Поняття зобов’язання, його елементи.

Стаття 509. Поняття зобов'язання та підстави його виникнення

1. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

 2. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

 3. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

       Відповідно до ч.1 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

       Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

       Як правовідношення зобов’язання має три елементи :

1) суб’єкти;

2) об’єкти (предмет);

3) зміст.

       Суб’єктами зобов’язання є його сторони. У будь-якому зобов’язанні є щонайменше дві сторони: управнена особа (кредитор) – особа, яка має право вимоги до іншої особи і зобов’язана особа (боржник) – особа, зобов’язана задоволити вимогу кредитора або виконати борг.

       Об’єктом (предметом) зобов’язання є дії сторін, або утримання від їх вчинення.

       Дії як об’єкт зобов’язання можуть полягати у переданні майна, виконанні роботи, наданні послуги, сплаті грошей тощо.       Об’єктом зобов’язання може також виступати утримання від вчинення дій, тобто пасивна поведінка зобов’язаної сторонни. Юридичним об'єктом зобов'язання є та поведінка особи, яку має право вимагати кредитор. Ця поведінка може полягати у здійсненні боржником певних позитивних дій або в утриманні від здійснення певних дій. Наведений у коментованій статті перелік таких позитивних дій е орієнтовним та не є вичерпним. Що стосується утримання від вчинення певних дій, то воно як правило, не є самостійним об'єктом зобов'язання, а лише супроводжує активні дії однієї зі сторін з метою найбільшого задоволення інтересів другої. Слід також зазначити, що зобов'язання, об'єктом яких є здійснення боржником однієї єдиної дії є нечисленними. Набагато частіше боржник повинен вчинити не одну, а ряд позитивних дій, як однорідних, так і неоднорідних за характером, або утриматися не від одної певної дії, а від дій певного роду.

 Що стосується матеріального об'єкта зобов'язання, або, як його частіше називають, предмета виконання, то ним можуть бути речі, гроші і інше майно, а також дії, що не мають матеріальної оцінки, як, наприклад, у безоплатному договорі доручення.

       Зміст зобов’язання складають права та обов’язки сторін. Суб’єктивний обов’язок боржника щодо вчинення певних дій чи утримання від них називається боргом, а суб’єктивне право кредитора – правом вимоги. Зміст зобов'язання утворюють суб'єктивні права і обов'язки його учасників, переважно, майнового характеру.

44. Підстави виникнення зобов’язань.

       Зобов'язальні відносини, як і інші цивільні правовідносини, виникають з обставин, передбачених законом у якості юридичних фактів. Частина 2 ст. 11 ЦК перераховує підстави виникнення цивільних прав та обов'язків:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

 Правочини — це волевиявлення особи, безпосередньо спрямоване на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (див. коментар до ст. 202 ЦК). Договори — це правочини, у яких є мінімум дві сторони, що досягли згоди відносно набуття, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Кожен договір є правочином, але не кожен правочин є договором. Наприклад, для виникнення прав і обов'язків після смерті спадкодавця, який склав заповіт, у його спадкоємців достатньо волевиявлення спадкодавця.

 Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності є правомірними юридичними вчинками, котрі породжують цивільно-правові наслідки незалежно від волі особи, яка здійснила цей юридичний вчинок, створити своїми діями цивільні права і обов'язки. При цьому відкриття, винаходи, промислові зразки тощо набувають значення підстави виникнення цивільних прав і обов'язків за умови їх належного оформлення у відповідних органах. Створення творів науки, літератури, мистецтва, породжує цивільні правовідносини вже внаслідок їх існування і надання доступної для сприйняття форми (див. коментар до книги IV).

 Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є цивільним правопорушенням (деліктом) і тягне виникнення зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок порушника (боржника) компенсувати шкоду (див. главу 82 ЦК).

 Поняття "інші юридичні факти" охоплює такі різні категорії, як: 1) правомірні дії суб'єктів приватного права, котрі, однак не є правочинами; 2) правомірні дії суб'єктів публічного права — акти управління; 3) неправомірні дії, що не підпадають під поняття завдання шкоди; 4) юридичні стани або ж акти цивільного стану; 5) приписи закону; 6) судові рішення; 7) події тощо.

Поняття та види договору.

Стаття 626. Поняття та види договору

1. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

 2. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

 3. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

 4. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

 5. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає і суті договору.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносяться між собою як загальне і окреме: будь-який договір є правочином, але не всякий правочин є договором. Водночас, договір є й основною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин і найбільші поширеним видом зобов'язальних правовідносин як таких  і, отже, на нього поширюються загальні положення щодо зобов'язань.

 Якщо у договорі одна сторона наділена лише правом вимоги до другої сторони, а інша — лише обов'язком відносно першої, то такий договір є одностороннім, тобто таким, що зобов'язує лише одну сторону. До односторонніх договорів належать переважно так звані реальні договори, тобто такі, що вважаються укладеними лише з моменту передання речі або вчинення іншої певної дії (наприклад, договори довічного утримання, позики тощо)

Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми, тобто такими, у яких кожна із сторін має як права, так і обов'язки відносно другої сторони. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцю певну річ і має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, а покупець, навпаки, зобов'язаний сплатити продавцю визначену договором грошову суму і має право вимагати від нього передання речі. Таким чином, у двосторонніх договорах кожна зі сторін є водночас і кредитором і боржником: кредитором — відносно того, що вона має право вимагати від другої' сторони, і боржником — відносно того, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони.

 Багатосторонніми називаються договори, що укладаються більш ніж двома сторонами. До багатосторонніх належить, наприклад, договір простого товариства. Особливістю багатосторонніх договорів є те, що у них, як правило, відсутня зустрічність прав і обов'язків сторін. Обов'язки кожної сторони у таких договорах у більшості випадків спрямовані не на задоволення прав інших сторін, а на досягнення певної спільної мети.

 Відплатним є договір, у якому обов'язку однієї сторони здійснити певні дії відповідає зустрічний обов'язок другої сторони щодо надання матеріального чи іншого блага. Відплатність у договорі може виражатися у переданні грошей, речей, наданні зустрічних послуг, виконання роботи тощо. У безвідплатному договорі обов'язок надання зустрічного виконання другою стороною відсутній.