Династичні зв’язки України – Руси з суміжними дежравами і країнами Західної Європи

Крім безпосередніх церковних і політичних зв’язків з Римом і Заходом, були і династичні зв’язки, започатковані Володимиром і перейняті його наступниками. Руські князі поступово поріднилися з усією Європою

За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія (Доброніга) була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава Ізяслав був одружений з полькою Гертрудою з династії Пястів, інший — Всеволод - з візантійською принцесою Анною, донькою Костянтина Мономаха, ще двоє — з німецькими княжнами. Одна дочка - Анастасія - вийшла заміж за угорського короля Андраша (Андрія І), інша - Єлизавета - за норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя — Анна Ярославна - за французького короля Генріха І з династії Капетингів.

Міждинастичні шлюби руських князів беруть початок від Володимира Великого, від його шлюбу з чеською князівною Малфрідою, і фіксуються протягом одинадцяти поколінь руських князів, аж до правнуків короля Данила Галицького, тобто від 981 року до 20-х років ХІV століття. Загальний список династичних шлюбів трохи перевищує число 100.

Руські князі та королі були в принципі рівнею європейським князям, герцогам, королям, мали приблизно однакові цілі і завдання: утриматися при владі, зміцнити її, збільшити свої володіння тощо.

Найінтенсивніші шлюбні "контакти" склалися між Руссю та Польщею. Започаткували 1013 (або початок 1014) року Святополк Окаянний та дочка польського короля Болеслава Хороброго і його третьої дружини Емнільди. Останній русько-польський шлюб укладено приблизно у 20-х роках XІV століття між королівною Марією (дочка короля Юрія Львовича) та Тройденом, сином польського князя Болеслава І.

Із загальної кількості міждинастичних шлюбів руських князів та князівен понад 30 становили русько-польські шлюби, на другому місці за кількістю, хоч як це дивно, стоять русько-половецькі шлюби - трохи менше 15, далі йдуть русько-угорські, русько-візантійські та русько-німецькі - всіх понад 10, далі - по кілька русько-грузинських, русько-шведських, русько-осетинських, русько-болгарських, русько-данських, русько-литовських, русько-норвезьких шлюбів, та по одному русько-англійському, русько-французькому, русько-австрійському, русько-хорватському шлюбу.

Дипломатія Володимира Мономаха

Трохи пригашені були князівські апетити за Володимира Мономаха (1113—1125 рр.). Цей великий князь, вольовий і сміливий, де силою, а де непересічним дипломатичним хистом, під постійною загрозою половецьких нападів, зумів на деякий час згуртувати довкола себе якщо не всіх, то більшість удільних князів. Володимир Мономах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі династичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною.

Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося встановити на цілих п'ятдесят років безпеку степового кордону. Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир колонізував ними південні околиці Русі, змусивши їх нести сторожову службу.

Успіхи руської зброї так прославили Мономаха на Сході й на Заході, що, за висловами літописців, його ймення гриміло у світі. Сусідні державці шанували й боялися його. Мономах наводив жах і на Візантійську імперію. Він послав Мстислава з великим військом під Адріанополь і завоював Фракію.

Він залишив про себе добру славу не лише своїми справами, а й спеціально написаним для своїх дітей «Повчанням». Зупинимося тільки на міжнародних аспектах «Повчання». Ось як пише Мономах про увагу до чужинців: «А ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас (не) прийде, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, (то) їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим».

Торгівля, зумовлюючи знайомство з багатьма народами, сприяла нагромадженню й багатств, і досвіду. Попри свій занепад, Київ продовжував приваблювати іноземців. У місті жило багато греків, вірмен, німців, моравів, венеціанців, їх приваблювала насамперед вигідна торгівля й гостинність господарів, Не менше влаштовували іноземців можливість відправляти службу Божу католикам та представникам інших релігій і терпимість господарів до чужої віри. Католикам заборонялося тільки дискутувати щодо істинності тої чи іншої віри. Так, 1233 року Володимир Рюрикович Київський вигнав з міста якогось Мартина, пріора католицького храму Святої Марії у Києві, разом з католицькими монахами, боячись (як пише польський історик), щоби ці проповідники не посіяли серед народу сумніву в істинності православної віри.