Поняття цивільного права та його місце в системі права України

Традиційно ще із часів римського права право розглядається як система (ігноруючи, на превеликий жаль, ознаки права взагалі, говорять сукупність) правових норм, що регулюють суспільні відносини. Воно поділяється на два блоки: публічне право, яке регулює відносини на користь держави та приватне право, яке регулює відносини на користь окремого суб‘єкта. Мова йде про дві надгалузі права: публічне та приватне право. Вони мають свій механізм, свої засоби, свої юрисдикційні форми. Кожна із цих супергалузей має свою історію, своїх ідеологів та противників і як наслідок – проблеми об’єктивного і суб’єктивного походження.

Цивільне право призване врегулювати особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ст.1 ЦКУ). Ці відносини є найбільш поширеними, зустрічаються на кожному кроці настільки часто, що стали звичаєвими і ми інколи не замислюємося над їх правовою суттю, над тим, що вони є предметом правового регулювання, що може бути інакше, що можуть виникнути нестандарті ситуації за яких порушуються права і охоронювані законом особисті й майнові інтереси учасників цих відносин. Лише коли виникає конфлікт, коли порушуються право чи інтерес, більшість пересічних громадян намагаються порівняти свої, інколи безграмотні з правового боку дії, із вистражданою тисячолітньою практикою конструкцією закону і віднайти справедливе вирішення проблемної ситуації. Але при достатньому знанні права її просто-напросто можна було б уникнути. В цьому власне й проявляється значення права і зокрема цивільного. В цьому перевага і вигода його знавців.

Загалом право розуміється у декількох аспектах: побутовому, соціальному, юридичному і філософському. Сучасна наука дає можливість сприймати право у контексті права людини і традиційному: суб’єктивному і об’єктивному сенсі. Останнє інколи ототожнюється з писаним правом, яке ще прийнято називати позитивним правом. Крім цього склались певні системи права, що мають спільні корені або ознаки. Такими є мусульманське право або європейське право.

Сучасне цивільне право розвивається досить суперечливими шляхами: то на основі національної самобутності, то на основі багатовекторності, то на основі адаптації до законодавства Європейського Союзу. За цього виникло безліч течій його сприйняття та розуміння.

У правовідносини їх учасники вступають здебільше самостійно задля задоволення своїх потреб та інтересів. Учасники цих відносин (люди чи створені людьми певні соціальні утворення) виступають носіями притаманних їм загальних чи спеціальних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Соціальні утворення отримали назву юридичних осіб. Як такі в цивільних правовідносинах приймає участь сама держава та органи місцевого самоврядування. В приватних правовідносинах держава виступає на рівні з іншими особами, а як юридична особа має особливі правові форми охорони прав та попередження зловживань.

Відомо, що право як система[1] встановлених чи санкціонованих державою обов’язкових до виконання норм–правил поведінки, є регулятором суспільних відносин і підтримується примусовою силою держави. Сила цього підтримання не є однаковою для всіх норм права. В одних випадках держава створює спеціальні органи для підтримання імперативів, а в других – за диспозитивності правового регулювання вмішується у ці відносини лише за ініціативою їх учасників. Крім цього доцільність такого втручання залежить від мети, що ставиться перед суспільством і державою.

Основне значення в правовій державі має людина її права і правомірні охоронювані законом інтереси[2]. У приватній сфері поведінка людини зумовлена об’єктивними біологічними, економічними, соціальними потребами і може коригуватися суб’єктивними (особливості психомоторної діяльності) чинниками. За таких умов значна увага як корелятам юридично значимої поведінки людини мають її інтереси. Вони здебільше задовольняються самою людиною виходячи із її внутрішнього права, внутрішньої культури, виховання. Самі інтереси людини, а організованого суспільства тим більше, можуть бути далекоглядними (стратегічними) і найближчими (тактичними).

Стратегічні інтереси можуть змінюватися на певних історичних, особливо переломних етапах розвитку суспільства, що проявляється так чи інше в праві. Якщо це так то і зміст права може змінюватися, а через зміну його акцентів змінюються й функції (службова роль) права.

Таким чином коли ми говоримо про право, то слід визначитися в його основних завданнях на певному етапі розвитку суспільства. Якщо у сучасних умовах потрібна самодостатність суб’єктів то ми повинні розкрити потенціал людини, її розкріпостити, надати можливість проявити себе та свої інтелектуальні здібності, надати можливості для самореалізації майнової самодостатності. Відповідно право як основний інструментарій вирішення цього завдання повинне гармоніювати із внутрішнім правом людини, слугувати її правам і інтересам. Тоді слід виходити з теорії природного права, де правом є внутрішня воля вільної в правослухняної людини. У відносинах приватного характеру внутрішнє право людини може домінувати над писаним (позитивним) правом. З часом в громадянському суспільстві воно стає приоритетним.

Проте, нині ми орієнтуємось на усереднену модель правомірної поведінки, що від імені держави нормотворчим органом розведена у ранг закону.

Але у відносинах між суб’єктами вони можуть керуватися своїм правом і діяти у своєму власному чи узгодженому інтересі. Це триває доти доки їх інтереси не входять у протиріччя один одному чи з інтересами інших осіб. Тут поки існує держава повинен бути усереднений підхід до регулювання певних юридично значимих відносин. Коли між учасниками цивільних правовідносин виникає суперечка і вона передається на розгляд інших осіб і особливо державних органів (суду) то слід виходити із формалізованої норми права.

За таких обставин позитивним приватним правом моделюється лише усереднена модель поведінки, а основне віддається на розсуд учасників правовідносин. Власне це й повинне бути характерне для приватного права. Такий підхід побудований на новому світогляді і уявленні про роль і значення людини. Звідси філософський світогляд людини як учасника таких відносин визначає стратегію і інтерпретацію сучасного цивільного права.

 Цивільне право, як частина правової системи складається з норм права. Але вони здебільше мають диспозитивний, а не імперативний характер і слугують бажаною моделлю поведінки для суб’єктів. З огляду на це традиційні підходи до системи права взагалі і цивільного зокрема потребують певного критичного аналізу. Це зв’язано з поділом права на публічне в приватне. Перше слугує інтересам держави і його регулювання здійснюється з позиції сили, то друге в інтересах окремої незалежної і вільної фізичної або юридичної особи на засадах диспозитивності.

Тому суб’єктам надані широкі права відповідно до їх власного інтересу, можливостей та побутової чи кваліфікованої усвідомленості самостійно моделювати свої юридично значимі дії. Цей підхід має конституційний ранг. Відповідно до ст. 8 Конституції України визнано і гарантовано дію принципу верховенства права, що притримується загального правила: дозволене все те, що не заборонене законом. У той же час ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Якщо виходити з того, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України) то галузеве законодавство повинно бути підкорене цьому основному детермінанту правового регулювання. Таким чином слід відзначити детермінанти правового регулювання приватним правом України. Серед них - основні цінності суспільства. Це людина, права і законні інтереси фізичних і створених фізичними особами юридичних осіб, потреби інтеграції у світове співтовариство, створення для людини сприятливої правосфери у якій людина може забезпечити свої матеріальні і духовні потреби самостійно або за допомогою інших осіб на економічній чи іншій довірчій основі.

Відносини, що регулюються цивільним правом формалізовані У Цивільному кодексі України (ЦКУ). Згідно його ч. 1 ст. 1 цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Основним у вирішені його природи та спрямованості є характер та вид урегульованих суспільних відносин, спосіб впливу на поведінку їх учасників, способи формування юридично-значимої поведінки при реалізації своїх прав та правомірних інтересів, визначення меж та способів виконання обов’язку зобов’язаних осіб. Окрім цього, немаловажне значення має і спосіб та порядок захисту порушених прав і законних інтересів.

Поняття цивільного права зумовлене загальними підходами, що визначились у правовій науці. Термін «цивільне право» традиційно розглядається в чотирьох аспектах:

1. базова галузь права яка регулює майнові і особисті немайнові відносини між не підпорядкованими, юридично самостійними і автономними суб’єктами права. Ці відносини можна охарактеризувати як відносини рівних перед рівними. Інакше вони йменуються відносинами по горизонталі. Як базова галузь права України цивільне право слугує основою для врегулювання на тих же засадах інших відносин приватного характеру: сімейних, земельних, трудових та інших. При уважному аналізі переважна частина так званих господарських відносин теж є приватними і побудованими на засадах цивільного права;

2. галузь законодавства – система норм права якими регулюються цивільно-правові відносини (майнові і особисті немайнові та інші). Цивільне законодавство прийнято ще називати позитивним правом. При тому в правових порядках цивільне законодавство – ядро приватного права й передує публічному законодавству, визначає його спрямованість.

  Разом з тим слід зважати, що формується нова правова культура на основі природного права людини та його цінності. Відтак й змінюються пріоритети у регулюванні. Це має позитивне значення (розкріпачує лбюдину у здійснення свого права) та негативне (надає можливість доволі вільно трактувати суб’єктивні права і загрожує не автентичності правозастосування);

3. наука – вчення, теорії, наукові концепції про врегульовані цивільним правом відносини та їх елементи, систематику, взаємодію з іншими галузями права тощо;

4. навчальна дисципліна – встановлені кваліфікаційними вимогами до спеціаліста та програмою курсу Цивільне право України[3] основні знання і вміння яких повинні осягнути особи, що навчаються, а також методи їх викладання.

Цивільне право є соціальною цінністю і відображає об’єктивні відносини, що складуються при задоволенні життєво-важливих потреб людини, обслуговуванні економічного обігу. Об’єктивна зумовленість цього права є підставою для його універсалізації в межах певних формацій. Особливість цивільного права полягає у тому, що воно регулює нормальні значимі з точки предмету правового регулювання людські стосунки. Коли ці стосунки виходять за межі і порушують права і інтереси їх учасників цивільне право на засадах компенсаторності їх підправляє до нормального стану.   

Це право має глибокі гносеологічні корені і сягає в глибину тисячоліть. За цей період вироблені сталі підходи, конструкції. Найбільш вивершеною була конструкція римського цивільного права, яка рецептована більшістю країн світу. За своєю ідеологією сучасне цивільне право і цивільно-правова культура в Україні базується на засадах німецького цивільного права.

Цивільне право характеризується такими моментами:

-  є незмінним атрибутом соціальної, демократичної, правової держави з ринковою економікою;

-  складає основну частину всякої розвинутої правової системи;

-  своїми коренями сягає глибин людської цивілізації, але найбільшого розквіту отримало в jus civile (римському цивільному праві), внаслідок чого було рецептованим європейськими країнами, а з часом так чи інше більшістю країн світу[4];

-  відноситься до фундаментальних галузей права які регулюють найбільш значимі для життя і соціального буття людини відносини;

-  пронизане гуманістичною ідеєю і призначене охороняти життя, здоров’я, особисту недоторканність, права і законні інтереси людини;

-   виконує основне регулятивне навантаження нормальних найбільш застосовуваних у житті та об’єктивно необхідних потреб з приводу чого люди і вступають у правовідносини;

-  стосуються прямо або опосередковано всіх відносин що торкаються життєво важливих інтересів людини;

-  розраховане на максимальне задоволення потреб і інтересів людини згідно його матеріальних, інтелектуальних, фізичних і інших здібностей;

- визначально виходить із визнання товарності майнових відносин і розраховане на регулювання товарообмінних ринкових відносин між окремими товаровласниками. По суті є відображенням і юридичною формою економічних відносин;

 - має найбільш поліваріантний набір диспозицій у поведінці суб’єктів, які до того надають можливість в певних межах їх модифікувати самими учасниками правовідносин до їх користі;

- регулює особисті відносини між людьми на основі християнських цінностей та суспільної моралі – системі етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь , гідність,громадський обов’язок, совість справедливість (ч.10 ст.1 Закону України “Про захист суспільної моралі”[5];

- складає основу формування професійного обліку юриста.

Місце цивільного права в системі права України зумовлене його функціями та впливом на інші галузі права України. Перш за все слід вияснити як це право, що виходить від держави забезпечує її основне завдання – забезпечення людини, її життя та здоров’я честі та гідності, недоторканності і безпеки (ст. 3 Конституції України). Якщо засобами публічного права ці визначальні цінності забезпечуються як елемент соціальної політики чи охорони правопорядку, то лише цивільним правом сама особа може проявити турботу про себе, своє здоров’я, життя та здоров’я близьких, майно та майнові інтереси. За допомогою договору охорони можна убезпечити себе, своє здоров’я майнові інтереси, на основі платного медичного обслуговування отримати кваліфіковану медичну допомогу, в тім числі замінити ушкоджений орган, поновити своє добре ім’я, або принаймні компенсувати заподіяну моральну шкоду.

Якщо виходити з того, що саме цивільне право юридично оформляє економічні за суттю відносини то саме йому відводиться основна роль у забезпеченні стабільності економіки, формуванні економічних спільнот, механізму їх взаємодій для досягнення індивідуальних і спільних інтересів. В основу регулювання товарно-грошових відносин покладено механізм цивільного права яке засноване на свободі власності, свободі договору, свободі підприємництва.

З відходом від планових засад і централізації економіки значно зросла роль цивільно-правового договору в упорядкуванні зв’язків між окремими товаровиробниками в тім числі й суміжниками і споживачами. При тому значно збільшилася кількість та види договорів, ускладнився їх зміст, способи, механізм укладання і забезпечення.

Більш того сучасне цивільне право по мірі втягнення в інтеграційні процеси нових країн та нових сфер суспільного буття все більше набуває універсальності. Запозичення виправданих практикою цивілістичних конструкцій зближує законодавства окремих країн, а розроблені стандарти соціального буття тому лише сприяють. У економічній сфері взагалі і все більшої ваги набуває міжнародне приватне право.

Цивільне право склало основу приватного права взагалі. З визнанням праці товаром його положення поширюються на трудове право та інші галузі прав. Цивільне право стало регулювати ці відносини, які раніше знаходилися виключно у сфері публічного права (земельні). Тож виникає можливість для субсидіарного застосування при урегулювання певних відносин норм однієї основної та іншої предметної галузі права. Наприклад, при регулюванні відносин стосовно землі необхідно застосувати поряд з нормами ЦКУ і норми ЗКУ. Воно тісно взаємодіє з процесуальним правом. Матеріальне право власне забезпечується можливостями процесуального права та інших галузей права. Так в ряді випадків адміністративне і кримінальне провадження дає матеріали для доказування прав учасників цивільного процесу і відповідно захисту порушених цивільних прав і охоронюваних ним інтересів.

З урахуванням наведеного цивільне право – система правових норм, які на засадах приватності регулюють майнові, особисті немайнові, організаційні та інші відносини між незалежними, майново уособленими учасниками притаманними цивільному праву способами формування їх поведінки задля задоволення потреб і законних інтересів людини та створених людьми соціальних утворень.

Функції цивільного права

Значення права у суспільстві розкривається через його функції – службову роль у суспільстві, загальний обсяг врегульованих відносин, їх важливість для забезпечення нормального існування суспільства, забезпечення в ньому злагоди і порядку. Перш за все слід мати на увазі що люди постійно перебувають (мають право власності на належне їм майно, або хоча б речові права обмеженого користування чужими речами) і кожен день вступають у цивільні відносини з приводу обміну результатами своєї праці та задля задоволення своїх життєвих потреб. Тож цивільне право є правом суспільного життя людини, способом врегулювання своїх юридично значимих стосунків з іншими людьми та юридичними особами.

Цивільне право супроводжує людину як позитивна правосфера її юридично значимої діяльності і буття постійно. Учасниками інших відносин людина може ніколи і не стати. За відсутності обов’язку працювати чи неможливості це робити за станом здоров’я людина все своє життя може бути утриманцем. Тоді на неї не поширює свою дію трудове право. Якщо людина не скоїть діяння, яке за законом кваліфікується як злочин, вона ніколи не притягатиметься до кримінальної відповідальності. Цивільно-правовими відносинами прямо чи опосередковано, в більшій чи меншій мірі людина зв’язана постійно – з моменту свого народження до смерті.

Функції цивільного права характеризують його місце у системі права взагалі, та слугують як допоміжний критерій встановлення специфіки даної галузі права. Вони є своєрідним камертоном узгодження норм цивільного права.

У навчальній літературі інколи значення функцій цивільного права принижується[6], або взагалі висловлюється критика щодо доцільності функціональної характеристики цивільного права[7]. Між тим у функціях права проявляється його генеральна ідея і спрямування. Таким чином спроби висвітлити особливість цивільно-правового регулювання лише за предметом і методом чи за самим методом будуть неповні[8]. Відповідно до цього у законодавстві звертається увага на службову роль права. Саме з цих позицій проводиться моніторинг права та експертиза розроблених законопроектів.

У функціях проявляється методологічний бік галузі права, його канва. Як уже було зазначено роль та значення функцій права не може бути сталою. На певних історичних проміжках вони можуть змінюватися: одні з них ставати основними, інші – допоміжними, доповнюватися іншими тощо.

Функції цивільного права зумовлені його предметом та методом напрямком цивільно-правового впливу на врегульовані відносини, зокрема поведінку їх учасників задля досягнення певної індивідуальної чи суспільної мети. Всі функції можна поділити на дві групи: основні і традиційні.

До основних відносяться такі функції:

- регулятивна – упорядковує особисті немайнові й майнові відносини, надає їм повторюваності, однорідності, зрозумілості. Ця функція є домінуючою і полягає в упорядкуванні нормальних людських стосунків та економічних відносин у суспільстві. У цивільному праві майже нема заборон, а в основному дозволи і моделі правомірної інколи максимально деталізованої не тільки у законі але і підзаконному акті поведінки. Більш того у цивільному праві є допоміжний рівень впливу на формування і форму відносин: типові і зразкові договори, рекомендації кращих представників науки і практики. На основі цього засоби цивільного права надають учасникам правовідносин можливості для самоорганізації і саморегулювання на рівні мононорм права.

Слід зауважити, що у теорії права розрізняють регулятивну статистичну і регулятивну динамічну функції цивільного права. Перша забезпечується через встановлення правового режиму об’єктів цивільного права та правового становища їх суб’єктів. Друга визначається через формалізацію порядку і форми трансформації відносин із статики в динаміку.

Загальний регулятивний підхід приватного права і зокрема його основи цивільного права проявляється у формулі; дозволене все те, що не заборонене законом. Спеціальний рівень регулювання цих відносин може проявлятися у певних передумовах і тім числі й вимогах щодо суб’єктів цивільних правовідносин, умовах, порядку (державна реєстрація), формі (письмова) тощо;

- символьна[9] – встановлює категоріальну систему узагальненої і усередненої поведінки суб’єктів цивільних правовідносин, які можуть адекватно сприйматися і оцінюватися іншими особами, правозастосовчими й судовими органами. Тобто в диспозиції норми цивільного права встановлюється певний стандарт чи алгоритм бажаної поведінки[10]. Тим самим встановлюється цивілістична культура і єдність праворозуміння;

- охоронна – забезпечує непорушність прав і законних інтересів учасників цивільних правовідносин ( їх охороняє), а в разі їх порушення забезпечує засобами, способами й формами захисту й тим стабілізує суспільні відносини, надає впевненості у існуванні певних відносин. Основний напрям охорони – захист майнових інтересів учасників цивільного обігу через забезпечення стабільності майнового становища добросовісних учасників цивільних правовідносин;

- компенсаційна (компенсаторна) функція тісно пов’язана з охоронною і полягає і основному спрямуванні відповідальності у цивільному праві – відновити майнове та особисте становище, яке існувало до порушення права, а при неможливості поновлення такого становища – компенсувати втрати, що виникли із-за такого порушення. Крім цього, товарообмінні операції, що опосередковуються нормами цивільного права теж здебільшого детерміновані економічними закономірностями, базуються на еквівалентних засадах і компенсаторності. Компенсаторність в ринкових умовах слугує мобілізації матеріальних ресурсів і накопиченню капіталу.

До традиційних (функцій права взагалі) відносяться такі функції:

- превентивна – попереджує порушення цивільних прав і обов’язків під страхом застосування санкцій до порушника. Через встановленні особливого правового режиму обмежує вільний доступ до речей які становлять потенційну загрозу (мисливська зброя, засоби самооборони), або спеціальні вимоги до осіб, які можуть займатися певною діяльністю;

- виховна – формує у учасників цивільно-правових відносин цивілістичну культуру, повагу до прав та законних інтересів інших осіб, правову свідомість, впевненість що за умови дотримання встановленого порядку й форми вступу у ці відносини їх права будуть гарантовані. Така функція іельми актуальна з погляду на вимогу суспільної моралі. Зокрема відповідно до ст. 6 Закону України “Про захист суспільної моралі” заборонено виробництво і ввезення в Україну творів, зоображень, інших предметів порнографічного характеру з метою збуту чи розповсюдження, їх виготовлення, перевезення чи інше переміщення, реклама збут чи розповсюдження як і рівно обіг, демонстрація та прокат друкованих видань, кіно-, аудіо-, відео-,радіо-, телепродукції, матеріалів на електронних носіях, інших видів продукції, що пропагують порнографію;

- інформаційна – надає змогу ознайомитися із засобами цивільного права у задоволені прав і правомірних інтересів осіб, можливостями найкращим чином задовольнити свої потреби, гарантіях суб’єктивних прав, способах їх захисту, можливостях мінімізувати втрати. Особливо це проявляється при ведені господарської і зокрема підприємницької діяльності. Не дарма тут є вельми актуальним твердження що знання права допомагає отримати ти з меншими затратами більший прибуток, а незнання – втратити своє майно. У побутовій сфері – з меншими витратами отримати найбільший ефект.

Не менш важливий чисто інформаційний аспект. Хто володіє інформацією той володіє світом. Інформація про можливості цивільно-правової норми, інститути цивільного права є неоціненною для пересічної людини і джерелом отримання морального і матеріального задоволення для фахівця;

-  гарантійнафункція зумовлена відносною стабільністю цивільного законодавства та вживаних на протязі тривалого часу сталих правових конструкцій при урегулюванні правовідносин. Право містить матеріальні і процесуальні гарантії стабільності цих відносин, а в разі порушення прав і законних інтересів – їх поновлення. Це надає змогу на звичаєвому праві в принципі правильно тлумачити норми цивільного права, дотримуватись встановлених процедур, стабілізувати судову практику. Навіть з прийняттям нового ЦКУ основні інститути цивільного права зберегли свою стабільність. Крім цього на таких же засадах регулюються особисті немайнові і майнові відносини в інших країнах, що надає їм властивості вічних цінностей людства;

- прогностична – створює умови для формування нових, зумовлених реаліями людського буття і економіки відносин. Наприклад із включенням особистих немайнових прав у об’єкти цивільного права виникла потреба розробки інституційних засобів його реалізації згідно нових технологій. Це стосується правового врегулювання відносин, що виникли у зв’язку із створенням всесвітньої інформаційної мережі; електронна пошта, електронна торгівля (комерція), електронна реклама і інформація взагалі.

 Всі функції цивільного права характеризується єдністю і диференціацією в нормах права по мірі переходу від його загальних норм до спеціальних. При тому окремі підгалузі цивільного права (право власності, право інтелектуальної власності, зобов’язальне і зокрема договірне право, спадкове право мають свої функції. Певні функції мають окремі типи договірних зобов’язань. Проводиться ідея, що і навіть окремі інститути цивільного права мають свої цементуючі їх підходи (принципи договірного права[11], принципи права інтелектуальної власності, а значить й властиві лише цим інститутам цивільного права функції). Важливо лише щоб їх притримувались при нормотворчості і правозастосуванні.

Реалізація ряду функцій цивільного права можлива лише у єдності з нормами процесуального права.

Предмет цивільного права

Загальноприйнято, що предмет і метод правового регулювання є визначальними для визначення галузевої приналежності норм права і галузі права взагалі. Тим більше, це стосується тих галузей права що мають самостійне і домінуюче значення у суспільстві. Проте як зазначає А.С.Довгерт значення предмету та методу цивільного права в умовах громадянського суспільства вже не відіграє тої визначальної ролі як це було раніше. Більш того традиційний підхід створює пастку для розвитку сучасних уявлень про право, зокрема галузі права. В цю пастку попадають представники окремих сфер правового впливу і намагаються відстоювати штучні конструкції галузей права.

Цивільне право регулює більшість тих супільних відносин, які забезпечують нормальне існування людини як центра правової системи, воно є не тільки правовою але соціальною цінністю суспільства. Не дарма умовою тісного співробітництва України як молодої суверенної держави ставилось прийняття нових Конституції України та Цивільного кодексу. Чим суспільство є більше цивілізованим та розвинута правова культура його окремих індивідів, чим в ньому більше саморегулятивних механізмів, тим більше в ньому потреба в приватноправовому регулюванні і його основі – цивільному праві. Тож загалом предметом цивільного права є найбільш уживані і найбільш важливі для людини правовідносини. Звідси надшироке коло врегульованих цивільним правом правовідносин.

Предметом цивільного права як і інших галузей права є суспільні відносини, що врегульовані нормами цього права. Не дивлячись на те, що у самому законі ст.1 ЦКУ предмет окреслено особистими немайновими й майновими відносинами (цивільні відносини), що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. При тому згідно основного завдання права нарешті першість віддана особистим немайновим відносинам. На другому місці, попри майновий детермінізм існування людини в умовах ринкової економіки відведено майновим відносинам. Основними ознаками цивільних відносин є:

· їх суб’єкти як юридично рівні, відокремлені однин від одного в організаційно-правовому і майновому сенсі не підпорядковані один одному учасники цих відносин;

· предмет[12] – особисті немайнові, майнові та інші відносини;

· метод як спосіб впливу на поведінку учасників цивільних правовідносин характеризується ініціативністю учасників і диспозитивністю його норм;

· зміст – суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

· спосіб захисту – ініціативний зі сторони потерпілої особи і інших осіб;

· порядок захисту юрисдикційний і як виключення неюристдикційний;

· здебільшого невичерпність цивільних прав, можливість їх здійснення самостійно і у будь-який момент, за виключенням випадків коли законом встановлене інше;

· застосування імперативів, як виключення із загального правила.

Як ми вважаємо, врегульовані цивільним правом відносини за ознакою їх визначеності можна поділити на дві групи: легальні – безпосередньо вказані у самому законі і доктринальні– вказані у наукових роботах представників науки цивільного права. Такий підхід відображає два напрямки правого регулювання цивільних відносин: на основі закону у широкому розумінні цього слова і на основі права. Такий підхід є слушним, але не безспірним, як й підходи до значення предмету цивільного права взагалі.

 Як вказано у ст.1 ЦКУ цивільним законодавством регулюються особисті немайнові і майнові відносини, що означені загальним терміном “цивільні відносини”.Отже термін “цивільні відносини”отримав легальне визначення і справа лише за тим, який його зміст.

Розмежуванняпредмету правового регулювання міжЦКУ і ГКУ проведено у ч.2 ст.1 ЦКУ та ст.4 ГКУ. Так до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Стаття 4 ГКУ встановлює, що не є предметом господарського права майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦКУ. Між тим, навіть попри використання для визначення предмету господарського права узагальнюючого терміну “господарські правовідносини” ми повинні все таки визнати, що основну їх основну складову все-таки складають майнові відносини. Інакше прийшлось би пристати на концепцію альтруїстичності господарської діяльності, що само по собі є нонсенсом.

Легальне визначення предмету правового регулювання цивільним правом і відмежування його від інших відносин зовсім не означає що доктринальні відносини не є цивільними. Це лише надає систематики врегульованих цивільним правом відносин, зумовлює структуру самого ЦКУ. Тому у подальшому ми й будемо розглядати ці відносини у визначеному законом порядку.

Перше місце серед відносин, що є предметом цивільного права надано особистим немайновим відносинам (ст.1 ЦКУ). Така увага до особистих немайнових відносинспричинена необхідністю розкріпачення особистості, підняття її ролі у суспільній практиці, підвищенні гарантій захищеності, увагою до творчих, само поважаючих себе і активний у соціальній і економічній сфері особистості. Це важливий етап переходу до диференційованої оцінки заслуг особистості на зміну домінуючій досі зрівнялівці. Юрист, що досконало знає право і вміє вчасно, ефективно, малозатратно і віртуозно застосовувати норми права для захисту прав своїх клієнтів не повинен отримувати стільки, скільки невіглас, лінивець, апріорщик і приспособленець.

Зазначимо, що у науці цивільного права дискусійним є питання про традиційні для цивільного права відносини – особисті немайнові. Одні вважали, що вони регулюються цивільним правом постільки поскільки пов’язані з майновими відносинами, а ті які навіть не пов’язані з майновими через притаманні їм властивості все таки піддаються цивільно-правовому регулюванню (В.П.Грибанов), інші наголошують, що особистим немайновим відносинам притаманні такі самі ознаки як і майновим (взаємооціночний характер М.Єгоров, юридична рівність їх учасників, майнова відокремленість і автономність волі О.А.Пушкін). Звертається увага на ту обставину, що через ці відносини проявляється індивідуалізація учасників цивільних правовідносин, здійснюється оцінка їх моральних і соціальних властивостей[13]. В.А.Тархов взагалі притримувався думки що особисті немайнові відносини складають самостійний предмет регулювання.

 Віддаючи повагу заслузі попередників, все-таки хочемо зазначити, що ці позиції були висловлені в ту пору, коли говорити про майновий характер особистих немайнових відносин можна було з певною долею абстрагування, з поправками на відому деформацію цих відносин. Їх цивільно-правове регулювання мало обмежений характер і здійснювалося на користь не окремих учасників, а суспільства в цілому. Ряд відносин приватного характеру були винесені за межі регулювання цивільним правом або регулювалися з певною долею адміністративного впливу.

Проте кожна епоха має певні свої стратегічні завдання, які слід вирішувати правовими засобами. Безсумнівно, що особисті немайнові відносини (виникає питання чи можуть вони у принципі бути майновими і якщо не можуть, то навіщо підкреслення їх немайнового характеру) є предметом регулювання цивільним правом і мають ряд особливостей. На наш погляд, вони повинні йменуватись просто особистими цивільними відносинами, що й попробуємо доказати у подальшому.

Не вдаючись в подальшу деталізацію дискусії з цього приводу слід зазначити що особисті немайнові відносини: їх об’єктами є особисті немайнові блага, полишені матеріального змісту, тісно зв’язані з особистістю є її атрибутом, в принципі є невідчужуваними і непередаваними, існують здебільше доти поки існує їх носій, не можуть бути предметом товарообігу. Ці відносини зв’язані з визнанням приналежності особі немайнових благ в силу самого народження (природні права), в силу створення і реєстрації (легалізацій ні права: право на фірмове найменування, на ім’я) чи і силу інших фактів об’єктивного (потеплілий від стихійного лиха) чи суб’єктивного (автор витвору науки, літератури чи мистецтва) характеру.

Для фізичної особи природні права виникають в силу народження і мають подвійну природу: є елементом правоздатності і одночасно суб’єктивним правом. Інші немайнові відносини для фізичних виникають внаслідок інших обставин.

Визначаючись у специфіці цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин слід встановити через які засоби це здійснюється. Виходячи з наведеного це встановлення індивідуалізації суб’єкта права, режиму недоторканості цих немайнових благ та наслідків їх порушення. Отже особистими немайновими є відносини, що виникають з приводу немайнових благ і спрямовані на індивідуалізацію особи через визначені формально і притаманні особі соціальні властивості.

Традиційно особисті немайнові відносини поділяються на дві групи:

- особисті немайнові не зв’язані з майном (честь, гідність, ім’я);

- особисті немайнові зв’язані з майном (авторство, право на зображення). Обґрунтуванням такого поділу слугувало право на отримання авторської винагороди за результати творчої праці. Але на сьогодні авторську винагороду отримують на підставі авторських, ліцензійних та інших договорів, перемог на конкурсах, рішень про присудження премій тощо. Безпосереднього права на винагороду на еквівалентно-оплатній основі лише з самого факту приналежності авторства не випливає. Виключення складають премії, конкурсні винагороди тощо. Але вони мають зовсім іншу правову природу. Тож поділ особистих немайнових прав на вказані групи втратив практичне значення і в умовах ринкової економіки і змін у сутності права інтелектуальної власності є необґрунтованим.

Особисті немайнові відносини найбільш широке і пряме регулювання спочатку отримали у Розділі 2 Конституції України, а вже потім у Книзі другій нового ЦКУ “Особисті немайнові права фізичної особи”. Крім цього норми про врегулювання особистих немайнових відносин містяться в інших кодифікованих і поточних актах цивільного законодавства.

Особисті немайнові відносини як предмет цивільного права характеризуються такими рисами:

- тісно зв’язані з певною фізичною або юридичною особою;

- є абсолютними і не передбачають їх динаміки. При порушенні цих відносин потерпіла особа може вимагати відшкодування заподіяної порушенням моральної шкоди;

- додатково ці правовідносини забезпечуються іншими галузями права: конституційним, адміністративним та іншими;

- як правило не можуть бути реалізовані іншими особами;

- не передбачають еквівалентності чи трансформації у інші відносини. 

 Найбільшу все-таки за питомою вагою і значення частину предмету цивільного права складають майнові відносини. Ми звертаємо увагу на те, що в умовах майнової відокремленості та домінування приватного інтересу мова вже йде не тільки про майнові відносини, а більше про речові відносини. Якщо майно, як особливий предмет може бути річчю, сукупністю речей, а також майновими правами і обов’язками то виникає потреба розрізняти речеві відносини і майнові відносини. Одне з них є первинним – річ, а друге похідне – майно і майнові права. Речеві права ще з часів римського цивільного права охоплюють декілька інститутів: володіння, право власності і права на чужі речі. Це положення знов рецепійоване у цивільному праві України і з цим слід рахуватися. В той же час кардинально міняти назву майнові відносини на речові недоцільно як з огляду на усталеності правових доктрин, так і можливості трактування окремої речі як різновиду майна.

У науці цивільного права слід виходити з того, що як зазначав Б.Б. Черепахін предмет і метод не може одночасно визначати галузеву приналежність норм права. Так, позитивне чи інше регулювання відносини власності здійснюється майже всіма галузями права. Але лише метод такого регулювання дає можливість вирізнити особливості формування поведінки учасників таких правовідносин.

В науковій і навчальній літературі намітилося ряд розбіжностей, які актуалізуються періодично у навчальних виданнях і рідких з цього приводу наукових роботах. Перше, що є суперечливим – сутність майнових відносин. Одні виходять з того, що вони є економічними (виробничими)[14], другі виходили з того що майнові вольові відносини і економічні об’єктивні відносини не можна ототожнювати і слід відмежовувати майнові відносини від матеріальних, виробничих і економічних[15], треті вважають, що поняття вище зазначених відносин и майнових відносин сторони однієї і тієї медалі та з різних сторін відображають властивості економічних відносин[16], четверті притримуються того, що майнові відносини складають лише частину економічних відносин, що отримали свою регламентацію в нормативних актах[17], четверті виходять з того, що економічні відносини поза вольовим виявленням є лише науковою абстракцією. Не дивлячись на те, що вони детерміновані економічними закономірностями вони все таки виникають між людьми як конкретні вольові акти поведінки (юридичні відносини). Компроміс цього підході проявляється у тому, що економічні відносини визнані змістовними, а правові їх формою, що у єдності складають єдине ціле[18]. Цього постулату здебільше притримуються цивілісти Харкова[19]. Інша прагматична позиція виходить з того, що майнові відносини виникають з приводу всього, що має ціну і може бути предметом товарообігу.

Друга проблема, що дискутується – специфіка майнових відносин, що регулюються цивільним правом. Чи то майнова самостійність суб’єктів цивільного права (Братусь С.М.), чи майново-розпорядча самостійність учасників майнових відносин (Алексеєв С.С.), чи рівність учасників цих відносин (Ю.К.Толстой), чи відокремленість майна в обігу (Дозорцев В.А.), чи вартісний характер майнових відносин (Єгоров М.), чи рівність учасників цивільних відносин, їх майнова відокремленість та автономність волі[20] взяті разом (М.М. Сібільов)[21].

Між тим сучасне право і зокрема цивільне характеризується сутнісними змінами в його предметі. Це спричинено процесами глобалізації і гуманізації. Внаслідок цього економічні за своєю суттю відносини повинні регулюватися однаково на всьому економічному (інвестиційному) просторі. В іншому разі приток інвестицій у слаборозвинені країни і зокрема Україну буде вельми проблематичним, що призведе до подальшого її збіднення.

Різко зростає значення речових відносин. В умовах конкурентності економіка і споживчий її сектор стає інтелектуалізованим (залежним від інтелектуального продукту).

Сучасна антропологізація правової дійсності призвела до появи правової (юридичної) людини. Звідси основне завдання правового регулювання відносин у приватній сфері – визначення його предмета таким чином, щоб максимально забезпечити можливість реалізації людини її прав і охоронюваних законом інтересів. При цьому слід досягти балансу інтересів окремих людей між собою, їх об’єднань з інтересами окремою людини, інтересів людини і громадянського суспільства[22]. Не слід забувати і про інтереси держави та органів місцевого самоуправління.

Разом з тим в межах майнових відносин виділені речеві (відносини власності і інші відносини майнового характеру), відносини економічного обігу, що складаються у зв’язку з рухом матеріальних цінностей від однієї особи до іншої[23].

З огляду на це цивільне право регулює не просто майнові відносини, а речові у тих випадках коли щодо них є певний приватний інтерес у носіїв суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Інтерес особи може полягати або у найбільш повних (набути право власності на земельну ділянку) чи обмежених правах на річ чи її використання (пройти по земельній ділянці, що належить іншій особі). Слід зазначити, що речові відносини характеризують лише цивільне право. Інші галузі права ще не розширили свій предмет їх регулюванням чи захистом.

Майнові відносини як предмет цивільного права є проявом загальних речових відносин і регулюються ним постільки поскільки до речі проявляє чи повинен проявляти інтерес її власник, через право можна впливати на поведінку цього суб’єкта, встановлюючи правовий режим речі. Крім цього сучасна людина у своїй поведінці, становищі і місці у суспільстві детермінована своїми майновими можливостями. На це треба звертати увагу, але не наполягати агресивно і думати про наслідки культивування ідола “золотого тельця”.

Характерними рисами врегульованих цивільних правом майнових відносин є:

- виникають на засадах майнової відокремленості  їх учасників, які у своєму інтересі володіють і користуються цим майном несуть тягар цього володіння, на підставах вільного волевиявлення розпоряджаються, та відповідають своїм майном за порушення зобов’язань приватного характеру чи учинення публічних деліктів;

- за загальним правилом є еквівалентно-вартісними, що зумовлює товарообіг, стабілізацію матеріальних цінностей і ринкових механізмів (індексів, курсів тощо);

- учасники цих відносин є рівними, незалежними один від одного на засадах влади-підкорення, що надає їм можливості визначати умови динаміки (переходу до інших осіб) майна.

Англо-американська доктрина права виходить з того, що до майна відноситься все те, що має ціну. Такий прагматичний підхід заслуговує уваги з огляду на запозичення та інтеграційні процеси та концепцію адаптації. В загалі майнові відносини і відображають здебільше прагматизм, виховують бережливість і господарність, повагу до чужого майна і чужих прав. Недбайливість до свого майна, неповага до чужого майна мають свої негативні наслідки.

Майнові відносини – вольові відносини, в яких результати виробничих відносин виражаються як відносини між особами з їх приналежності одним і відчуженості від інших чи переходу від одних осіб до інших. Загалом це відносини між людьми з приводу речі, майна чи майнових прав. З огляду на це доцільно йменувати ці відносини речовими. Речові відносини поділяються на відносини володіння, відносини власності і сервітутні відносини (відносини стосовно обмеженого користування чужою річчю).

За змістом майнові відносини поділяються на:

1. зв’язані з приналежністю майна (статика): відносини власності і відносини з обмеженим правом на чужі речі (речові права);

2. зв’язані з переходом речей чи майна від одних осіб до інших (динаміка) на підставах договору, взяття цих відносин під охорону закону, делікту, безпідставного збагачення чи збереження майна за рахунок інших осіб, спадкування;

3. зв’язані з реалізацією права майнових вимог. Так учасник акціонерного товариства не є власником складочного в принципі майна і не може вимагати повернення в натурі внесеного внеску у створення статутного фонду при виході. Він має майнові вимоги: вимагати отримання певної частини прибутку, уступити своє право вимоги у встановленому засновницькими документами порядку іншим особам. Отримати свій внесок назад він може у виключному випадку: при ліквідації акціонерного товариства, або за наявності рішення його загальних зборів про викуп належних акціонеру акцій. Інша справа що акціонер є власником акцій. Якщо ці акції прості то він у будь-який час може їх реалізувати і отримати курсову вартість акцій як цінних паперів.

В умовах ринкової економіки відносини з реалізації прав вимог теж стали предметом правового регулювання приватним правом. Вони характерні не тільки у сфері підприємництва. Так права вимог виникають у силу застави, приналежності прав інтелектуальної власності (вимагати від інших осіб не порушувати майнового права володільця). При тому відносини інтелектуальної власності виділяються поволі в окремий вид, що має інший зміст чим відносини власності взагалі.

    Другу групу врегульованих цивільним правом відносин, складають так названі нами доктринальні відносини. Вони вказані у наукових роботах. Так, до предмету цивільного права відносять і деякіорганізаційні відносини (засновницький договір, процедуру укладання договорів, корпоративне управління[24]). О.А. Красавчиков визначав їх як побудовані на засадах координації або субординації соціальні зв’язки, що спрямовані на упорядкування (нормалізацію) інших суспільних відносин, дії їх учасників або на формування соціальних утворень[25]. При тому виділяв організаційно-зумовлюючі відносини в результаті який у подальшому виникають (зав’язуються) інші відносини, організаційно-делегуючі по наділенню інших осіб певними повноваженнями для здійснення прав інших осіб (вибори делегатів, передання делегувальних повноважень в корпоративних структурах, представництво), організаційно-контрольні на підставі яких здійснюється контроль однієї особи іншою (архітектурний нагляд, нагляд замовника чи уповноваженої ним особи у договорі будівельного підряду), організаційно-інформаційні на підставі яких сторони обмінюються певного роду інформацією (договір про співпрацю)[26]. Навіть попри те, що відносини з господарювання відійшли до предмету господарського права організаційні відносини мають місце у цивільному праві.

Не дивлячись на те, що здебільшого теза про ці відносини у навчальній літературі не підтримується з появою підприємництва, свободи договору, розвитком інформаційних відносин, появою внутрігосподарських відносин приватного характеру організаційні відносини мають право на існування не тільки в межах адміністративного права.

В предмет цивільного права також включаються інші відносини. До них відносяться відносини з реалізації прав вимог (припинити недобросовісну конкуренцію, обмежити свою частку на ринку тощо. Ці відносини лише віднаходять свої специфіку та регулювання[27].

Безсумнівно, що з стабілізацією предмету правового регулюванням цивільним правом виникне більший інтерес до дослідження цієї проблематики і виявленні інших, врегульованих цивільним правом відносин.

Метод цивільного права

Загальноприйнято,щометодправового регулювання - система специфічних способів, засобів, прийомів через які право як регулятор суспільних відносин впливає на його суб’єктів і заставляє їх учиняти юридично значимі дії таким чином, що вони вписуються у диспозицію норм права є зрозумілими і стикуються з іншими правовими інститутами. Ці засоби, способи, методи та форми впливають на суб’єктів через норми права, де встановлюється ідеальна і бажана модель правила поведінки учасників конкретних правовідносин, що наділені певними суб’єктивними правами і юридичними обв’язками.

Одна справа використовувати засоби впливу на суб’єктів у відносинах публічного права де одна сторона наділена компетенцією і має переваги перед іншою стороною і панує владно-розпорядча ідеологія, то інша справа коли учасники приватних правовідносин є рівними. Тут метод влади-підкорення не спрацьовує.

Цивільно-правовий метод – спосіб впливу на формування і розвиток суспільних відносин заснований на постулаті, дозволене все те, що не заборонене законом. Тож загальнодозвільний порядок визначення виду, міри і засобів реалізації своєї юридично значимої поведінки у цивільному праві заснований на засадах юридичної рівності, диспозитивності та ініціативності. Учасники цих відносин наділяються певними правовими якостями для правомочностей і можливістю самостійно обирати правові засоби для задоволення своїх потреб і інтересів. Уже в ст. 1 ЦКУ зазначено, що цивільні відносини визнаються такими постільки, поскільки вони засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Як стосовно предмета так і щодо методу регулювання цивільно-правових відносин в літературі склалось ряд точок зору. Більшість цивілістів виходить з того, що цивільному праву не властивий один і чітко визначений метод. Навпроти інші виходять з запровадженого Й.О. Покровським методу юридичного децентралізму[28] і вважають, що цивільному праву властива не множинність методів, а єдиний метод, що характеризується рядом ознак В.Ф.Яковлєв, О.А. Пушкін, С.С.Алексеєв. Навпроти М.Єгоров висловився за те, такий підхід відображає лише зміст цивільно-правової форми, а характерним для цивільного права повинен бути лише один метод – рівність сторін.

Не менш цікавим є дискусія стосовно метода правового регулювання взагалі. Більшість виходять з того, що галузеву приналежність норм визначає як предмет так і метод. Другі слушно звертаються до класичних (незаіделогізованих) робіт і відзначають, що предмет правового регулювання може бути тотожнім для багатьох галузей права. Так, майнові відносини як прояв базисних безпосередньо або опосередковано регулюються майже всіма галузями права. Так Б.Б. Черепахін відстоював думку, що лише метод формування поведінки їх суб’єктів надає можливість визначити галузеву приналежність в межах:

а) права взагалі (примус для публічного, диспозитивність – для приватного);

б) супергалузі права. Так диспозитивність приватного права має свої допоміжні засоби впливу на поведінку учасників правовідносин. Серед них звертається увага на рівність сторін;

в) підгалузі права.

Заслуговує уваги пропозиція розглядати метод правового регулювання через характер правового становища учасників регульованих відносин, особливості виникнення правових відносин між ними, специфіку вирішення конфліктів між учасниками правовідносин, особливості засобів примусу до правопорушників[29].

Але рівність сторін у цивільних правовідносинах не що інше як певна абстракція. Здебільшого у цивільних відносинах сторони мають не рівні права і обов’язки, а взаємокореспондовані суб’єктивні права і юридичні обов’язки. В іншому разі потреби і у рівних правах і обов’язках не виникало. Єдине виключення з цього правила є відносини колективістського характеру, спільна власність, корпоративні відносини, договір про спільну діяльність. В них дійсно учасники таких правовідносин мають рівні суб’єктивні права і юридичні обов’язки. У всіх інших випадках вони є взаємокореспондованими: носій суб’єктивного права має вимогу до носія юридичного обов’язку.  

Можна погодитися і з тим, що рівність учасників цивільних правовідносин полягає у визнанні рівних правових можливостей їх учасників у забезпеченні своїх прав і законних інтересів. Але за таких обставин можна говорити про вміле маніпулювання правовою матерією. Рівність і дійсно рівність проявляється до моменту вступу у цивільні правовідносини, як оціночна категорія для визначення можливої вигоди чи втрат від вступу у відносини і виборі інструментарію забезпечення своїх інтересів. Так при намірі придбати потриманий автомобіль крім звичайного тягаря власності і пов’язаних з тим ризиків слід враховувати збільшення витрат на його утримання, неотримання належного комфорту, можливість бути обманутим в його якості (купити вміло відреставрований автомобіль, що побував у агресивному середовищі (морській воді), помилитись у дійсній вартості тощо. Цивільне право враховує ці особливості через інститут позовної давності.

Імпонує підхід до визначення особливостей цивільно-правового методу регулювання відносин через ознаки що впливають на:

- характер правового становища учасників цивільних правовідносин;

- особливості підстав виникнення правовідносин;

- специфіку вирішення правових конфліктів;

- особливість засобів примусу до правопорушників[30].

Правове становище учасників цивільних правовідносин визначається характером цих відносин та їх предметом. Домінування майнових відносин між рівними їх товарно-вартісні засади зумовлюють майнову самостійність. Особиста свобода та майнова самостійність є запорукою рівності при вступі у цивільні правовідносини. Визнання необхідності безперешкодного здійснення природних і суб’єктивних цивільних прав потребує адекватного правової охорони і захисту прав і законних інтересів в разі їх порушення. Ст. 16 ЦКУ вказує на способи захисту цивільних прав, які можуть застосовуватися залежно від об’єктів і характеру порушення права. Цивільна відповідальність здебільше має майновий характер і спрямована на компенсацію збитків чи шкоди на основі принципу повного відшкодування. Навіть при захисті немайнових прав застосовуються компенсаторні засади - через сплату грошей для того щоб ними як би “загладити” моральну шкоду.

 Як і предмет цивільно-правового метод слід поділити на дві групи: легальні і доктринальні риси методу цивільного права. До перших згідно ст.1 ЦКУ відноситься юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність учасників цивільних правовідносин. У тому порядку ми й їх розглянемо.

Юридична рівністьпроявляється в рівних підставах виникнення, зміни та припинення правового зв’язку між учасниками незалежно від їх матеріального й соціального становища, інших правових зв’язків, можливостях захищати порушені суб’єктивні права і охоронювані законом інтереси, підставах притягнення до цивільно-правової відповідальності. Крім цього у відносинах особистого немайнового характеру, рівносторонніх відносинах корпоративного характеру, спільній власності там дійсно проявляється рівність учасників цивільних правовідносин.

Вільне волевиявленнязасноване на автономії волі і диспозитивності проявляється у здатності самостійно та вільно формувати (моделювати) свою волю і виражати волевиявлення. Ця воля відображає нормальні розумові процеси, які можуть бути виражені у діях чи бездіяльності і адекватно сприйматися іншими учасниками цивільних правовідносин. Так звані девіантні акти поведінки не є нормальними.

Волевиявлення здебільшого детерміноване потребами учасника цивільних правовідносин, стандартизованими юридичними фактами і формалізовані у диспозиції норми права.

Примус до волевиявлення не допускається, за винятком передбачених законом випадків.

Майнова самостійністьзумовлена здебільше майновим характером більшості цивільних правовідносин, компенсаторними засадами цивільно-правової відповідальності. Майнова самостійність учасників цивільних правовідносин є гарантом належного виконання їх обов’язків.

Доктринальними рисами цивільно-правового метода є:

1. взаємокореспондованість суб’єктивних прав і юридичних обов’язків учасників правовідносин;

2.   ініціативністьбільшості цивільно-правових зв’язків передбачає вміння їх моделювати з користю для себе, обирати найбільш сприятливий момент їх виникнення, засоби забезпечення, строк існування тощо;

3. судовий змагальний порядок захисту порушених правпроявляється в матеріальному і процесуальному праві. Здебільше при порушенні суб’єктивного права особа має право звернутися в суд, самостійно чи з допомогою професіонала сформувати свої вимоги, задіяти механізми їх забезпечення (вимагати накласти арешт на майно відповідача), пред’явити необхідні докази правомірності своїх вимог;

4. компенсаторність цивільно-правових санкцій проявляється в тому, що цивільно-правова відповідальність переслідує мету відновити майновий стан потерпілої від правопорушення особи. У зв’язку з тим конфіскаційні за своєю суттю санкції (одностороння реституція допущення реституції) винесено за межі цивільного права.

Не застосовується у цивільному праві і кумулятивна відповідальність (кратна щодо розміру завданого збитку).

Принципи цивільного права

Цивільне право на рівні позитивного права оперує декількома категоріями загально методологічного впливу на цивільне законодавство:

- загальний підхід про верховенство права (ст. 8 Конституції України);

-  чотири визначальні свободи: руху товарів, послуг, капіталу і людей як критерії вступу України в Європейський Союз;

- свободу від утиску і загальні засади про те, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ч.1 ст.19 Конституції України);

- визначальні ознаки цивільних відносин – заснованість на юридичній рівності, вільному волевиявлені, майновій самостійності їхт учасників (ст.1 ЦКУ);

- загальні засади цивільного права (ст. 3 ЦКУ);

- принципи цивільного права, що є традиційним напрямком і підтримується в науковій літературі. Загальноприйнято, що принципи права – основні його ідеї та засади, що мають внаслідок їх законодавчого закріплення в нормах права загальнообов’язковий характер. Вони визначають сутність самих відносин та їх соціальну спрямованість, галузеві особливості правового регулювання, що сприяє однорідності розуміння сенсу правових норм, їх єдиному правозастосуванню. Крім цього принципи права використовуються при усунення прогалин в праві і застосування норми за аналогією права, що важливо для цивільного права внаслідок його динамічності і підверженості змінам в економічній і соціальній дійсності. Цивільне право внаслідок цього стикається з такими ситуаціями коли не виникає сумнівів у тому, що дані відносини є цивільними, але норми права на основі який можна врегулювати відносини, а тим більше, спір сторін – відсутні. Цивільне право не може врегулювати всі без виключення відносини. Практика йде попереду і виникають такі відносини, які не урегульовані нормами права. Так, з появою нових інформаційних технологій виникла потреба в урегулювання так званих комп’ютерних правочинів.

Дозвільний характер цивільно-правового регулювання сприяє прояву ініціативи учасників цивільних правовідносин. До тих пір поки не були врегульовані довірчі (трастові) відносини це призвело до зловживання з боку ініціаторів створення довірчих товариств. Так звані засновані на вільному волевиявленні фізичних осіб “пірамідні” способи наживи постійно призводять до соціальних потрясінь. Вони повинні бути унеможливлені.

В науці цивільного права теорія його принципів висвітлюється неоднозначно: від тенденції до ототожнювання методу і принципів цивільного права, ототожнювання принципів цивільного законодавства і права, до моделювання нових підходів. Здебільше це проявляється у навчальних виданнях. Досі відома лише одна фундаментальна наукова робота з цього питання Г.В. Свердлика. Ми пропонуємо теж одне із можливих бачень цього вкрай важливого для науки і практики питання.

 В цивілістиці просліжується позиція, що принципи цивільного права виконують дві функції. Перша – вираження основних ідей галузі права, що зумовлюють напрямок її розвитку, основні вимоги до розроблюваний та прийнятих нормативних актів, їх застосування у правозастосувальній практиці, та поведінці учасників цивільних правовідносин[31]. Принципы відображають реальний стан суспільних відносин, як об’єктивних за своєю природою[32]. В принципах ввідображається не тільки соціально-економічна основа, але й загальнолюдські цінності.[33] О.С. Йоффе наполягав, що принципи цивільного права виражають природу (на тот момент- соціалістичну) держави.[34] В.Ф. Яковлєв вказує, що принципи відрізняють однугалузь права від іншої і в концентрованому виді відображають соціально-економічну сутність врегульованих відносин і економічну політику держави стосовно до цих відносин.[35]

Друга функція принципів цивільного права проявляється у безпосередньому регулюванні суспільних відносин. Так відповідно ч.2 ст. 8 ЦК України при неможливості використати аналогию закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного  законодавства (аналогія права). Оскільки деякі з засад цивільного права та принципи пересікаються у своїй змістовній частині то вони застосовуються для регулювання цивільних правовідносин  «без специального нормативного оформления»[36].  

 З введенням у ЦК статті засади цивільного законодавства появилась підстава для розмежування власне засад та принципів  галузі права. Тож якщо поняття цивільного права ширше чим поняття цивільного законодавства то можливі певні відхилення від основних правових ідей, що ставлять кістяк цивільного законодавства і цивільного права.

В зв’язку з тим виникла проблема термінологічного розмежування змісту принципи цивільного права та засад цивільного права. Так Н.П. Асланян виходить з того, що нема підстав для ототожнення цих категорій за онтологічними та гносеологічними критеріями. Засади – основи буття та певної правової дійсності, принципи – основи науки. Тому до засад цивільного права вона відносить економіку, саму людину, супільство. Вона виходить з того, що нема підстав ототожнювати принципи та засади цивільного права. Виділяються засади в право утворенні, історичні, догматичні та правові. Для людини основними засадами є свобода.

Свобода суб’єкта уцивільного права проявляється у загальному підході до регулювання цивільних правовідносин: дозволене все те.що не заборонене законом. З ним органічно поєднаний з категорія свободи. Проте цивільне право допускає виникнення права й на те та таким чином, що суперечить чинному законодавству. Мова йде про визнання набувальної давності на майно, що набуте за нікчемними правочинами.

В ст. 3 ЦКУ загальними засадами цивільного законодавства визнані:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України і законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність[37].