в’язниці Григорій поклявся, що таких, як Медвин, буде «вбивати, як скажених псів». Герой представляє нове покоління освічених й розумних українців, які збагнули антилюдяність й злочинну природу сталінського казарменного соціалізму. Його машина бюрократії й руйнівників, злочинців й демагогів знищує цілі народи, нівелює до краю особистість. Тому Григорій сміливо бороться з цим режимом. Багряний у характері українця відкриває великі духовні можливості — волелюбність, патріотизм, гуманізм, відповідальність, чесність, працелюбство, талановитість, високий естетичний смак, широту натури, альтруїзм.

Родина Сірків. Між людьми існують не тільки зв’язки дружби чи взаємовиручки, а й духовні святині національно-родинної культури, які неодмінно призведуть до національного відродження українського народу. Ця проблема порушується на прикладі життя родини Сірків. Автор лаконічними штрихами змальовує портрети героїв. Голова родини — Денис Сірко, справжній батько й господар, людина працелюбна й мужня, любить природу й знається на народних ліках. Його портрет змальовується через сприйняття Григорія: «Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі...», «...вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий». Сірчиха, його дружина, працьовита й лагідної вдачі, берегиня родинного вогнища: «Їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий... вона полтавка з кореня». «Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись несе тарілки». Вона поводиться так, як прийнято в Україні, зберігши гідність й українську шляхетність душі. Такими ж портретно-психологічними характеристиками змальовано і дітей — Наталку й Гриця, які виросли в атмосфері любові до рідного краю, його мови й пісні. Через трагічну долю родини Сірків, як частинку народу, митець осмислює трагізм української нації, яка змушена виживати за складних умов буття в імперському просторі. Опинившись на Далекому Сході не з своєї волі, родина Сірків не загубила ні любові до України, ні духовності, ні української ментальності, що генетично закладено в них волелюбним героїчним минулим українського народу. У суворих умовах тайги вони освоїлися й тяжкою працею досягли достатку: «Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша», — розповідає мати Григорію, який потрапив до їхньої родини. Побутова обстановка, дотримування звичаїв, обрядів характеризує духовний світ Сірків, які зберегли традиції, етичні принципи життєдіяння українців. У цьому плані автор спеціально докладно вимальовує внутрішній уклад традиційної української хати: «...рясно на покутті купчаться святі, прибрані королівськими рушниками... Різьблений мисник. Піч помальовано квітами, межи квітами два голуби цілуються... пахне свіжопеченим хлібом». Сірки ніколи не цураються свого національного походження, у своїх дітей виховали пошану до України і національно-родинних традицій. Особливо колоритними є описи святкування родиною Різдва: «Сірки святкували його, як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам’ятний Григорію з дитинства. З віршуванням, з колядками». Письменник ідеалізує світ української родини, бо саме з нею пов’язував оптимістичний погляд на майбутнє української нації.

Новаторський стиль роману: його підгрунтям є фольклорна основа з її багатством приказок й прислів’їв, народних дум, пісенної образності. Водночас письменник стриманий, поважний, прозорий і небагатослівний, чим продовжив традицію І.Франка і Панаса Мирного — ясність вислову, карбованість фрази. Автор примушує читача думати, не уникає афоризмів. Розповідь ведеться від автора-медіума, тобто всезнаючого оповідача.

               Страшний документ доби

Тематика й ідея твору. Роман «Сад Гетсиманський» справив незвичайно сильне враження на читачів і сприйнявся як автобіографічний, оскільки переживання головного героя відтворено з великою психологічно правдивістю. В.Винниченко назвав твір «великим, вопіющим і страшним документом доби», піклувався, щоб його було перекладено французькою мовою. Тема роману — змалювання радянської репресивної системи, облудного більшовицького правосуддя, яке панує в країні «пролетарської диктатури». Багряний одним із перших у світовому письменстві, ще до «Архіпелагу ГУЛАГу» (1970) О.Солженіцина, за словами Ю.Шевельова, розповів правду про ленінсько-сталінський терор, майже похований за нелюдських умов радянського режиму. Цей роман стоїть в одному ряді творів на «гулагівську» тематику, а саме: Артура Кестлера «Тьма опівдні», Віктора Кравченка «Я вибираю Волю», О.Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Хоча роман Багряного і є звинувачувальним актом комуністичному режимові в СРСР, проте письменник трактує проблему ширше, виходячи із гуманістичної ідеї перемоги добра над злом, оптимістичної віри в людину.

Головна ідея роману набуває екзистенціального змісту і полягає у вічній трагедії людства в пошуках справжнього прогресу, у його випробуваннях і тернистих шляхах до демократії і гармонії, котрі символізуються такими постатями, як Мученик — Юда — Кат. Такі відвічні ідеали людства, як свобода, демократія, справедливість, гуманізм, зазнали девальвації, хоча революція оголосила їх святинями, несла на своїх прапорах. Що ж призвело їхнього до краху? Падіння гуманістичниї цінностей герої роману пов’язують із радянським тоталітарним режимом, побудованому на антигуманних марксистських постулатах. Комбриг Васильченко разом з батьком Андрія встановлювали радянську владу в Україні. Тепер же, страшно катований («потрощили кості, пробили іржавою залізякою ребра»), розчарований, він кається: «Я проклинаю той день і час... Коли я підпорядкувався приказові Льва Троцького... а не пішов з Симоном Петлюрою... Може б, ця мерзость не панувала...» Отже, самі ж українці долучилися до творення зла й антигуманного суспільства, стали його жертвами.

Назва твору символічна. У Біблії Гетсиманський сад — місце, де було зраджено Христа, його передсмертних молитв і страждань. Євангельський сюжет Андрієві Чумаку переказує в’язень Петровський. Цей опис у Святому письмі найбільше збентежив Андрія, давня трагедія немовби «рухала його серцем»: «...Темний, сповнений чорного, задушливого тропічного мороку сад, тоскна тиша... Христос на колінах з очима, наставленими в безодню душної ночі... Млость передсмертної душевної муки... Зрада... Відступництво Петра й відчуженість заспаних учнів. Самота... Безмежжя туги, нестерпний тягар відчаю... зловісний крик півня... Крик безнадії... Тріумф зла...» Передчуваючи страшні страждання, Син Божий звертається до Отця Небесного: «Отче мій, коли можна, нехай обмине ця чаша мене...» (Матвій, 26, 39). Ці ж слова взято автором за епіграф до роману, який надає творові трагічного звучання. І ось через дві тисячі років після євангельської містерії персонажі роману Багряного, замучені стражденнями в’язні радянської тюрми, знову повторюють: «Господи!.. Нехай же мине всіх і його ця чаша безглуздя!» Не обминув своєї долі Христос, пройшов свою Голгофу. Але його дорога — це шлях до неба і безсмертя. Гірка чаша страждань випала на долю Андрія Чумака: його земляки зрадили себе і Україну, вчинили великий гріх, допомагаючи більшовикам встановити антилюдяну радянську владу, поневолити свою Вітчизну. І знову на новому витку історії вже вкотре повторюється євангельський сюжет. І знову з’являються Юди, бо священик рідного села Андрія доніс на нього в НКВД. Як і Христос, український юнак іде дорогою Голгофи, дорогою страждань і розп’яття. Образ Андрія Чумака набуває символічного звучання, уособлюючи стражденний і мученицький шлях України.

Жанрова специфіка роману. За сюжетно-композиційною організацією «Сад Гетсиманський» є романом відцентровим, тобто центрогеройним, у якому всі події обертаються навколо головного персонажа Андрія Чумака. Одак з кожною сторінкою широко розгортаються картини суспільно-політичного буття російської імперії, зокрема радянської в’язниці, через призму якої і висвітлюється тоталітарний режим. Через це роман Багряного можна назвати «панорамним», бо ним широко й глибоко охоплено життя, суперечності доби, етичний і духовний світ людини, змагання правди з кривдою.

Ю.Шевельов, порівнюючи роман Багряного з романом Солженіцина, помітив між ними вражаючу подібність. Вона полягає в тематиці, досвіді й переживаннях авторів. Сюжетним стержнем творів є доля їхніх героїв під арештом. Проте твір українського митця більш романізований, хоча й документальний, про що автор попереджує читача на початку роману. В «Саді Гетсиманському» використано фольклорний мотив — зустріч братів Чумаків удома перед смертю батька, щоб почути його заповіти. Водночас автор застосовує також прийом детективного роману — відгадування того, хто ж зрадив братів. У тканині твору Багряного важливу функцію відіграють описи, зокрема, тюремного побуту, допитів, катувань слідчими в’язнів, змалювання різного типу камер, карцерів тощо. Це «справжня енциклопедія радянської політичної в’язниці» (Ю.Шевельов).

Образ Андрія Чумака. Глибоко типово автор розкриває долю Андрія Чумака, якому судилося пройти всіма колами пекла радянської в’язниці. Ремінісценції з «Божественною комедією» Данте наскрізні в творі. Тюрма НКВД — «держава в державі», «філія єдиної великої системи». Ця жахлива установа повинна була зламати волелюбний дух мільйонів, придушити будь-який опір режимові, зробити з людини бездумного й послушного виконавця волі партії. Тут не гребують ніякими засобами, адже гасло сталіністів «Мета виправдовує всі засоби». На такому принципі будується життя в’язниці — цього новітнього пекла, царства садизму, провокацій і тортур, брехні і шантажу, безправ’я і беззаконня. Це царство «чортового колеса», «юдолі сліз», в якому людина перебуває поза законом і де панують антигуманні правила: «Ліпше поламати ребра сто невинним, аніж пропустити одного винного». Слідчий каже Андрієві: «Тут тебе... не питають про правду. І нікому вона тут не потрібна. Правдою буде те, що я тобі начеплю». Тортури, безперервні фізичні муки — «конвеєр системи Миколи Єжова». Арештантів страшенно били. Не витримуючи мук, в’язні наговорювали на себе будь-які звинувачення — ішов «психоз самовикриття». Арештовані вигадували, що належать до міфічних антирадянських організацій чи є шпигунами капіталістичних країн. На таких фантастичних зізнаннях і фабрикувалися «справи», ув’язненим присуджували розстріл чи довічну каторгу.

У це жахливе пекло потрапляє інженер-авіатор, спортивний атлет з могутніми грудьми Андрій Чумак — і його чекала б подібна доля. Все робиться для цього. Його прагнуть духовно знищити. Слідчі «переконували», що Андрія зрадили всі рідні, навіть кохана дівчина. Він зазнає від них жахливих фізичних тортур і мук. Професіонали з НКВД уміють зламати будь-яку людину. Але Андрій мужньо вистояв. Розгублені кати називають його «дияволом», «сатаною». Постать гуманіста Андрія Чумака і його слідчих схоплені в глибоко соціальному й етичному їх змісті. Незвичайна мужність і стійкість юнака пояснюється не його «залізною волею», а силою духу, шляхетністю душі. Вихований на високоетичних принципах української родини, він ніколи не вдасться до наклепів на інших, щоб цим врятувати себе. Ще в дитинстві він поклявся «всім своїм єством любити добро й ненавидіти зло» — і залишився вірний цій клятві. В нього сформувався свій кодекс честі й гідності. Він не погодився з твердженням слідчих, що людина нуль, «дірка від бублика». Його філософія базується на глибокій вірі в людину. Йому близькими є слова Софокла: «Немає в світі нічого кращого за людину». Своє життєве кредо Андрій висловив так: «Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі — морально й фізично. Але в першім варіанті ще є шанс взагалі не вмерти».

Допомогла Чумакові перемогти своїх катів і глибока віра. В його душі живе образ Христа, який любив людей. Не випадково йому сниться біблійний Каяфа, первосвященик Іудейський, який говорив, що загибель Сина Божого врятує народ. Андрій Чумак своєю стійкістю й духовною величчю теж має врятувати український народ, посіяти зерна надії й оптимізму, показавши своїм прикладом, що людина не тільки найтрагічніша істота в світі, а й найвеличніша. Якщо це не так, то тоді всі впадуть «у безодню позорища» і після цього вже «не можна жити на світі».

До героїчних вчинків спонукала Андрія і палка любов до України. Юнакові старий бондар напророкував: «Ой, не вмреш ти, синку, своєю смертю!.. а все через тую твою «щиру Україну». Його ідеал — письменник М.Хвильовий з ідеєю відродження України. Чумак має свою стратегію боротьби: як зробити Вітчизну незалежною, як допомогти своїй нації не бути «упослідженою у власній хаті». Саме цей оптимізм проймає і ним завершує твір: «Але всі дороги сходимі і всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч — закінчується ранком». Своїм оптимізмом роман Багряного переважає «Тьму опівдні» А.Кестлера. Герой Кестлера Рубашов не витримує навіть перших духовних, без фізичних тортур, випробувань долі. Рятуючи себе, він, зламаний і морально знищений, віддає секретарку Орлову на смерть, а тоді привселюдно визнає свої «помилки». Герой Багряного, навпаки, мужньо переніс усі духовні й фізичні тортури, які могла придумати ця антигуманна система. Він нікого не зрадив, не зламався духовно. Багряний образом Андрія Чумака декларує справжній гімн людині, яка для нього є відвагою і світлом, поетизуючи її високі моральні можливості.

Єдності романові надає рух сюжету, тривога, що проймає серце героя, рух думок, почуттів і прозрінь. Одначе уповільнюють дію твору забагато пояснень та коментарів, які в багатьох місцях зайві, ліричні відступи, нагнітання одноманітних епізодів. Стильова палітра роману реалістична, адже описи життя в тюрмі, змалювання тортур невинних людей, окреслені постаті героїв подано майже з фотографічною точністю. Польський поет Юзеф Лободовський, рецензуючи роман Багряного в паризькій «Культурі» (1951), писав: «Деякі сцени тортур виконані з винятковим враженням. Особливо бентежать епізоди перебування Чумака в карцері, його галюцінації — це писав найвищий мастер-реаліст». Водночас у структурі твору наявні романтичні компоненти, зокрема, такими є сни Андрія, в які він вірить. Застосовує митець і символістські та експресіоністські образи. Символічним є опис місяця, на якому Каїн підняв на вила Авеля. Це мучить душу Андрія, бо він ще не знає, хто ж його зрадив. Проте дія роману цілеспрямована, найвищого напруження досягає в кульмінації (передостанній розділ), коли чотири брати постали перед червоним трибуналом і Андрій, нарешті, довідується, що ніхто з братів не зрадив його. Ідея братерства, високоетичних ідеалів життя, гуманістична природа людини протиставляються тоталітарному режимові. Добро перемагає зло.

«Огненне коло» (1953). Повість вийшла в Німеччині і має підзаголовок «Повість про трагедію під Бродами». Автор змалював події, яких не бачив і не пережив, на основі розповідей очевидців. У післямові Багряний писав, що звернувся до Бродівської трагедії 1944 року тому, що в нашій літературі ще не має творів на тему визвольної боротьби. Це мав бути роман у 4-х томах, одна з його частин — повість «Огненне коло». Правда, герої її Петро й Агата діятимуть згодом у романі «Буйний вітер».

Тематика й ідейний пафос повісті. В «Огненному колі» митець порушує питання трагедії недержавного народу, сини якого мусять воювати проти себе під чужими прапорами. Водночас у повісті підносяться гуманістичні проблеми буття людини, її активності й готовності до добра як діяння, прославляються побратимство і дружба. За концепцією автора, любов до Вітчизни, мужність, почуття відповідальності — вирішальні якості людини. Цими рисами автор наділяє своїх героїв — Романа й Петра, шлях яких до істини й прозріння складний. Пошук винуватців безневинних смертей молоді, цвіту української нації, національної трагедії переходить у шукання сенсу історії, моральної й духовної величі людини, яка силою обставин потрапляє в «огненне коло» Другої світової війни. Автор засуджує німецький фашизм й радянський тоталітаризм, захищає гуманізм, утверджуючи відповідальність українця за свій народ і його державність, яку потрібно здобувати. Він майстерно змальовує трагізм долі покоління 40-х, бійців дивізії СС «Галичина», висвітлює їх ілюзії і прозріння, які даються неймовірно важкою ціною.

Історична основа твору. Оперуючи переконливими історичними фактами, відомий український історик Т.Гунчак (книга «У мундирах ворога». — К., 1993) показав, що в роки Другої світової війни українці опинилися в різних арміях, зокрема в червоній армії та німецькій. Події розвивалися так, що в липні 1944 р. радянська армія оточила й знищила 13 корпус дивізії СС (січових стрільців) «Галичина». Із 13 тисяч пощастило врятуватися 1500 воякам. УЦК (Український Центральний Комітет) на чолі з професором В.Кубійовичем й УНР (Українська Народна Рада), яку очолив митрополит А.Шептицький, усвідомили неминучу поразку Німеччини в Другій світовій війні. Тому вони вирішили не допустити на цей раз (як це сталося після Першої світової війни), щоб Україна залишилася без регулярних збройних сил. Таким чином, Дивізію СС «Галичина» сформовано в 1943 р. німецьким командуванням для боротьби з червоною армією. Складалася вона з українців, в основному з вихідців західноукраїнських земель.

Наприкінці Другої світової війни в німецькій армії діяло загалом 20 іноземних дивізій. Німецький історик Г.Вернер подає такі цифри вихідців із СРСР, які служили в німецькій армії, — усього 968 000, з них 310 000 росіян, 220 000 українців. У роки Другої світової війни майже 2 мільйони українців, як відзначив історик О.Субтельний, воювали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чеській, американській та канадських арміях, бо такою була доля народу без держави. Оскільки в липні 1944 р. очікувався головний наступ радянської армії в районі Броди — Зборів, то німецьке командування вирішило зупинити його, кинувши сюди дивізію СС «Галичина». Комуністична пропаганда ці події трактувала однозначно: солдати цієї дивізії, як і воїни УПА, оунівці, були зрадниками і фашистськими прислужниками. Насправді це були українські патріоти, які утворили свій рух Опору, боролися з окупантами України, під якими б чужими прапорами вони не прийшли в Україну. Вони мріяли здобути вільну й незалежну українську державу. Трагічна доля цієї дивізії — частинка етапу визвольних змагань українців проти своїх напасників.

У повісті Багряний подає свою версію тих непростих подій 1944 року, змальовуючи двобій двох могутніх сил — сталінізму й гітлеризму, внаслідок якого гинули між ними бездержавні українці, які опинилися по різних боках фронту. Багато воїнів ідеалізували завершення війни, сподіваючись, що Україна здобуде незалежність. Ідею національного визволення Вітчизни окреслив Роман Пелех: «Поки вони (воїни дивізії СС «Галичина» — М.Т.) вишколюються, оволодівають наймодернішою технікою, беручи її хоч із рук ворога, тим часом у жорстокому ході війни, в останньому корчі напруження всіх сил обидва вороги впадуть знесилені й вичерпані, впившись один одному в горлянку... І ось тоді вийдуть вони — юні, свіжі, сталево зорганізовані й здисципліновані, і розгорнуться на всю силу — дивізія розгорнеться в корпуси, корпуси в армії... Вони пройдуть по землі тріумфальним маршем, вони докінчать справу: і слід заскородять по обох ворогах і принесуть на вістрі меча свободу своєму народові та й поставлять той меч на сторожі тої свободи, на віки вічні». Однак грізні події війни розвіяли таку оптимістичну концепцію української молоді, заради якої вона кинулась у криваву сутичку під Бродами. Але Роман цій ідеї залишився вірним до самої смерті. Саме тому письменник називає героя «непереможним оптимістом» і «романтиком». У повісті відлунюється філософія екзистенціалізму, зокрема, в постановці питання сенсу життя, вибору, відчуття героями самотності, огненного кола, в яке потрапляють персонажі твору.