Укрпаїнська альманахова журналістика в Росії: характеристика українського культурного життя в Росії.

Другий період історії української журналістики позначений практично цілковитою її відсутністю в Росії. Виключення складала альманахова література, яка лишилася мало не єдиним способом її існування. В останній чверті ХІХ функціонування журналістики у формі альманахів було явним анахронізм. Затримання цього явища в журналістиці обумовили такі причини:

1.Законодавча заборона українського публічного слова в Росії Валуєвським циркуляром (1863) і Емським указом (1876), яка унеможливила існування журналістики у звичайних формах журналу і газети. Проте поліцейські заборони не могли знищити цілком духовне життя величезного народу. Воно тривало і шукало публічного виходу для себе. Альманахова література і стала єдиним способом вияву українського, переважно художнього, слова в Росії.

2.У цих умовах природним виходом було б співробітництво українських діячів у галицькій журналістиці. Але за всієї простоти цього заходу на шляху до його реалізації виникали перешкоди, викликані так само деспотичним режимом у Росії. Серед них не другорядну роль відігравав острах українських діячів співробітничати в галицькій журналістиці.

Красномовний приклад навів М. Драгоманов в “Австро-руських споминах”, де розповів такий епізод. Коли у Львові розпочалося видання журналу “Правда”, редакція надсилала його в конвертах деяким відомим українофілам у Росію. Отримав кілька чисел журналу і М. Драгоманов. Аж якось прийшов до нього схвильований Олександр Кістяківський, що був колись секретарем редакції “Основи”, а тепер працював доцентом кримінального права в Київському університеті. “Він страшно перелякавсь, получивши в листах кілька номерів “Правди”. “У нас жандармерія, – кричав він, – та у нас і без чорного кабінету листи розкривають на поштах, то вже безперемінно дізнаються, що я получаю “Правду” […] Я не прохав їх висилати, – казав Кістяківський, – я як получу ще, то просто віднесу в жандармську управу, бо по чім я знаю: може, то самі жандарми шлють, щоб потім потрусити у мене та й знайти!”[1] М. Драгоманов ледве умовив його того не робити, але згодом Кістяківський переказав таки з оказією свої побоювання, і журнал перестали йому висилати, а заодно й Драгоманову.

Важливо нагадати при цьому, що згідно з Емським указом ввезення української книжки з-за кордону було заборонене. Припущення Кістяківського про можливу провокацію з боку жандармерії не було позбавлене слушності. Українські закордонні видання вважалися нелегальщиною. Їх віднайдення при обшукові справді тягло за собою непередбачувані наслідки, найлегшим з яких могло бути звільнення з посади, що для різночинця на державній службі дорівнювало катастрофі. Діячі українофільствували в приватному житті, але мусили забувати про свої симпатії на службі. Якщо панічний страх наводило просто отримування закордонних видань поштою, то набагато більшу небезпеку складало співробітництво українців у галицьких виданнях. На це одважувалися одиниці.

3. Ще одна причина полягала у відсутності досвіду редакцій галицьких видань активно співробітничати з українськими авторами. Прагнення до цього неодноразово декларувалося, але як тільки-но справа доходила до реальних справ, вдавалося далеко не все. М. Драгоманов згадував, що в 1869 році надіслав у “Правду” першу рапсодію Гомерової “Ілліади” в перекладі С. Руданського, пообіцявши авторові її публікацію і заохотивши до праці. Ні відповіді на лист, ні журналу з публікацією він не отримав. Написав ще раз до редактора – з тими ж наслідками. Потім стало відомо, що рукопис загубився. “Безспорно, що ця історія прикро вразила Руданського, – відзначив М. Драгоманов, – і знеохотила його вести дальше працю і навіть стосунки зі мною, хоч найменше в усьому винним, і була останньою краплею, котра переповнила його песимізм”[2]. Навіть вже потім, коли після смерті Руданського в архіві віднайшовся загублений редакторами “Правди” переклад, його уперто не хотіли друкувати, а коли публікація розпочалася під тиском звернень українців, то й тоді вона велася з “досадними перервами”, що утруднювали цілісне сприйняття твору. “Цю упертість і ці перерви не інакше можна пояснити, – коментував М. Драгоманов, – як тим, що редакторам “Правди” були більше до смаку твори їх самих та їх львівських приятелів (псевдокласичні і мертві), ніж проста праця Руданського”[3].

Через ці обставини українських діячів не залишала думка про можливість і необхідність видання українських книжок у Росії цілком легітимно, адже белетристичні видання були дозволені й Валуєвським циркуляром і Емським указом. Цим пояснюється те, що українські альманахи двох останніх десятиліть ХІХ століття, спеціалізувалися переважно (за деякими винятками) на представленні художньої літератури, відступивши від засади універсальності, якої дотримувалися упорядники перших українських альманахів.

Минуло кілька років духовного паралічу після Емського указу, але на початку 1880-х років, коли в Росії запанувала реакція, пов’язана з убивством Олександра ІІ Визволителя народовольцями, в Україні сталася парадоксальна річ: розпочалося пожвавлення культурного життя.

Воно було засвідчене трьома видатними явищами:

1) відновленням альманахової журналістики в 1881 році;

2) заснуванням у 1882 році журналу “Киевская старина”, якому судилося стати цілою епохою в історії української журналістики в Росії; і

3) заснуванням у 1882 році театру корифеїв, який дав початок бурхливому розвитку театральної справи на українському національному ґрунті.

Першою книжкою, що відродила традицію української альманахової журналістики в Росії, перервану від видання альманаху “Хата” (1860), стала книжка під назвою “Луна”. Історію виникнення альманаху “Луна” О. І. Дей описав так: “Поява його була певною мірою випадкова. О. Кониський звернувся до цензури за дозволом видавати щоденну газету “Луна” з щотижневим літературним додатком. Як зразок такого додатку О. Кониський подав матеріал, для котрого, за свідченням М. Старицького, “нарочито зібрав саме найсмирніше, щоб запобігти урядової нагінки”. Коли ж цензура дозволила саме цей “мирний” додаток і то з деякими скороченнями, а на газету взагалі дозволу не дала, О. Кониський хотів відмовитися від цього задуму, та київський видавець Ільницький випросив у нього матеріал, і так з’явився альманах “Луна”[4]. 

Книжка альманаху вийшла в світ наприкінці 1881 року у Києві. Її видавцем значився видавець і книготорговець Лука Васильович Ільницький. “Луна” являла собою невеличку книжечку обсягом 120 сторінок. Сам процес її підготовки не обіцяв книжку високої ідейно-художньої якості.