Ранній гуманізм у творчості Ю.Дрогобича, П.Русина, Лукаша із Нового Міста.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні, її найвизначнішими діячами вважають Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського – Роксолана.

Із праць Юрія Дрогобича відомі «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478року», «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка в тому ж році була видана і в Римі, «Трактат з шести розділів про сонячне затемнення» (1490).

Поглядам Юрія Дрогобича на світ, людину, історію властиве звернення до науки, звеличування сили знання і людського розуму. На його думку, людина здатна пізнати світ, що зумовлено не Божественним одкровенням, а наявністю в природі непохитних законів, пізнаючи які, вона визначає наслідок за причиною, і навпаки. Завдяки науці і людському розуму можна осягнути й те, що для очей є надто великим, у т. ч. й обшири неба. Він постійно наголошував на необхідності вивчення природи та її законів, щоб поставити їх на службу людині. У посланнях писав, що для його праць характерна передусім турбота про людину, в житті якої наукові знання повинні відігравати провідну роль.

Роздумуючи над питаннями, пов´язаними з історією, місцем і значенням людини в історичному процесі, Юрій Дрогобич виходив з того, що історія є не реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а людською драмою в дії, у якій провідна роль належить природним силам незалежно від велінь Бога. Тому і переконував Папу Секста IV, що опинився він на папському престолі не з ласки і волі Бога, а внаслідок випадковостей, щасливого розташування космічних сил. Він все здобув у житті завдяки своїй зірці, і на неї, а не на Бога, Юрій Дрогобич радить покладатися у майбутньому. Будучи небайдужим до свого народу, висловлював уболівання за нього і бажання прислужитися рідній землі, стверджував, що Львів і Дрогобич не є польськими містами і ніколи Польщі не належали. Одним із перших сприяв поширенню ідей гуманізму на рідних теренах.

Павло Русин. Один з перших українських поетів-гуманістів, культурно-освітніх діячів, навчався в Грейфсвальдському університеті (Померанія), отримавши там ступінь бакалавра. У 1506—1516 рр. — професор Краківського університету, де викладав римську літературу.

У дусі гуманізму та античної спадщини П. Русин звертав увагу На реальне земне життя, людську особистість. Прибічник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму. Стосовно самої людини, то її треба шанувати не за її багатства і титули, а за розум та інші чесноти. Обстоюючи необхідність розвитку освіти і науки як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності. Останнє свідчить про те, що ідеї раннього західноєвропейського гуманізму в його орієнтації на античну спадщину П. Русин доповнює певними елементами української культури князівської доби.

Звертаючись до проблем держави і державного правління, наголошував на тому, що правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, стверджувати всі права і чесноти, дбати про повагу громадян. В історії вбачав учительку життя та свободи людини, яка і є творцем історії, де історичний процес зумовлюється не Божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях. Творчість П. Русина, яка ще не зовсім вивчена у філософському аспекті, сприяла поширенню гуманістичних ідей у Польщі і в Україні, формуванню патріотизму та почуття національної свідомості з повагою до інших народів. П. Русин, як і інші українські гуманісти, постійно підкреслював, що він є українцем, русином, свідченням чого є його прізвище — Павло Русин із Кросно.

Український і польський гуманіст Лукаш з Нового Міста народився в містечку Нове Місто (біля м. Самбора). Дата народження невідома. Освіту отримав у Краківському університеті, по закінченні якого залишився в ньому викладачем. У 1517 р. він став бакалавром, а в 1521 р. — доцентом філософії, пізніше — магістром вільних мистецтв. Залишивши викладацьку роботу, виїхав з Кракова, займав різні громадські посади у Новому Місті. Підтримував зв'язки з краківськими академічними колами, виступав проти обскурантизму церковників того часу, стверджував, що людина є частиною природи, яка має право на власне життя і задоволення своїх земних потреб. Лукаш пропагував античні пам'ятки філософії, етики, зокрема праці Арістотеля "Про душу", "Про створення і знищення", "Економіку", працю Ціцерона "Сон Сціпіона" тощо. Розділяв принципи античної етики про необхідність гармонійного розвитку душі і тіла, вдосконалення самої людини. Однак доводиться констатувати, що філософська спадщина Лукаша з Нового Міста, як і Павла Русина, потребує більш ґрунтовного дослідження, що дасть змогу заповнити деякі "білі плями" історичного розвитку нашої вітчизняної духовної культури.

Ідеї гуманізму у працях латино- та польськомовних діячів культури України XVI -XVII ст. (С.Пекалід, С.Кленович, С.Симонід, І.Домбровський).

Звертаючись до теми розвитку ренесансного гуманізму в Україні в XVI — першій половині XVII ст., слід підкреслити, що цей процес досить часто йшов поза конфесійними та мовними ознаками. Хотіли б ми цього чи ні, проте треба визнати той незаперечний факт, що не всі православні були прогресивними діячами, як і те, що не всі католики й уніати були реакціонерами, ворогами свого народу. Прийнявши з різних причин католицизм чи уніатство, значна частина українців не забувала "яких батьків, чиї сини" і, навіть залишаючись по інший бік барикад, часто виступала проти соціального, національного й релігійного гноблення в Україні, вболіваючи за свій народ, край, культуру, послуговуючи йому своїми творами, розвиваючи ідеї гуманізму. Чільне місце тут належить латино- і польськомовним письменникам, поетам, культурним діячам, які виступали з ідеями національної свідомості, патріотизму, громадянського служіння, справедливості, політичних свобод, що певною мірою впливало й на стан філософської думки в Україні. Серед них слід відзначити Симона Пекаліда, Шимона Шимоновича, Йосипа Верещинського, Адама Чагровського, Іван Домбровського, Севастьяна Кленовича, Юрія Немирича.

Симон Пекалід

Українсько-польський поет С. Пекалід (Симон Пенкальський) народився близько 1567 р. в родині міського радника в м. Олькуш (нині Польща). Освіту отримав у Краківському університеті, де став бакалавром мистецтва. В кінці XVI ст. прибув до Острогу, був придворним поетом та істориком князя Острозького. Брав участь у військових походах князя проти повсталого низового козацтва під проводом К. Косинського, а пізніше С. Наливайка, відобразивши ці події у своїй поемі "Острозька війна". Помер після 1601 р.

У постановці проблеми співвідношення Бога і світу, Бога і людини, духовного і тілесного С. Пекалід прагнув до обгрунтування гармонійної єдності земного і небесного, чуттєвого і надчуттєвого, наведення мостів між творцем і створеним, божественним, духовним і матеріальним, "гріховодним". Обстоював думку про суттєву причетність земного до небесного, людської природи до божественної, реабілітацію тілесної природи людини. Людину розглядав як гармонійну єдність душі і тіла, де душа неможлива без матерії.

Життєвий Ідеал С. Пекалід шукав не в самозаглибленні, внутрішній духовній самовдосконаленості, а в активній практичній діяльності, самодіяльності індивіда в реальній посейбічній дійсності. Виходячи з раціоналістичного і натуралістичного розуміння людини, наголошував на самоцінність людської особистості, а не на її родову належність. Так, прославляючи свого покровителя князя Острозького, він доводить, що слава Острозьких князів здобувалася кожним представником князівського роду ратними подвигами, просвітницькою діяльністю, видатними здібностями, мужністю, розсудливістю, особистою доблестю, а не їх знатним походженням.

Державу С. Пекалід розглядав як природну організацію людей, що складається з різних станів, кожний з яких посідає відповідне місце в соціально-політичній ієрархії. Символом державної єдності, запорукою спокою і зовнішньої безпеки держави він вважав короля. Що стосується влади, то її розглядав як вищу політичну цінність, оскільки в ній втілюється національна і державна єдність. Останнє вважав особливо значним для Речі Посполитої того часу, де почуття республіканських традицій і свобод, здобутих шляхтою, часто виливалось в її своєвільність, що призводило до реальної загрози ослаблення держави.

Історію С. Пекалід пов'язував з діяльністю видатних осіб, які мали служити конкретним цілям теперішнього. Звідси значний інтерес до історії, минулого як засобу пошуків матеріалу для обгрунтування своїх власних соціально-політичних поглядів. При зверненні до минулого С. Пекалід виявляв значну цікавість не тільки до античності, а й до історії Русі, минулого давньоруських держав. Посилаючись на стародавні пам'ятки, прославляв руських князів Кия, Рюрика, Олега, Святослава Володимировича, Ярослава Мудрого, згадував про об'єднання Литви і Русі, запрошення до влади у Литві руських вождів, з пошаною говорив про доблесть і мужність стародавніх правителів, зображуючи їх як приклад для наслідування. Іноді, видаючи бажане за дійсність, змальовував мир, злагоду, взаємопорозуміння між руським, польським і литовським народами, хоча це звучало в нього швидше в плані ідеалу. Із таких позицій він звертався до античної філософії, героїв Греції, Риму, античної міфології. Високо цінував знання, де ідеалом для нього виступала антична вченість, до якої він ставився з винятковою повагою і любов'ю. С. Пекалід, захищаючи античну вченість, здобутки античної культури, закликав до вивчення класичних мов, античної духовної спадщини, вивчення вільних наук, пов'язуючи їх відновлення з діяльністю Острозького культурно-освітнього центру, при описанні якого із захопленням говорив про стан викладання в ньому наук, особливо медицини та астрономії.

Іван Домбровського

Про життя та діяльність І. Домбровського, одного з найяскравіших представників раннього українського гуманізму, майже нічого невідомо. Судячи із загальної назви однієї з праць, він мав звання доктора та аудитора філософії. Основні праці написані між 1618 та 1637 р. Це "Дніпрові камені або з нагоди щасливого сходження на Київську єпископську кафедру найславнішого і високоповажного пана, пана Богуслава Радошевського Бонші" (1618); "Паранталії на честь покійного Георгія Радошевського Бонші з роду Семиковських, Велунської та Остжешківської земель підкоморія" (1618); "Філософські розвідки в Познанській академії, розпочаті і під верховенством найславнішого і поважного пана, пана Івана Мадалевського, отця в бозі абата Ланденського, секретаря пана і патрона Лубранськіанської колегії і найзначнішого, з філософським дбанням, при сприянні найвеличнішого пана Христофора Вільковського, магістра мистецтв і доктора філософії, і так само на публічний огляд виставленої професором, захисником аудитором філософії Іваном Домбровським, Року Божого 1637, місяця червня, 24 (дня). Познань. В друкарні Альберта Регула року Божого 1637".

Перша з названих праць — це власне епічна поема, в якій у віршовій формі висвітлена історія Києва від 430 р. Поема розрахована на освіченого читача. Тут використовуються старі історичні назви Дніпра (Бористан), а українці часто називаються "бористанідами". При наведенні тих чи інших фактів, історичних епізодів автор зазначає джерела, з яких він почерпнув інформацію. Щодо старих історичних назв Дніпра та українців наголошується, що саме з цими назвами пов'язаний край, в якому живе український народ і який має давнє історичне минуле, називаючись нині "Русь". Колись Русь була великою державою, кордонами якої був Істер, Понт Евксинський, Колхіда, Гіркинське море, Ріфейські гори, а на Заході — річка Віслок. Сьогодні, на жаль, все не так, всюди спостерігаються руїни і запустіння. Однак І. Домбровський вірить у світле майбутнє свого народу, який не забуває своєї власної історії. Приймаючи близько до серця внутрішні чвари, що почалися на українській землі, виступав проти національного і релігійного гніту, обстоював ідею рівності всіх народів, що живуть на українських землях — поляків і русинів, вірмен і євреїв. Сам він особисто пишався своїм русинським походженням, заявляючи, що мати його веде свій родовід з Русі. При цьому національне для нього вище від конфесійного.

Католик за віросповіданням він ніби радий тому, що український народ не підкоряється покатоличенню, залишається вірний давнім своїм звичаям. Почуття патріотизму І. Домбровського проявляється і у вихвалянні тих, хто не байдужий до всіх потрясінь рідного краю, хто відбудовував храми Києва, сумував з приводу тих храмів міста, що ще лежать у руїнах. Останнє звучить у нього як докір нащадкам, в яких він і прагне розбудити патріотичні почуття, щоб вони знали, як багато проявів давньої історії залишилось у місті. І тут для нього головним виступає не голос віросповідання, а те, щоб людина була гідна того місця, яке вона займає і в якому живе, маючи насамперед на увазі місто Київ. З докором говорить він про те, що українці забувають свою історію, ледве пам'ятаючи минулу славу і велич Києва, який на своїх плечах витримав навалу татарської орди, від якої і сьогодні ще всюди помітні плюндрування. Україна для нього — це "наша земля", де заквітчані ниви, а весь край квітучий і погідний.

Звертаючись до католиків, в жилах яких тече українська кров, Домбровський розповідає їм історію рідного краю, навчає, як завоювати симпатії українського народу відбудувати спустошений Київ, що був столицею величної держави, поважати сам народ, гідний поваги своєю стійкістю. Що стосується Києва, то для Домбровського він був і залишається духовним центром, навколо якого об'єднуються руські землі і який сьогодні тутешні люди племінно вважають столицею. І немає, на його думку, причин і сили, які б могли перешкодити відродженню державності русичів, підняти українцям з руїн їх столичне місто Київ, яке в чужоземнім ярмі захиріло. Виступав за широку освіту в країні, вважаючи її передумовою суспільного добробуту.

Багато місця в творах Домбровського приділялось прославленню тих, хто охороняв свою Вітчизну, примножував Ті багатства, допомагав їй чим міг. Подібними людьми батьківщина може пишатися, оскільки вони гідні своїх великих попередників Київської Русі, зокрема Володимира, який "велике князівство посів", "половців переміг". З метою виховання у сучасників ідеї служіння батьківщині, "спільному благу" він робить екскурси в історію, підкреслюючи велику доблесть русів, якою вони відрізнялися раніше, залишалися відважними і сильними, хоча і не мали своєї сильної влади. Розповідаючи про подвиги древніх лицарів, про яких пишуть літописи, закликав наслідувати їх з тим, щоб передати нащадкам звитягу і мужність цих предків.

І. Домбровський звертається до можновладців з проханням стати на захист рідного краю, уярмленого народу, відродити давньоруську славу, об'єднати усіх русинів. Велику увагу він приділяв образам тих державних діячів, які присвятили своє життя діяльному служінню суспільному добру, підкреслюючи, що саме вони є єдиною надією прадавнього роду, бо і вороги є із плоті "геройської русів", хвалить тих, хто дбає про добробут народу. Симпатії Домбровського були спрямовані саме до низів, простого народу. Домбровський закликав до миру і злагоди, підкреслюючи, що вихід з поневолення можливий лише за умов згуртування українського народу навколо мужнього вождя, який би не був байдужим до всіх потрясінь, виборював для народу втрачені права і вольності, забезпечував політичні свободи, волю, рівність на основі законності, оскільки закони є сторожем миру і злагоди в державі, "найвищої похвали заслуговують".

І. Домбровський індиферентно відносився до тих чи інших віросповідань, ніде не говорячи про них. Сам Бог для І. Домбровського як такий не Існує, в усякому разі для тих чи інших діянь людини, яка сама шукає свою власну долю

Севастьян Кленович

Польсько-український поет пізнього Ренесансу С. Кленович (Кльонович) народився 1550 р. в м. Калуші (в той

час Польща), за іншими даними в м. Суммашенші (Сілезія). Освіту отримав у Краківській академії, по закінченні якої отримав посаду бургомістра Любліна. Сприяв створенню Замойської академії, допомагаючи набору професорів, а з 1589 р. читав там античну літературу. Перу С. Кленовича належать "Роксоланія" (1584), "Звитяга богів" (1587), "Лісосплав" (1596), "Смуток з приводу смерті Яна Кохановського" (1585), "Гаман іудеїв" (1600), "Перший виступ проти єзуїтів", рід віршів, сатир, написаних латинською, польською мовами. Він переклав твори Й. Верещинського "Правила..." з латинської на польську мову та Б. Роттердамського "Поміркованість звичаїв". Твори С. Кленовича "Гаман іудеїв" та "Перший виступ проти єзуїтів" викликали гнів і цькування єзуїтів, які довели автора до голодної смерті, що настала, ймовірно, в 1602 чи в 1608 р.

Основними мотивами творчості О Кленовича були прославляння української землі, її народу, почуття глибокого патріотизму та громадянського служіння рідному краю. Так, в "Роксоланії" він оспівує рідну землю, світ її природи з погляду "хати хлопа русина", пишаючись не тільки минулим України, а й її сучасним, присвячує цілі сторінки опису її флори і фауни, родючості землі, рясності садів і нив. Характерно, що, будучи католиком, Кленович не робить ніяких закидів православ'ю на фоні скептичного ставлення до церковних законників, які, вийшовши з простолюдинів, забувають про своє походження та негативне ставлення до єзуїтів. Більше того, він вихваляє русинів за те, що, хоча проти їх звичаїв виступає весь католицький світ, вони живуть за законами батьків, вірно їх виконують і, проживаючи в польській державі, зберігають своє русинське походження. Останнє властиве і самому авторові, який постійно підкреслює своє русинське походження, вихваляє звичаї українського народу, серед яких називає вільність у виборі дружини, побратимство. На відміну від Нестора-літописця, який вважав, що "звичай русів є пити", він показує: у русинів в давнину не захоплювалися хмільною трутизною і лише у багатих перед їжею давали небагато хмільного. Спростовує Кленович й інші наклепи на рідну землю її ворогів. Так, на твердження, що на Україні досить холодні зими і там нічого не родить, бо земля замерзає так, що її зорати не можна, він показує: це твердження далеке від істини, бо наступає весна, приносить золоті врожаї, розквітчає землю. В поемі "Роксоланія" оспівується більше десяти українських міст — Київ, Львів, Кам'янець, Луцьк, Замостя, Перемишль та ін., дається досить виразна поетична характеристика кожного з них: Київ для русинів так само, як Рим для католиків; Львів — руського роду краса;

Кам'янець — слава, мури, скеля міцна; Перемишль — променисте місто та ін. Підкреслюючи необхідність розвитку в Україні культури, освіти, Кленович мріяв про створення латиномовного парнасу, тобто провідного центру латиномовної поезії.

Поширенню ідей гуманізму і вселюдських надбань в Україні XVI — першої половини XVII ст. значною мірою сприяло посилення антитринітарних рухів, що являли собою передбуржуазні рухи, спрямовані проти панівної церковної ієрархії та кліру, протиставлення їм первісних християнських общин, побудованих на засадах рівності, братства, любові до ближнього, індивідуально-духовне начало людини на противагу тілесному світу зла, під яким розумілося феодальне суспільство, його соціальні і моральні вади. Досить часто це пов'язувалося з вимогами творення національної держави, формування нації, національної самосвідомості і культури, піднесення людського розуму і морального самовдосконалення людини. З аріанських антитринітарних рухів в Україні значне поширення отримало соціанство, впливові громади якого були на Житомирщині, Київщині. Як і антитринітарії, соціанство заперечувало догмати троїстного Бога, відкидало священні перекази, вшанування ікон, всю церковну обрядність і таїнства. З погляду соціан, засновником руху яких став італійський гуманіст Лелій Соцін, існує тільки один Бог, Бог Ізраїль — отець Ісуса. Сам Ісус розглядався як звичайна людина, що отримала своє буття в певний історичний час, хоча був започаткований святим духом. Відкриваючи шлях від неба до землі, вони підходили до визнання самостійності людини, її земного життя.

Соціанські громади в Україні складалися переважно з полонізованих українців (українська шляхта, міщани), які жили серед католиків неслов'янських народів, проте їхні ідеї, як бачимо, поширювалися і в українських землях. Вони відкривали школи в Галичині, Гощі, Ляхівці, Бресті, Луцьку, Кам'янці. В Ракові (на Сандомирщині) мали свою академію, де навчалося понад тисячу студентів, потужну друкарню при ній. Соціани перекладали церковні книги українською мовою, видруковували їх. Так, в 1581 р. Валентин Негалевський переклав українською мовою Новий Завіт, основою якого стали грецькі, старослов'янські, латинські та польські тексти Св. Письма. Стосовно їх світогляду, то від початкового радикалізму вони еволюціонували до толерантного гуманізму. Найбільш впливовою із соціанських громад в Україні стала родина Немиричів, яка своєю знатністю поступалася хіба що князям Острозьким та Вишневецьким. З цієї родини і вийшов Юрій Немирич — польсько-український політичний діяч, письменник, поет гуманістичного напряму.