Розквіт дипломатичної активності України – Руси за часів Володимира

Найбільшого розвитку досягли зовнішньополітичні відносини давньоруської держави в період її розквіту за Володимира Великого. Володимир сів на київський стіл після короткої усобиці зі своїми братами.

Володимир, продовжуючи активну зовнішню політику своїх попередників на престолі, завершив об'єднання етнографічної території південної гілки східного слов'янства в одній державі. Він повернув загарбані Польщею червенські міста: Червень, Перемишль, Белз. Наступних два роки князь приборкував в'ятичів, які перестали платити йому данину. Завоював він також землі ятвягів. На північний захід Володимир поширив свої володіння аж до Балтійського моря. Йому належала Лівонія. Уклав князь мир з болгарами, які урочисто обіцяли жити з Києвом дружно.

На чолі великого війська він пішов проти Херсонеса (або Корсуня) — одного з найбагатших міст Криму, колишньої грецької колонії. Місто визнавало за собою владу імператора, проте не платило йому данини. Херсонесці вперто боронилися, але серед них знайшовся зрадник, якийсь Анастас, що зумів вказати князеві водогони, якими живилося місто. І захисники Херсонеса змушені були здатися.

Війну з хорватами Володимир скінчив миром на вигідних для себе умовах. Проте він не міг бути спокійним за південні кордони, які постійно порушували печеніги.

Для захисту цих земель Володимир здійснив велике переселення новгородців, кривичів, чуді, в'ятичів у міста над Десною, Остром, Трубежем, Сулою, Стугною. А потім він пішов походом проти печенігів і переміг їх, забезпечивши мир своїм південним володінням на кілька років.

Цікава історія стосунків Володимира з Норвегією. Є дані, що він міг воювати з норвезьким принцом Ериком. Малолітній принц норвезький Олаф, племінник Сигурда, одного з вельмож Володимира, з матір'ю, вдовою імператрицею Астридою, знайшов притулок у Києві. Олаф жив при дворі, його долею дуже переймалася велика княгиня. Принц вірно служив князеві, але став жертвою наклепу й мав залишити службу. Через кілька років, можливо з допомогою Володимира, він став норвезьким королем, віднявши престол у Ерика, який мусив тікати до Швеції. А потім навіть почав воювати з Володимиром за оволодіння північно-західними руськими землями. Війна тривала чотири роки й завершилася вигнанням нападника. Довелося київському князеві приборкувати й надто незалежного рідного сина Ярослава, який правив у Новгороді, хоча до збройної сутички й не дійшло.

Під кінець свого правління Володимир уже не шукав подвигів і жив у мирі із сусідніми країнами — Польщею, Угорщиною, Богемією. Він став у один ряд з найвидатнішими володарями Європи.

За Володимира Київ став гідним суперником Царгородові.

Ярослав Мудрий і його дипломатичні зусилля щодо зміцнення міжнародного становища Київської Русі

Прихід до влади Ярослава, пізніше названого Мудрим (1019—1054 рр.), збігся з останньою навалою печенігів на Русь. Вирішальна битва з ними відбулася під самісінькими стінами столиці. Ярослав переміг.

Ярослав поріднився з багатьма знаменитими володарями Європи. Польський король Казимир, як уже говорилося, одружився з сестрою Ярослава, дочкою Володимира. Цей союз затвердив за Києвом червенські міста. Зате Ярослав приборкав заколотника проти Казимира на ймення Моїслав, який захопив Мазовію й хотів бути незалежним володарем.

У київському дворі шукають собі притулку вигнанці, представники різних європейських династій. Норвезький король Олаф разом із сином Магнусом пережив у Києві втрату престолу, який Магнус згодом повернув родині.

Угорські королевичі Андрій і Левента сидять у Києві, аж доки угорські магнати не запрошують Андрія на престол.

Ярослав залишив нам чудову пам'ятку середньовічного права — «Руську правду». Прокоментуємо ті його статті, що стосуються іноземців. Сама наявність статей стосовно іноземців уже свідчить про широкі сталі міжнародні контакти Київської держави. Запозичення норм законів інших країн також підтверджує широту зв'язків Києва з сусідами далекими й близькими.

За вбивство і чужоземця, і слов'янина слід було стягати з убивці однакову суму грошей. Це могло свідчити про те, що варяги не були на Русі завойовниками, бо завойовники не дають завойованим рівних із собою прав.

Цікаво прослідкувати своєрідний протекціонізм «Руської правди» до чужоземців у питаннях безпеки особи. Всякий карний донос вимагав свідчень і присяги семи чоловік, але іноземці могли обмежитися й двома. Для фіксації легких побоїв вимагалося двох свідків. Проте чужоземця не можна було звинувачувати без наявності семи свідків.

Особливими статтями захищалися й майнові права іноземців. Якщо закордонний купець довірив свій товар безнадійному боржникові, не знаючи про його банкрутство, то в такому випадку негайно продавалося все майно цієї людини з молотка. Першими ж грішми відшкодовувалися збитки іноземця. І лише із залишкових коштів могли бути повернені інші борги. Злісних лихварів позбавляли їхніх грошей взагалі.

Таким чином, нове державне утворення на сході Європи за дуже короткий історичний час — якихось два століття — пройшло період виникнення й розквіту. На сході Європи сформувалася велика слов'янська держава, котра своїми кордонами сягала від Кавказу до Фінської затоки, від середньої Волги до Карпат і Кракова. Київська держава стала бажаним об'єктом і поважним суб'єктом зовнішньої політики багатьох країн. На її могутність змушені були зважати визнані лідери Європи. Це був закономірно й період розквіту київської дипломатії.