Кирило Транквіліон-Ставровецький

ТРАНКВІЛІОН-СТАВРОВЕЦЬКИЙ Кирило (p. н. н. — 1646) — релігійний діяч, філософ, богослов.

До осн. творів Т.-С. належать "Зерцало богословіи", "Евангеліе учителноє" та "Перло многоцінное".

Філос. погляди Т.-С. відображають одну з версій укр. ренесансного гуманізму, що виникали на ґрунті синтезу вітчизняної православної середньовічної думки з ідеями західноєвропейського Відродження і Реформації.

Так, його інтерпретація Бога поєднує в собі характеристику останнього як "премудрого художника й архітектора" світу з християнсько-неоплатонівським визначенням як еманативного всюдисущого світового принципу. Створений Богом світ Т.-С. уявляє у вигляді складної ієрархічної будови.

 У його структурі він налічує чотири світи:

1) світ створених невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії;

2) макрокосм — світ видимих тілесних речей;

 3) мікрокосм (людина);

4) поєднання злих людей, грішників з дияволом, наче самостійне творче начало зла (В. М. Нічик вбачає в останньому вияв апокрифічних впливів у творчості Т.-С.)

Видимий світ складається, за Т.-С., з чотирьох стихій, які, попри постійну боротьбу, зберігають у своєму русі певну послідовність і наданий їм Богом "чин", закономірність.

У своїх творах дає описи землі, океанів, річок, пояснює такі природні явища, як грім, блискавку, припливи, виявляє обізнаність з працями західноєвропейських природознавців, обстоює кулястість Землі й повідомляє про відкриття Америки. І хоч у концепції чотирьох стихій і структури світу він не виходить за межі античних і середньовічних уявлень про світобудову, естетичне сприйняття світу, акцентування краси і корисності зближує його з мислителями європейського Відродження.

Осн. увагу Т.-С. зосереджує на мікрокосмі. Вважаючи людину істотою двонатурною, він розумів її у ренесансно-гуманістичному дусі як гармонійне поєднання душі й тіла. Великого значення надавав проблемі самопізнання, пов’язуючи успіх останнього з умінням читати Св. Письмо. В дусі доби Відродження шанував поетичну творчість як важливу для суспільства працю. Обстоював поширену в реформаційних колах ідею про рівність усіх людей перед Богом, вдавався до характерної для реформаційної ідеології ідеалізації відносин у ранньохристиянських громадах та до хіліастичних ілюзій. Високо цінуючи "внутрішню", тобто зафіксовану в Біблії й теоретично осмислену патристикою мудрість, виступав за розвиток і світського, "зовнішнього" знання, прославляв науки, філософію, вважав їх необхідними і корисними для людини й суспільства.

СМОТРИЦЬКИЙ Мелетій

[світ. ім’я — Максим Герасимович — укр. мовознавець, письменник, церк. і осв. діяч. Син письменника-полеміста Г. Д. Смотрицького. Навч. в Острозькій школі,

Деякі біографи С. пишуть, що він 1617 — 20 склав лексикон (але жодних слідів словника не збереглося), а ще раніше (1615) у Кельні опубл. граматику грец. мови. Брав участь у написанні «Букваря языка славенска», надр.

«Грамматіка...» С. — один із найвидатніших творів старожитнього слов’ян. мовознавства.

Учений першим в історії вітчизн. лінгвістики дав повний курс церковнослов’ян. мови в прийнятих тоді частинах:

орфографія,

етимологія (тобто морфологія),

синтаксис,

просодія.

У розділі про орфографію в давнину давався й опис фонетики та орфоепії. Ввів нову літеру на позначення дзвінкого проривного задньоязикового приголосного — ґ, узаконив вживання букви й. Встановив правила вживання літер на позначення голосних і приголосних, вживання великої букви, розділових знаків, правила переносу тощо. Багато з його правил орфографії й пунктуації зберігають чинність у сучас. укр. літ. мові. Виділив вісім частин мови: ім’я, містоименіє, глагол, причастіє, нарічіє, предлог, союз, междометіє. Як частину мови «междометіє» у вітчизн. лінгвістиці С. визначив уперше, вийнявши з переліку й опису частин мови невластивий слов’ян. системі артикль. Йому належить і термін «междометіє».

Першим виділив як категорію дієприслівник, названий ним «дієпричастієм». Відкрив у слов’ян. відміні місц. відмінок, який назвав «сказательний падеж». Іменники поділив на п’ять «склоненій»-відмін, котрі в осн. рисах у шкільних граматиках зберіг. донині. Вперше описав відмінювання прикметників і числівників. Запропонований ним принцип поділу дієслів на дієвідміни зберіг. у східнослов’ян. граматиках і в наш час. Першим дав докладний опис розрядів незмінних частин мови й вигуків, виклав синтаксис церковнослов’ян. мови. Збагатив слов’ян. лінгвістичну термінологію. Описана С. морфол. система близька до старослов’янської пізнього періоду, але в ній спостерігається певна кількість укр. елементів.

С. виступає ориг. граматистомтеоретиком слов’ян. системи. У цьому він не мав собі рівних у слов’ян. філології аж до 2-ї пол. 18 ст. Його досягнення використовуються і тепер. Учений здійснив кодифікацію церковнослов’ян. мови східнослов’ян. редакції. За нормами «Грамматіки...» поступово було впорядковано всі церковнослов’ян. тексти на сході і півдні Славії. Через друковані церковнослов’ян. тексти норми набули заг. поширення й понині функціонують у конфес. вжитку. Уперше виразно відділив церковнослов’ян. мову від живих слов’янських, проте східнослов’ян. характер норм С. благотворно вплинув на усталення орфографії й пунктуації староукр. літ. мови.

До 1-ї чверті 19 ст. «Грамматіка...» С. була осн. підручником церковнослов’ян. мови, він витримав багато видань.

Книга С. справила вплив на розвиток грамат. думки в Сербії, Болгарії, Румунії. «Грамматіка...» була відома в країнах Європи і поза ареалом функціонування церковнослов’ян. мови в перекладах на латинську, що свідчить про загальноєвроп. визнання її. Завдяки «Грамматіці...» С. укр. філологія стала помітною галуззю європ. мовознавства старожитньої епохи. С. — один із основоположників вітчизн. славістики.

< Попередня                                                         ЗМІСТ                                                                       Наступна >

Касіян Сакович

Український письменник, культурний діяч, філософ .Перу К. Саковича належать такі твори:; "Арістотелеві проблеми, (1620); "Трактат про душу" (1625).

Сакович вважав, що завдяки вихованню, освіті, набутим знанням людина стає людиною і лише вони дають кожній особистості свободу волі, розумне ставлення до потреб свого тіла і, спираючись на них, бути господарем, творцем свого власного здоров'я і довголіття. Сакович був твердо переконаний в тому, що на основі самопізнання освічена людина може керувати не тільки своїм тілом, а й виявами психічного життя, емоціями, мисленням, вчинками, настроєм, поведінкою, ставленням до інших людей, формувати свій характер, врешті визначати свою долю і місце у світі. Людина, на його думку, творить не тільки себе, а й подібно до божественного творення — буття, світ речей, де вона наслідує Бога, його творчість, що особливо проявляється в науці, мистецтві. Завдяки такому наслідуванню згладжуються межі між природним і штучним творенням, оскільки одне і друге є реалізацією творчої потенції. Різниця полягає тільки в тому, що Бог творить універсум з нічого, виступає як творець в абсолютний спосіб, тоді як людина — лише у відносний.

При розгляді питання про здатність розумної душі, розум і свободу волі Сакович під розумом вбачав здатність розумної душі, що пізнає речі, які підлягають розумінню, має своїм об'єктом матерію, загальні речі, тому що він осягає речі в їх загальності (Гам же. — С. 473). Розум він поділяв на інтелектуально активний, пасивний, спекулятивний, практичний і терплячий, де активний і пасивний тісно пов'язані між собою і їх можна розділити тільки в мисленні. Водночас Сакович наголошував, що розум не може бути душею, бо розум і дух є одне і те саме тільки в самому Богові. У функціонуванні душі значне місце він відводив волі, що є силою душі, яка приймає речі, пізнані розумом, має об'єктом або матерією добро взагалі. На противагу єретичним вченням Сакович виступав за визнання свободи волі — вільного волевиявлення по-латині, а по-слов'янському — самовладдя. "Коли б ми не визнавали за людиною свободи волі, — писав Сакович, — то з цього випливало б три непристойні речі або три абсурди:

1) це було б рівносильно тому, що ми перетворили б людину не лише в нерозумну тварину, а на камінь, бо камінь за своєю природою завжди, спрямовуючи до низу, не має жодної свободи, щоб не падати;

2) коли б ми зробили господа бога автором зла і всіх гріхів, в які впадає людина;

3) даремне було б казання і повчання пастирів, що відводять від зла і приводять до добра..." (Там же. — С. 476).

Останні розділи трактату про першорідний гріх; причину його Сакович трактує в ортодоксальному дусі, різко постаючи проти тих, хто заперечував безсмертність душі (Ст. Зизаній), заявляючи, що вони заслуговують не лише на різке засудження, а й на суворе покарання {Там же. — С. 494). Останнє було твердженням не філософа, а теолога, а перший все-таки брав у Саковича верх над другим. Звернення його до ідей ренесансного гуманізму, переорієнтація уваги з божественного і небесного на людське і земне, спроби синтезу східної і західної культури вносили нові елементи в українську духовну культуру, розвиток філософського мислення.

 32.Братські школи та їх значення в розвитку філософської думки України.

Братства, що виникають в України в останній чверть ХVI — на початку ХVII ст., являли собою об’єднання населення міст, що за умов поширення впливу католицизму стають ідейним центром захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу. Велика роль братств у поширення освіти в України. У школах, створених братськими громадами, що об’єднували православне населення, фiлософiя як окремий предмет не викладалась. Але через вивчення iнших дисциплін, активну дiяльнiсть щодо друку й поширенню літератури, здійснюється помітний внесок у подальший розвиток філософської культури України. Братства внесли світський струмінь у духовну культуру України, вони закладали грунт до секуляризацii філософської думки, створюючи не є обхiднi передумови до становлення професійної філософської науки в України. Серед розгалуженої системи братських шкіл найзначніший внесок в цей процес належить Львiвськiй, Київський, Луцький братським школам.

Найстаршим i найвпливовішим було Львівське Успенська, братство, при якому 1586 р. було організовано школу. На думку дослiдникiв, вихованцями i викладачами цієї школи були такі визначне дiячi української культури, як Лаврентій i Стефан ЗизанiI, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквiлiон Ставровецький, Iсайя Косинський, Йов Борецький, Пампа Беринга та ін.

У Київський братський школі працювали Йов Борецький, Касян Савович, Мелетій Смотрицький, Фома Свлевич та ін.

Братства здійснюють велику роботу щодо поширення патристичної літератури, творів греко вiзантiйських авторів. Надзвичайно великим авторитетом користувались твори Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта, у питаннях етики — Йона Златоуста.

Сутність філософської позицii дiячiв братських шкіл певним чином репрезентує створений I. Косинським твір під назвою «Алфавіт духовний». Книга I. Косинського присвячена проблемі людини, питанням морального, розумового, духовного її воскресіння. Близькою до ідей «Алфавіту духовного» є «дiолтра>— твір українського письменника i мислителя Вiталiя з Дубно, що також набув широкої популярності та багато разів перевидавався. Ці твори об’єднує неприйняття навколишньої дiйсностi, протест проти якої реалізується через акцентацiю на духовний сутності людини, через заклик до самопізнання, праці, морального вдосконалення. Пiзнiше ці мотиви знайдуть своє відбиття у фiлософiї Григорія Сковороди.

Другий, більш пiзнiй етап дiяльностi братських шкіл пов’язаний iз поступовим зростанням зусиль до розширення культурного контексту, у межах якого розв’язуються актуальні фiлософсько-моральнi проблеми. Дiячi братств починають усвідомлювати недостатність обмеження власного кругозору греко-слов’янською традицією, дедалі більше нагальною стає потреба прилучення до здобутків західноєвропейської культури. У школах розпочинають вивчати польську й латинську мову. Ширше використовуються дитячі джерела, а також, хоча й ще обмежено, твори середньовiчю їх та ренесансних західноєвропейських авторів, зростає інтерес до пiзнаяня природи, суспільства. Цi мотиви на уяви у творчості Мелетія Смотрицького, Касяна Савовича, Фоми Свлевича, Кирила Траяквiлiона-Ставровецького. Тим самим створювались передумови до виникнення професійної філософської теорii на грунтi органічного синтезу попередньої вітчизняної традиції i здобутків захiдяоєвропейської філософської думки. Реалiзацiя цього здійснюється з появою Могилянсьї колегії, а згодом Академії. Істочний внесок в утворення Києво-Могилянської академії поряд з Київським братством було зроблено діячами вченого гурка, що утворився навколо друкарні Києво-Печерської Лаври. Цей гурток послідовно очолював і Єлисей Плетенецький, Захарія Копистянський i Петро Могила.