Класифікація грошових реформ

Світовий досвід знає два основні методи проведення грошових реформ (рис. 5.2.1).

Рис. 5.2.1. Методи проведення грошових реформ

Сучасними найпоширенішими методами проведення стабілізаційних заходів стали такі (рис. 5.2.2).

Рис. 5.2.2. Методи проведення стабілізаційних заходів грошових реформ

Грошові реформи, яким би змістом вони не визначались, завжди спрямовані на зміцнення грошової одиниці і суттєве поліпшення всієї сфери грошового обігу. Це обов'язкові тактичні завдання будь-якої грошової реформи, якими вона не обмежується, бо передбачає і наявність певної стратегії, що пов'язана, як правило, зі створенням відповідних умов для покращання всього процесу суспільного відтворення. Досягнення як стратегічних, так і тактичних цілей передбачає певний механізм реалізації грошових реформ, конкретні методи їх здійснення.

Тема 6

Валютний ринок і валютні системи

Програмні питання:

6.1 Сутність валюти та її класифікація

6.2 Валютний курс і фактори, що впливають на нього

6.3 Світова валютно-фінансова система та її еволюція (с.в.)

6.4 Шляхи становлення національної валютної системи України

6.5 Валютне регулювання і валютний контроль як інструменти стабілізації валютної політики в Україні

6.6 Платіжний баланс та золотовалютні резерви в механізмі валютного регулювання (с.в.)

6.1

Поняття «валюта» широко використовується в економічній літературі. Але, незважаючи на широке застосування, сутність цього економічного терміну не знайшла однозначного трактування.

Деякі економісти визначають валюту як грошову одиницю будь-якої країни. В інших наукових роботах, поняття «валюта» означає грошову одиницю, яка використовується у функціях світових грошей, тобто як міжнародна розрахункова одиниця, засіб обігу та платежу. Зведення поняття валюти до грошової одиниці у всіх визначеннях у кращому випадку некоректне, оскільки грошова одиниця – лише незначна складова явища грошей, пов'язана з масштабом цін, і вона не спроможна вичерпати таку складну функцію грошей, як світові гроші.

Враховуючи сказане, ми згодні з професором Савлуком М.І., у тому що найбільш прийнятним є визначення валюти як будь-яких грошових коштів, формування та використання яких прямо чи опосередковано пов'язане із зовнішньоекономічними відносинами.

Валюта класифікується за багатьма критеріями:

1) Залежно від країни емітента валютних коштів валюта поділяється на: національну, іноземну, міжнародну (регіональну).

Національна валюта – це встановлений законом платіжний засіб певної країни, що емітується національною банківською системою Національна валюта є основою національної валютної системи.

Наприклад, для Росії – це кошти, номіновані в рублі, для України – у гривні, для США – долари.

Іноземна валюта – це грошова одиниця, що емітується банківською системою інших країн.

Іноземна валюта є об'єктом купівлі-продажу на валютному ринку, зберігається на рахунках у банках, але не є законним платіжним засобом на території певної держави. Винятком можуть бути тільки періоди сильної інфляції.

Міжнародна (регіональна) валюта – міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, що емітується міжнародними фінансово-кредитними установами і функціонує за міждержавними угодами.

Один з головних чинників, що забезпечують можливість застосування міжнародних (регіональних) валют, – це утворення і функціонування міжнародних (регіональних) валютних союзів. Основними ознаками таких міжнародних формувань є:

а) введення системи твердих валютних курсів;

б) зобов'язання країн-учасниць підтримувати повну взаємну конвертованість своїх валют;

в) погодження внутрішньої і зовнішньої економічної політики;

г) координація політики регулювання грошової емісії та обсягів грошової маси.

2) Щодо валютних запасів країни розрізняють резервну валюту. Під резервною валютою розуміють іноземну валюту, у якій центральні банки інших держав накопичують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків за зовнішньоторговельними операціями та іноземними інвестиціями. Резервна валюта є базою визначення валютного паритету і валютного курсу для інших країн, широко використовується для проведення валютної інтервенції з метою регулювання курсу валют країн-учасниць світової валютної системи. Так, в ролі резервної валюти використовують долар США, японську єну, фунт стерлінгів.

Для того, щоб валюта набула статусу резервної, необхідно, щоб країна-емітент займала одне з головних місць у світовому виробництві, в експерті товарів і капіталів, мала розвинуту мережу кредитно-банківських установ на власній території та за кордоном, вільну конвертованість валюти, а також впроваджувала її в міжнародний обіг через банки та міжнародні валютно-фінансові організації.

3) За режимом використання валюти поділяються на: конвертовані; неконвертовані.

Конвертованість національної грошової одиниці – це можливість для учасників зовнішньоекономічних угод легально обмінювати її на іноземні валюти і навпаки.

Таким чином, неконвертованими є валюти, які неможливо вільно обмінювати на іноземні валюти за ринковим курсом, їх ввезення та вивезення жорстко обмежується. У свою чергу конвертованими є валюти, які вільно обмінюються на валюти інших країн за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться та ввозяться через кордон.

Конвертованість передбачає відкритість економіки, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вільну міграцію капіталу, тобто вона притаманна саме ринковій економіці. Для адміністративно-командної економіки конвертованість є чужим явищем.

У світовій практиці конвертованість валюти класифікують за кількома критеріями:

За повнотою конвертованості:

v повна конвертованість, за якої здійснюється вільне (без жодних обмежень) використання національної валюти для всіх категорій суб'єктів підприємства (юридичних і фізичних осіб, резидентів і нерезидентів). Прикладом повністю конвертованих валют є: долар США, австрійський долар, англійський фунт стерлінгів, канадський долар, японська єна, євро, СДР тощо.

Нині існує досить обмежена кількість валют (трохи більше 20), що функціонують у режимі повної конвертованості. Однак не всі завоювали однакову довіру на світовому ринку і мають однакову сферу застосування в міжнародних розрахунках. Таку свободу може собі дозволити лише країна, яка має конкурентоспроможну на світовому ринку економіку з потужною експертною базою, розвиненими внутрішніми грошовими та інвестиційними ринками.

v часткова конвертованість, за якої вводяться певні обмеження на обмінні операції. Обмін національної валюти на іноземні дозволяється тільки для певних категорій суб'єктів підприємництва або за певними видами операцій. На вимогу МВФ, вказані обмеження не повинні зачіпати платежі за поточні міжнародні операції, інакше валюта втрачає за регламентом фонду статус конвертованої.

Якщо конвертація національної валюти дозволена тільки для нерезидентів, то вона називається зовнішньою, а якщо для резидентів – внутрішньою. Режим зовнішньої конвертованості сприяє припливу у країну іноземної валюти.

6.2

Розвиток зовнішньоекономічних відносин вимагає особливого інструменту, за допомогою якої о суб'єкти, що діють на міжнародному ринку, могли б підтримувати між собою тісні фінансові взаємозв'язки. Таким інструментом виступають банківські операції з обміну іноземної валюти. Найважливішим елементом у системі банківських операцій з іноземною валютою є обмінний валютний курс.

Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни.

Валютний курс необхідний:

Ø під час купівлі та продажу валюти у зв'язку з експортом та імпортом товарів чи послуг;

Ø для порівняння цін світових та національних ринків, а також: вартісних показників різних країн, виражених у національних або іноземних валютах;

Ø для надання кредитів та здійснення інших зовнішньоекономічних операцій.

Валютний курс можна класифікувати за різними ознаками. Фіксований валютний курс передбачає наявність певного зареєстрованого (офіційного) паритету, який підтримується державними валютними органами. Плаваючий валютний курс самостійно (вільно) формують на валютних біржах (ринку) під впливом попиту і пропозиції. Однак плаваючий валютний курс мають тільки провідні валюти – долар США, англійський стерлінг, японська єна та деякі інші. За змішаного валютного курсу держава вибирає валютний режим з урахуванням конкурентної економічної ситуації, намагаючись подолати абсолютизацію жорсткого фіксування чи вільного плавання. Змішаний валютний курс іншими словами можна охарактеризувати як контрольований плаваючий курс. Однією з форм такого контролю є введення так званого «курсового валютного коридору» – встановлення мінімального і максимального значення відхилення валютного курсу.

До найбільш важливих понять, використовуваних на валютному ринку, належить поняття реального і номінального валютного курсу.

Номінальний валютний курс показує обмінний курс валют, що діє в певний момент часу на валютному ринку країни. Наприклад, номінальний курс гривні до долара США дорівнює 1,0 дол./8,01 грн.

Номінальний валютний курс збігається із загальним валютним курсом і встановлюється на валютному ринку. Він використовується у валютних контрактах і є найпростішим та базовим визначенням валютного курсу. Однак для довгострокового прогнозування не є зручним, оскільки співвідношення вартості іноземних та національних валют змінюється одночасно із зміною загального рівня цін у країні, що є невід'ємною складовою ринкової економіки.

Реальний валютний курс – це номінальний валютний курс, скоригований на відносний рівень цін у своїй країні і в тій країні, до валюти якої котирується національна валюта.

Для його розрахунку використовується формула:

де K_r – реальний валютний курс; K_n – номінальний валютний курс; P₁ – індекс цін зарубіжних країн; P – індекс цін своєї країни.

Індекс реального валютного курсу показує його зміну з поправкою на темп інфляції в обох країнах. Якщо темп інфляції у своїй країні є вищим від зарубіжного, то реальний валютний курс буде вищим від номінального.

Вартісною основою валютного курсу є паритет купівельних спроможностей, який виражає співвідношення середніх рівнів національних цін на товари, послуги, інвестиції.

В реальній економіці існує безліч факторів, що мають економічний, політичний, правовий чи психологічний характер, і прямо або опосередковано впливають на валютний курс національної валюти. Розглянемо тільки найбільш значні і впливові з них.

1. Платіжний баланс країни. У випадку, коли торговельне сальдо країни є активне, тобто надходження з-за кордону перевищує її валютні витрати, курс національної валюти має тенденцію зростати. Це пов'язано з тим, що збільшення частки експорту порівняно з імпортом, по-перше, призводить до зростання попиту на національну валюту з боку виробників продукції; по-друге, за рахунок пожвавлення експорту зростають надходження іноземної валюти в країну, що позитивно впливає на розвиток її економіки, на підвищення рівня валютних резервів центрального банку, а це, у свою чергу, дозволяє проводити монетарну політику, спрямовану на стабілізацію курсу національної валюти.

2. Пропозиція грошей. Як відомо, найбільш інфляційний вплив має агрегат М1 – готівка та залишки на рахунках. Як правило, зростання у країні на 1% грошової маси призводить до миттєвого зростання на 1% внутрішніх цін, при цьому механізм паритету купівельної спроможності забезпечує відповідне знецінення національної валюти на 1%. І навпаки, зростання іноземної грошової пропозиції на 1% спричиняє адекватне зростання зовнішніх цін та подорожчання національної валюти на 1%.

3. Дефіцит державного бюджету є безпосередньою причиною збільшення грошової маси в обігу й призводить до зниження курсу національної валюти у довгостроковому періоді.

4. ВВП – основний індикатор стану національної економіки. Його зростання означає загальне пожвавлення економіки країни, нарощення обсягів виробництва, зростання платоспроможного попиту населення, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів на зовнішніх ринках та зниження рівня споживання іноземних товарів, приплив іноземних інвестицій в економіку країни, достатнє фінансування соціальної сфери та державних програм. Це призводить до зростання попиту на національну валюту і зумовлює її зміцнення.

5. Рівень реальних процентних ставок визначає загальну доходність вкладень в економіку країни (процент за банківськими депозитами, рівень середньої норми прибутку, доходність за облігаціями). У цьому випадку, коли реальні процентні ставки зростають, курс національної валюти має тенденцію до підвищення. Однак, якщо номінальні ставки зростають повільніше, ніж темп інфляції та ВВП, курс національної валюти може навіть знижуватись.

6. Темпи інфляції. Чим вищі темпи інфляції у країні, тим нижчий курс її валюти, якщо не протидіють інші фактори.

7. Ступінь використання певної валюти на євроринку і в міжнародних розрахунках.

8. Ступінь розвитку фондового ринку, який є конкурентом валютного ринку. Фондовий ринок може залучити іноземну валюту безпосередньо, а також «відтягувати» кошти в національній валюті, які могли б бути використані на валютному ринку для купівлі іноземної валюти.

На зміну валютного курсу найчастіше впливає декілька факторів, тобто спостерігається складне їх переплетення і висування в ролі вирішальних то одних, то інших факторів.

Валютний курс як базове співвідношення цін двох валют може встановлюватися законодавчо або визначатися у процесі їх взаємного котирування.

Котирування валют – це встановлення валютного курсу на основі ринкових механізмів. Кількісне значення валютного курсу розраховується (котирується), як правило, з точністю до 4-го знака після коми.

Котирування курсів валют буває пряме і непряме.

Пряме котирування визначає кількість національної валюти за одиницю іноземної. У вигляді прямого котирування офіційно визначаються курси більшості валют світу.

Непряме котирування визначає кількість іноземної валюти, що виражається в одиницях національної валюти. Як правило, це менш поширений вид встановлення валютного курсу.

У банківській практиці встановлюється курс продавця, за яким банки продають валюту, й курс покупця, за яким купують валюту. Повне котирування включає курс покупця і курс продавця. Різниця між курсами продавця (продаж) і покупця (купівля) – маржа – є для банків джерелом прибутку. Центральний банк може встановлювати граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку для уповноваження банків та інших кредитно-фінансових установ.

6.4

Формування валютної системи України розпочалося одночасно з формуванням національної грошової системи, складовою якої вона є. Однак у вирішенні цього питання молода незалежна держава мала багато труднощів, а саме:

1. Україна змушена була взяти на себе обслуговування та погашення 16,37% загального боргу колишнього СРСР, який становив близько 80 млрд. дол. США, з них 60 млрд. – західним країнам, 20 млрд. – країнам Азії та Східної Європи.

2. Ситуація для України ускладнювалася ще й тим, що на межі повного розорення опинилися державні і приватні підприємства, які мали рахунки в Зовнішекономбанку СРСР, статутний та резервний фонд якого, а також будівлі та споруди, інше майно згідно з постановою Президії Верховної Ради Російської Федерації від 13 січня 1992 р. було передано у власність Центрального банку Російської Федерації. Це означало, що Зовнішекономбанк фактично був визнаний банкрутом, а валютні та інші внески України привласнювались Росією. Загалом вкладники України втратили на валютних рахунках Зовнішекономбанку СРСР приблизно 500 млн. інвалютних карбованців валютної виручки.

3. Росія практично привласнила й весь алмазний, художній фонді золотовалютні запаси колишнього Союзу.

4. Відсутність нормативної бази, яка б регламентувала зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів ринкових відносин та організацію валютного регулювання і контролю в Україні.

Створення національної валютної системи України в період ринкової трансформації планово-розподільчої економічної системи в Україні можна умовно поділити на три етапи (табл. 6.4.1).

Таблиця 6.4.1