Історико-культурні рекреаційні ресурси

Існує досить велика кількість визначень поняття історико-культурних ресурсів, але слід зазначити головне: більшістю науковців вони обов’язково виділяються в окрему групу рекреаційних ресурсів і займають провідне місце при визначенні потенційної придатності території щодо розвитку рекреації. 

Історико-культурні рекреаційні ресурси – це історичні особливості, об’єкти та явища матеріальної і духовної культури, які були створені в процесі історичного розвитку і створюються в сучасних умовах, певної території і можуть бути використані для задоволення духовних, пізнавальних та інтелектуальних рекреаційних потреб.

Класифікувати історико-культурні ресурси можна за декількома ознаками:

• за генезисом: матеріальні і духовні;

• за рухомістю: рухомі й нерухомі

Матеріальні охоплюють сукупність засобів виробництва й інших матеріальних цінностей суспільства на кожній історичній стадії його розвитку, а духовні − сукупність досягнень суспільства в освіті, науці, мистецтві, літературі, в організації державного й суспільного життя, у праці й побуті.

Фактично не вся спадщина минулого належить до історико-культурних рекреаційних ресурсів: до них прийнято зараховувати тільки ті культурно-історичні об'єкти, які науковими методами досліджені й оцінені як такі, що мають суспільне значення й можуть бути використані при існуючих технічних і матеріальних можливостях для задоволення рекреаційної потреби деякоївеликої кількості людей протягом певного часу.

Серед культурно-історичних об'єктів провідна роль належить пам'яткам історії й культури, які відрізняються найбільшою привабливістю й на цій основі служать головним засобом задоволення культурно-пізнавальних потреб. 

Пам'ятками історії й культури є спорудження, пам'ятні місця й предмети, пов'язані з історичними подіями в житті народу, з розвитком суспільства й держави, добутку матеріальної й духовної творчості, що представляють історичну, наукову, художню або іншу культурну цінність.

Наукова класифікація пам'яток відбиває сформований порядок і форми державного обліку цього виду ресурсів, потреби практики й має на увазі специфіку кожного виду. Залежно від їхніх основних ознак пам’ятки історії й культури підрозділяються  на п'ять основних видів: історії, археології, містобудування й архітектури, мистецтва, документальні пам’ятки. 

Найбільш типові об'єкти по кожному виду пам’яток. Так, до пам'яток історії можуть бути віднесені будівлі/споруди, пам'ятні місця  й предмети, пов'язані з найважливішими історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства й держави, революційним рухом, визвольним рухом, війнами, а також із розвитком науки й техніки, культури й побуту народу, з життям видатних політичних, державних діячів, народних героїв, діячів науки, літератури й мистецтва.

Пам’ятки археології − це городища, кургани древніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, древні місця поховань, кам'яні статуї, наскельні зображення, стародавні предмети, ділянки історико-культурного шару древніх населених пунктів.

Найбільш характерні для пам’яток містобудування й архітектуринаступні об'єкти: архітектурні ансамблі й комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки древнього планування й забудови міст та інших населених пунктів, спорудження цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, а також пов'язані з ними добутки монументального та садово-паркового мистецтва.

До пам’яток мистецтва належать добутки монументального, образотворчого, декоративно-прикладного й інших видів мистецтва.

Документальні пам’ятки − це акти органів державної влади й органів державного керування інші письмові й графічні документи, кінофотодокументи й звукозаписи, а також древні й інші рукописи й архіви, записи фольклору й музики, рідкі друковані видання.

Групу нерухомих історико-культурних ресурсів складають пам’ятки історії, містобудування й архітектури, археології й монументального мистецтва, інші спорудження, у тому числі й ті пам’ятки мистецтва, які становлять невід'ємну частину архітектури. З позицій пізнавально-культурної рекреації важлива та обставина, що об'єкти цієї групи являють собою самостійні одиночні або групові утворення.

До групи рухомих історико-культурних ресурсів належать пам’ятки мистецтва, археологічні знахідки, мінералогічні, ботанічні й зоологічні колекції, документальні пам’ятки й інші речі, предмети й документи, які можналегко переміщати. 

Споживання рекреаційних ресурсів цієї групи пов'язане з відвідуванням музеїв, бібліотек і архівів, де вони звичайно концентруються.

Окрім вище розглянутих видів історико-культурних ресурсів визначають ще й категорії подієвих ресурсів, етнографічних ресурсів, біографо-соціальних ресурсів.

Категорія подієвих ресурсів стала виділятися порівняно недавно, поряд із формуванням цього спеціалізованого виду туризму, зростанням кількості різного роду культурних подій, які мають ярко виражений рекреаційний – пізнавальний, розважальний, відпочинковий характер. Тому ця категорія ресурсів ще є недостатньо дослідженою і розвиненою.

У загальному сенсі до подієвих ресурсів належать масові заходи культурно-розважального характеру: карнавали, конкурси, фестивалі, ралі, виступи відомих музичних і театральних колективів, різноманітні свята, наприклад Дні міст, ярмарки й т. ін. 

Етнографічні ресурси – традиційна складова історико-культурного потенціалу, проте останнім часом стала відігравати більш важливу роль унаслідок підвищення національної свідомості суспільства, введення спеціалізованих освітніх програм у загальноосвітніх навчальних закладах.

 До етнографічних ресурсів, як уже зазначалося вище, входять різнорідні групи

ресурсів, які в цілому утворюють єдину тканину неповторної самобутності й національного колориту.

До таких ресурсів належать традиції, обряди, свята, народні промисли, національну кухню, традиційні житла, одяг, танці й ін.

Біографо-соціальні ресурси – специфічна складова історико-культурнихресурсів (категорії «пам’ятки історії»), яка об’єднує об’єкти та місцевості, пов’язані з певним життєвим циклом (епізодом) тієї чи іншої видатної особи [народження, діяльність, перебування, смерть (загибель), поховання].

До історико-культурних рекреаційних ресурсів також належать і культурні установи, які задовольняють відповідні рекреаційні потреби як місцевих рекреантів так і туристів, а саме музеї, картинні галереї, виставкові зали, які спеціалізуються на збереженні, демонстрації і пропаганді витворів мистецтва, науки, техніки та ін.; театри, кіно-концертні зали; філармонії; планетарії; цирки та ін.

Музей – постійно діюча некомерційна установа культури, яка створена для збереження, вивчення і публічного представлення музейних предметів і музейних колекцій. Виділяються наступні групи музеїв: художні, мистецтвознавчі, літературні, архітектурні, природничо-наукові, технічні,галузеві, комплексні.

Методи оцінки історико-культурних ресурсів

Основними характеристиками для оцінки історико-культурних ресурсів є:

• інформативність;

• атрактивність;

• місце у світовій і вітчизняній культурі;

• стійкість/ємність культурного комплексу;

• стабільність.

Інформативність культурно-історичних об'єктів для рекреаційних цілей може бути виміряна кількістю необхідного й достатнього часу на їхній огляд. Для визначення часу огляду об'єкта необхідно оцінити об'єкт за 2 ознаками: ступінь організації об'єкта для показу й місце положення екскурсантів щодо об'єкта огляду. 

За ступенем організації об'єкти підрозділяються на спеціально організовані й не організовані для показу. Організовані об'єкти вимагають більше часу для огляду, тому що вони є метою огляду й становлять основу для проведення екскурсій. Неорганізовані об'єкти використовуються для надання супутньої екскурсійної інформації, охоплюються одним поглядом без детального розгляду. 

За місцем положення об'єкти підрозділяються на інтер’єрні (внутрішній огляд об'єкта) й екстер'єрні (зовнішній огляд об'єкта). Сумарний час огляду екстер'єрних об'єктів завжди більший від часу огляду інтер’єрних об'єктів (за винятком музеїв і подібних установ).

Атрактивність культурних комплексів визначається їх художньою й історичною цінністю, модою й доступністю місць попиту для широкогокола рекреантів.

Ранжування культурних комплексів за їх місцем у світовій і вітчизняній культурі виробляється експертним шляхом: установлюються об'єкти місцевого, районного, регіонального, національного й всесвітнього значення.

Сукупність природних й антропогенних об'єктів і породжуваних ними факторів оздоровчої, культурної й іншої властивості, здатних викликати туристський інтерес, називається національним надбанням.

Особливу значимість мають об'єкти, включені ЮНЕСКО до Списку Всесвітньої природної й культурної спадщини, до якого можуть належати:

• природні пам’ятки, що складаються з фізичних і біологічних утворень або груп таких утворень, котрі мають значну універсальну цінність із погляду естетики й науки; 

• геологічні, фізіографічні утворення й точно обмежені зони, що представляють ареал розповсюдження видів тварин і рослин, які перебувають під загрозою знищення; мають значну універсальну цінність із погляду науки або консервації; 

• природні визначні місця або строго обмежені природні зони, що мають цінність із погляду науки, консервації або природної краси; 

• пам’ятки (витвори архітектури, монументальної скульптури та живопису, елементи й структури археологічного характеру, написи, печерніпоселення й групи елементів, які мають значну універсальну цінність із погляду історії, науки або мистецтва); 

• ансамблі (групи ізольованих або об'єднаних будівель архітектури, єдність або зв'язок із пейзажем яких представляє видатну універсальну цінність із погляду історії, науки або мистецтва), визначні місця (об'єкти, які являють собою результат діяльності людських рук або спільні витвори природи й людини, а також зони, в т.ч. археологічні визначні місця, які мають значну цінність із точки зору історії, естетики, етнології або антропології).

Для культурних комплексів, як і для природних, важливими характеристиками є стійкість (ємність) та стабільність.

Стійкістю до рекреаційних навантажень історико-культурних комплексів є потік рекреантів, що його може витримати даний культурний комплекс. 

Стабільність історико-культурного комплексу визначається його відповідністю ціннісним критеріям, що сформувалися в населення і пов'язана із тривалістю інтересу рекреантів до даного культурного об'єкта.

Основними напрямами оцінки історико-культурних комплексів є визначення їх потенціалу та бальна оцінка пізнавальної цінності. Розвиток саме цих видів оцінювання обумовлюється об’єктивними факторами і практичною спрямованістю даних оцінок. Так, об’єктивно, що лише кількісні показники наявності історико-культурних об’єктів не дають уяви про рівень їх пізнавальної цінності й привабливості, а також про їх придатність для організації пізнавальних рекреаційних занять або включення  у відповідні туристські маршрути.

Так само важливим показником є потенційна пропускна спроможність відповідних історико-культурних об’єктів, яка визначається тією кількістю відвідувачів, яку може прийняти певний історико-культурнийкомплекс (об’єкт) за певний відрізок часу.

Бальна оцінка історико-культурних ресурсів проводиться як по певних територіальних одиницях, так і по окремих складових історико-культурних ресурсів.

Історико-культурні ресурси України відзначаються великою різноманітністю і включають в себе об’єкти по всіх описаних вище класифікаційних групах.

В Україні налічується близько 53,6 тис. історико-культурних пам'яток, із яких 12 тис. становлять інтерес як об'єкти пізнавальної рекреації і туризму, хоча в реальній діяльності задіяно менше 5,5 тис. (за деякими джерелами − 8 тис).

Загалом за насиченістю, різноманітністю історико-культурних ресурсів і перспективами їх залучення до рекреаційної сфери області України можна поділити на такі типи: 

- з високим потенціалом − м. Київ; Львівська, Хмельницька, Закарпатська обл., АР Крим, Івано-Франківська, Черкаська, Київська обл.;

- із середнім потенціалом − Чернівецька, Донецька, Чернігівська, Вінницька, Харківська, Одеська, Тернопільська, Полтавська, Житомирська обл.;

- із низьким потенціалом − Сумська, Запорізька, Дніпропетровська, Луганська, Херсонська, Миколаївська, Рівненська, Кіровоградська, Волинська обл.

Найважливішою складовою історико-культурної спадщини є пам'ятки архітектури й містобудування. В Україні на державному обліку перебуває 16 237 архітектурно-історичних пам'яток (з них національного значення – 3541, місцевого значення − 12 696). 

На базі найбільш значних пам'яток створено 47 історико - архітектурних та історико-культурних заповідників і музеїв. 

До Списку Всесвітньої спадщини Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО) в Україні входять п'ять об'єктів:Софійський собор і Києво-Печерська лавра в Києві, історичний центр Львова, незаймані букові ліси Карпат і пункти геодезичної дуги Струве.

Усього в Україні 39 історичних міст, вік яких перевищує тисячу років, а понад 500 міст і містечок мають 900-річну історію. Налічується також 1399 міст і селищ та близько 8 тисяч сіл, які мають цінну історико-культурну спадщину. 

Список історичних міст України включає 401 населений пункт, у яких історико-культурна спадщина збереглася в найбільш сконцентрованому вигляді.

За даними довідника «Музеї України», сьогодні в країні функціонує понад 550 офіційно зареєстрованих музеїв, з яких 18 мають статус національних.

Значна кількість музеїв зосереджена в Києві, Львові, Кам'янець-Подільському, Чернігові, Одесі, Переяслав-Хмельницькому. 

Багато музейних установ у Черкаській, Чернігівській, Вінницькій, Донецькій областях та АР Крим.

Кожне, навіть невелике, містечко і чимало сіл України мають свої краєзнавчі музеї, експонати яких присвячені місцевій історії. Усього на громадських засадах

функціонує близько 7 тис. музеїв.

Серед туристських ресурсів важливу роль відіграють місця, пов'язані з життям і діяльністю видатних людей, де створено меморіальні музеї-садиби.

Регіональні особливості культури і побуту, збережені в етнографічних областях України: це Волинь, Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Полісся, Середня Наддніпрянщина, Сіверина, Слобожанщина, Запоріжжя, Донщина, Таврія, Новоросія. Етнографічним особливостям регіонів України присвяченіекспозиції музеїв архітектури й побуту під відкритим небом.