Основні положення мусульманської етики.

У понятті «мусульманської єтики» виділяють три осі:

1) «Божественне-людське»

Людина, у ісламській культурі є «рабом». Поняття «раб» має певні відмінності від звичного для християнської культури розуміння. Рабство, існуюче в ісламі, надавало людині певний статус та ясно викладені права, які ретельно охоронялись. Також, характерною особливістю було чуйне та поблажливе ставлення до раба. Звідси, людина в ісламі – це «раб Бога». А поклоніння – це те, що повязує людину як раба і Бога як його господаря.

2) «Людське-людське»

Суть прояву цього принципу заключається у тому, щоб дати іншому більше, ніж собі. При чому концепт «серединності» ісламу при цьому не порушується, оскільки він виступає не як врівноважуючи точка середини між двома людьми, а як місце, де протилежні сторони контактують, утворюючи єдинство. Прагнення склонити рівновагу на користь іншого, для збереження цього зв’язку є основним. Звідси й найбільш характерні якості мусульманського єтосу – поступливість та солідарність.

3) «Внутрішньолюдське»

В основі – співвідношення між «наміром» та «дією». Ці два поняття не можут розглядатися окремо, оскільки намір не може вважатися таким без подальшої негайної дії. Синонімом слова «намір» може виступати слово «цілеспрямованість» або «тверда воля». У свою чергу дія оцінюється лише разом з викликавшим її наміром. Дія вважається нездійсненою, якщо попередній намір був неправильний, або його взагалі не було.

П’ять стовпів віри в ісламі.

П’ять стовпів віри - основні приписи шаріату, що утворюють основу ісламу, і обов'язкові для всіх віруючих мусульман.

Згідно Корану основними релігійними обов’язками кожного мусульманина є:

1) Визнання віри

2) Молитва (по 5 разів на день, повернувшись обличчям до Мекки, мусульманин повинен промовити молитву)

3) Подаяння (кожен повинен жертвувати частину своїх статків на допомогу бідним та на релігійні потреби)

4) Піст (проводиться в місяць Рамадан)

5) Паломництво (Хадж) – один раз у житті кожен мусульманин повинен здійснити паломництво до Мекки.

Ставлення людини до Бога в ісламі

Людина не просто раб, людина - це «раб Бога». У цій зв'язці - людина як раб, Бог як пан - і осмислюється в ісламі людина і його положення. Інакше кажучи, поняття «раб» асоціюється для ісламського свідомості ні з запереченням свободи, не з «несвободою». Воно асоціюється з «поклонінням», чи, може, «шануванням». Отже, поклоніння - це те ставлення, яке пов'язує людину як раба і Бога як пана. Воно може бути дійсним поклонінням, тільки в тому випадку, якщо воно являє собою самостійне, автономне дія людини. Ці поняття, що уникають концепту «свободи», проте висловлюють саме те, що потрібно в даному контексті: необхідність власного, непідлеглого чужій волі імпульсу, вихідного від людини в напрямку Бога і тільки й здатного зробити його «рабом». Людина і Бог, раб і пан, є протилежностями, або, як висловилися б люди, схильні до метафоризації - двома полюсами. Повновладдя пана не виключає, а, навпаки, передбачає і вимагає автономії дії раба;

Аллах розкривається людині тільки через ангела. Чи повинна людина прагнути шукати пізнання Самого Бога? Ні. Людина може шукати лише виконання шаріату (араб. правильний шлях) - приписів закону Аллаха. Аллах не може з'єднатися з людиною, мешкати в людській душі, розумі й серці.Це підтверджує і суфійської практика. Аллах не розкривається кожній людині. Аллах не бажає спілкуватися з людиною. Навіть Мухаммед особисто не спілкувався з Ним. Аллах - пан, а людина - раб. Всякий приходить до Аллаха тільки як раб

Співвідношення наміру та дії в ісламі.

Альфою і омегою етичних побудов в арабо-мусульманської культури служить безпосередня зв'язаність наміри і дії. Ці два елементи, намір і дію, не можуть розглядатися окремо один від одного, і тільки у взаємній співвіднесеності вони мають сенс. Намір не є таким, якщо не викликає дію, причому дія повинна наступати негайно і не може відкладатися на будь-який строк. Підбираючи синоніми для поняття «намір», арабо-мусульманські автори найчастіше називають «тверду волю» (ира o да джа o зима) до вчинення дії або «цілеспрямованість».

Загальне положення при цьому таке: правильне намір має неодмінно супроводжувати будь-яку дію, і навіть якщо всі «технічні» деталі дії дотримані, але намір відсутнє або було неправильним, тобто не відповідало дії, то і дія вважається не відбувся.