Загальні засади призначення покарання та принципи призначення покарання, їх співвідношення між собою.

В теорії кримінального права щодо поняття загальних засад призначення покарання серед науковців є різні точки зору. Ряд вчених ототожнюють загальні засади призначення покарання із принципами призначення покарання. Інші вважають, що це різні поняття. В ППВС „Про практику призначення судами кримінального покарання” зазначається, що через загальні засади призначення покарання, яких суд повинен дотримуватися при призначенні покарання реалізуються такі принципи як: законність, обґрунтованість, справедливість, індивідуалізація покарання. Це дає підстави для висновку, що загальні засади призначення покарання і принципи призначення покарання є різними поняттями.Принципи призначення покарання – керівні положення, ідеї, які беруться за основу діяльності суду при визначенні розміру і виду покарань особі, яка винна у вчиненні злочину. Такими принципами є: законності; обґрунтованості і визначеності покарання обвинувальним вироком суду; гуманізму; справедливості, індивідуалізації. Загальні засади призначення покарання – це система загальних правил, передбачених в чинному кримінальному законі, які є обов’язковими для суду і якими суд повинен керуватися при призначенні покарання винній у вчиненні злочину особі. Ознаки заг. засад: 1) система правил; 2) загальні правила; 3) обов’язкові для суду; 4) є системою правил, що мають враховуватися судом у їх обов’язковій сукупності.

Призначення покарання в межах санкції статті (санкції частини статті) О. ч. КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Законодавчі недоліки конструювання санкцій окремих статей О. ч. КК, які унеможливлюють виконання на практиці вимог даної загальної засади призначення покарання, та шляхи їх подолання.

Для виконання цієї засади потрібно виходити із конструкції санкцій О. ч., які є безальтернативними і альтернативними. Якщо санкція безальтернативна, то суд повинен визначитися тільки з розміром покарання і обговорити питання про можливість і доцільність призначення додаткового покарання. Якщо санкція кумулятивна то суд:

1. визначається з розміром покарання

2. обов’язково призначає додаткове покарання, однак якщо є підстави застосувати ст. 69 КК і не застосовувати обов’язкове додаткове покарання, то повинен це обґрунтувати

3. вирішує питання про застосування додаткового покарання, не зазначеного в статті

Якщо санкція альтернативна, то:

1. визначає вид покарання, при цьому керується положенням ч.2 ст. 65 КК

2. визначає розмір покарань

3. призначає обов’язкове покарання

4. вирішує питання про доцільність застосування додаткового покарання, не зазначеного в санкції статті

Законодавчі недоліки конструювання санкцій окремих статей О. ч. КК.та шляхи їх подолання.

ВАСИЛАШ:Санкції ч.1 ст259 та ч. 1 ст.296 КК передбачають покарання у виді штрафу від 500 до 1000 н.м.д.г. або арешту на строк до 6 міс., або обмеження волі на строк до 5 років. За вчинення цих злочинів неповнолітнім (від 14 до 16 років), який не має самостійного доходу, власних коштів чи майна, суд не може призначити покарання у межах санкцій цих статей. Адже відповідно до ч.1 ст.99 КК, штраф застосовується лише до неповнолітніх, які мають самостійний дохід, власні кошти чи майно, на яке може бути звернене стягнення. Арешт, як зазначається у ст..101 КК, застосовується до неповнолітнього, який досяг 16 р., а обмеження волі, відповідно переліку покарань, закріплених у ст.. 98 КК, до таких осіб не застосовується. У зв’язку з цим виникає питання, яке рішення може прийняти суд у цьому випадку. У п.18 ППВС „Про практику застосування судами законодавства у справах про злочини неповнолітніх” зазначено: „Якщо санкцією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від крим. відпов-ті із застосуванням примусових заходів виховного х-ру, або відповідно до ст. 7 КПК закриває справу і звільняє його від крим. вівпов-ті, або постановляє вирок і звільняє засудженого від покарання”. Подібне пропонується і в абз. 7 п. 8 ППВС „Про практику призначення судами кримінального покарання”. ВАСИЛАШ: доцільніше було б переглянути сам підхід до побудови санкцій статей О. ч. КК, тобто передбачити у санкціях статей такі види покарань, які можуть застосовуватися до будь-яких суб’єктів злочину.

 Проблема врахування судом аналізованої заг. засади призначення покарання в окремих випадках виникає і у зв’язку з необхідність призначення винній особі такого додаткового покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Такий вид покарання належить до так званих спеціальних покарань і може призначатися судом лише за злочини, які вчиняються у зв’язку із займаною посадою чи у зв’язку з заняттям певною діяльністю, тобто за наявності спеціального суб’єкта. Водночас аналіз статей О. ч. КК показує, що ряд статей вказаної частини, санкції яких передбачають такий вид покарань, не передбачають умов його призначення. З метою дотримання судом вимог аналізованої загальної засади призначення окарання у санкціях зазначених статей О. ч. необхідно сформулювати додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове факультативне покарання.

6.=7. Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу.

Призначення винному покарання здійснюється вже після кваліфікації вчиненого ним злочину, тому на цьому етапі (індивідуалізації покарання) суд звертається, головним чином, до тих норм Загальної частини КК, що регламентують питання застосування покарання. Суд, зокрема, повинен:

1) дотримуватися всіх положень про призначення покарання, що містяться в Розділі XI (статті 65—73 КК); 2) виходити з цілей покарання, сформульованих у ч. 2 ст. 50 КК; 3) керуватися порівняльною суворістю покарань, що визначена в ст. 51 КК; 4) враховувати поділ покарань на основні і додаткові (ст. 52 КК); 5) слідувати положенням статей, що встановлюють підстави, по­рядок і особливості призначення окремих видів покарань (статті 53—64 КК);

6) враховувати ті особливості й обмеження, що встановлені в Розділі XV (статті 98—103 КК) при призначенні покарання неповнолітнім.

 Однак при призначенні покарання суд зобов'язаний враховувати і по­ложення тих норм Загальної частини КК, які хоча безпосередньо і не пов'язані з призначенням покарання, але можуть мати певне значення для вирішення цього питання. Зокрема, суд повинен виходити із завдань, по­ставлених перед кримінальним законом (ст. 1 КК); керуватися нормами, що визначають чинність кримінального закону в часі і просторі (статті З— 10 КК); враховувати особливості призначення покарання при встановленні обмеженої осудності особи (ч. 2 ст. 20 КК) і виконанні особою спеціально­го завдання щодо попередження або розкриття злочинної діяльності ор­ганізованої групи (ч. З ст. 43 КК); при відмові в застосуванні давності що­до особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин (ч. 4 ст. 49 КК); при при­значенні додаткових покарань на підставі ст. 77 КК тощо.