Прийняття Руссю християнства та його міжнародне значення

Володимир швидко зрозумів згубність язичницької релігії для централізації його величезної держави. Він хотів також позбавити русів остогидлого прізвиська «варвари», яким наділяв їх хрещений світ. Розумів він, що значно зміцнить свої міжнародні контакти, коли виявить прихильність до якоїсь з панівних релігій. Такі думки приходили Аскольдові й Ользі. Але Володимир прийняв тверде рішення охрестити всю Русь і навіки покінчити з язичництвом. Цей процес був цілком закономірним для тодішньої Європи, бо разом з Київською державою християнство прийняли Угорщина, Польща, Швеція, Норвегія, Данія.

Літописець докладно описує роздуми Володимира про те, якій релігії віддати перевагу. Усі сусідні країни хотіли привернути могутнього державця на свій бік за допомогою віри. Його хотіли бачити своїм представники таких релігій: магометанської (запропонованої послами волзьких болгарів), іудейської (за якою стояли посли хазарів), католицької (пропозиції надійшли від Рима та німців), грецької (ініціатором була Візантія). Врешті він вислав десять послів у різні місця з наказом розібратися в перевагах тої чи іншої релігії. Повернувшись до Києва, посли говорили князеві з презирством про богослужіння магометан, з неповагою до католицизму й із захопленням про грецьку віру. «Якби закон грецький, — сказали посли, — не був кращим за інші, то бабка твоя, Ольга, наймудріша за всіх людей, не здумала б прийняти його».

Тут літописець не перебільшує, як деколи з ним бувало. Грецький старовинний рукопис з паризької бібліотеки доводить істинність поїздок київських посольств до Рима й Царгорода.

Проте не слід думати, що лише зовнішня атрибутика грецької релігії приваблювала Володимира. Найбільше йому імпонували догмати православ'я, які на чільне місце висували монархічний устрій держави. Київський князь вбачав позитивний вплив православної релігії на зміцнення Візантійської імперії, забезпечення певною мірою високого рівня цивілізації і міцності об'єднання різнорідних територій. Це й був справжній мотив його схильності саме до грецької релігії. Та й добросусідські відносини з Візантією завдяки спільній вірі було легше налагодити.

Володимир не був би Володимиром, якби хрестився у звичайний спосіб. Ні, йому кортіло, щоб сам факт хрещення визнали всі провідні держави Європи, а оголосили про це авторитетні грецькі царі й патріарх.

Прийняття православ'я не обірвало зв'язків Києва із Заходом, започаткованих ще Ольгою. Никонівський літопис зберіг згадки про обмін посольствами між Володимиром і Римом.

Наприклад, 988 року під час облоги Корсуня посли від папи Іоанна XV принесли князеві в дар мощі — голову святого Климента, другого папи Римського. В 991 році знов приходило до Києва посольство від того ж папи. 994 року літопис занотував повернення посольства Володимира з Рима. Року 1000-го їздили посли від Володимира до папи.

Стадія роздробленності Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги в світі

Після стрімкого злету й блискучого розквіту Київська держава зазнала занепаду й розвалу у наступний період феодальної роздробленості. Ярослав Мудрий розділив свою могутню державу між синами на шість частин, а у XII столітті вона вже становила собою дванадцять формально об'єднаних у одній державі, але фактично окремих, незалежних держав, які навіть у відносинах між собою дотримувалися принципів міжнародної політики. Князівські усобиці посилюються, роз'єднувальні моменти стають дедалі глибшими.

Внутрішніми чварами вміло користувалися зовнішні вороги. Вони висувають непомірні територіальні претензії, грабують беззахисних людей. На південних кордонах на зміну розгромленим Ярославом Мудрим печенігам приходять не менш страшні половці, або комани.

У цей період плететься і складна інтрига міжнародних відносин. Ось яким був її початок. 1068 року половці розгромили трьох старших Ярославичів поблизу ріки Альти і страшенно спустошили Переяславську землю. Це призвело до повстання 1068 року в Києві, внаслідок якого з міста було вигнано великого князя Ізяслава, що втік до Польщі. Завдяки допомозі польського короля Болеслава Сміливого Ізяславу вдалося повернути собі київський престол. Але Болеслав за цю послугу відібрав Перемишль. Навесні 1073 року Ярославичі посварилися за полоцький уділ і Святослав зі Всеволодом удруге вигнали Ізяслава з Києва. Великим князем на три роки став Святослав.

Загалом же Київ стає розмінною монетою в тій страшній грі, що розгорілася між князями. А коли 1169 року володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський на чолі об'єднаних сил одинадцяти князівств взяв його приступом і нещадно пограбував, то Київ зовсім занепав.

Зайняті внутрішніми справами, київські князі брали посильну участь і в зовнішніх акціях. Ізяславта його брати продовжували підтримувати традиційні дружні стосунки з греками, даючи їм військо, завдяки якому імператори залишалися на тронах, адже у Візантії на той час також було неспокійно.
Домовившись між собою, руські князі 1097 року зустрілися в Любечі під Києвом. Це була перша спроба досягти широкої внутрішньої угоди на міжнародних принципах після початку феодальної роздробленості. Не без тертя угода була схвалена всіма учасниками зустрічі. Ось яким чином було поділено колись могутню державу: Святополк одержав Київську землю; за Мономахом залишився батьківський уділ — Переяслав, Смоленськ, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Олег, Давид і Ярослав Святославичі посіли відповідно — Чернігів, Рязань, Муром; Давид Ігоревич утримав Володимир-Волинський; Володар і Василько Ростиславичі закріпили за собою Перемишль і Теребовлю.