Філософські погляди І.Вишенського.

Яскравим i найбільш колоритним представником українських полемистiв був Іван Вишенський.

Притаманна його позиції однозначна орiєнтацiя на греко-вiзантiйськi давньоруські духовні цiнностi зумовила неоднозначну роль його ідей в тогочасному духовному житті України. З одного боку, дiяльнiсть В. сприяла збереженню національної єдності, релiгiйних и культурних традицій, а з другого — становила загрозу духовної iзоляцii, набуття культурою стійких рис провинциализму.

В. одержав освіту в Острозі. Переселившись на Афон, він здійснює постриг у ченці й веде аскетичний спосіб життя. Спрямовуючи свою літературну дiяльнiсть проти католицизму i унії І.В. обґрунтовує власну позицію загально філософською iнтерпретацiєю проблеми Бог i світ, Бог i людина.

Спираючись на ідеї Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта та отців церкви з каппадокiйської школи — Григорія Низького, Григорія Назiанзина та Василя Великого, I. Вишенський обґрунтовує погляд на Бога як надприродне, нематеріальне начало, єдину, вічну, існуючу в собі i непізнавану істину. Богові як вищій волі, творчій Силі, основі буття підпорядковане все у свiтi. Божественний світ як світ істини й добра протистоїть свiтовi земному, створеному Богом з нічого i такому, де панує зло, жорстокість, сваволя, дух наживи, неправда, підступ, зрада i насильство. Серед усього світу зла, який населяють народи, найгіршою є та земля, де живе його рідний народ, якого зрадили духовні й свiтськi поводирі, поставивши під загрозу власне існування народу.

Людина мислиться І.В. внутрішньо суперечливою єдністю непримиренних протилежностей - душі й тіла, що утворюють протистояння «зовнішньої» людини як невід’ємної частини природи i суспільства, людині внутрiшнiй, пов’язаний зі світом Божественного i спрямованої до пізнання цього трансцендентного свiту. Тому шлях вдосконалення людини, на переконання I. В., полягає в рішучому «самоочищенні», зреченні земного світу й прагненні до духовного злиття з Богом. Спираючись на вчення Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта, сприймаючи ідеї iсихастiв, І.В. обґрунтовує ідею цілковитого самозречення, усамітнення, відмови від усього мирського, в тому числі й від рідних та близьких, постійний самопримус, приречення себе на злидні i поневіряння, як єдино можливий шлях єднання людини з Богом.

Загальний погляд на внутрішньо суперечливу сутність людини зумовлює й розв’язання І.В. проблеми часового виміру людського буття. Як єдність духу й тіла, людина, згідно з І.В., поєднує в собі часове i вічне. Вiчнiсть — невід’ємний атрибут Бога — для духу людського означає або посмертне вічне страждання (пекло, загибель), або вічне блаженство (рай, безсмертя). Смерть розглядається ним не лише як акт, що визначає межу між земним i позаземним життям людини, а як характеристика певного стану людського існування. Земне існування людини є не життям, а смертю, якщо воно спрямоване на задоволення потреб часового, смертного тіла, а не служить вічному, безсмертному духу.

Тому усвідомленим сенсом життя людини має бути безупинні подолання тілесного, злого в ім’я утвердження вiчних iдеалiв духу. Людина, за І.В., не є сліпою іграшкою в боротьбі двох сил — тіла й духу. Найважливішою рисою її є «самовластiє, свобода волі, що зумовлює й вiдповiдальнiсть людини за вибір життевого шляху. Свобода волі людини не є абсолютною, вона обмежується сферою вибору між добром i злом, земним i небесним. Свобода волі людини не є сваволя. Вона має спрямовуватись на мудре споживання того, що дароване Богом. Перемога в земному житті духу над тілом і є щастям, яке не дарується людям, а здобувається проведенням життям, натхненим Вірою.

З огляду на розв’язання проблем «Бог — світ» i «Бог — людина» I.В. вирішує й проблеми людського пізнання. Пізнавальна дiяльнiсть людини має спрямовуватись не на минущу природу, а досягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мудрість. На шляху до осягнення непорушної, само тотожної, абсолютної істини людина має здолати «лож», «прелесть», які є неістинним, поверховим знанням, що відображає хвильове, минуще. Шлях до істини є шлях боротьби, яку людина найчастіше веде з мінливим, примарним знанням. Оскільки «таїнство» істини осягається духовною сутністю людини у безпосередньому психічному переживанні, в стані містичного екстазу, остільки їства не може бути здобута засобами логічного мислення шляхом раціонального доведення.

Проблеми самопізнання у творі Ісайї Копинського «Алфавіт духовний».

Спираючись на Біблію, твори східної патристики, братчики шукали відповіді на актуальні питання тогочасної дійсності. Тому підхід до осмислення джерел був вибірковим, їх інтерпретували відповідно до потреб часу, включали в контекст ідеологічного обґрунтування народно-визвольної боротьби, що відбувалася у формі боротьби за відродження і зміцнення руської віри. Тобто, прагнучи зберегти традиції, використовуючи старі ідейні форми, братчики наповнювали їх новим соціально-філософським змістом. Навіть на ранньому етапі розвитку братського руху, коли переважали давньоруські і східнопатристичні джерела, братчики переписували і видавали твори, у яких традиційні ідеї східної патристики були лише структурними елементами в системі їх бачення тієї чи іншої проблеми. У них було немало роздумів і міркувань, що тяжіли до реформаційної ідеології чи могли бути сприйняті як суголосні їй.

До таких творів належить «Алфавіт духовний» Ісайї Копинського, діяча Львівської, а потім і Київської братських шкіл, присвячений проблемі людини, піднесенню в ній морального, розумного і духовного начал. Одне з центральних місць у творі відведене проблемі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність — те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. У зв´язку з цим перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов´язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. Автор надає перевагу другому шляху, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі. «Познавый бо кто истинно себе, позна Бога, и познавый Бога, позна себе, с Богом соединен єсть». Це знання Бога передбачає як пізнання людиною себе, так і попереднє пізнання зовнішньої природи.

Концепцію самопізнання автор розвинув у теорію «умного діяння», яка охоплює такі послідовні етапи, як моральне самовдосконалення, працю, що стає потребою і радістю, зречення світу тілесних речей, очищення і просвітлення розуму, самозаглиблення, пізнання Бога та поєднання з ним. І тоді, ще до воскресіння тіла, на землі людина воскресає душею, набуває божественної благодаті, досягає Царства Небесного. Бог «весь в тебе єсть, внутри тебе царство небесное, ты же его инамо ищещи, внутрь тебе пристосущное наслаждение, ты же о нем не разумешу». Це дуже близько й до «мысленного рая» ісихастів, і до того, про що згодом писав Сковорода.

Філософські ідеї у творчості Кирила Транквіліона-Ставровецького, Мелетія Смотрицького і Касіяна Саковича.