Український парламентаризм: історія становлення і сучасний етап розвитку.

У спеціальній літературі поняття "парламентаризм" використовується для опису такої форми організації державної влади, якій притаманне провідне положення парламенту в системі вищих органів держави, наявність парламентського способу формування уряду а також функціонування механізмів відповідальності виконавчої влади в особі її найвищого органу перед парламентом.

Парламентаризм характеризують також розвинені форми контролю парламенту за органами виконавчої влади та як їх наслідок - можливість парламенту достроково припинити повноваження уряду. Одночасно і уряд в умовах парламентаризму впливає на орган законодавчої влади за допомогою належного йому права законодавчої ініціативи, якому надається пріоритет; міністри мають право вимагати, щоб їх заслухали на засіданні сесії парламенту, уряд активно бере участь у законодавчому процесі на всіх його етапах і здійснює суттєвий вплив на порядок проходження законопроектів і голосування по них .

Таким чином, парламентаризм в якості обов'язкової умови припускає наявність механізмів тісної та конструктивної взаємодії парламенту і уряду, відсутність таких механізмів свідчить нежиттєздатність парламентаризму і веде до його заміни більш централізованими формами організації влади. Тому важливим критерієм реальності парламентаризму є стабільність і ефективність організації виконавчої влади а також тісний функціональний зв'язок між парламентом та утворюваних нею урядом. Більш того, в умовах парламентаризму конструктивна взаємодія парламенту та уряду є принциповим питанням досягнення стабільності та легітимності влади взагалі.

У сучасних розвинених республіках парламентаризм представлений в його класичному і раціоналізована формі. Класичному парламентаризму відповідає класична парламентська республіка, раціоналізованого - організація механізму влади в змішаної республіканської форми правління.

Відомо, що в перехідні періоди розвитку державності, коли існує особлива необхідність оперативного прийняття рішень та коли успіх демократичних перетворень, в силу нерозвиненості інститутів демократії в середовищі громадянського суспільства, в значній мірі залежить від особистих характеристик глави держави і його оточення, чого не можуть забезпечити парламентарні форми правління, найбільш ефективні президентські республіки. Парламентаризм, зате, характеризує стабільні періоди розвитку державності. Одночасно він є важливою гарантією збереження демократії. Вважається, що у стабільні періоди президентська форма правління (як і наближені до неї президентсько-парламентарної республіки) стає невиправданою, оскільки всі її потенційні переваги не компенсують прихованої в ній загрози для демократії. Але парламентаризм - це "привілей" для країн із розвиненим, політично структурованим громадянським суспільством, заможним середнім класом і розвиненою партійною системою. За відсутності згаданих умов парламентаризм демонструє нежиттєздатність і, як показує політична практика, в ситуації системної кризи зазвичай трансформується в напрямі утвердження президенціалізму як форми правління.

Разом з тим, президентська форма правління в умовах нерозвиненої партійної системи - одна із найбільш невдалих конструкцій влади, як через відсутність ефективних інструментів контролю громадянського суспільства за владою, так і з огляду на її неспроможність бути відповідальною, проводити конструктивну, цілісну і послідовно політику, яка б відображала реальні суспільні інтереси. Адже мало контрольована одноосібна влада глави держави як гарантія демократії - це виключення з правила. А правило полягає в тому, що така влада звичайно авторитарна.

У перше десятиліття своєї незалежності Україна як посттоталітарна держава, по суті, була позбавлена ​​альтернатив у виборі форми правління. Відсутність розвиненого громадянського суспільства (і його атрибуту - середнього класу), відповідної йому (громадянському суспільству) усталеною партійної системи з потужними центристськими партіями визначали всю нереальність спроб запровадження парламентарної або будь-якого з наближених до неї різновидів змішаної республіки. Аж впритул до "помаранчевої революції" в Україні були відсутні умови, які б забезпечили успіх реформи механізму влади засобом переходу до більш децентралізованої форми правління, тобто до парламентаризму.

Президентсько-парламентська форма правління, суперечливо змодельована в Основному Законі України в редакції від 28 червня 1996 р. мала свої потенційні переваги, які відсутні у змішаних парламентарно-президентських і парламентарних республіках: принцип одноосібного керівництва, який в ситуації низької функціональної ефективності Верховної Ради України міг здійснюватися Президентом України у виконавчій сфері, повинен був відігравати важливу стабілізуючу роль в умовах перехідного суспільства. Однак у період президентства Л. Кучми президентсько-парламентська форма правління в Україні виявила свої гірші а не кращі потенційні риси, чим остаточно скомпрометувала себе і прискорила конституційну реформу.

Поправки до Конституції України від 8 грудня 2004 р. ввели змішану парламентарно-президентську форму правління. Однак уже перший досвід функціонування цієї конструкції влади в Україні засвідчив наявність серйозних ускладнень у здійсненні конституційних повноважень окремих вищих органів влади, небезпечно низький рівень легітимності їхніх дій, спробу окремих владних структур вийти за межі окресленої Основним Законом сфери їхньої компетенції, вдаватися до власного суб'єкт об'єктивного тлумачення норм Конституції України, цинічно використати існуючі проблеми в організації механізму влади у власних інтересах. Зокрема, діяльність Верховної Ради України п'ятого та шостого скликань, а точніше, відповідних коаліційних більшості, що уособлювали Верховну Раду України, важко назвати успішною. У Парламенті обох скликань коаліційна більшість була надто ситуативною, внутрішньо неконсолідованої, нездатною до узгоджених, системним та ефективним діям.