Впровадження рішень Київської конференції

Процес „Довкілля для Європи” є унікальним регіональним процесом визначення екологічної політики, в якому Україна бере участь з самого початку, ще до проголошення незалежності. Київська конференція міністрів стала важливим етапом цього процесу, особливо для України, як організатора. За десять років до Києва, на другій міністерській конференції в Люцерні, було схвалено Програму Дій з охорони навколишнього середовища для ЦСЄ, що визначала цього періоду екологічну політику для регіону. Показником успішного виконання ПДОНС став фактично вступ більшості країн ЦСЄ до ЄС. В зв’язку з цим в Києві було схвалено нові підходи до екологічної політики країн СЄКЦА, що відображено в рамковому документі конференції під назвою Екологічна Стратегія (“Екологічні партнерства в регіоні ЕЄК ООН: Екологічна стратегія для країн Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії – стратегічна структура”). Завданням кожної країни регіону стало, таким чином, визначення конкретних національних цілей стратегічних екологічних цілей на основі схваленого рамкового підходу.

У 2003 році Україна приймала 5-ту Всеєвропейську конференцію міністрів навколишнього середовища “Довкілля для Європи”. До Києва з’їхалися делегації з 51 країни регіону Європейської Економічної Комісії (ЄЕК) ООН та 29 міжнародних організацій, представники неурядових громадських екологічних організацій та світових засобів масової інформації.

На конференції зазначалося, що вирішення проблем довкілля потребує від керівників європейських урядів і міністрів нових рішень, дієвих кроків, спрямованих на формування екологічно безпечного довкілля. Саме спільне рішення і скоординована політика у цій сфері є гарантією формування засад сталого розвитку Європи та світу в цілому”. Також було наведено застереження великого мислителя Махатма Ганді, який казав так: “Світ досить великий, щоб задовольнити потреби кожної людини, але надто малий, щоб задовольнити людську ненаситність”.

Україна, прийнявши національну програму реалізації рішень Йоханнесбурзького самміту, активно інтегрується у європейське суспільство, і готова продемонструвати всім свою глибоку відповідальність та компетентність стосовно процесів по впровадженню результатів Всесвітнього самміту з питань сталого розвитку 2002 року.

За словами учасників, конференція повинна дати новий імпульс процесу європейської інтеграції, переходу до сталого розвитку. Важливим є підтримка та закріплення паростків європейської екологічної інтеграції.

Основними документами конференції були:

1. Протокол про стратегічну екологічну оцінку;
2. Протокол про цивільну відповідальність та компенсацію за шкоду, завдану транскордонним впливом промислових аварій на транскордонні води;
3. Протокол про регістри викидів та перенесення забруднювачів.
4. Карпатська конвенція;
5. “Екологічні партнерства в регіоні ЄЕК ООН: екологічна стратегія для країн Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії”;
6. Пан-Європейська стратегія біологічного та ландшафтного різноманіття;
7. Екологічна освіта для сталого розвитку.

Так, Стратегія екологічного партнерства розкриває рамки співпраці між усіма 55 країнами регіону, а також дозволяє залучати фінансові ресурси з метою збереження та відтворення природних ресурсів, створенні інституціонального потенціалу, розвитку законодавчої бази, поширення інформації та підвищення обізнаності громадськості.

Підсумковим документом Київської конференції стала Міністерська декларація, в якій закладені всі ухвалені рішення. Цей документ визначає екологічну політику в регіоні ЄЕК ООН на наступні 10 років. Серед зобов’язуючих висновків Міністерської Декларації схвалення ключових цілей та напрямків діяльності Екологічної Стратегії.

Відповідальність за досягнення цілей Стратегії несуть країни СЄКЦА з підтримкою їх партнерів.

Слід відмітити, що Україна довела свою спроможність успішно проводити заходити такого рівня. Проведення заходу такого масштабу і з такої проблематики в Україні є важливим елементом зовнішньої політики нашої держави на шляху до вступу в ЄС та інтеграції в євроатлантичні структури. Ця Конференція була не тільки “екологічним”, а перш за все “політичним” іспитом для України на прикладі зрозумілої всім сфери співіснування людей, країн і народів. Зараз можна стверджувати, що Україна склала цей іспит.

Київська конференція стала вже історією. Її результати ще потребують осмислення та детального аналізу. Але є всі підстави говорити про роль цієї конференції для підняття міжнародного іміджу нашої держави. Ця конференція увійшла в історію не тільки прийняттям екологічної стратегії, а й тим, що визначила пріоритети подальшого розвитку усього процесу “Довкілля для Європи”, стала місцем підписання Карпатської конвенції. Відтепер Україна асоціюватиметься із екологічною конференцією європейського масштабу високого рівня. Екологічна проблематика будь-якого заходу характерна тим, що вона є спільною для усіх країн, не дивлячись на політичні системи, віросповідання, військову міць та географічне розташування на політичній мапі світу.

Необхідно зазначити, що після конференції Урядом України розпочалася робота із виконання її рішень. Так, вже ратифікована Карпатська конвенція. Представники України беруть активну участь у процесі підготовки документу щодо освіти для сталого розвитку. Разом з цим, необхідно розробити та затвердити детальний план по виконанню рішень Київської конференції. Серед таких заходів – ознайомлення, перш за все, працівників профільного міністерства та представників інших органів державної влади із документами та рішеннями конференції; ратифікація підписаних протоколів; розробка національної стратегії подальшого розвитку національної екологічної політики; активне залучення громадськості до планування та реалізації державної політики в сфері охорони навколишнього середовища. Це також, затвердження плану робіт всередині системи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України з метою визначення чітких цілей та завдань на національному та регіональному рівнях.

Рекомендації

· Розробити та затвердити детальний план по виконанню рішень Київської конференції;

Перехід до ринкового демократичного суспільства відкриває можливості втілення взаємо виграшної політики, яка дозволяє одночасно досягати цілей як екологічної, так і секторної політики. Проте в інших випадках потрібні компроміси. Для забезпечення соціальної прийнятності таких компромісів потрібні процедури міжміністерської координації, посилення потенціалу екологічних та інших міністерств, застосування відповідних політичних інструментів (включаючи регулювання з боку попиту).

• Інтеграція екологічних міркувань в розвиток ключових секторів економіки.

Використання міжнародної технічної допомоги

Та залучення інвестицій

Зважаючи на серйозність екологічних проблем регіону, досягнення екологічних цілей Екостратегії потребуватиме значних зусиль, в тому числі фінансових, з боку країн регіону. В зв’язку з цим міністри закликали донорів підтримати зусилля країн по досягненню цілей Екостратегії та співпрацювати з країнами з перехідною економікою з метою складання реалістичних екологічних інвестиційних та фінансових планів на національному і місцевому рівнях. При цьому зрозуміло, що для таких країн, як Україна міжнародна технічна допомога (яка ніколи не перевищуватиме кількох процентів від національного фінансування екологічних видатків) має перш за все бути направлена на підтримку зусиль по залученню більш серйозного фінансування як з національних, так і з міжнародних джерел.

З точки зору національних фінансових зусиль, Україна витрачає на екологічні потреби досить меншу, але досить близьку (бюджет Міністерства складав 0.3% бюджету в 2000-2002 рр.) частку національного доходу, порівняно з рештою Центрально-Європейських країн. Проте існує значний розрив між потребами і наявним фінансуванням. Особливо характерно для України – значно менша частка інвестиційного фінансування в загальній долі витрат. Інша проблема полягає в тому, що левова частка екологічних видатків йде на фінансування екологічної інфраструктури (в основному на водопостачання і каналізацію). Утримання цієї інфраструктури обходиться дорого і хоча разом з падінням ВНП процент екологічних видатків виріс до європейського рівня, в абсолютному числах видатки вже не могли покривати видатки управління екологічною інфраструктурою і інші екологічні потреби залишались без фінансування. Більшість екологічних витрат покриваються за рахунок позабюджетних джерел, тобто за рахунок підприємств. Найбільша їх доля – поточні видатки приватного сектора. 

Хоча формально найбільша частка витрат йде на фінансування головного національного пріоритету – очищення та запобігання забрудненню вод, можна сказати, що національна екологічна політика не сформульована на рівні конкретних завдань, вирішення яких дозволило б контролювати реалізації узгоджених цілей. Політичні заяви здебільшого декларативні і не дають визначення загальних пріоритетів. Хоча існують деякі екологічні програми, що відповідають тим чи іншим цілям екологічної політики, оцінка їх пріоритетності в загальному контексті не проводиться. Головною проблемою таких програм є їхнє суттєве недофінансування.

Управління державними екологічними видатками залишається досить слабким. В той час як інформаційна база залишається слабою, проблемою лишається оцінка необхідних видатків. Інвестиції та операційні видатки досягнення екологічних цілей рідко обчислюються прямо і тому вони не можуть впливати на розробку політики. Впровадження політики також залежить великою мірою від якості фінансового управління – більшість державних видатків в екологічному секторі витрачається без чіткої програмною структури та визначення цілей, що мають бути досягнуті.

Неадекватне витрачання стримує досягнення екологічних результатів. Існуючі програми не пріоритезовані, не орієнтовані на результат, не мають аналізу витрати-ефективність, механізмів впровадження та реалістичних фінансових планів. І хоча програми часто включають інвестиції, що має внести приватний сектор і муніципалітети, в них відсутні стимули для тих, хто має інвестувати. В результаті обмежені ресурси розподіляються занадто широко серед великого числа програм і проектів, які лишаються здебільшого недофінансовані і, згодом, невиконані.

Слабке управління екологічними видатками також залишає сектор без належних ресурсів. Екологічні відомства є здебільшого на других ролях, коли йдеться про бюджетний процес та державні інвестиційні програми. Це є часто результатом неусвідомлення рештою уряду реального економічного значення екологічних поліпшень і, відповідно, відповідальності за надання екологічних послуг, товарів та інфраструктури. Проте екологічні відомства можуть покращити ефективність своєї діяльності у залученні державних коштів шляхом застосування визнаних стандартів належного управління державними фінансами. 

На відміну від більшості інших країн регіону позабюджетний Екологічний Фонд відіграє в Україні важливу роль. В той же час, існуюча система екологічних платежів є неефективною як у залученні додаткових коштів на природоохорону, так і в незаохоченні забруднювати – потрібна менша кількість простіших, вищих (захищених від інфляції) і прозорих платежів. Потрібна також реформа екологічних платежів (нейтральна щодо прибутків), включаючи екологічно орієнтовані податки та плату за екологічний сервіс.

Низький пріоритет екологічної сталості в національних програмах розвитку є бар’єром у залученні більших коштів з міжнародних джерел. В поточному міжнародному контексті розвитку донорська допомога і позики все більше надаються відповідно до пріоритетів національних планів розвитку.

Проблеми:

Відсутність змістовної економічної та фінансової інформації для розробки ефективної політики і спрямування коштів на пріоритетні проблеми;

Більшість коштів витрачається без чітких програм і цілей, не передбачено інструментів реалізації програм і фінансових планів;

Неефективність існуючих екологічних фондів та існуючої системи екологічних платежів та економічних механізмів.

Рекомендовані дії:

· Покращання інформаційної підтримки для забезпечення ефективного екологічного фінансування, підвищення прозорості та доступності;

· Розробка якісних та реалістичних програм та пов’язаних з ними фінансових планів/інвестиційних пріоритетів, застосування міжнародних стандартів фінансування, введення системи аналізу економічної доцільності для всіх екологічних проектів та програм;

· Підсилення дохідності існуючих та нових екологічних податків, вдосконалення системи екологічних фондів (використання ресурсів там, де вони збираються, зменшення кількості фондів, посилення боротьби з корупцією);

· Застосування нових ринкових механізмів (наприклад, торгівля квотами всередині та між країнами);

· Залучення комерційних та зарубіжних джерел до фінансування екологічних інвестицій;

· Використання можливостей заліку екологічних витрат в рахунок погашення боргів.

[1] Ця Глава ще доопрацьовується. Вона буде окремо розповсюджена для пропозицій та коментарів.