Норманська теорія та дипломатичні акції перших князів Рюриковичів

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, як аргументи висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва „Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів – „руотсі”.

Варяги, або нормани, — вихідці зі Скандинавії, точніше зі Швеції. Войовниче плем'я досягло досить високого рівня державної організації і на початку IX століття розпочало експансію на великій території. Варяги заснували держави серед тубільного населення Нормандії, Сицилії, Англії, залишивши там династії. Є факти, що вони побували на Американському континенті раніше від Колумба. Не могли вони при такій широкій експансії не звернути уваги й на південний схід. Там варяги вели подвійну політику: де можна було — грабували, якщо ні — торгували. Серед місцевого слов'янського населення були невеликі варязькі поселення. Відкривши спочатку торговий шлях по Волзі до Каспійського моря й далі в арабські країни, варяги за аналогією незабаром освоїли шлях «із варяг у греки» від Новгорода по системі річок, потім по Дніпру аж у Чорне море.

За «Повістю временних літ», варяги на початку IX століття брали данину з ряду північних слов'янських племен. Але, очевидно, настільки набридли своїм данникам, що 862 року були ганебно вигнані за море. Без них почалися чвари, міжусобиці, які зайшли так далеко, що слов'яни знову вже самі закликали варягів і попросили управляти ними. Тоді прийшло троє братів-варягів — Рюрик, Синеус і Тру-вор, — які й стали правити на північних слов'янських землях. Літописець запевняє свого читача, що від тих варягів і пішла Руська земля, тобто й сама назва Русь.

Ця держава у IX столітті зосереджується довкола природного центру слов'янських земель, важливого торговельного пункту — Києва.
Вигідне політичне й географічне становище Києва незабаром перетворює його на арену важливих подій, які вплинули на всю історію раннього середньовіччя.

Новгородський князь Олег, який правив замість малолітнього племінника, сина Рюрика Ігоря, 882 року підступно оволодів Києвом, використавши при цьому далеко не дипломатичні прийоми.

Олег вважається одним з піонерів збирання руських земель в одну державу. Застосовує він при цьому й силові методи, і своєрідну дипломатію. Ще не встигли відпочити його воїни після оволодіння Києвом, як Олег веде їх на древлян, що засіли в густих лісах на берегах річки Прип'яті. За наступні два роки київський князь оволодіває землями дніпровських сіверян і сусідніх з ними радимичів. Потім Олег здійснює походи на південь. На лівобережжі Дніпра, вздовж річки Сули, жило волелюбне плем'я. Олег завойовує його. Згодом йде з військом на Правобережжя. Його походи туди також успішні, бо літописець серед підданих Олега називає дулібів, тиверців і хорватів, які населяли пізніше Поділля, Волинь і Галичину.

Договори давньоруських князів із Візантією

Договори давньоруських князів із Візантією – це найдавніші міжнародно-правові документи, які разом з «Руською Правдою», княжими уставами та уставними грамотами є найважливішими писаними першоджерелами давньоруського права 10 ст.

У зовнішньополітичній сфері активність Давньоруської держави була зосереджена на традиційному для русичів візантійському напрямі.

Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. Русько-візантійський договір 911 р. мав 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.

Статті договору 911 встановлювали норми стосовно доведення факту злочину, покарання за удар мечем або застосування ін. зброї, вбивства злодія на місці злочину та заборони такого вбивства після того, як злодій опинився у руках потерпілого, недопущення самоуправства.

Цей документ величезної історичної ваги важко переоцінити. Він являє світові русів уже не дикими варварами, а людьми, які мали свої закони, що захищали особисту безпеку, власність, право спадковості, силу заповітів. Мали вони й розвинену зовнішню торгівлю.

Договір Олега 911 року являє собою класичний взірець першого писемного документа раннього середньовіччя, який дає змогу зробити висновки і про стан та рівень політико-дипломатичного мислення того періоду, і про конкретні досягнення Київської держави за рахунок зважених дипломатичних кроків.

Русько-візантійський мирний договір 944 визначав багатосторонні зв'язки між двома країнами. Зокрема, вводилась система надання торговцями і офіційними представниками Києва свого роду "посвідчення особи" з приїздом до Візантії. В іншому випадку владі імперії надавалось право арешту прибувших осіб та повідомлення про це київського князя. Посилені були воєнні статті договору. Замість права русичей служити при дворі й у армії імператора віднині мова йшла про широкомасштабне воєнне співробітництво.

Статті договору 944 встановлювали відповідальність грец. сторони за приховування втікача-челядника з русів, винагороду за повернення втікача-челядника з греків і вкраденого ним майна господаря, правові норми щодо корабельних аварій.

Дипломатія Святослава

Зовнішня політика прямолінійного Святослава, доброго воїна, але менш талановитого дипломата, не відзначалася особливою мудрістю. Князь більше покладався на силу, ніж на переговори, хоча й не відмовлявся в разі необхідності від їх ведення. Святослав завершив об'єднання східнослов'янських земель у одній державі. В результаті його походу в'ятичі перестали платити данину хазарам. Він поширив свою владу на фінські племена, які жили між верхньою Волгою та Окою. Напав на волзьких болгар за Волгою і зруйнував їхню столицю поблизу теперішньої Казані. Святославові належить честь припинення тривалого панування хазарів: 965 року він здобув і зруйнував їхні головні міста Саркел над Доном й Ітіль (Білі Вежі). Падіння Хазарського каганату водночас відкрило прямий шлях для безпосередньої торгівлі зі Сходом. Після успішного походу на Хазарію Святослав повоював ясів і касогів (черкесів) на Північному Кавказі. Він зміцнив також своє панування на Таманському півострові, де на місці старої грецької колонії Таматархи виникло найвіддаленіше руське князівство Тмутаракань.

Загострилися його стосунки з Візантією. Хоча греки самі провокували появу Святослава в Болгарії, але дуже швидко переконалися, що допустилися помилки. Імператор Іоанн Цимісхій вимагав, аби руси, виконавши раніше укладену угоду, залишили Болгарію. Самовпевнений Святослав не схотів слухати його послів. Почалася війна.

Імператор попросив миру. Була укладена письмова угода. За нею русам, зокрема, мали постачати харчі.

Слід зазначити, що, незважаючи на певну прямолінійність зовнішньої політики за Святослава, Київська держава дотримувалася послідовної лінії, яка максимально захищала б її інтереси. Не лише за допомогою мечів, а й завдяки послам удалося досягти багато чого. Тут і похід на схід та розгром хазарів, і воєнний тиск на кримські та причорноморські володіння Візантії, оволодіння регіонами Приазов'я й Нижнього Поволжя, відвоювання в Болгарії Нижнього Придунав'я і навіть спроба посадити на імператорський трон руського ставленика Калокіра.

Все це завдавало відчутного удару по інтересах Візантії. Тому Царгород укладає з Києвом 967 року таємну угоду. За цією угодою передбачалися поновлення мирних відносин між двома державами, порушених нападом русичів в Криму, відмова Києва від подальших нападів на візантійські володіння в Північному Причорномор'ї, згода Візантії на оволодіння Руссю Нижнім Придунав'ям. Таким чином, успіхи зовнішньої політики Київської Русі в цей період незаперечні.