Перерив строку позовної давності.

Стаття 264. Переривання перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

 2. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

 3. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

 Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

  Переривання перебігу строку позовної давності полягає в тому, що час, який минув до настання обставини, з якою закон пов'язує перерву, не зараховується в строк позовної давності, і строк позовної давності, після перерви, починає перебіг спочатку на весь строк, передбачений в законі для означених вимог. При цьому обставини, що переривають перебіг строку, можуть виникнути в будь-який момент до його закінчення.

  Перебіг строку позовної давності переривається:

 1) здійсненням зобов'язаною особою дій, що підтверджують визнання боргу або іншого обов'язку. Такими діями можуть бути, наприклад, часткова виплата боргу, прохання про відстрочку виконання зобов'язання тощо.

 Вказане положення цілком відповідає конституційному положенню, що проголошує рівність прав всіх суб'єктів права власності перед законом, у зв'язку з чим підстави перерви строку позовної давності також є однаковими для всіх суб'єктів цивільних правовідносин.

 2) пред'явлення позову хоча б до одного з кількох боржників (а також якщо предметом такого позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач) у встановленому порядку. Якщо позов поданий з порушенням встановлених вимог, то він не приймається судом до провадження, або залишається судом без розгляду і не перериває позовну давність. Так, наприклад, у випадках непідсудності справи господарському суду або зміни підсудності справи у процесі її розгляду, господарський суд повинен надіслати позовні матеріали за встановленою підсудністю (стаття 17 Господарського процесуального кодексу України). За цих обставин перебіг строку позовної давності переривається поданням позову до господарського суду, який надсилає позовні матеріали за встановленою підсудністю.

31. Віндикація майна від добросовісного набувача.

Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його

 відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

 2. Майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

 3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Умови задоволення віндикаційного позову залежать від характеру незаконного володіння, в якому вона перебуває. Витребування майна власником у всіх без винятку випадках могло б значною мірою ускладнити цивільний обіг, оскільки тоді будь-який набувач виявився б під загрозою втрати отриманого майна. Тому закон розрізняє два види незаконного володіння чужою річчю, що породжує різні цивільно-правові наслідки. Володілець визнається добросовісним, якщо, здобуваючи річ, він не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження. У випадку, якщо володілець речі знав, чи принаймні, повинен був знати, що здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним. Межа між добросовісним і недобросовісним володінням установлюється судом, виходячи з презумпції добросовісності набувача. Для її спростування має бути доведено, що набувач навмисно чи з грубої необережності не взяв до уваги конкретних обставин угоди, з яких чітко видно, що річ відчужується неправомірно. Відповідальність недобросовісного володільця перед власником заснована не тільки на об'єктивній протиправності придбання майна, але й на суб'єктивному факторі, тобто провині набувача.

 Вимога власника про вилучення майна у недобросовісного незаконного володільця підлягає задоволенню у всіх випадках.

У добросовісного володільця майно може бути витребуване не завжди. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від умов, за яких річ вибула з володіння власника чи особи, якій він передав майно за договором, та оплатності (безплатності) придбання.

Частина 3 ст. 388 ЦК встановлює виняток з правил захисту прав власника за віндикаційним позовом, установленим у ч. 1 ст. 388. Так у випадку, якщо річ була придбана добросовісним сплатним володільцем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, то в нього не можна витребувати річ навіть у тих випадках, коли річ була загублена власником чи викрадена у нього, чи вибула з володіння власника за інших обставин не з його волі.

  У випадку, якщо добросовісний володілець придбав річ безоплатно в особи, яка не мала права її відчужувати, то віндикаційний позов власника підлягає задоволенню у всіх випадках, незалежно від того, як вибула річ із володіння власника (з його волі чи не з його волі). Правило ч. З ст. 388 розраховане лише на випадки, коли відчужувач речі не має права розпоряджатися нею. Можливість вилучення власником речі в будь-якого безоплатного набувача даним правилом виключається. Таке обмеження цілком виправдане, оскільки в противному випадку добросовісні сплатні набувачі були б позбавлені права дарувати майно, передавати його в спадщину тощо, що неприпустимо.