Дипломатична боротьбі за козацьку автономію

Поляки намагалися будь-якою ціною приборкати козаків. Ще до морських походів, 1614 року, спеціальна польська комісія зазначала, що козаки нікого, крім своєї старшини, не слухають і взагалі живуть ніби окремою державою. Козацьким представникам було заявлено ультимативно, щоб козаки перебували лише на Запоріжжі й захищали кордон від набігів турків і татар, не втручаючись у справи інших країн. Відповідь козаків на цю грізну петицію не збереглася, але їхні наступні дії (вже згадані походи) красномовно свідчать про те, що вони всі напучування в одне вухо впустили, а в друге випустили. Проте визнання за козаками власного козацького суду й управи, на яке пішли польські урядовці, свідчило про офіційне, на державному рівні, підтвердження козацької автономії як першого кроку на шляху до створення козацької держави.

Запорізька Січ вела свою зовнішню політику як самостійна, незалежна держава. І хоча їй у багатьох відношеннях доводилося зважати на зверхність Польщі, проте у випадках, коли складалися можливості, Січ негайно використовувала їх для захисту своїх прав, розширення козацької автономії. Козаччина бере найактивнішу участь у європейській політиці. Багато монархів змушені рахуватися з нею як з даністю й підходити до неї як до суб'єкта незалежної зовнішньої політики. Про це свідчило й залучення козаків до різних європейських коаліцій. Козацтво за допомогою дипломатичних і воєнних заходів захищало вітчизну від нападів різноманітних тогочасних ворогів. Серед політичних постатей найяскравішою була постать Петра Конаше-вича-Сагайдачного.
Сагайдачний — центральна особа української історії початку XVII -століття. Він підніс престиж українського козацтва. За його гетьманства козаки зайняли чільне місце в українському суспільстві, перебираючи на себе роль шляхти, яка дедалі більше полонізувалася й переходила в католицтво. Своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного й релігійного осередку України. Діяння Сагайдачного впродовж короткого часу уможливили майбутню державу Хмель-ницького. Вів гетьман також зважену й лояльну стосовно сусідів, особливо Польщі, зовнішню політику, чим уславився і як талановитий дипломат.

Польська держава, бажаючи придушити козацький рух, одночасно відчувала гостру потребу в професіоналах такого рівня, якими були козаки. Тому вона, з одного боку, вживала репресивних заходів, а з другого — змушена була сприяти розвиткові козацтва. Ці протиріччя й використовували козаки для того, щоб завзято боронити рідну землю й свою віру. При цьому використовувалися як воєнні, так і дипломатичні методи. Народні повстання, серцевиною яких були саме козаки, завжди завершувалися підписанням угод, під час укладення яких козаки виступали самостійною стороною на засадах міжнародного права. Ці повстання прискорили наближення Визвольної народної війни проти польсько-шляхетського поневолення.

Зовнішньополітичні пріорітети Української революції середини XVII ст.

Зовнішньополітичне та й внутрішнє становище Речі Посполитої напередодні Визвольної війни було дуже вигідним. Усі сусіди Польщі в той час ослабли або ж переживали якусь кризу. Була розбита й знесилена тридцятилітньою війною Німеччина. Під турецьким ярмом знемагала Угорщина. Швеція також постраждала через свою участь у тій же тридцятилітній війні. Московія ще не позбулася наслідків Смутного часу й не забула недавніх поразок у війні з поляками. Частими династичними змінами була знесилена Туреччина, яка до того ж пам'ятала поразку під Хотином. Здавалася остаточно приборканою неспокійна козаччина.

Була певна злагода й у самому польському суспільстві. Активна колонізація задніпрянських земель, посилена експлуатація .того краю надміру збагатили магнатів. Затихли релігійні суперечки. Але іноземці бачили, що золота шляхетська свобода, яка створила для Польщі славу однієї з найвільніших у світі держав, спиралася на повне безправ'я й приниження народних мас.

Згодом Польща залишилася без короля, без командування військом та й без самого війська.

Польська шляхта панічно боялася наслідків походу Хмельницького вглиб Польщі та його державницьких устремлінь, спрямованих на створення самостійної, незалежної держави. Тому плетиво дипломатичних інтриг досягло на цей час свого апогею. Польські дипломати повідомляли у Варшаву, що гетьман формує нове князівство, наголошує, нібито вся Україна здобута його шаблею, а столицею майбутнього українського князівства має стати Київ як традиційна столиця української держави. Дійшли й сигнали про те, що гетьман титулує себе «князем Русі».

Але Хмельницький на той час ще зовсім не був готовий до проголошення повного суверенітету Вітчизни. Самого поняття «суверенітет» тоді ще не існувало. Воно було запроваджене під час Великої французької революції (1789 p.), А за часів Хмельницького в усій Європі панували монархії з певними елементами республіканського правління. Трапилося так, що події випередили готовність Хмельницького до проголошення самостійності України. Гетьман того періоду нагадував козака, який, не можучи сісти на коня, попросив допомоги у Бога. Й Бог так його підштовхнув, що сіромаха не втримався на спині коня й перелетів аж на інший бік. Отож і в цьому разі розвиток народної війни зайшов так далеко, зумовивши такі рішучі заходи, до яких гетьман ще не був готовий ані політично, ні психологічно.

Ця неготовність Хмельницького до рішучих дій на державницьких шляхах вилилася в скромне прагнення до автономії в межах Польщі.