ХУДОЖНІ ОБРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ 8 страница

Лірика трагічного оптимізму. Першу поезію «Ісход» (1920) Маланюк опублікував на Поділлі, коли разом з тисячами учасників визвольних змагань змушений був залишити захоплену більшовиками Україну. «Ісход» — назва біблійна, бо так називається другий розділ Старого завіту, що оповідає про відхід давньоєврейського народу з Єгипту — країни рабства й неволі. Цей народ йшов пустелею сорок років, поки дістався Обітованої землі. Ісходом, «сумним походом» поет назвав трагічні події 1920 р., залишаючи рідну Україну назавжди. У своєму горі, розпуці він підноситься до космічно-біблійних висот, бо розуміє, що завершується тисячолітній поступ України, і знову, вже вкотре, пролилося стільки крові її борців, а державність не здобуто: «І вслід — Реготався Схід. Роззявляв закривавлену пащу. П’яний подих нудив, як смерть. Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть?» — запитує митець свою Вітчизну.

Це й визначить тематичні обрії лірики Маланюка: втрата батьківщини, потреба здобути незалежність Україні, історіософські візії й мотиви, через поневолену вітчизну розбилося особисте щастя ліричного героя. Для художнього втілення цього комплексу ідей та образів Маланюк вдається до міфологічної й символічної поетики, неоромантичної виразності, які поєднуються з неокласичним інтелектуалізмом. Улюблений його прийом — антитеза, яка часто стає конструктивним принципом побудови ліричного сюжету. Важлива роль відводиться дисципліні кожної строфи й образу. Гармонійна краса досягається за допомогою ритмічної організації тексту, вмілим звукоописом, неперевершеними асонансами й дисонансами. Навіть традиційні рими у нього модернізовані — вони вільні, неповні, обернені, асонансні, будуються на внутрішньо прихованих співзвуччях: слова — соснова, Подніпров’я — кров’ю, шляхи — сухий, суховієм — бовваніє , мідь — клекотить («Батьківщина»).

«Знаю — медом сонця, ой Ладо»(1925). У художньому світі лірики Маланюка важлива роль відводиться історичному буттю України. Її він називає співучою степовою, скитською Елладою. Поет її палко любить, у вигнанні марить нею, адже повернутися в радянську Україну не можна — там би зустрів смерть. Образ України в ліриці поета складний і будується на зіткненні й перехрещенні різних понять, які у своєму семантичному полі виражають цілу гаму емоцій: національну гордість за Вітчизну, любов і ненависть, надію й розпачливий крик душі. Митець пильно вдивляється в її історію, бачить Україну в класичній красі Древньої Греції: «О, моя Степова Елладо, Ти й тепер антично-ясна». У триптиху «Знаю — медом сонця, ой Ладо» Маланюк поєднує античний і національний світи, останній виступає в архетипі степу, що підкреслює повільно-лагідну статечність характеру українця, його залюбленість у рідну землю і ясні зорі. Водночас образ степу набуває трагічно-негативного значення, адже відкривав шлях для войовничих азійських кочівних народів, які диким ураганом проносилися по Україні, плюндруючи її. Ця ідея звучить і в поезії «Відвіку покарано степом». Таким же архетипним є образ Лади, праукраїнської богині весни, кохання та плодючості, яку малювали із пшеничним колоссям, дитям у руках і червоним яблуком. Образ Лади символізує історичну тяглість українців, їх пам’яті та духовністі, хоча вони й знищувалися чи то «половецьким, хижацьким ханом», чи то монгольськими або більшовицькими ордами. Твір пройнято особистісними зізнаннями. Перебуваючи у вимушеній розлуці з вітчизною, Маланюк бачить її у традиційно історичних формах «вишневого цвіту», в ореолі «весняного чаду», «блакитного міту» (міфу), «в золотім полудневім меду».

«Варязька балада». Зовсім інший образ України окреслюється у «Варязькій баладі» (1925), одному із шедеврів лірики Маланюка. Поет оперує масштабними часо-просторовими координатами, змальовуює трагічну історію Вітчизни, закликаючи до її воскресіння. Вже у вступі-заспіві він пристрасно запитує: «Куди ж поділа, Степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?» — тобто чому втратила минулу славу й свою державність? Величні образи Степової Александрії (метонімія України), стародавніх міст, Дніпра, Києва, уквітчаного «золотом царгородських мозаїк», змальовують чудовий образ батьківщини. У цих візіях поет виділяє державницький період Київської Русі, постать Ярослава Мудрого: «Там обертав в державну бронзу владно / Це мудре злото — кремезний варяг, / І звідтіля ж воно текло безладно / Під ноги орд — на кочовничий шлях». У тканину твору вплітається баладний мотив. Поневолена й зруйнована напасниками Україна уподібнюється жахливому образові відьми, яка, розгорнувши кажанові крила, розхристана летить на шабаш — «своїх дітей байстрючу пити кров». Фінал балади вибуховий, поєднуючи любов і ненависть. Він відтворює найтиповіші риси українців, змальовує Хмельницького й Мазепу: із Чигирина й з Батурина «два гетьмани виходять мертві й п’яні, І кожен довго плаче і співа». Хмельницький проклинає Виговського за смерть сина Тимоша, а Мазепа «на північ кида блискавками віч», тобто задумав визволити Україну з неволі російського самодержця. І завершується поезія знову риторичним запитанням, що обрамлює твір: «Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, Проклятий край, Елладо степова?!..»

Як і в Шевченка («Обідрана, сиротою, понад Дніпром плаче»), Україна у Маланюка постає в образі жінки. У хвилини гніву й розпачу він її бачить то в образах Чорної Еллади, то Антимарії, то покритки Катерини, то зрадниці Кармен, то матері яничара, то «зрадливої бранки степової» («Діва-Обида», «Псалми степу»). У його візіях вона вимальовується страшною, поневоленою, опечаленою «чорним вітром». Епітет чорний вітер семантично багатий — це символ горя, рабства, чорної спаленої землі, сплюндрованої, пекучої, як під час степових бур. Таку ж роль у вірші «Сни» відіграє епітет пекучий піт, «селянський біль зітхав крізь землю тяжко й п’яно». Інколи поет, звертаючись до України, іронізує, соромить її, запитує: «Невже ж Тобі ще може сниться, Що вільна Ти колись була?»; «Невже калюжею Росії Замре твоя широчина?» Деякі читачі не розуміли таких різких інвектив на адресу України. Але такою любов’ю свою поневолену батьківщину любили Шевченко, Франко, Леся Українка, так мав право любити її і Маланюк, який, картаючи її за рабський стан, в будь-яку хвилину готовий віддати за її волю своє життя.

Новий ідеал породжує нове уявлення про прекрасне й розумне, активність визначає стан мислення й поведінку героя. Закономірно, що поет звертається до таких історичних постатей, як Карл ХІІ, Данило Галицький, Іван Мазепа, Симон Петлюра. У поезії «Із селянських, із житніх зітхань»(1926)Маланюк поетизує образ Петлюри як борця за незалежність країни, якого породив український степ, назвавши його «Головним Отаманом Села». У циклі «Убійникам»(1928), присвяченому пам’яті Петлюри, якого 25 травня 1926 р. було підло вбито на паризькій вулиці Расіна більшовицьким найманим убивцею Швартцбардом, Маланюк вибухає вулканічним гнівом і від імені українського народу судить імперські амбіції Росії. («Полуботок, Шевченко, Гоголь — Здушить, скалічить, отруїть! Не лицарство, не перемога, А тільки зрада, підшепт, їдь. А тільки найнята отруя Та куля, куплена за бруд»). «Україна рокоче залізно», проклинаючи її злочини, і готується до переможних ранків.

Особистісно-громадянська лірика. Поезія Маланюка виразно пройнята екзистенційними мотивами. Цьому сприяли лихі поневіряння в еміграції, хвилини відчаю і гніву, страждання й самотності: «Мій лютий плач, мій сміх недобрий, Всі корчі демонської гри», «О, доле люта і проклята! Це існування смерті гірш. Прийшла кривавая розплата За кожен день, за кожен вірш» («Ars poetica»). Проте поет, обравши долю вигнанця й страждань, має ясну мету — він живе для України, її культури, щоб у творчому діянні виразити себе, бути корисним нації, сприяти зміні поневоленого життя. Духовною підпорою у тяжких життєвих випробуваннях стає українська пісня. У поезії «Одна пісня»(1928), навіяній співом «В кінці греблі», митець малює в уяві рідні пейзажі й зізнається Вітчизні: «О, як забуть Тебе, єдину в світі! Твій зір мені ясніш за сонце світить Твоя далека пісня, як хорал».

Глибоко патріотичною є поезія «Лист» («Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель...»), що увійшла в збірку «Перстень і посох» (1972). За жанром це лірична епістола, проте її адресатом є не якась особа, а Україна. Твір будується як медитативна рефлексія, викликана ностальгічними почуттями ліричного героя від усвідомлення своєї відірваності від рідної землі. За структурою висловлювання поезія — ліричний монолог. Герой сповідається Україні, але чи чує вона свого сина: «Батьківщино моя, Батківщино німа! Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі / Мстить, нагадуючи, що Тебе нема». Ліричний сюжет медитації розвивається як гама почуттів і переживань героя, зумовлених нестерпно довгою мукою розлуки з Батьківщиною. Страждання ліричного героя підкреслюється градацією епітетів до образів днів і ночей, як відліку часу, що протікає нестерпно довго: «А пусті, нескінченні, бездонні ночі, / А ворожі, навіки вже страчені дні». Біль душі підсилюють невиразні очікування, коли «марно палаєш, а ворог регоче, / А доба ось гримить у залізі й вогні». Ліричному героєві гірко тому, що його Україна перебуває в неволі, і немає можливості звільнити її від напасника. Важливу контрастну функцію відіграють і просторові топоси (від гр. topos — місце, місцевість), крізь завісу яких постає у візіях ліричного героя поетичний образ України: легіт піль, квіт любові, шум тополь, вітер пісень. Проте не песимістичні настрої визначають тональність вірша, а життєствердні, бо ліричний герой творить в ім’я Батьківщини: «Та у муках ночей, під нещадними днями, / За безкрилим триванням цих згублених літ / Виростає ось мудрість, важка наче камінь,/ — Одинокий безрадісний плід».

Непереборна ностальгія за втраченою батьківщиною звучить у поезіях «Під чужим небом»(1920), «Батьківщина»(1938), у яких він роздумує над своєю долею на чужині й щиро зізнається, що залишив би всі Парижі й Праги задля хатинок з старою соломою рідних стріх, бо

         Там свист херсонського простору!

         Там вітер з кришталевих хвиль!

         А тут: в вікні опустиш штору —

        І п’єш, самотній, смертний біль.

                          («Під чужим небом»)

Навіть у пейзажній ліриці присутнє ліричне «я», а природа зігрита його душею. В поезії «Високий ранок» (1962) лаконічно малюються простори рідної землі, ріка, її «акварельна рінь». Тут усе спресовано, кожне слово й речення — миттєво схоплений візерунок, незабутнє враження, зворушення від краси українського ранку, що постав в уяві поета-емігранта. У третій строфі ліричний герой звертається до себе й своєї пам’яті. Пейзаж цей ніби спогад, «анабіоз сну» (оживлення сну), що приходить до вигнанця видіннями. Образ «це ще не чорна осінь. Це — золота, як згадка про весну» — метафора віку ліричного героя. Пейзажі Маланюкові персоніфіковані, діють як персонажі.

«Май 1935 року». В українській ліриці весна традиційно символізує відродження в природі. В художньому світі Маланюка, як і П.Тичини, образ весни втілює ще й молодість, відродження України, волю й свободу народу. Визвольні змагання за державність поет теж називає «весною»: «А палала ж весна, Як останній суд — страшна!» («Листопад»). В цьому плані характерною є поезія «Май 1935 року», в якій змальовано весняний заморозок у Варшаві травневого 1935 р. Вірш перегукується з поезією «Дивувалась зима» І.Франка, символіка обох творів винятково прозора. Правда, у Маланюковому творі остання строфа звучить як крещендо (італ. crescendo, букв. — зростаючи, у музиці — динамічний відтінок, що означає посилення звучності) — глибокий сплав емоцій ліричного героя:

       Та крізь хугу вдарить меч небесний

       І над срібно-смертним сном весни

       Голос кари загримить — «воскресни!»

       Всім немилосердям вишини.

«Біографія»(1923). Через всю творчість Маланюка лейтмотивом проходить автобіографічні мотиви, образи рідних, друзів по перу й зброї. У європейській поезії тоді окреслилася негативна тенденція: митці почали захоплюватися колективним ми, в якому розчинялася особа, їх уже не цікавив неповторний світ людини. Німецький поет Й.Бехер у збірці «Сірі колони» (1930) проголошував: «Я зрікаюсь свого імені. Мене звуть — товариш». Така тенденція спостерігалась і в радянській українській ліриці того часу, в якій з усіх граней людського «я» вперед висувалась так звана «класова свідомість». Маланюк натомість утверджував духовне багатство людини, відкритість ліричних почуттів. Автобіографічні мотиви Маланюка мали велике значення, оскільки допомагали збагнути етичний світ героя, його душевні сум’яття й поривання, його розчарування й віру у воскресіння народу. Таким чином, окреслювався неповторний світ його громадсько-особистісної лірики. У цьому плані характерною є поезія«Біографія».Цямедитація складається з трьох поезій і має виразно автобіографічний характер. Поет зазнав чорної гіркоти емігрантського життя, розлуки з рідними й вітчизною, та ніколи не втрачав сили духу й віри в повернення в незалежну Україну. Не випадково С.Гординський вважав Маланюка представником «вольової, вітаїстичної філософії». Триптих розпочинається із міркувань ліричного героя, який немовби вдивляється в себе самого, шукає місця у житті, йдучи «проти течії». Однак життєва дорога до мети важка, бо стелилась «без шляху, без батька, без предтечі». Герой, самоздійснюючись і самоутверджуючись, покладається тільки на власні сили. Розвиток почуттів і думки наростає в другій строфі. Самотній і забутий, він спрямовує зусилля, щоб «все чути. Всім палать, Єдиним болем бути, Тим криком, що горить в кривавім стиску уст», отак перетворюючись на згусток волі й поривань до майбутнього. У наступній частині триптиху емоційне напруження зростає.

Ліричний герой твору — це український митець, який вийшов із «глухого степу», із «зітхань страждальної землі», тобто з поневоленої України, увібравши в себе її болі й відчуваючи святий обов’язок перед нею. Він, ніби скульптор, вирізьблює «німий життєпис На дикім камені століть», конструює «вічний образ На сірім цоколі часу», зосереджуючись на найпотаємніших осередках розуму, саморефлексією висвітлюючи глибини душі. Розум диктує («мужність протина, як кобра») й не дозволяє найменшого внутрішнього розслаблення: тільки самодисципліна, тільки вольові поривання на шляху творення національної культури забезпечать успіх. Адже емігрантські обставини життя жорстокі («Тільки бачу — камені, вірші І тільки чую — гул погроз»), а час так швидко пливе, що можна не встигнути втілити заплановане. Поет чітко виборює свою життєву позицію, свою самопосвяту: «Мушу випити келих до дна». Ця біблійна метафора набуває в Маланюка глибокого узагальнення, яку поділяли поети «празької школи». Гірке вино вигнання спонукало їх до пошуків нових ідеалів, що прислужилися б Україні. Так у поезії виникла нова естетична концепція героя. Це національно свідомий українець, пройнятий нестримною волею до життя і творення, готовий згоріти смолоскипом в ім’я Вітчизни: «А я мушу незморено — просто — / Смолоскипом Тобі Одній, / Я — кривавих шляхів апостол — / В голубі невичерпні дні».

Громадянське й особисте в поезії Маланюка йдуть поруч, зливаючись у цілісний гармонійний світ, в якому щира сповідь, ліричні зізнання не перекреслюють чіткої громадянської позиції поета-державника, людини чину й дії.

Отже, Маланюк розширив тематичні, образні й жанрові обрії української поезії ХХ ст. Він захищав національно самобутню літературу, яка естетично зорієнтована на світову культуру, але не втрачає свого рідного коріння. Своїми концепціями мистецтва він перегукується з речником українського відродження М.Хвильовим. Поет сформував власний поетичний стиль, який живився джерелами антики, високомистецькими здобутками класиків, українською бароковою культурою (проповідницька риторика) та модерними (неоромантизм, символізм, експресіонізм) мистецькими течіями. Вагоме місце Маланюка-поета визначив І.Дзюба: «Маланюкова поезія залишиться... доказом суворої сили українського слова, його здатності бути не лише мелодійним, ніжним, барвистим, гнучким, вигадливим, — а й безжально-точним, пружним, лапідарним, його здатності бути згустком волі й думки, що концентруються в пекуче почуття».

           ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Схарактеризуйте життєвий і творчий шлях Є.Маланюка в контексті мистецького життя «празької школи» поетів. На які періоди поділяють творчість поета? Назвіть його збірки. Чиї традиції продовжив Маланюк в ліриці? Які завдання перед мистецтвом слова ставив поет?

У чому оригінальність концепції культури в есе «Нариси з історії нашої культури»? Як ці ідеї втілились у його ліриці? Чому найбільше нещастя України Маланюк пов’язував із «малоросійством»? Чи погоджуєтесь ви з цими думками митця? Схарактеризуйте концепцію вольової особистості Маланюка. Як це знайшло втілення в його поезії?

Проаналізуйте поезію «Стилет чи стилос». Які завдання ставив Маланюк перед митцем? У яких поезіях поет підносить державотоврчу місію поета? Як оцінював Маланюк Шевченка? Чим відрізняється побудова англійського сонета від італійського?

Як у поезії «Сучасникам» оцінював Маланюк П.Тичину й М.Рильського? Хто з українських поетів звертався до жанру послання? В чому пафос медитації «Молитва»? Порівняйте її з поезіями Лесі Українки, де порушується тема митця.

Чому поезію Маланюка називають «лірикою трагічного оптимізму»? Прочитайте виразно поезію «Ісход». З’ясуйте, яку естетичну функцію відіграють тропи?

Висвітліть історіософську візію України в поезії Маланюка. Як у триптиху «Знаю — медом сонця, ой Ладо» поєднано античний й національні світи? Що зближує Маланюка з київськими неокласиками?

У чому естетична специфіка особистісно-громадянської лірики Маланюка?

Напишіть твір на одну із тем: «Традиції й новаторство Маланюка в трактуванні образу поета та поезії», «Образ України в історіософській візії Маланюка», «Актуальність ідей та образів лірики Маланюка»,«Що мені подобається в художньому світі поезії Маланюка?»

     СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. — К., 1998.

Войчишин Ю. «Ярий крик і біль тужавий». Поетична особистість Є.Маланюка. К.,1993.

Дзюба І. Поезія вигнання // Прапор. — 1990. — № 1.

Ільницький М. Степове прокляття України // Укр. мова і літ. в школі. — 1993. — № 7.

Куценко Л. «Ні, вже ніколи не покаюся...» (Євген Маланюк: історія ісходу). — Кіровоград, 1997.

Маланюк Б. Спогади про батька // Дивослово — 1997. — № 1.

Неврлий М. Муза болю, гніву, боротьби // Маланюк Є. Поезії. — К., 1992.

Сивокінь Г. Євген Маланюк: творчість і національність // Дивослово. — 1997. — № 1.

ІВАН БАГРЯНИЙ

(1907 — 1963)

Людина — це найвеличніша з усіх істот.

Людина — найнещасливіша з усіх істот.

Людина — найпідліша з усіх істот.

Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати

першу для доведення прикладом.

Іван Багряний

Людина-легенда Іван Багряний — одна із найвеличніших і найтрагічніших постатей в українському письменстві ХХ ст. Активний учасник творення літератури відродження, він у 25 років був заарештований радянськими репресивними органами виключно за художню творчість. І в післявоєнній еміграції не всіма сприймався однозначно, піддавався злісним наклепам і переслідуваннням. Однак суворі випробування не зломили волі митця і спраги до творчості. У великому доробку письменника є ніжна лірика, романи, повісті, п’єси й пристрасна публіцистика, які вписали цікаву сторінку в духовне буття української нації.

          Через терни Гетсиманського саду

Іван Багряний (справжнє прізвище Іван Павлович Лозов’яга) народився 2 жовтня 1907 року в с. Куземин біля Охтирки (тепер Сумська обл.) в родині муляра. Після закінчення Охтирської початкової школи з 1920 р. навчався в Охтирській технічній школі, а потім у знаменитій Краснопільській художньо-керамічній школі. Потяг до мистецької творчості був у нього органічним. Все ж Іван шукав себе то в робітничих професіях, то вчителював, подорожував по Криму, Кубані, в Кам’янець-Подільському редагував місцеву газету. В 1926 р. вступив до Київського художнього інституту, після закінчення якого йому не видають диплом як «політично неблагодійному». Молодий юнак привернув до себе увагу «ідеологічно невитриманою» поезією та участю в попутницькій (тобто непролетарській, національно зорієнтованій) організації «МАРС» (Майстерня революційного слова), до якої входили такі митці, як Б.Антоненко-Давидович, М.Івченко, Я.Качура, Г.Косинка, Т.Осьмачка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Д.Фальківський.

З 1926 р. почав друкувати оповідання й поезії в журналах «Всесвіт», «Глобус», «Плужанин», «Життя й революція». 1927 р. з’явилася поема «Монголія». В 1929 р. побачила світ збірка поезій «До меж заказаних», а в 1929 — поема «Ave Maria». Поезія Багряного пройнята елегійними і філософськими мотивами, сповнена гіркої іронії й сарказму до нової дійсності. Більшовицька критика характеризувала його як «куркульського ідеолога», який не сприйняв «соціалістичного будівництва». Великий резонанс мав його віршований роман «Скелька» (1930), оснований на легендах і переказах про антикріпацьке повстання у ХУІІІ ст. селян с.Скельки (що на Полтавщині) проти московських ченців, які були оплотом імперської політики в краї. Волелюбний, національно-патріотичний пафос викликав шалену лють у влади: твір було конфісковано й заборонено. 1931 р. вийшла друком книжка оповідань «Крокви над табором». Тоді ж з’явилася розгромна стаття-донос «Куркульським шляхом. Про творчість Багряного» О.Правдюка. Після цієї статі письменника заарештовано й засуджено на три роки поселень на Далекому Сході. Багряний згадував: «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України... Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВС. Арешт, суд, вирок: за втечу із заслання — три роки ув’язнення в таборі. Так я потрапив у Булаг (Байкало-Амурський табір)». Відсидівши, повернувся до Охтирки, де й одружився. Проте 16 червня 1938 р. Багряного арештували знову. Слідство велося до 1940 р. Його було звільнено з в’язниці через відсутність доказів і хворобу (сухоти) під «нагляд». Саме ці події й ляжуть в основу романів «Тигролови», «Сад Гетсиманський».

В Охтирці його застала війна. Він редагує українську газету «Голос Охтирщини», долучається до руху Опору, співпрацює з ОУН, виступає перед воїнами УПА. У 1943 р. приїжджає до Львова, де опублікував поезію «Матері», уривок з поеми «Золотий бумеранг», а також роман «Звіролови» (1944), що згодом переробив його під назвою «Тигролови» (1946). В еміграції поселився в м.Новий Ульм (Німеччина), яке стало центром українського культурного життя для емігрантів. Тут же Багряний засновує газету «Українські вісті», видавництво «Україна», «Прометей», які друкують заборонені в СРСР твори українських та зарубіжних митців. Організовує Українську революційно-демократичну партію, бере участь у створенні МУРу, засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). Звичайно, така активна громадсько-політична діяльність викликає шалену лють й відверте цькування як з боку більшовицької агентури, так і націоналістичної групи емігрантів.

Багряний не покидав художньої творчості. «Документом доби» називають його памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»(у першому виданні «Чому я не хочу вертатись на “родіну”?»), перекладений багатьма мовами світу. В ньому висвітлено становище українських емігрантів і засуджено більшовицький терор проти українців у поневоленій Україні. Твір розвінчував брехливу радянську пропаганду й лицемірні дії західних урядів, які сприяли насильницькому поверненню біженців до СРСР — знову в концтабори. «Для європейців і громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікти від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої гріхи перед своєю Вітчизною?.. Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна... Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї. Чому? Бо там більшовизм». Памфлет читався на засіданні ООН, де вирішувалося питання репатріації емігрантів. Від імені тисяч українців Багряний роз’яснював, чому не хоче повертатися додому, де його справжню Батьківщину окупували більшовики. «Совєтська родіна» — це страшна тюрма народів, називається СРСР. Не вона є батьківщиною — «ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Памфлет справив сильне враження на світову громадськість.

В еміграції письменник видав роман «Сад Гетсиманський»(1950), повість «Огненне коло» (1953), роман «Буйний вітер» (1957), тема якого — життя української молоді в поневоленій Україні. Останній роман «Людина біжить над прірвою» побачив світ уже після смерті автора в 1965 р. Його перу належать п’єси «Розгром» (1945), «Морітурі» (1947), «Генерал» (1948), цілий низка статей, памфлетів, есе, що увійшли до книги «Публіцистика» (1996).

Складні життєві випробування підірвали здоров’я Багряного. Особливо тяжкий удар долі пережив, почувши по радіо спровокований радянськими властями виступ свого сина Бориса, спрямований проти нього. В Німеччині він одружився вдруге, від цього шлюбу у нього син Нестор і донька Роксолана. Їм він заповідав: знайти в Україні свого брата Бориса й сестру Наталю, допомогти їм чим буде змога. Смертельний сердечний напад наступив 25 серпня 1963 р. Похований Багряний у Новому Ульмі. Скульптор Л.Молодожанин, автор пам’ятника Т.Шевченкові у Вашінгтоні, зробив надгробок, на якому викарбовано рядки із «Золотого бумеранга»:

            Ми є. Були. І будем ми!

            Й Вітчизна наша з нами.

           Романний епос Івана Багряного

Письменник плідно звернувся до жанру роману, саме в ньому продемонстрував майстерність у зображенні трагізму людини ХХ ст. Його епічні полотна будуються на гуманістичній філософії екзистенціалізму, змальовуючи складне буття людини за умов наступу тоталітаризму на духовний світ особи, його зазіхання на найсвятіше — її життя. В центрі цих творів постає сильна волею й горда особистість, яка протистоїть могутній державній машині тоталітаризму, котрий не спроможний духовно зламати її. Саме вміння простежити і виявити в образах провідну тенденцію історичного розвитку доби робить Багряного митцем великого масштабу.

У його романістиці органічно сплавились реалістична конкретність образу з романтикою, виразним суб’єктивним (ліричним) началом. Під пером митця романне мистецтво досягло справжньої епічної глибини — особливо у висвітлені складної картини буття народу, його змагання й опір з антигуманною чи то фашистською, чи то з радянською ідеологією, що знайшло своє переконливе втілення в романі «Людина біжить над прірвою». Прозаїк виводить монументальну постать Максима Колота, який повстав «долею проти найбільших страхів і почвар, які будь-коли існували під сонцем... З гарячим буремним серцем. З очима, запаленими вогнем великої, нездійсненної мрії... Герой нашого часу! Це, може, навіть ви». Попри окремі, тимчасові поразки й розчарування, остаточний наслідок боротьби не викликає у героїв сумніву. Це надає трагічним ситуаціям, змальованим у романах митця, оптимістичного звучання. У цьому світлі окреслюється провідна ідея його книг: тільки в боротьбі проти тоталітаризму, сил зла й мракобісся виявляються кращі риси характеру людини. Автор випробовує моральний потенціал героїв: чи зможуть вони протистояти антигуманному режимові. В цьому проявляється романтичний характер світосприймання Багряного. Щирий демократизм, інтимна духовна близькість до людини, майстерність соціально-побутових і психологічних характеристик, художній аналітизм, виразний романтичний струмінь — все це безсумнівні завоювання його епіки. В художній структурі його прози важливе місце посідає публіцистичність, чим він зближується із Ю.Смоличем, П.Загребельним. Як і вони, Багряний вигадливий у мистецтві повіствування й сюжетобудування, сміливо застосовує різноманітні засоби моделювання дійсності — реалістичну подробицю, образ-символ, біблійні й міфологічні алюзії (натяки), іронію, гротеск, сюрреалістичні вкраплення.

           Роман всепереможного оптимізму

Проблематика твору. Роман «Тигролови» (1946) мав величезний успіх серед читачів. Його перекладено англійською (виходив в Англії, Канаді, США), німецькою, голландською мовами. Цим твором, за словами Ю.Лавріненка, письменник здійснив велику справу: показав світові обличчя «совєтського человека», зека, а в його образі — незламну горду людину, повну життєвої сили, волі до життя й боротьби. Однак проблематика роману ширша, забарвлена філософією екзистенціалізму. В ньому з’ясовуються справжні причини трагічності буття людини в тоталітарному суспільстві. Художник висвітлив тему свободи, життя і смерті, вибору людиною місця в історії, межі її можливостей, обсяг її особистої відповідальності. Змальовуючи жорстокі випробування та тортури безневинних людей у ГУЛАГах, автор змальовує їх боротьбу проти тоталітарного режиму, розв’язує проблему героїзму.